Національна ідея і розвиток культури

Культурна своєрідність національної спільноти є однією із складових підґрунтя для розвитку національної ідеї як політичної категорії, здатної об'єднувати людей задля досягнення спільної мети. Питання, яке актуалізувалося за останнє десятиліття, пов’язане, насамперед, з обґрунтуванням системи «світоглядних координат», покликаних забезпечувати відповідну форму взаємодії всередині спільноти, народу, нації.

Не викликає сумніву той факт, що опертя на культурні принципи і традицію дозволяє виробити таку національну ідею, яка здатна до консолідації етнічної спільноти у її змаганні за національну довершеність, яка, в свою чергу, втілюється у самоусвідомленні нацією своєї самості в просторі політичного буття.

Як зазначав Деніел Белл, культура — це певною мірою система значень, яку витворює суспільство з метою формування та використання зв’язків зі світом. Аналіз ролі культури в націотворчому процесі змушував багатьох мислителів звертатися до питання про те, що є визначальним у формуванні тих соціальних зв’язків, на тлі яких формується культурна своєрідність нації. Так, наприклад, Л. Дойял і Я. Гоф відзначали, що в будь-якій культурі присутня головна потреба — потреба діяльності в межах суспільства, одним із показників єдності якого є єдність культурна. Ця діяльність спирається на певну парадигму ціннісного вибору, який формується протягом історії та зберігається традицією. Культурні цінності, що складають тканину культури, є водночас основою для створення механізмів регулювання людської діяльності. Не лише матеріальне та духовне виробництво, а й політичне життя вимагає звернення до проблеми цінностей у процесі формулювання ключових засад для аналізу поступу в розвитку спільноти, народу, нації. Соціально-психологічні реакції, які відбуваються під впливом зміни ціннісної парадигми, визначають форми поведінки людей. Конфлікт, який може виникати у представників політичної еліти між відповідальністю перед суспільством та вірністю світогляду й системі цінностей, також дається взнаки в періоди зміни ціннісної парадигми, коли ті чи інші культурні змісти набирають більшої ваги у порівнянні з попередніми етапами історичного розвитку. В українській історії така доля спіткала ідею національної держави, сформованої на принципі територіальної єдності (В. Липинський), ідею «свободи культуротворення» і ролі історичних студій у формуванні національно-свідомої громади (В. Петровський) та ін.

Вивчення історії дозволяє формувати усвідомлення власної унікальності, яке спирається на чітке протиставлення «свого-чужого» та обумовлює творення специфічної на ціональної ідеї. Душевні поривання без зв’язку з минулим прирікають людину на страждання та неспокій, які призводять особистість до трагедії. Саме тому безперервна тяглість історії та опертя на традиції дозволяє спільноті виробити механізм самозбереження. Наприклад, як справедливо зазначав Вадим Скуратівський, спадщина Давньої Русі ще й сьогодні дається взнаки, коли ми говоримо про своєрідну українську культуру та специфічні ознаки національної ідеї українського народу.

Творчість, яка є виразною ознакою культурного життя, стає засобом самопізнання та способом трансляції духовності, здійснюваних через посередництво талантів, є частиною спільноти та виразниками її своєрідності.

Ціла низка вітчизняних дослідників, які працювали як за кордоном, так і в межах самої України, наголошували на визначальній та провідній ролі еліти в процесі перетворення «етнографічної сировини» (за О. Бочковським) на довершену національну спільноту. Звертаючись до питання про вивчення специфіки українського етногенезу, більшість цих авторів твердила, що звернення до аналізу та усвідомлення історії й культури дозволяє наблизитися до визначення всієї повноти перетворення етносу в національну спільноту.

Про роль культуротворчої еліти в бутті національної спільноти писали також В. Старосольський, Л. Ребет. Ці мислителі наголошували на різних аспектах націогенези, але постійно підкреслювали, що жодна зі складових цього історичного процесу становлення нації не є визначальною і не виконує своєї функції щодо суспільства поза всією системою зв’язків. Культуротворча історія народу складається з формування та реалізації різних ідей в контексті її зв’язку з проблемами розвитку суспільства, яке здійснюється через багатовекторну взаємодію між особою та суспільством. В межах цієї взаємодії починають зароджуватись ознаки «відрубності», яка знаходить втілення у кристалізації національної ідеї [1, c. 2−5].