Запорізька Сич у 18 столітті

Національна академія внутрішніх справ України.

Інститут заочного та дистанційного навчання.

РЕФЕРАТ із історії України.

Тема: «Запорізька Сич у 18 столітті».

Виконав: студент Гордієв О.П. група 3 № 03−055К.

Київ — 2004.

ЗМІСТ |Вступ |3 | |…| | |… | | |Розділ 1. Запорозька Сич на початку 18 ст. |7 | |… | | |1.1 Вибори нового гетьмани |7 | |… | | |1.2 Руйнування Січі |8 | |…| | |… | | |1.3 Полтава |8 | |…| | |… | | |1.4 Смерть Мазепи |9 | |…| | |… | | |1.6 Апостол. Рішучі пункти |9 | |… | | |1.7 Відновлення існування Запорозької Січі |9 | |… | | |Розділ 2. Відновлення Січі та її доля в визволенні південної України | | |та Кріму |10 | |…| | |… | | |2.1 Відновлення існування Січі |10 | |… | | |2.2 Смерть Апостола. Малоросійське правління |11 | |… | | |2.3 Доля у війні із Туреччиною |12 | |… | | |Розділ 3. Нова Сич |14 | |…| | |… | | |3.1 Організація Січі |14 | |…| | |… | | |3.2 Соціальна структура |15 | |… | | |3.3 Бунти «сіроми» |17 | |…| | |… | | |3.4 Доля у війнах |20 | |…| | |… | | |3.5 Втрата значення Січі. Заселення земель |21 | |… | | |3.6 Ліквідація Січі |23 | |…| | |… | | |3.7 «Задунайська Сич» |25 | |…| | |… | | |Висновок |26 | |…| | |… | | |Використана література |29 | |… | |.

Вступ.

Козацтво уже із початку XVI століття являло собою організовану військову силу, доти ж корисну й потрібну державі для захисту границь. Тому, цілком накласти зважується на власну руку й перетворити них кріпаків для магнатів й шляхти не було б можливим, а держави недоцільним. Та і козацтво зовсім не було б однорідною масою. Поряд із козачою біднотою, існували й козаки, що вийшли із православної шляхти й володіли більш-менш великими маєтками, селами, хуторами, господарство в які мало чим відрізнялося від господарств інших поміщиків. Крім того найбідніші й середні козаки малі різні зобов’язання по відношенню до тихий козаків, що займали різні посади — «ранги». Вони повинні були нести різні повинності «на ранг» (полковників, сотників, осавулів), причому границя, що відокремлювала повинності «на ранг» від повинностей стосовно носіїв «рангу» особисто, був дуже невизначеною й мрячною.

Це вело доти, що серед козаків було б чимало незадоволених існуючим соціальним порядком, в годину як козача верхівка, в основному, був ними задоволена й прагнула лише до рівняння своїх прав з правами католицької (уніатської) шляхти.

Положення ж селян на монастирських володіннях як католицьких, то й православних монастирів мало чим відрізнялося від положення інших селян. Єдине, що монастирі не малі своїми посередниками при реалізації повинностей з селян євреїв, в тієї годину, як дуже багато поміщиків чи здавали в оренду (чи на відкуп) євреям свої права стосовно селян чи в ділових зносинах з селянами прибігали до євреїв, як до помічників.

Таких сформованих соціальних й національно-релігійних взаємин на Україні-Русі з’являється прагнення спочатку від них звільнитися, а потім проти них й боротись.

Прагнення звільнитися — привело до втечі за межі досягнення ненависного ладу й створення Запорізького Козацтва; а бажання цей лад змінити на всій Україні-Русі — до визвольної боротьби, що почалася наприкінці XVI століття.

Втікачі із України-Русі почали групуватися на нижньому плині Дніпра, за порогами, й незабаром оформилися у своєрідну військову організацію — «Запорізька Сич». На відміну від козаків, що жили, в межах ЛитовськоПольської держави їхні називали, «Запорізькими козаками» чи «Запорожцями», а усє військо — «Малоросійським Запорізьким».

Сич власне кажучи був лінією зміцнень («засік») із центром на одному із островів Дніпра. У 80-х роках XVI століття центр цей був на острові Томаковці; у 90-х роках він був перенесень на острів Базавлук.

Уся Сич являла собою збройний табір («Кіш»), із виборним «кошовим отаманом». Кіш поділявся на «курені», із виборними «курінними отаманами»; ще нижче йшли «сотні» із виборними сотниками. Іноді ж, у деякі періоди, підрозділів нижче «куреня» не було б й курінний отаман одноосібно керував всім куренем безпосередньо.

Дисципліна под годину походів був найсуворіша й підпорядкування своєму виборному начальству беззаперечне. Жінками в Сич не допускалися зовсім.

Джерелами існування запорожців були: війна, полювання й рибний вилов, скотарство й, зокрема, землеробство.

Запорожці нападали на татарські кочовища, грабували їхні й вели худорбу, коней й полонених. Нерідко на своїх човнах — «чайках» смердоті спускалися по Дніпру у морі й розоряли не лише татарські міста в Кріму, але й й міста турецькі на берегах Чорного Моря, доходячи іноді впритул до Константинополя.

У мирні періоди смердоті займалися мирними промислами в околицях Січі (близьких й более віддалених). Почали виникати спочатку тимчасові поселення запорізьких козаків, а потім й постійні, у які вже з’явилися жінки, й козаки жили там сімейним життям, не втрачаючи однак зв’язок з Січчю.

«Поступово ставало притулком й центром для шкірного, кому було б нестерпне життя на батьківщині, для всіх скривджених, які переселялися туди зі спрагою помсти за собі й своїх братів на батьківщині» — пише літописець того часу.

Нічиєї влади із себе Сич не визнавала, хоча Польсько-Литовська держава й вважала їхнього своєю територією, й запорожці вважали собі борцями й захисниками «віри православної» проти всіх, хто на неї замірявся. Тому їхніми ворогами були й «бусурмане» — татари й турки, й поляки-католики, що намагалися ополячити і окатоличити їхній народ, населення України-Русі.

Формально усі запорожці були зовсім рівноправні й на підставі цого суто формальної ознаки, укра-їнські шовіністи — сепаратисти зображують Сич як ідеальне безкласове сус-пільство. Вони приписують йому не лише ідеальні прагнення боротьби «за віру православну» й справедливий у їхньому розумінні соціальний порядок (що дійсно було б), але й також й конкретні плани створення незалежної «Української» держави (про що ніяких історичних доказів у найбагатшій літературі і в історичних пам’ятках немає ніякого сліду).

Коли ж стосується твердження про «безкласове» суспільстві в Січі, то це твердження шовіністів-сепаратистів спростовують численні історичні документи, що незаперечно доводять, що окремі запорізькі козаки були власниками великих маєтків поза межами Січі. Так, наприклад, збереглася грамота польського короля, що у 1574 році віддав у вічне й потомствене володіння запорізькому «шляхетному» (тобто, дворянського походження) козаку Івану Омеляновичу великі земельні володіння в районі Черкас. Збереглися й документи про великі земельні володіння, якими володіли й запорізькі козаки «не шляхетського» походження. Наприклад, Григорій Лобода, що купивши ціле сіло, козак Волевач, що мав землі на Лівобережжі й багато інших.

Збереглися докази, що заможні козаки малі й залежних селян. То в 1568 році шляхтич Білозір зобов’язався повернути козаку Богдану Звенигородському, власникові села Курилівки, його швидких людей «кметів Івашка та Іванка» як в зобов’язанні.

Сам склад Січі не був постійним, а й у значній своїй частині, текучий. Не лише козаки, але й й православна шляхта йшли на більш-менш тривалі терміни в Сич, училися там військовій справі, брали доля в набігах й походах, а потім поверталися до мирного сімейного життя.

Літературні образи Гоголя в його повісті «Тарас Бульба» дає правдиву картину того, що представляла собою Сич. І багатий власник хутора Тарас Бульба, що пропивши усе, останній запорожець, рівноправні в рішенні внутрішніх справ Січі, але й не можна із цого робити висновки, що смердоті були одностайні і у їхніх поглядах тих, як треба вирішувати запитання соціальних взаємин. Навряд чи «власник села» запорожець Григорій Лобода, чи запорожець Волевач — власники багатьох «місцевостей» погодилися, щоб хтось зазіхнув на їхні майнові інтереси.

Вочевидь, що при наявності приведених вище неспростовних фактах (а них є безліч) твердження про безкласовість Січі не відображає справжньої картини й має потребу в багатьох виправленнях.

Алі в питаннях настроїв й устремлінь національно-релігійних, Сич, дійсно, був одностайна, ненавиділа поляків, татар й католиків й глибоко нехтувала своїх ренегатів — уніатів.

Ведучи свою власну політику, Запорожці брали доля в війнах із татарами на стороні поляків; але й, не запитуючи нічийого дозволу, співробітничали й із ворогом Польщі — Москвою, коли остання воювала із татарами.

Розділ 1. Запорозька Сич на початку 18 ст.

1.1 Вибори нового гетьмана.

6-го листопаду в Глухові був урочисто обраний гетьманом Стародубський полковник Іван Скоропадський. Петром, що перебував у Глухові, був підписана і оголошена царська грамота, що підтверджує «збереження вільностей й переваг Малоросійських».

Мазепа ж у цей годину перебував у поході зі шведським військом, що рухалося до міст Ромнам й Гадячеві на зимові квартири, де для шведів Мазепою було б заздалегідь заготовлені харчі й зведені укріплення.

Михайловський упевненим у перемозі Карла й знаючи настрій й поводження народу, Мазепа спробував через полковника Апостола вступити в зносини із Петром, обіцяючи йому сприяти поразці й навіть бранку Карла. Петро обнадіяв Мазепу і обіцяв навіть Повернення колишнього положення, але й пропозиції Мазепи не повірив й продовжував посилено готуватися до рішучого зіткнення із Карлом. Крім того, він призначив особливі грошові нагороди за узяття в сповнений шведів: дві тисячі карбованців за генерала, тисячу за полковника, п’ять карбованців за солдата й три карбованці за мертвого шведа. Багато козаків й селяни ловили шведів, особливо, коли смердоті невеликими загонами віддалялися для пошуків фуражу. Збереглося немало розписок про виплату за це нагород, але й усі дрібних. Вочевидь, жоден генерал чи полковник зловлений не був.

Так пройшла зима 1708-го року без особливо великих зіткнень, якщо не вважати узяття шведами містечка Веприк, у якому змушений був здатися в сповнений російський загін у тисячу Чоловік. Шведи, в основному, сиділи в Ромнах й Гадячі, а російська ставка був в Лебедині, Сили росіян росли завдяки підкріпленням, що прибували; сили ж й запаси шведів танули. 16 тисячний загін генерала Левенгаупта, що підходив до Карла із підкріпленнями й великими обозами запасів був розбитий й знищений при селі Лісової (у Білорусії) й Карлу приходилося розраховувати лише на свої сили так на прийшли із Мазепою 3−4 тисячі козаків.

До травня 1709 року, после тривалих домовленостей, переговорів й обіцянок, Мазепі та Карлу удалося схилити запорожців виступити на стороні шведів й смердоті, под проводом кошового Гордієнка руйнували на допомогу Карлу.

1.2 РУЙНУВАННЯ СІЧІ.

Довідавшись це, Петро блискавично, змішаним російсько-козацьким загоном, захопив Сич й знищив її повністю. Командували цією експедицією полковник: Галаган (сам колишній запорожець) й Яковлєв. Запорожці, що спались, бігли на турецьку територію й заснували нову Сич на місці нинішнього міста Алешки.

1.3 ПОЛТАВА.

Карл ж рушив на південь на з'єднання із запорожцями й по шляху хотів узяти Полтаву. Колі це йому відразу не удалося, він почав (на початку травня) облогу цого міста, що продовжувалася безуспішно півтора місяця й закінчилася відомою Полтавською битвою (27 червня) із підоспілими військами Петра, що складалися, як із росіян, то й із вірних козацьких полків, із якими був й, повернутий із посилання, полковник Палій.

Шведи били розбиті вщент. Карл XII й Мазепа із залишками війська бігли на захід до Дніпра, кинувши усі обози і артилерію. Алі в Переволочни їхні наздогнали Меншиков й козаки, й примусили усе військо, що залишилося, до капітуляції. Врятувалися лише Карл й Мазепа, що переправилися через Дніпро першими, так невеликий шведсько-козачий загін. Далі бігли смердоті на територію Туреччини, у Бендери, де й затрималися тривалий час.

1.4 СМЕРТЬ Мазепы.

Тут незабаром Мазепа вмер й був урочисто похований у сусідньому монастирі. «Труну його, поставлена на сани, везли 6 пара білих коней, а й за труною йшли засмучені його однодумці» — описує його похорону «Літописець».

1.5 АПОСТОЛ. РІШУЧІ ПУНКТИ.

Улітку 1727 року таємний радник Наумов здобувши наказ виїхати в Малу Росію і організувати вибори нового гетьмани. Попереднім на цю посаду був намічений полковник Данило Апостол. Кандидатура ця був дуже співчутливо прийнята старшиною, бо Апостол користувався загальною повагою й за свою хоробрість у боях, й упродовж свого чесність у суспільних справах.

1 жовтня 1727 року він був одноголосно обраний гетьманом, що з'їхався для цого в Глухові старшиною, й Наумов урочисто вручивши йому знаки гетьманського достоїнства. І у тій день Апостол був приведень до присяги, як пише Літописець: «при громі гармат й безугавних вигуків народу».

Розділ 2. Відновлення Січі та її доля в визволенні південної України та Криму.

2.1 Відновлення існування Січі.

При Апостолі ж, по його клопотанню, імператриця Ганна Йоанівна (що змінила померлого 18 января 1730 року Петра II) дозволила зниклим в 1709 році й, оселившимся у володіннях Туреччини, запорожцям повернутися на їхні старі місця. Зроблено це було б Незважаючи на протести султана, що вважав їхні своїми підданими.

Запорожці под проводом кошового Івана Білецького, усупереч забороні Кримського хана, прибули в Білу Церкву й присягнули на вірність Росії, при чому їм роздали на обзаведення 5.000 карбованців. Після цого деякі відправилися в Сич, а одружені були розселені в Старому Кодакі, Новому Кодакі й по ріці Самарі.

Поверненням запорожців був остаточно ліквідована мазепинська епопея й за кордоном залишився лише Орлик, що перекочував зі Швеції у Францію.

Деяке число старшин, що бігли із Мазепою, повернулися ще раніш, у різний термін. Одні із них були цілком прощені, а інші (наприклад, племінник Мазепи, Войнаровський) заслані в Сибір.

Паралельно із заходами щодо упорядкування внутрішніх справ, Апостол активно бравши доля в заходах загальноросійського уряду характеру військовополітичного. То в 1733 році близько 30.000 козаків й посполитих були спрямовані на південь для створення укріпленої лінії для захисту від набігів татар. Лінія ця йшла від Дніпра до Дінця, починаючи трохи південніше Ізюму (на Дінці) й упираючись у Дніпро між устями рік Псел й Орел. Роботи ці не носили характеру важких виснажливих робіт на Ладозькому каналі, на якому загинуло багато тисяч козаків, а крім того смердоті служили безпосередньо захистові самої України від татарських набігів, що не припиняються. Велися смердоті под керівництвом своєї старшини й робітники команди часто змінювалися новими силами. На пам’яті народної про них не збереглося таких важких спогадів, як про роботи на Ладозькому каналі, у тяжких умовах, далеко від рідного краю.

При Апостолі криваво відбитий напад калмиків, Дон Дука-Овбо, що вторглися у районі Ізюму в Слобідську Україну й малі намір продовжити свій набіг на захід, але й були розбиті козаками под командою полковника Капниста.

Майже одночасно із калмицьким набігом довелося козачим полицям воювати і у межах Польщі. У 1733 році после смерти польського короля Августа — союзника Росії, був зроблена спроба проголосити королем не його сина, якого підтримувала Росія, а ставленика французів — Станіслава Лещинського. Щоб підтримати свого кандидата Росія запровадила в Польщу війська, у тому числі й великий козачий загін наказного гетьмани Лизогуба й полковника Галагана. Козаки із особливою наснагою бороли із конфедератами — прихильниками Лещинського. як тих польські пані втихомирювали їхніх предків, так тепер смердоті втихомирювали поляків, виявляючи особливу непримиренність до уніатів, що ще недавно були православними. Похід цей був дуже популярний й козаки переможцями повернулися за Дніпро, после того, як на польському престолі був оселений кандидат Росії. Дії козаків у межах Польщі підбадьорили гноблене поляками православне населення й зміцнило його опір католицькопольській агресії й надії на возз'єднання із Росією.

2.2 Смерть Апостола. Малоросійське правління.

Шестирічна діяльність Апостола був перервана його смертю в січні 1734р. Знову стало запитання про вибір нового гетьмани й знову із цим вибором Петербург не поспішав. До цого години фактичним самодержцем Росії був німецьбарон, що не особливо схвально відносився до автономії Малої Росії й тому, замість згоди на вибір гетьмани, із Петербурга прийшов указ про створення «Малоросійського Правління» — колегії із 6 членів: три великороси й три малоруси. Два із них, один великорос й один малорус, називалися «головними членами» Це були кн. Шаховський й генеральний обозний Лизогуб.

Указ пропонував «Малоросійському Правлінню» у всій строгості дотримувати «Рішучих Пунктів» й дотримувати повна рівність між членами малоросіянами й великоросами.

То в 1734 р. у житті Лівобережжя почався новий період — без гетьмани под керуванням «Малоросійського Правління», що тягся 16 років, до вибору нового гетьмани — Кирила Розумовського в 1750 р.

2.3 Доля у війні із Туреччиною.

Перші шість років цого періоду були дуже важкі, бо збіглися із тривалою війною із Туреччиною (1735 — 1740), под годину якої Україна був найближчим тилом, а крім цього у ці рокта населення багато терпіло від страшної биронщини.

Крім того козаки й запорожці брали доля й у воєнних діях. У 1735 р. 6.000 козаків й 2.000 запорожців брали доля в невдалому поході ген. Леонтьєва на Крим.

У 1736 р., 4,000 козаків й 3.000 запорожців — в армії Миниха беруть доля в узятті Перекопу, Кінбурна й Бахчисарая, столиці Кримського ханства.

У 1737 р. — козаки беруть доля в штурмі Очакова.

У 1738−39 р. — 18.000 козаків й 4.000 запорожців беруть доля в переможному Молдавському поході Миниха, що вирішив частку війни й назавжди виключили можливість татарсько-турецьких набігів, від які сторіччями страждала Україна.

Недешево обійшлася ця перемога й всієї Росії і особливо Росії МалийУкраїні. Крім великих втрат убиту й пораненими, головну ваги постачання виючої армії продовольством, як найближчий тил, несла Україна, де за годину доти ж усі було б тероризовано биронщиною. Починаючи від Генеральної старшини й кінчаючи останнім козаком чи селянином всіх давали чиякої хвилину арештовані й піддані катуванню по будь-якому бездоказовому доносі.

Тільки после смерти імператриці Ганни Йоанівни (1740 р.) й падіння Бірона усі зітхнули полегшено, особливо, коли Шаховського перемінив англієць ген. лейт. Кейт, людина справедлива, що залишила в населення кращі про собі спогади.

Розділ 3. Нова Січ.

3.1 Організація Січі.

У адміністративно-територіальному відношенні весь район Війська Запорізького, був розділений на «паланки» (області); спочатку них було б 5, а згодом — 8.

Центром «паланки» був слобода — місцеперебування всього адміністративно-військового апарата: полковник, писар, його помічник — «подписарий» й отаман «паланки».

Цей апарат зосереджував у собі усю уладові: адміністративну, судову, фінансову, військову.

Завдяки напливу переселенців із півночі, незабаром у слободах, крім козаків, з’являються й селяни-«посполиті», що у «паланках» були організовані в «громади» й малі, за прикладом козаків, свого отамана. Усі посади — виборні, а вибори вироблялися щорічно (1 января) на козацьких радах, причому право участі у виборах на «посполитих» не поширювалося. Вони вибирали лише свого отамана. Перехід ж із «посполитих» у козаки й тому, був вільним, як на Гетьманщині в Перші десятиліття после возз'єднання.

У іншому, вся організація влади на територї Січі, був копією організації Лівобережжя.

Адміністративним й військовим центром був Сич, що складалася із міцності й передмістя. У міцності, навколо площі, на якій збиралася рада, крім церкви, військової канцелярії, пушкарні, складів, майстерень, старшинських будинків й школи, знаходилося 38 «куренів,» — довгих бревенчатих будівель-казарм. У передмістя — крамниці, шинки, частки майстерні. Кожен бажаючий статі запорожцем, повинний був з’явитися курінному отаманові, що його запитував, чи вірить він у Бога й чи православну віру? Після позитивної відповіді й хресного знамення, це підтверджуючого, його вантажили в кошовий «компут» — список. Звичайно при цьому мінялося прізвище, бо й для Січі, й для тихий, хто приходив не було б бажано, щоб був відома його біографія й справжнє прізвище.

На цьому усі формальності закінчувалися й людина ставав формально рівноправним січовиком. Йому дозволялося чи залишитися в курені й нести гарнізонну службу й виконувати різні господарські роботи, чи знайти заняття в кожній із «паланок» по власному виборі, що у Сич лише для відбування «черги», до чого були зобов’язані усі козаки.

Вища військова чи «кошова» старшина складалася із: отамана, судье, писаря і осавула. Кожен курінь мав свого отамана, а також свою «курінну» старшину.

3.2 Соціальна структура.

Формально усі козаки були рівноправні, але й, у дійсності, ця рівноправність був лише на папері й на словах. Соціальні розшарування й створення груп багатих запорожців, фактично, усю уладові віддали до рук цих «знатних» чи «старих» козаків, що, користуючись своїм багатством й впливом, вершили на радах усі справи.

Твердо укорінений міф, що представляє Сич, як безкласове братерство, знаходиться в повному протиріччі із історичною правдою.

Якщо, для Першого періоду існування Січі, це ще й можна прийняти, та і то із великими застереженнями, то збережені численні документи із епохи Нової Січі (1734 — 1775р.) незаперечно й категорично спростовують цей, сентиментально-ідилічний міф.

На територіях, підвладних Січі, населення які у 60-х р. 18 ст, сягала 100.000, як в всім світі в тих часи, минулого й бідні, й багаті, були соціальні протиріччя інтересів окремих груп населення, було б прагнення багатих груп використовувати уладові у своїх, корисливих інтересах й протидія груп бідних цим прагненням. І ніякого ані соціального, ані політичного «братерства», про яку, нерідко говорять й дореволюційні історики й сепаратистична «історична школа», у дійсності, не було.

Навпаки, байстрюки потрапляли в Січі в надзвичайно важке положення, нерідко более важке чим було б там, відкіля смердоті бігли. Якщо смердоті вирішували залишитися в курені, то повинні були жити в казармах, нести важку гарнізонну службу й виконувати різні господарські роботи, не одержуючи за це ніякої винагороди, крім более ніж убогої їжі, що складалася, у головному, із — «саламахи», що «варилася густо із житнього борошна на квасі чи рибній юшці», як описує очевидець З. Мишецький. Усі інше додавалося на «власні гроші», добути котрі було б нелегко. Гроші добувалися лише в результаті походів й зв’язаних із ними грабежів чи шляхом наймання за гроші до заможних козаків й старшини, що, на правах власності, володіли хуторамизимовниками, нерідко декількома.

як видно із численних документів, що зберігаються в «Центральному Державному Історичному Архіві» Укр. РСР., були зимівники із табунами в стільник коней й рогатої худоби, тисячами овець й великою, власною запашкою, що давала тисячі пудів зерна. Обслуговувалися смердоті «молодиками» чи «найманцями», число які, на деяких зимовниках сягала 30.

Заробітна плата був мінімальною: від 2 р. 50 коп. до 5 карбованців у рік на хазяйських кормах. (Кінь в тієї годину коштував 10−20 карбованців, віл чи корова 5−8 крб.; сорочка 40 коп., чоботи — 50 коп. — 1 карбованець.).

Крім платних працівників, на зимовниках було б чимало працівників «без наймання» — так називалися працівники без грошей, лише за дах й їжу, переважно, слабосильні, старі, підлітки. З численних, збережених «описів» зимовников, видно, що таких було б до 7% загального числа робітників зимовников.

Заробити можна було б також на рибних промислах й в «чумацьких» обозах. як Перші, то й другі, зовсім не були артілями рівноправних учасників, як це затверджують багато істориків. Збережені «розрахунки» незаперечно доводять, що серед чумаків минулого й власники десятків пара возів із найманими «молодиками» й чумака-одинака із однієї — двома волячими запряганнями. Таке ж змішання було б й на рибних промислах, де поряд з власниками мереж (невід коштував тоді до 100 карбованців) працювали за гроші й «найманці» чи, дуже часто, «із половини» тобто половина всього вилову йшла власникові мереж, а друга половина поділялася між робітниками, що у цьому випадку, не одержували ніякої грошової плати.

Положення, в якому жили тих від продаж своєї роботи було б не легке, але й смердоті малі волю й могли вільно змінювати роботодавця, чого тоді уже не було б в іншій Росії, у тому числі й на Гетьманщині й Слободщині. Були також формально нічим не обмежені можливості вибитися в более заможні групи, бути обраними в старшини, організувати свій зимовник чи яку інше власне підприємство.

І це залучало усі нових й нових утікачів із півночі, а нерідко й дезертирів із армії. Зберігся документ про прибуття в Сич у 1735 р. п’яти солдатів Ревельського драгунів полку, на конях й із озброєнням. Сич їхні проковтнула й «не знайшла», коли цого зажадав російський уряд. «Не знаходила» вона й численних кріпаків, Повернення які вимагало російський уряд.

3.3 Бунти «сіроми».

До половини 18 століття соціальні протиріччя в цьому, за твердженням сепаратистів, «рівноправному братерстві» настільки загострилися, що справа дійшла до бунту. 1-го января 1749 р. при виборі посадових осіб «сірома» (бідняки) вигнали з Січі заможних козаків, що розбіглися по своїм зимовникам, й вибрали свою старшину, із бідняків, із І. Водолагою на чолі. Осавулом, за свідченням секунд-майора, що робив розслідування, Никифорова, був обраний козак «що не так на собі одягу». Бунт був незабаром утихомирений й засівша в Січі «сірома (бідняки) капітулювали.

Набагато більші розміри мав бунт у 1768 р., под годину якого «сірома» кілька днів був паном положення й розграбувала будинки й майно старшини й заможних козаків, що бігли за допомогою в «паланки» й до росіян, сусіднім з Запорожжям, гарнізонам. Сам кошовий отаман, як він описує у своєму показанні, врятувався лише завдяки бо сховався на горищі й біг через діру в даху.

Козаками із «паланок» й старшиною цей бунт був придушень, а його призвідники жорстоко покарані. Послані для утихомирення Київським ген. губернатором Румянцевим 4 полки, не знадобилися. У архівах збереглися «опису» розграбованого майна, подані постраждалим старшиною й козаками. «Опис» одного із вищих старшин займає кілька сторінок перерахуванням розграбованого, наприклад, 12 пар чобіт нових, шкіряних, 11 пар чобіт сап’янових, три шуби, срібний посуд, 600 ліктів полотнини, 300 ліктів сукна, 20 пудів рису, 10 пудів олив, 4 пуди фініків, 2 бочки горілки й т.д.

«Опис», що займав «заможнього» козаки, значно скромніше: одна шуба, два кожухи, 4 каптани, різна зброя й готівкою (котрі не устиг віднести) 2.500 крб великою монетою, 75 червінців й 12 крб. 88 коп. мідною монетою. Сума величезна по того часу.

Крім цих двох бунтів чимало було б й более дрібних бунтів у «паланках» й слободах, про що збереглася безліч документів. Наприклад: у Калміуській «паланці» у 1754 р., у Великому Лузі в 1764 р., у Кодакі в 1761 р. й в багатьох інших місцях.

Ті, що бунти були — факт незаперечний. Ті, що це були бунти «сіроми» проти старшини й «знатних», «старих» козаків доводять збережені документи. як ж погодити ці факти із версією українських істориків про Запорожжя, як про «рівноправне братерство»?

Зрозуміло, що погодити їхн неможливо, а потрібно визнати, що все написане про «аскетизм», «братерстві» й «рівноправності», що ніби-то панували в Запорізькій Січі, треба віднести в розряд вимислів чи міфів.

Не виключено, що на зорі Січі, коли там оселилася невелика група ідейних борців, месників за зганьблену віру й національне достоїнство, оточена ворогами й безперестану із ними воююча, щось подібне й було б. Алі, із зростанням Січі, ослабленням її ворогів, порівняльною безпекою життя, і соціальним розшаруванням складу Війська Запорізького — усе це, якщо й було б, ті відійшло до області переказів.

Розповіді ж деяких істориків про життя запорожців звучати просто як поетичний вимисел-плід сентиментально-ідеалістичних настроїв авторів й, досить далекі від дійсності. Так, наприклад, у своїй «Історію Запорізьких козаків» (т. 1. стор. 291), історик 19-го століття, Еварницький, так описує життя в куренях; «ввійшовши в курінь козаки знаходили страви уже налитими в «ваганки» чи невеликі дерев’яні корита й розставлені по краях столу, а біля «ваганків» різні иапитки-горілку, мед, пиво, брагу, наливку — у великих дерев’яних «кановках». При цьому чарки запорожців, слова Еварницького, були такі, «що й собака не перескочить»…

А, про життя в зимовниках, Еварницький пише так: «велику частину продукції власник зимовника, з властивого йому почуття товариства, відправляв у Сич, на потреби січових козаків й лише незначну частку залишав собі. Усіх, проїжджаючих людей, господар зимовника, запрошував сідати й пропонував різні частування — напої й страви. Погулявши весело й досить кілька днів, гості дякували ласкавого хазяїна за частування, хлопці подавали їм нагодованих коней, й січовики, підхопившись на коней, неслися від зимовника». (Історія Запорожжя. год. 1, стор. 295).

Таку ідилічну картину життя запорожців малює Еварницький, не вважаючи потрібним навіть спробувати довести її реальність. Інший історик 19-го століття, А. Скальковський, що написавши об'ємисту працю про «Нову Сич», хоча й згадує про бунти, але й не поглиблюється в дослідження причин, них що викликали. Сепаратистична, «історична школа» також, делікатно, обходити мовчанням наявність гострих, соціальних протирічь у Запорожжя, а бунти приписує відсталості й консерватизмові мас, що трималися сліпо колишніх звичаїв Старої Січі (чому смердоті перед тим прагнули, тепер ми знаємо).

У результаті, найширшого кола читачів зі словом — «Запорізька Сич», зв’язана її картина, дана Еварницьким.

Алі, зовсім іншу картину дають незліченні документи, що збереглися в архівах. «Описи» майна старшини й заможних козаків; записки про заробітну плату «молодиків» й «найманців»; скарги курінних отаманів на напівголодний пайок у куренях; заборони заможним козакам відправляти замість собі на війну «найманців», так доти ж й зле озброєних й постачених; скарга на надмірні побори за користування мостами, перевозами й млинами — усе це незаперечно свідчить, що соціальні взаємини в Запоріжжі, у 18 столітті, мало відрізнялися від таких сталі чи швидко робилися кріпосницькими Гетьманщині й Слободщині. Не було б лише формального покріпачення й понад було б можливостей для особистого висуванства.

Ці обставини залучали із півночі усі нових й нових утікачів, із якими безуспішно боровся російський уряд. Безуспішно бо Сич їхнього не хотіла видавати. І, не із які чи ідеалістичних спонукань, як затверджують сепаратисти, а із простої заподій, що в інтересах старшини й заможних козаків було б матір постійна приплив, як дешевої робочої сили, то й можливих заступників при вимозі явки для несення військової служби. Це останнє (заступництво) прийняло хронічний характер й усю ваги участі у війнах перекладало на бідняків. Російський уряд також звернув увагу на це явище й боровся із них щодо мотиви справедливості, то й бо козак, посилаючи замість собі «найманця», норовив дати йому й коня й зброю гіршу.

3.4 Доля у війнах.

Тут, доречно якщо згадати, що начальники російської армії, у лавах якої воювали запорожці у війнах 1736−1739 й 1768−1774 р., були незвичайно високої думи про бойові якості запорожців й вважали для собі честю бути зарахованими до списків Війська Запорізького. У справах Коша Запорізького збереглося кілька десятків копій «атестатів», виданих різним особам про зарахування їхнього у списки Війська. Один із них, — на ім'я підполковника М. І. Кутузова, майбутнього головнокомандуючого у Вітчизняній війні. Атестат цей говорити: «По його, підполковника Михайла Ілларіоновича Кутузова бажанню, війська Запорізького низового, у курінь Криловський прийняти й для повсякчасного його при цьому війську вирахування в компути військові вписати, а вірності в тім й цей атестат йому, № 127, при підписі нашої й воскової печатки видати повеліли. З Коша 1773 року января 30 дня».

По всій Росії, із одного боці, поширювалося і укоренялася думка про надзвичайну відвагу Запорожців (що відповідає дійсності), із іншого боці, помилкова думка про безкласовий, рівноправний характер запорізького товариства.

І, лише останнім годиною, завдяки дослідженням соціальної структури Запорожжя на підставі вивчення численних справжніх документів тієї епохи, створилася справжня, реальна картина того, що представляло собою Запорожжя 18-го століття.

Картина досить далека від описів й Еварницького й Скальковського й всієї сепаратистичної «історичної школи».

Не аскетичним, лицарським рівноправним братерством борців за правду було б Запорожжя 18-го століття, а вкрапленої в територію Росії великою областю зі своєрідним побутовим укладом, гострими соціальними розшаруваннями й протиріччями й, підпорядкуванням Розпорядженням центральної влади лише остільки, оскільки ці розпорядження подобалися.

До цого години (половина 18-го століття) віковічні вороги запорожців — татари, турки й католики-поляки, у результаті перемог Ро-сійської Імперії, були настільки ослаблені, що було неможливо й мислити про які-небудь агресії, а думали лише про збереження колишніх територій, що, крок за кроком, неухильно потрапляли в підпорядкування Росії.

3.5 Втрата значення Січі. Заселення земель.

Бувши раніше центром й оплотом боротьби проти цих, інколи могутніх, ворогів, Сич втратила своє й військове, й національне, й політичне значення.

Найбагатші землі на південь, південний захід й південний схід від областей, що запорожці вважали своїми, увійшли у склад Росії й почали швидко заселятися, переважно, вихідцями із Лівобережжя й Слободщини, батьківщинами запорожців, а також вихідцями із Великоросії й сербами, що рятувалися від турецьких звірств, греками й болгарами. Сербі переселилися великими групами (у 1732 й 1751−2 р.), оселилися усі разом й були організовані по військовому: у полки й роти, як кінні (гусарські), то й піші.

Наприкінці 18-го століття, тут (у північній Таврії) оселилося чимало німців, що створили свої села, що називалися «колоніями». Так створилося етнічно різноманітне населення Новоросії.

Запорожцям фактично не було б чого робити, а по-воєнному організована, нікому не підкорена, Сич, стала не лише не потрібною, але й й небезпечною.

З одного боці, Сич був надійним притулком для неспокійного елемента, що біг туди від години кріпосницького ладу, що стабілізувався доти, Лівобережжя й Слободщини, до чого російський уряд не міг бути байдужим.

З іншого боці, запорожці всіляко перешкоджали заселенню порожніх земель, вважаючи їхні «своїми» й, нерідко, зі зброєю до рук, виганяли нових поселенців й руйнували їхні села, що порушувало плани уряду.

З третьої сторони, нарешті, свавілля запорожців й прояв ними своєї власної ініціативи, наводили до постійних непорозумінь із Польщею й Туреччиною.

Запорожці не дуже до собі втікачів з Правобережжя, тобто польських підданих, але й і активно брали доля в опорі, що населення Правобережжя робило польсько-католицької агресії. Загальновідома, наприклад, активна, якщо не керівна, роль запорожців у «Коліївщині» — повстанні 1768 р. — й «Уманській різанині». Зрозуміло, Польща протестувала, а Росія змушена був вживати репресивних заходів проти запорожців, що тоді вважалися її підданими.

Крім Польщі, надлишок своєї енергії, не зайнятої ніякою працею, у пошуках військового прибутку, запорожці направляли й проти турків, майже безперервна роблячи набіги на її територію, усупереч прямим заборонам російського уряду, що перебував у зв’язках із Туреччиною, як відомо, безпосереднім приводом для виникнення війни Росії із Туреччиною в 1768 р., був напад й розгарбування запорожцями міста Голти.

Значно змінився, у 18 столітті, й склад Січі, котра був в 17 столітті «школою лицарства» й центром національно-визвольної боротьби, куди прагнула й молодь кращих прізвищ й непохитних ідейних борців за народ зі старшого покоління. Молодь вищих класів й культурного кулі Правобережжя був ополячена й покатоличена, а молодь Лівобережжя й Слободщини швидко входила в загальноросійське життя, і створювала кар'єру серед загальноросійської армії і адміністрації.

Мети, до які прагнуло населення України-Русі в епоху визвольної боротьби за звільнення від польсько-турецько-татарської агресії, минулого, в основному, досягнуті, а й у старшого покоління не було б причин прагнути в Запорізьку Сич, як це було б раніш.

Поповнення в Сич тепер йшло, головним чином, за рахунок байстрюків від фортечного режиму і усе менше й менше ставало серед запорожців людей, здатних зайняти командні посади. Дуже впала колися залізна дисципліна. Окремі зажени запорожців («ватаги») часто діяли на свій ризик й страх, не лише без схвалення Кошового отамана, у всупереч його прямій забороні. «Ватаги» ці проникали на турецьку територію чи турецькі-турецьке-турецькийпольсько-турецьку (південне Правобережжя), грабували й викликали неприємні для російського уряду пояснення.

Щоправда, под годину тривалих воєн із Туреччиною, що вела Росія в третій чверті 18-го століття, запорожці незмінно приймали у яких доля, діючи чи в складі регулярної армії чи, як партизани; але й, у мирні періоди, російський уряд, крім неприємностей від них нічого не мало.

3.6 Ліквідація Січі.

Тому поступово дозріло рішення Запорізьку Сич ліквідувати, що й було б наведено у виконання.

5 червня 1774 р. російські війська, повертаючи после переможної війни із Туреччиною, оточили Сич й висунули вимогу розселитися й, чи служити в армії, у так званих «пикинерських» полицях, чи вибрати собі професію, й статі хліборобами чи ремісниками-міщанами. Після недовгої наради запорожці скорилися, здали зброю й січову скарбницю, а зміцнену Січі минулого, через непотрібність було б зруйновано.

Так закінчила своє, более ніж 200-літнє існування Запорізька Сич, що зіграла, у свій годину, величезну роль у боротьбі України-Русі із польською й татарсько-турецькою агресією.

Частина запорожців утворила два «пикинерських» полки, що ввійшли до складу російської армії, частина розселилася й зайнялася мирною працею, а частина (яким було б за душі ані перше, ані одному заняття) невеликими групами, под виглядом відходу на рибні промисли, пробралася на турецьку територію й заснувала, біля Очакова, нову Сич. По російських джерелах, цих нових січовиків було б біля 4.000, по сепаратистичним твердженнях — до 7.000. (Знаючи соціальну структуру Запорожжя, треба думати, що ці що пішли, в основному, були «сірома» (бідняки), не зв’язані ніяким майном.

Довідавшись про це, Російський уряд, виселив на північ й заточивши в монастирі колишніх вождів запорожців: кошового Кальнишевського, суддю Головатого й писарі Глобу, бо над них упевнений й побоювався, що і інші запорожці підуть за зниклими в Туреччину. Кальнишевський довго перебував у Соловецькому монастирі й вмер у 1803 р., 112 років від роду. У посиланні, у північних монастирях, закінчили свої дні й Глоба й Головатий.

Причина посилання цих вождів Запорожжя дотепер залишається незрозумілою й, можливо, це було б помилкою уряду. Важко припустити, щоб, особисто дуже багаті люди: Кальнишевський, Головатий й Глоба, могли зважитися на відхід у Туреччину, причому б смердоті утрачали усє своє майно.

Від Туреччини ж Росія зажадала повернути запорожців, але й ані турки, ані запорожці на це не погоджувалися. Тоді Туреччина, не бажаючи матір цей неспокійний елемент поблизу російської границі, уступаючи бажанням Росії, покарала їм перебратися на устя Дунаю, визнала їхній офіційно своїми підданими (1778 р.) й дозволила заснувати Сич й жити й промишляти вільно, а за це служити султанові «піше й конно».

Розпорядженням султана запорожці незадоволені й серед них почалося шумування. Одна частина валила в Росію й вступив у знову сформоване в 1783 р. «Чорноморське козаче військо», що, із доручення Потьомкіна, очолили колишні запорізькі старшини: Антон Головатий, Захар (Харько) Чепіга і інші, й зібрали близько 17.000 козаків.

Згодом ця військо, що особливо відрізнилося у війні Росії із Туреччиною в 1793 р. було б переселено на устя Кубані й поклало вухо Кубанському козачому війську, що існувало до революції 1917 р.

Друга частина, одержавши дозвіл Австрійського Імператора, переселилася в Австро-Угорщину і осіла на нижньому плині ріки Тісси. Ця група (Яка, за словами Грушевського, складалася із 8.000) затрималася в Австрії не довго й незабаром розсипалася й розбрелася. Одні повернулися в Росію, інші направилися в, призначені султаном, для поселення місця за Дунаєм.

3.7 «Задунайська Січ».

Третя частина виконуючи веління султана, переселилася в гирла Дунаю й біля міста Дунайця заснувала Сич, вигнавши донських козаків, що жили там, «некрасовців», що, у свій годину, не бажаючи підкоритися урядові, бігли із Росії.

«Задунайська Сич» проіснувала до 1828 р. Жилося, козакам там, за словами Грушевського, добро, лише «мучила совість запорожців, що припадати допомагати бусурманам воювати проти християн». Тому «Сич Задунайська» поступово танула, завдяки відходові великих чи менших «ватаг» у Росію де них приймали, як своїх.

З огляду на ці настрої запорожців, тодішній Кошовий, Осип Гладкий, коли в 1828 р. почалася війна із Туреччиною, вирішив повернутися із військами на Родіну.

Висновок.

Після ж війни, із колишніх козаків «Задунайської Січі» було б сформовано «Азовське козаче військо» й оселене між Маріуполем й Бердянськом, де й проіснувало до 1860 р. коли було б переселено на Кубань й влилося в Кубанське козаче військо.

У відповідь на перехід Гладкого із військом набік, турки знищили Задунайську Сич, скасувавши військо й жорстоко розправилися із не пішли із Гладким козаками.

Цією розправою турків з залишками запорожців у 1829 р. й переселенням козаків, що пішли в Росію, на вільне життя на Кубань у 1860 р., історія, що стала анахронізмом, Запорізької Січі й її залишків закінчується.

як видно із усього сказаного, ліквідація Січі був історичною необхідністю й логічним висновком зі сформованої політичної обстановки. Зовсім природно, що зі зникненням тихий небезпек, для боротьби із якими був створена Сич, винна був зникнути й сама Січ.

І, точно так, як повівся з Січчю російський уряд, повівся б й всякий інший на його місці, у тому числі і уряд Самостійної України. Поки Сич був поза переділами Держави чи на його рубежах й борола із зовнішніми ворогами, ще можна, а, можливо, й потрібно було б терпіти цого, мінливого напівсоюзника, напівпідданого. Алі, коли Сич виявилася усередині державної територї, не маючи навіть зовнішніх границь із ворогами, терпіти далі цю своєрідню «державу в державі», не було б ніякої потреби.

Розуміють це все, звичайно, й сепаратистичні історики, але й пояснюють події по своєму, бо усією своєю «історичною наукою» смердоті прагнуть, не до встановлення істини, а до створення бази російсько-української ворожнечі і обґрунтування сепаратизму.

Тому, й ліквідацію Січі смердоті представляють, не як історичну необхідність, а як акт росіянців (великоросійської) агресії.

Грушевський «не розуміє» причин ліквідації Січі й бачить «протиріччя» мотивів, якими порозумівалася ця ліквідація. За його словами («Ілюстрована Історія України, стор. 463), із одного боці, запорожцям ставилося в провину небажання прилучити до сільсько-хазяйської культури родючі степу, що, завдяки цьому, пустували; із інший, ніби-то, смердоті обвинувачувалися, саме, у культивуванні цих степів й створення свого сільського господарства, чим, за словами Грушевського «розривали свою залежність від російської держави, бо могли прокормитися власним господарством й бути незалежним». Про справжні ж заподій, що зробили ліквідацію Січі неминучою (про них сказано вище), Грушевський, узагалі не згадує, по тій простій причині, що цим бі був розбитий один з пропагандних міфів про «руйнування Січі, — акті російської агресії.».

У описі подальшої долі запорожців после ліквідації Січі, сепаратистичні «історики, не обмежуються лише натяками і умовчаннями, а прибігають до зовсім очевидного перекручення фактів й даних, не вважаючи навіть із арифметикою.

Так, на стор. 464, своєї «Ілюстрованої Історію України» (Київ, 1917 р.) Грушевський, описуючи ліквідацію Січі, говорити: «переважну більшість запорожців не хотіла робитися гречкосіями й вирішила піти тім ж шляхом, як после Першого руйнування Січі — под турком жити». На наступній сторінці, він, це «більшість» визначає в 7.000 чіл. Отже, що залишилася меншість було б менш 7.000.

Ще сторінкою далі (466), описуючи розкол цого 7.000-го «більшості» й відходів частини його в Австрію, Грушевський говорити: «вісім тисяч запорожців перейшло туди». А, ще одною сторінкою далі, тієї ж Грушевський повідомляє, що із запорожців, що залишилися в Росії, було б сформовано «Чорноморське козаче військо «чисельністю в 17.000». Не потрібно прибігати до олівця, щоб упевнитися в ступені достовірності фактів й даних, приведених сепаратитичною «історичною наукою».

У описі ж подій не зв’язаних із цифрами, «наука» ця оперує ще вільніше й підносить невимогливому читачеві «бажане за минуле». Усе-таки факти, що спростовують це «бажане» — просто замовчуються.

Так, наприклад, повідомляючи про факт Повернення в 1828 р. Задунайських козаків у Росію (зовсім замовчати його не можна), Грушевський говорити, що кошовий Осип Гладкий перевів них як на російську бік «обманом», що виходить, що козаки йти до росіянином не хотіли. Про, тім ж загальновідомому факті (його можна знайти в будь-якій історії війни 1828−29 р. із Туреччиною), що ці «обмануті козаки» усю війну доблесно боролися в складі російської армії проти турків, узагалі не згадує. Бо згадуванням, спростовувалося б твердження про «обман».

Про подальшу частку цих «обманутих» козаків, Грушевський говорити, що із них було б сформовано «Азовське козаче військо», але й про ті, що це було б зроблено «у воздаяние за їхню доблесну доля в війні 1828 р.», звичайно, теж ані слова.

Вищевикладене сепаратистичне висвітлення запитання ліквідації Січі наводитися в інтересах читача, що бажає знаті історичну правду, а чи не залишатися в омані, у результаті, сепаратистично-шовіністичної пропаганди, убраної у форму «історичної науки», що так тісно переплітається із пропагандою, що нелегко установити, де кінчається наука, а де починається пропаганда. Це переплетення пропаганди із наукою, на шкода, є характерним для всіх «Історій України», авторами які є шовіністи-сепаратисти. Веде ж воно та, завдяки перекрученню минулого, до помилкових установок на майбутнє. Тому великим досягненням в області історичної науки й встановлення історичної правди про Запорожжя, треба визнати капітальний, рясно документований, куп У. Голобуцького «Запорізьке козацтво» (1957 р.), присвячений, головним чином, соціальній структурі й взаєминам Запорожжя.

Незліченні документи, що приводяться Голобуцьким, незаперечно, розбивають міф про «безкласове, рівноправне братерство» запорожців й є незаперечними даними для складання точної картини існуючих між запорожцями взаєминами.

Використана література.

1. Антонович У. Б. Про козацькі часи на Україні.— До., 1991.

2. Симоновский П. І. Короткий опис про козацком малоросійському народе.—.

М., 1847.

3. Бантиш-Каменський Д. М. Історія Малої Росії.— До., 1993.

4. Маркевич H. А. Історія Малоросії.— М., 1842.

5. Грушевський М. Історія України-Руси. — До., 1995.

6. Дорошенко Д. /. Нарис історії України.— Львів, 1991.

7. Голобуцький У. Про. Запорозьке козацтво.- До., 1994.

8. Зілинський Про. Духовна генезу Першого українського відродження.

//Європейське Відродження та українська література ХІV-ХVIII ст. — К.:

Наук.думка, 1993.

9. Яворницький Д.І. Історія запорізьких козаків: У трьох томах /Пер. із ріс. І.І.Сварника. — Львів: світ, 1991. 10. Голобуцький У. Запорізьке козацтво. — До.: Вища школа, 1994. 11. Леп’явко З. Козацькі війни кінця ХУІ ст. в Україні. — Чернігів: товариство «Сіверська думка», 1996.