Боротьба Львівської обласної ради за покращення умов проходження військової служби призовниками Львівської області у 1990-1991 роках

Після завершення виборчої кампанії до Верховної Ради УРСР та місцевих органів влади сформовано абсолютно новий склад депутатського корпусу Львівської обласної ради першого демократичного скликання, яка започаткувала низку реформ в усіх сферах суспільно-політичного, соціально-економічного, національно-культурного життя регіону. Не став винятком комплекс проблем, пов’язаний із відбуванням військової служби призовниками Львівщини.

Військове питання у діяльності Львівської обласної ради не досліджувалося українськими істориками і розглядалося в контексті значно ширших проблем. Джерельну основу статті становлять архівні документи, матеріали періодичної преси, тогочасне законодавство у військовій сфері.

Під час весняного набору призовників 1990 р. ухвалами Львівської обласної ради № 138 «Про черговий призов на дійсну військову службу в ряди Радянської Армії» від 22 травня 1990 р. та № 177 «Про зміну рішення № 7 від 26 березня 1990 р. «Про черговий набір на дійсну військову службу» від 19 червня 1990 р. було частково змінено склад обласної комісії по набору призовників з метою поліпшення якості набору. До комісії увійшли представники нового складу Облвиконкому Львівської обласної ради та авторитетних громадських організацій області. Виконуючи ухвали Президії Львівської обласної ради № 146 «Про відбування строкової військової служби рекрутами Львівської області» від 10 серпня 1990 р. керівництво Львівської обласної ради, представники громадських організацій та Збройних сил удосконалили механізм розгляду і вирішення конфліктних ситуацій, які виникали під час служби в армії вихідців із Львівщини. Львівська обласна рада зокрема пропонувала військовослужбовців строкової служби, які були рекрутовані із Львівської області, відбували службу поза межами Української РСР і покинули її, не вважати дезертирами, а такими, що залишили службу, внаслідок страждань, спричинених позастатутними відносинами, та бажання служити на території суверенної України.

Ухвала Президії Львівської обласної ради «Про відбування строкової військової служби рекрутами львівської області» від 10 серпня 1990 р. була прийнята зважаючи на численні звернення військовослужбовців строкової служби, рекрутованих із Львівської області і які відбуваючи службу поза межами УРСР, зазнали моральних чи фізичних страждань внаслідок жорстоких проявів позастатутних відносин.

Проте, незважаючи на пропозиції депутатів Львівської обласної ради, призовники і надалі відбували військову службу за межами УРСР. У серпні 1990 р. у Львівській обласній раді відбулася зустріч з командуванням Прикарпатського військового округу (ПрикВО), де обговорювалося наболіле питання. Дискусія тривала навколо проблеми проходження військової служби львів'янам за межами республіки.

Представники ПрикВО (перший заступник командуючого військами ПрикВО генерал-майор Ю. Ануфрієв, обласний військовий комісар, генерал-майор І. Алташин, прокурор ПрикВО генерал-майор Ф. Шепетов) відзначили, що вони не уповноважені вирішувати подібні питання, оскільки подібні проблеми в компетенції Міністерства оборони СРСР. Була досягнута згода про утворення спеціальної комісії за участю депутатів для вивчення кожного випадку самовільного залишення місця служби військовослужбовцями.

Зважаючи на те, що Міністерством оборони проігноровано Постанову Верховної Ради УРСР «Про проходження строкової військової служби громадянами Української РСР та використання працівників правоохоронних органів республіки за її межами» від 30 липня 1990 р., Президія Львівської обласної ради 7 вересня 1990 р. постановила: «Виконавчим комітетам обласної, районних та міських Рад народних депутатів припинити чинність існуючих призовних комісій, не створювати нових, не розпочинати черговий набір рекрутів до одержання нормативних документів Верховної Ради Української РСР, якими б гарантувалося виконання постанови від 30 липня 1990 року. Зазначимо, що у вересні 1990 р. налічувалося близько 200 юнаків, які відмовилися служити за межами республіки (39 із них керівництво ПрикВО закріпило за одним із підрозділів на Яворівщині).

Студентська т.зв. «революція на граніті» актуалізувала комплекс проблем, який назрів у військовій сфері. Підтримку голодуючим студентам висловила також Львівська обласна рада. Зокрема заступник голови Львівської обласної ради І. Гель відзначив, що «Львівська обласна рада повністю солідарна із студентами, які голодують, підтримує позицію політичних організацій Львівщини, позицію Народної Ради українського парламенту щодо їхніх політичних вимог і не виключає можливості проведення загальноукраїнського страйку, якщо він буде ретельно підготовлений і в ньому виникне крайня необхідність».

Політичне голодування у Києві завершилося прийнятою Верховною Радою УРСР постановою, в якій задовольнялися студентські вимоги. Згідно з документом передбачалося у 1991 р. провести в країні всенародне голосування-референдум з питань довіри Верховній Раді УРСР і на основі його результатів прийняти рішення про проведення дострокових виборів; забезпечити проходження строкової військової служби громадянами України поза межами республіки тільки за добровільною згодою громадян; утворити тимчасову комісію Верховної Ради для розгляду питання щодо націоналізації майна КПРС і ВЛКСМ в УРСР; не укладати нового союзного договору до прийняття нової конституції УРСР, стабілізації політичної ситуації; відповідно до діючого законодавства провести відставку Голови Ради міністрів УРСР В. Масола.

Також Верховна Рада УРСР у Постанові від 10 жовтня 1990 р. запропонувала Раді Міністрів УРСР «забезпечити повернення в республіку протягом жовтня-листопада нинішнього року громадян УРСР, які проходять строкову військову службу за межами Української РСР, в частинах, які використовуються для розв’язання міжнаціональних та інших конфліктів, чи в військово-будівельних загонах».

Проте, у роз’яснювальному листі від 7 листопада 1990 р. заступник начальника генштабу Міністерства оборони, генерал-полковник Г. Кривошеєв констатував: «Проходження військової служби всіма юнаками-українцями на території своєї республіки неможливо з причин, про які неодноразово розповідалося в засобах масової інформації… це крок назад, який здатний розрушити боєздатність армії і обороноздатність країни».

12 листопада 1990 р. Рада Міністрів УРСР видала чергове розпорядження № 524-р., згідно з яким Виконкоми місцевих рад зобов’язувалися «під час осіннього 1990 року призову молоді до служби в Збройних Силах СРСР вжити додаткових заходів до активізації роботи призовних комісій, зупинити відправку громадян УРСР за межі республіки для проходження строкової військової служби до прийняття союзними органами рішень, які б створили необхідні умови для виконання вказаної постанови Верховної Ради Української РСР».

Через два дні - 14 листопада 1990 р., Комісія з військових питань Львівської обласної ради на своєму засіданні вирішила «вважати недопустимим відновлення чинності призовних комісій і проведення призову до одержання гарантій від Міністерства оборони про те, що рекрутовані залишаться служити на території України. У своїх діях комісія керувалася постановою Верховної Ради УРСР від 30 липня 1990 р., де рекомендувалося «Раді міністрів УРСР вирішити питання про повернення до 1 грудня 1990 року громадян Української РСР, які проходять строкову військову службу, з районів, де відбуваються міжнаціональні конфлікти, на територію України у відповідності з Декларацією про державний суверенітет України». Також вважалося необхідним «розробити порядок проходження військової служби громадянами Української РСР і починаючи з осені 1990 року, здійснювати призов на строкову військову службу, як правило, до військових частин, які дислокуються на території України».

В ухвалі Львівської обласної ради № 322 «Про формування призовних комісій» від 16 листопада 1990 р. здійснено спробу закріпити демократичні досягнення громадськості та «військових рахуватися із законами України та ухвалами Львівської обласної ради». Проте під тиском керівництва ПрикВО та представників Генштабу, 16 листопада 1990 р. ухвала була відмінена, що викликало невдоволення не тільки представників профільної депутатської комісії, але й громадськості.

Все ж таки, 16 листопада 1990 р. Облвиконком Львівської обласної ради прийняв рішення «Про черговий набір на дійсну військову службу восени 1990 року». Згідно з документом до складу обласної, районних та міських призовних комісій увійшли представники всіх зареєстрованих політичних партій та авторитетних громадських організацій. Головами районних та міських комісій були призначені заступники голів або ж керуючі справами відповідних виконкомів, суттєво змінено склад медичних комісій. Новобранцям була надана можливість вибирати між службою в УРСР та іншими регіонам СРСР. Про свій вибір кожен заявляв у письмовій формі.

Протистояння Львівської обласної ради і ПприкВО продовжувалося й надалі. Законодавчі колізії навколо питання набору призовників під час осінньої призовної кампанії прокоментувала заступник голови Облвиконкому Львівської обласної ради В. Лясковська, яка відзначила, що згідно з нововведеннями, призовні комісії вперше очолили не райвійськкомісари, а заступники голів райвиконкомів. Також згідно міністерських гарантій, на Львівську область не поширювалася квота відправки новобранців за межі республіки. Діяв також принцип добровільності (близько сорока військовослужбовців виявили бажання служити за межами республіки, а близько трьохсот новобранців зважаючи на матеріальні вигоди, вирішити відбувати військовий обов’язок у Німеччині).

Комуністи та їх соратники вважали, що необхідно негайно припинити сваволю депутатів Львівської обласної ради. Зокрема секретар парторганізації Самбірського полку, перший секретар Самбірського комітету КПУ, депутат Львівської обласної ради майор В. Сокорчук у газеті «Слава родины» писав, що «ситуація в західних областях ПрикВО така, що вимагає негайних рішучих дій. Зволікання смерті подібно». Виступаючи на IV з'їзді народних депутатів СРСР голова КГБ СРСР В. Крючков повідомив, що в країні нараховується понад 20 націоналістичних політизованих об'єднань, які мають у своєму складі воєнізовані формування або ж «озброєні загони бойовиків». військовий рада політичний республіка Заяви ЦК КПУ, Львівського обкому Компартії не змінили думки депутатів Львівської обласної ради. Рішенням Облвиконкому Львівської обласної ради № 19 «Про створення структур з питань призову на військову службу» від 22 січня 1991 р. у складі Облвиконкому створено групу спеціалістів щодо призову громадян на дійсну військову службу. На брифінгу, що відбувся на початку січня В. Чорновіл закликав юнаків не ухилятися від осіннього призову, оскільки «в основному виконуються гарантії Міністерства оборони про проходження служби на території України».

Відзначимо, що станом на середину січня 1991 р. на Львівщині у радянську армію призвано 75,6% рекрутів. До кінця січня кампанія по набору військовослужбовців завершилася. Проте у цей же період спостерігалася масова відмова українських юнаків від служби в армії за межами УРСР, що пов’язано із введенням радянських військ до Литви. В. Чорновіл, при аналізі подій в Прибалтиці заявив, що «Західна Україна була включена в перелік регіонів, куди теж мали ввести десантні війська. Ніби для того, щоб ловити призовників, які ухиляються від служби в армії. Але ж на прикладі Литви ми побачили, як швидко військові забули про це завдання і кинулись на штурм телевізійної вежі». У квітні 1991 р. Рада Міністрів УРСР прийняла Постанову, що стосувалася військового призову, згідно з якою юнаки без особистої згоди не могли бути направлені на службу в армію за межі УРСР. Надалі проблеми військовослужбовців вирішувала незалежна українська держава.

Отже, упродовж 1990;1991 рр. Львівська обласна рада намагалася вирішити численні проблеми українських військовослужбовців, що виникли внаслідок загострення суспільно-політичної ситуації в УРСР наприкінці 1980 — на початку 1990;х рр. Передусім здійснено спробу переформатувати склад військових призовних комісій, амністувати дезертирів, які самовільно покинули військову службу у «гарячих точках» і найголовніше — домогтися проходження військової служби громадянами УРСР на території республіки, або ж в інших регіонах виключно за добровільною згодою призовників та додатковими матеріальними винагородами.