Присоеденение Східної Вірменії до России

ПРИСОЕДИНЕНИЕ СХІДНОЇ ВІРМЕНІЇ До РОССИИ.

План:

1. Вірменія на початку XIX века.

2. Звільнення Східної Вірменії від ханського ига.

3. Східна Вірменія у складі Російської империи.

1. Вірменія на початку ХІХ століття На межі XVIII—XIX століть, як протягом попередніх трьох століть, Вірменія поділили між двома военно-феодальными державами Близького і Середнього Востока—султанской Туреччиною й шахським Іраном (Персией).

Восточная Вірменія перебував під пануванням Ірану. У цій частині Вірменії і у сусідній Азербайджані існували перські напівнезалежні ханства—Ереванское, Нахічеванське, Карабаське, Гянджинское, Бакинське і інші;, у країні наприкінці XVIII в. були два царства (Картли-Кахетинское, Имеретинское) і кілька підвладних Туреччини феодальних князівств (Абхазьке, Гурийское, Мегрельське і др.).

Центральная і більшість Східної Вірменії перебувала у складі Єреванського ханства, яке, як порівняно більша і прикордонне, називалося також сардарством (наместничеством). Ереванское ханство поділялося на 15 магалов—районов), серед которых—Зангибасар, Ведибасар, Сурмалу, Сардарапат, Талин, Апаран, Дарачичак, Гекча. Найбільш великими містами і селами вважалися Єреван, Зчмиадзин, Сардарапат, Аштарак, Карби і БашАпаран.

Во главі ханства стояв призначуваний шахом хан (сардар), влада якого було необмеженої; всі справи вершилася їм особисто. Магалами управляли мирболуки, призначувані у складі беків та інших представників «вищого» стану, а деревнями—сельские начальники, звані кехва, чи кетхуда. Для управління справами ханства містилися численні чиновники: головний мірза (відав господарськими справами), хазнадар (скарбник), муасилбек (в основному виконував накази хана), калабек (начальник фортець), серафюлбек (управляв військовими справами) і другие.

Западная Вірменія перебував під турецьким ярмом. Вона, як і весь Османська імперія, в адміністративному відношенні ділилася на пашалыки. У цій частині Вірменії були Баязетскнй, Ванский, Мушский, Диарбекирский, Карсский, Эрзерумский (Карийский), Сивазский (Себастийский) пашалыки, які, на свій чергу, ділилися на санджаки (повіти). Пашалыками управляли призначувані султаном паші, санджаками—санджакбеки.

Пашалыки були замкнутими і полунезависимыми феодальними князівствами. Вони найчастіше підпорядковувалися султанскому уряду, що з працею стримувало ці відцентрові силы.

В Вірменії, як й у Туреччині і Персії, панували феодальні відносини. Основний продуктивний клас— селянство та інші верстви трудящих піддавалися жорстокої експлуатації і обмеження із боку ханів, беків, пашів, деребеев, медиків, церковників та інші представників панівного класса.

Экономическая експлуатація трудящих мас здійснювалася переважно стягуванням податків. Селяни платили до сорока видів важких податків, у цьому числі за землю, воду, лісу, пасовища, за вживання солі, за отримання права на одруження тощо. буд. Кожен чоловік виплачував подушну, семья—подымную подати. У селянина добиралася більшість його доходу. Численні податки виплачували також ремісники і торговці. З селян податки стягалися переважно натурою, з ремісників і торговцев—деньгами.

Сбор податків проводився насильно. У Єреванському ханстві податки збирали спеціальні чиновники хана, які називалися саркярами. Великий вірменський письменник і просвітитель Хачатур Абовян згадував: «У наше село (Канакер) щорічно влітку приїжджав саркиар…, він жив у селі місяці три чи чотири. Йому цей час відводилося найкраще приміщення у селі, він вимагав самої турботливою обслуги й хорошого корми на свої служителів і коней: йому щодня носили до будинку кращі припаси, курей, яйця, олію та інші… Сільський служитель щодня ходив з дому в будинок, щоб випросити чи витребувати все потрібне. за таким зазвичай йшов слуга саркиара з батогом для подстрекания чи покарання його у млявість. Він бив і гнав його собі за, осипаючи незліченними лайками… Коли хазяїн дому не відразу ж видавав все затребованное, людина цей з зверскою люттю вривався до будинку, ламав все, нещадно бив всіх, незалежно від віку і її статі. І це слуга,—можно судити з нього, що було і господин».

Более жорстокі насильства відбувалися у Західній Вірменії. Тут право стягування податків найчастіше віддавалася на відкуп різним торговцям і лихварям. Користуючись сво;

ими широкими правами, вони немилосердно грабували селян. Ці відкупщики були справжньої болячкою для народа.

Социально-классовая експлуатація народних мас, проте, обмежувалося стягуванням податків і податей. Селяни несли також панщинну повинність: споруджували фортеці, вдома, склади і шляхи, обробляли землі панів тощо. буд. Нерідко вся сільська громада відносини із своїми знаряддя праці працював у маєтках ханів, пашів та інших володарів. Багато провінціях Західної Вірменії і деяких церковних землях селяни фактично були закрепощены. У результаті нечуваної експлуатації народ жив у крайньої нищете.

Тяжелым був і правове становище народу. Він піддавався національному і релігійному гніту. Жорстокий режим ханів і пашів попирал все цивільні - і політичні права вірменів, яких називали «райа», т. е. безправний, нижчий шар. Вірменин, будучи християнином не був рівноправним громадянином. Його свідчення у суді заперечувалося, не може сідлати коня, носити зброю, він повинен поступатися дорогу мусульманинові, відрізнятиметься від нього своїм одягом тощо. буд. За національну приналежність і віросповідання вірмени виплачували спеціальні податки, головний у тому числі називався харадж. Для гаремів шаха, султана, ханів і беків насильно відбиралися жінок і дівчини. Власті, феодали і духовенство всіляко розпалювали національне нерівність. Важкість національно-релігійного гніту лягала передусім на плечі трудящих. Про безправне вірменського селянина X. Абовян писав: «Дівчат тягли, хлопчиків вели…, вони часто й голову відрізали, палили, замучивали. Ні будинок вірменину не належав, ні худобу, ні все добро…».

Положение ще більше погіршувався внаслідок те, що у Східній і особливо у Західної Вірменії майже постійно панувало безвладдя. Багато паші, хани, деребеи і беки вели кровопролитні війни то між собою, однак проти центральної влади. Руйнівні набіги робили кочові племена і розбійницькі банди. У результаті цих воєн та набігів спустошувалася країна, вирізалося і угонялось в полон населення. Народ жив у постійної тривозі, були відсутні необхідні умови для мирної праці. Європейський мандрівник, відвідавши в 1805 р. Західну Вірменію, про становище у Баязетском пашалыке писав: «Росія схильна до спустошливим набігам. Дарма землероб висіває там семена—урожай забирають ще дозрілим. Щоб позбутися безчинства розбійників і соціального гніту які панують у області пашів, селянин змушений кинути полі, піти з своєю сім'єю і худобою. У цій бідолашній країні немає ні батьківщини, ні безпеки, ні покоя».

Экономическая життя була відсталою. Населення займалося в основному сільське господарство, яке примітивним чином. У землеробстві застосовувалися соха, серпи, молотильные дошки та інші прості знаряддя праці. Великі земельні простору не оброблялися. Періодично повторювалися неврожаї і супутній їм голод. У гірських і передгірних районах займалися скотоводством.

Большая більшість населення мешкала в українських селах, які у жалюгідному стані. Про села годі Східної Вірменії на той час очевидець, царський чиновник-статистик Ів. Шопен писав: «Ями, покриті землею, розташовані це без будь-якого порядку й розділені собою смрадными купами гною чи калюжами щонайменше смрадными; доріжки, извивающиеся то близько, то через дах цих ям, які заміняють дома,—вот загальний вигляд селищ… Нутрощі жител відповідає зовнішньому їх виду; найкраща кімната приемная—конюшня, сюди ведуть найпочесніших гостей разом із рогатих худобою і кіньми; втім, відділення це має взимку свою вигоду, оскільки в стайнях тепліше, ніж у інших саклях, відкритих назустріч всім вітрам. Самі жителі, і сімейства живуть особливих відділеннях, де розкладений посеред статі вогонь виробляє дим, що наповнює всю кімнату до виходу з отвори в стелі, службовця в. один час і трубою, і вікном. Тут від дітьми виховуються телята, баранчики і курчата, а, по кутках, на сідала, кури і крикливі півні, становлять вночі дуже неприємне соседство».

Наиболее великими містами Вірменії у період були Єреван, Каре, Эрзерум і «Ван. Без промисловості, з малочисельним населенням вони зберігали свій середньовічний непривабливий образ. Про Єревані, наприклад, той ж Ів;, Шопен писав: «Він одноманітний і наводить смуток. Як переважають у всіх майже азіатських містах, і тут вулиці вузькі, і • вигини так криві, що вони прилягають одна в іншу майже без прямих кутів. Ці вулиці утворюються двома рядами низеньких, потворних стін, зліплених що з несожженного цегли або з голыша, але чаще—просто із грязі. Дуже некрасиві стіни ці зрідка перериваються низенькими дверцятами будинків, завжди старанно замкнених. У головних вулиць протікає струмок, з яких вода розподіляється садами бічними водопроводами. Вода ця, підмиваючи шлях інший і стіни, утворює небезпечні ями, які звертаються влітку в сморідні багні; зимою водопроводи замерзають, вода виступає, наводнює вулиці, і навіть місцями, створюючи високі льодовики, іноді зовсім перегороджує сообщение».

Распространенными ремеслами були лісоматеріали, столярне, ткацкое, ковальське, гончарне, скорняжное, збройове справа, ювелірне ремесло тощо. буд. Але вони перебувають у дуже відсталому стані. Панував ручний працю, бракувало верстатів і інструментів, унаслідок чого, попри витрату великих зусиль, продукція мала низьку якість і незначною по объему.

Ремесленники об'єднувалися у виробничі цехи, які у Східної Вірменії називалися амкарствами (амкарутюн), а Західної Армении—эснафствами (эснафутюн). Що Об'єднували ремісників за професіями, вони були замкнутими і по певної міри самостійними організаціями: самі вирішували свої господарські справи, суперечки та інші питання внутрішнього порядку, скликали зборів, сходки і влаштовували святкування. Цеху ремісників мали свої прапори, герби, мали грошима надання допомоги своїм членам. На чолі цеху стояв один-єдиний із найбільш грамотних мастеров—устабаши (глава мастеров).

Торговля країни не отримала розвитку, хоч у містах відбувався оживлений товарообмін, чому сприяли які відбуваються через Вірменію транзитні торгові шляху. Так, них, зв’язуючий Константинополь з Тавризом, проходив через Себастию, Эрзерум і Баязет; інший шлях пов’язував Тбілісі з Ерзерумом через Караклис і Гюмрі. Єреван був пов’язані з Тбілісі, Тавризом і Ерзерумом, Ван—с Тавризом і Эрзерумом.

В початку ХІХ століття значної частини вірменського народу жила поза своєї родины—в сусідніх й далекі країни. Нестерпні умови, які були Вірменії протягом століть, спустошення і погроми, скоєні іноземними загарбниками, змушували багатьох залишити й переселитися до інших краю. На початку ХІХ століття вірменські поселення накладала Москві, Тбілісі, на північному Кавказі (Новий Нахичеван, Моздок, Кизляр), в Астрахані, Криму, Константинополі, Смірні, таки в Індії, Ірані, Єгипті, Болгарії та ін найбільших містах і странах.

Многие вірменські колонії не порвали зв’язку з батьківщиною. Знаходячись у порівняно сприятливіших політичні й економічні умовах, вони приймали помітну участь у розвитку культурної, суспільної відповідальності і політичного життя над народом. З цього погляду особливо відрізнялися вірменські поселення Москви, Тбілісі, Нового Нахичевана, Константинополя.

Армянская громада Москви полягало у основному із торгівців, серед яких особливо виділялася сім'я Лазаревых; вона нагромадила значне багатство, а деякі її займали при царському дворі посади. Поселення був численним, але це зіграло значної ролі в розвитку культурного та політичного жизни-армянского народа.

Армянское населення у Грузії становила велику масу. Воно займалося переважно ремеслами і торгівлею. Вірменська колонія Тбілісі, яка утворювалася у часи, також зіграла велику роль розвитку вірменської культури XIX века.

Город Новий Нахичеван (біля Ростова-на-Дону), у якому жили які переселились із Криму вірмени, був основан-в 1779 р. Довкола Нахичевана утворилося п’ять вірменських селищ. Община Нового Нахичевана у внутрішні справи була самостійна. Вона, наприклад, мала свій суд, котрий усе вирішував суперечки городян, культосвітні й питання всередині общины.

Число вірменського населення Константинополя на початку ХІХ століття становило близько 200 тисяч. Вірмени переселялися сюди з Західної Вірменії. У Константинополі перебувала резиденція патріарха західних вірменів;. У ХІХ в. місто став великим центром западноармянской интеллигенции.

В початку ХІХ ст. вірменський народ, подвергавшийся у рідній країні жорстокому обмеження, було самотужки, без зовнішньої допомоги, скинути варварське панування ханів і пашів. Він потребував допомоги, а виниклих історичних умовах її було одержати окрайчик від Росії. Царське уряд, керуючись власними економічними і з політичними інтересами, вживало у період; практичні кроки, щоб приєднати Закавказзі до Росії. Народи Закавказзя своєю чергою прагнули з допомогою російських військ скинути тяжкий гне ханів і пашів. Отже їх визвольні прагнення збігалися із зовнішнього політикою Росії. Російська орієнтація стала загальнонародної. Діячі вірменського визвольного руху цього періоду, подібно своїм предшественникам—Исраэлу Орі, Йосипу Эмину та інших., встановили зв’язку з російським двором, бажаючи прискорити вступ російських військ у Закавказзі. У своє чергу царському уряду увійшло зносини з вірменськими політичними діячами, щоб використовувати їх задля своїх целей.

В початку ХІХ століття широку діяльність розгорнув, зокрема, видатний церковний та політичний діяч, архієпископ Нерсес Аштаракеци (1770—1857). Будучи гарячим стороником російської орієнтації, він доклав багато докладає зусиль до звільнення Вірменії важкої гніту ханів і беків і його приєднання до России.

2.Освобождение Східної Вірменії від ханського ярма У 1801 р. спеціальним маніфестом російського імператора Олександра Східна Грузія була приєднана до Росії (приєднання Західній Грузії відбулося 1803— 1810 рр.). Цим історичним актом у складі Росії був включений також кілька північних районів Вірменії (Лори-Памбакский і Шамшадинский), межуючих із Грузией.

Царское уряд одночасно розпочало нові кроки приєднання до Росії та інших частин Закавказья—Азербайджана та Східної Вірменії. Проте виконати завдання було важче, оскільки перський двір і властвовавшие у Східній Вірменії й Азербайджані хани готувалися із зброєю до рук захистити свою панування. Становище ускладнювалося тим, що Англія і Франція всіляко покровительствували перським ханам і турецьким пашам.

В 1804 р. почалася русско-персидская війна, що з деякими перервами тривала до 1813 р. Російська армія з допомогою місцевого населення завдала перським військам важкі удари. У 1804 р. з командуванням генерала Цицианова посіла місто Гянджу (нині Кировабад).

Год через, в 1805 р., російський загін під керівництвом полковника Несветаева, відкинувши війська єреванського ханаг зайняв частина Східної Армении—область Ширак. Отже, лівобережжя річки Арпачай (Ахурян) також ввійшло до складу Росії. У тому ж року у результаті мирних переговорів російське підданство прийняли хани Карабаху, Шаки і Ширвана. У 1806 р. новому правителю Кавказу генералу Гудовичу вдалося приєднати до Росії Дербентское, Бакинське і Кубинське ханства.

Решающие бою припадають на жовтні 1812 р. березі річки Араке, на Асландузской рівнині, що у 70-и кілометрів на схід від міста Шуші. Загін, генерала Котляревського завдав тяжку поразку військам спадкоємця перського престолу Аббаса-Мирзы. Два місяці тому Котляревський після кровопролитних боїв зайняв фортеця Ленкорань і приєднав до Росії Талышское ханство. Як відомо, у цей самий період героїчний російський народ вщент розбив вторгшуюся з Росією полумиллионную армію Наполеона Бонапарта. Ця блискуча перемога російського народу справила моє найбільше враження в усіх країнах, зокрема в Ірані. Уряд шаха запропонувало світ. 12 (24) жовтня 1813 р. на селі Гюлистан (в Карабасі) уклали мирний договір, яким Дагестан, Східна Грузія, Гянджинское, Карабаське, Шекинское, Ширванское, Бакинське, Кубинське, Талышское і Дербентское ханства, і навіть ряд районів Східної Вірменії (Ширак, Лори, Шамшадин, Зангезур) були остаточно визнані володіннями Російської імперії. По Гюлистанскому договору лише Росія мала права тримати флот на Каспійському море. Договір одночасно врегулював торговельні стосунки між двома країнами й т. д.

Во час. русоко-персидокой війни 1804—1813 рр. російські війська двічі намагалися опанувати Єреванським ханством. Перша спроба було зроблено червні 1804 р. Невеликий загін, який налічував близько 4500 людина, під командуванням генерала Цицианова вирушив через Гюмрі і Аштарак на Єреван. Здобувши кілька перемог над перськими військами у Эчмиадзина й у околицях Єревана, загін зайняв передмісті міста і початку липня блокував крепость.

Ереванская фортеця була розташована на південній околиці города—на високе та скелястому березі річки Раздан (Зангу). За описом сучасників, із трьох сторін її оточувала подвійна стіна. Внутрішня стіна, споруджена з цегли і каменю, була високою і товстої й мала 17 веж. На відстані 32—40 метрів від нього перебувала зовнішня, нижча і тонка стіна, споруджена з глини і каменю. Навколо фортеці викопали широкі і глибокі рови, частина яких заповнювалася водою. Фортеця мала 60 гармат і 2 мортири, гарнізон складалося з кільканадцяти тисяч солдат.

Осада Єревана тривала зі 2 липня до 2 вересня. Цицианов зробив кілька штурмів, але вони увінчалися. Распространившаяся серед солдатів хвороба, гостра «сутичка продовольства та особливо боєприпасів створили серйозні труднощі, щоб російських військ. Цицианов зняв облогу фортеці і повернувся Грузию.

Вторая спроба опанувати Єреваном повинна була восени 1808 р., коли російська загін під керівництвом генерал-фельдмаршала Гудовича рушив до міста і в початку ок-тября зайняв його передмісті. Єреванська фортеця блокували. 17 листопада Гудович зробив сильний штурм, але, попри героїчні зусилля солдатів, не домігся успіху. Труднощі постачання військ та прийдешня зима змусили його ще наприкінці листопада залишити міцність і отступить.

Ереван узяли російських військ позднее—во час русско-персидской війни.

1826—1828 гг.

Спустя 13 років тому після укладання Гюлистанского мирний договір Іран, підбурюваний Англією, почав нову війну проти Росії. У липня 1826 р. війська єреванського хана раптово вторглися в північні райони Східної Вірменії, а головна перська армія під керівництвом АббасаМирзы—в Карабах.

Для нечисленних російських військ, розквартированих з різних місцях Закавказзя, склалося скрутне становище. Противник спочатку домігся успіху. Полчища єреванського хана, зламавши героїчне опір російських солдатів та місцевого селянства, захопили провінції Ширак і Памбак. Війська АббасаМірзи взяли в облогу фортеця Шуші, де разом із вірменськими добровольцями зміцнився невеличкий російський гарнізон. Переважали сили противника зайняли Гянджу (Елизаветполь). Сп’янений успіхами Аббас-Мирза готували до походу на Тбилиси.

Однако незабаром усе змінилося. Отримавши підкріплення, війська Окремого кавказького корпусу перейшли у контрнаступ. 3 вересня 1826 р. російський загін під керівництвом генерала Мадатова вщент розбив у Шамхора авангард перської армії. Десять днів, 13 вересня, у Гянджи зазнали важке п^ражение і звернулися на втеча основні кораблі противника. Аббас-Мирза вимушений був перейти Араке і відступити до Тавризу.

В вересні 1826 р. від перських військ були очищені також північні провінції Вірменії. Ця операція проводилася під керівництвом прославленого партизана Великої Вітчизняної війни 1812 р., відомого поета Дениса Давидова. У початку вересня він призначили командиром російської частини, що діяла проти війська єреванського хана. 21 вересня, «при селищі Мирак генерал Давидов завдав поразки противнику і наступного день вступив у межі Єреванського ханства. Але він припинив просування своєї частини й повернувся Джалал-оглы (нині Степана-ван), оскільки похід на Єреван відкладався чи до весни наступного, 1827 года.

В березні 1827 р. замість відомого воєначальника генерала А. П. Єрмолова командиром Окремого кавказького корпусу призначили генерал І. Ф. Паскевич. Незабаром відновилися воєнних дій. На початку квітня авангард російської армик рушив до Єревану і 13 числа, не зустрівши опору, зайняв Эчмиадзин. На початку червня основні кораблі російських військ під керівництвом генерала Паскевича також вступили на Араратскую рівнину. 26 червня капітулював хан Нахичевана, 7 липня російські війська зайняли фортеця Аббасабад.

Вследствие сильної літньої спеки російські війська тимчасово припинили військові дії і відійшли відпочивати в гори Арагац і Карабаба. Тільки 17 серпня у села Ошакан. сталося запеклий бій між тритисячним загоном генерала Красовського й у в десять разів його переважаючими військами АббасМірзи. Росіяни солдати й перебували у їхніх лавах вірменські і грузинські добровольці, проявляючи виняткову відвагу, відбили шалені атаки ворога, прорвали оточення, сягнули Эчмиадзина і врятували монастир від грабежу і руйнування, яке малочисельний гарнізон, духовенство, місцевих жителів і сотні хворих солдат—от истребления.

В вересні відновилися активні воєнних дій. Паскевич прийняв рішення зайняти Сардарапат, та був Ереван.

Крепость Сардарапат спорудив сардар Єревана Гусейн-хан в 1815—1817 рр. під керівництвом французьких інженерів. Вона мала квадратної форми, подвійну високу стіну, міцні башти і ворота; її гарнізон налічував більш 2 тисяч человек.

Осада Сардарапата почалася 14 вересня. 18 числа заговорили усі знаряддя. Два дні потому з допомогою вірменського населення російські зайняли фортеця. Були захоплено 13 гармат, великі запаси хліба і низки інші трофеї. Численні вірменські і грузинські полонені, ув’язнені ханом до Петропавлівської фортеці, були освобождены.

После цієї перемоги російські війська рушили на Єреван, оборону якої взяв він втікши з Сардарапата Гасан-хан (брат єреванського сардара). У Ереванскую фортеця за наказом хана були насильно зігнані тисяч чоловік, переважно армяне—жители міста Київ і з навколишніх сіл. Нерсес Аштаракеци, постійно котрий у російської армії, встановив зв’язку з ними всіляко намагався сприяти перемозі російського оружия.

Ереванская фортеця, облога якої почалася 24 вересня, піддалася сильної бомбардуванню. 28-го числа стріляють 14 важких облогових знарядь, а їй всю ніч на 30 сеятября стріляли 40 знарядь, унаслідок чого багато будинків культури та інших будівель було разрушено. Хачатур Абовян писав про ці днях: «Ереванскую фортеця обволікав дим. І вогонь з неба, і снаряди гарматні падали на голову нещасних жителів. П’ять днів і п’ять ночей ущелини і гори гриміли, лунали. Здавалося, знову сиплються сірка і вогонь Содом і Гоморру. Єреванська фортеця жевріла, як пересохлий гніт потрещит який-небудь годину, і знову згасне, поблякне, — дуже вже гарматних ядер потрапило їй у голову й у серце, вимотало їй душу». ,.

Утром 1 жовтня одне із російських загонів захопив східну вежу фортеці, а інший, зламавши північні ворота, вступив у фортеця. Гарнізон, який налічував 3 тисячі сарбазов (солдатів), капітулював. Були узяті в полон Гасаи-хан і з високопоставленими чиновниками, захоплено до 100 гармат та військові трофеї. Так, 1 жовтня 1827 р. над Єреванській фортецею здійнялося російське знамя.

Победоносные російські війська ереванцы зустрічали з радістю і щирою подякою. X. Абовян зазначав: «Солдати почали входити в фортеця, а тисячі місць, в тисячі вікон люди й не могли писнути, — так душили їхні сльози. Але в кого був у грудях серце, той ясно бачив, що це руки, ці застиглі, скам’янілі, спрямовані на небо очі кажуть без слів, як і руйнація пекла не було б для грішників та ціна, як взяття Єреванській фортеці для вірменів… З часу, коли Вірменія втратив свій славу, … не, бачили вони такого дня, не відчували як і радости.

Радость була загальної. Раділи як жителі Єревана, але й населення всієї Вірменії, вірмени Кавказу, Росії вірменських колоній у далеких країнах-. Дізнавшись про звільнення Єревана та Східної Вірменії, вірмени Індії, наприклад, у листах і посланнях з ім'ям Нерсеса Аштаракеци писали: «Вірменський народ, що живе у містах Індії, цілком захоплений, що давня вітчизна их—Араратская країна… у межах Росії». У іншому листі з Мадраса в 1829 р. писали: «…різними шляхами і через архієпископа Нерсеса отримані, нарешті, після тривалого очікування, сприятливі звістки стосовно приєднання древньої Вірменії до же Росії та у тому, що вірменської нації виявляється найвища заступництво. Мадрасские вірмени, приймаючи щонайактивнішу що у соотчичах своїх, з Персії в Вірменську область переселившихся, захоплені цією подією. Деякі їх обіцяють зробити пожертвування на користь вірменських та бібліотек, що у межах Росії, інші хочуть самі переїхати на проживання Росію. Великі торгові доми рішуче мають про побудову і закінченні своїх справ у Індії, щоб завітати у можливість і піти звідти, і потім оселитися у своїй вітчизні. Хоча агенти Великій Британії та розсіюють різні чутки, щоб похитнути вірменів у тому намірах, і щоб більш привернути їхню в свої розлогі індійські володіння, та кошти ці можуть тільки бентежити тимчасово, бо майбутнє міцне благоустрій Вірменській області приверне вірменів до водворению в ней.

Весть про взяття Єревана російських військ глибоко зворушила і потішило відомого вірменського письменника Месропа Тагиадяна, який, звертаючись до ереванцам, писав з Индни: «Вітаю вас тим, що .наша солодка країна не позбулася тяжкого перського ярма… Мої дорогі співгромадяни, такого щастя, яке випало частку, не переживали древні навіть за царювання Аршакидов».

После взяття Єревана російські війська домоглися нових успіхів. Переслідуючи противника, вони 13 жовтня зайняли Тавриз, потім провінції Хеш і Салмаст, а зимой—города Марагу, Ардебил і Урмию.

Персидский шах запропонував перемир’я, ухвалене царським урядом. 10 (22) лютого 1828 р. у селі Туркменчай, розташованої дорогою з Тавриза в Тегеран, уклали мирний договор.

По Туркменчайскому договору Східна Вірменія була остаточно приєднана до Росії. Іран відмовився від домагань на Закавказзі. Шах в числі іншого зобов’язався виплатити контрибуцию.

Русско-персидская війна 1826—1828 рр., завдяки якому звільнилася Східна Вірменія, незалежно від політики і суб'єктивних цілей царського уряду, мала для вірменського народу визвольний характер.

Едва скінчилася русско-персидская війна, як спалахнула російсько-турецька (1828—1829 рр.), що двома фронтах—Балканском і Кавказькому. Бойові дії на Кавказькому фронті переважно відбувалися Західної Вірменії і Грузии.

Главные сили російської Кавказької армії під керівництвом генерала Паскевича 14 червня 1828 р., форсувавши річку Арпачай (Ахурян) біля села Гюмрі (нині гір. Ленинакан), вступив у межі Карсского пашалыка. 19 червня російські частини завдали важкий удару турецької кінноті, та був взяли в облогу Карсскую фортеця, у якій закріпився карсский паша зі своїми войском.

Карсская фортеця було одним із першокласних для свого часу. Вона мала форму неправильного багатокутника, була оточена подвійний високої стіною, выложенной зі значних необроблених каменів, вежі якому було пристосовані для дальнобойного обстрілу. Усередині фортеці, у її северосхідному розі, на скелях була розташована цитадель, де було житлові будинки і інші будівлі, і навіть військові склади. Одне з підземних ходів фортеці, мав 300 щаблів, вів до річки Каре.

Осада Карса тривала дні. 23 червня, після тривалої бомбардування і запеклих боїв, російські війська оволоділи фортецею. Вони захопили 151 гармату й 33 знамени.

Число полонених досягало 1350, у тому числі був і саме паша Махмед-Эмин зі своїми штабом.

В боях за Карс велику допомогу російським військам надали армяне—жители міста. Вони поставляли військам продовольство і їм всіма средствами.

Очистив Карсский пашалык від турецьких військ, армія Паскевича у липні посіла Ахалкалак, а 15 серпня, після сильної бомбардування і штурма—Ахалцих.

Отряд російських військ, котрий перебував під командуванням генерала Чавчавадзе, 28 серпня зайняв Баязет, а 12 сентября—Алашкерт. У ці ж дні вірменський добровольчий загін, який діяв складі російських військ, звільнив Диадин. Отже, був і Баязетский пашалык. Військові дії з новою силою відновилися навесні 1829 року. Після низки боїв російська армія 27 червня посіла Эрзерум, а июле—Байбурт і Хнус.

В дні взяття Эрзерума до армії Паскевича прибув великого русского поет А. З. Пушкін. Пробувши декілька днів у діючих частинах, він зустрівся відносини із своїми друзями, зокрема з сосланными на Кавказ декабристами, був очевидцем бойових дій, побував на місті Эрзеруме, та був дорогий Каре—Гюмри—Тбилиси повернувся Росію. Цю свою поїздку Пушкін описав у відомому творі «Подорож в Арзрум».

Весной і позаминулого літа 1829 р. турецькі війська зазнали важкі поразки, і на головному театрі військових действий—на Балканах. У червні російські війська зайняли відому кре-лость Сілістрію, а початку серпня місто Адріанополь, де 2 вересня і все уклали мирний договор.

По Адріанопольській договору до Росії відійшли на Балканах гирло Дунаю, але в Кавказе—Анапа, Поті, Ахалцих і Ахалкалак. Але згідно з договором російські війська виведені з Західної Вірменії; Баязет, Каре і Эрзерум були повернуті Туреччини. Усі ці райони Західної Вірменії залишилися під тиском султанского уряду його пашів. Отже, якщо Східна Вірменія в 1828 р. була звільнено з ханського режиму і прилучена до Росії, то становище Західної Вірменії не изменилось.

Следует відзначити, що спочатку ХІХ століття, внаслідок безперервних руйнівних воєн та усобиць між ханами, нескінченних набігів розбійницьких банд тощо. буд. значної частини сіл і населених пунктів Східної Вірменії і особливо Араратской рівнини лежала в руїнах і покинута жителями. Інтереси царського уряду вимагали збільшити чисельність населення приєднаної до Росії частини Вірменії, відновити його економічне життя і сконцентрувати у цій прикордонної області як і більше вірменів, які мають надто виражалася російська орієнтація. Був висунуть план переселення Східну Вірменію вірменського населення, що залишився під турецьким і перським пануванням. За вимогою Росії як і Туркменчайский, і Адрианопольекий договори було включено статті, які дозволяють переселення вірменів на російські пределы—в Східну Вірменію і Закавказзі. Для репатріації вірменів була створена спеціальна комиссия.

Оставшееся під турецьким і перським пануванням вірменське населення з радістю сприйняло пропозицію о-переселении на Закавказзі. Хани і паші всіляко намагалися перешкодити цьому, проте попри труднощі й перепони часткове переселення все-таки состоялось.

Первыми переселенцями були вірмени з Персії. Навесні 1828 р., із настанням теплою погоди, окремими групами пустилися ти дорогою вірмени з Тавриза, Салмаста Хоя Маку та інших місць. Багато кидали навіть рухоме майно і поспішали перейти кордону. Кількість переселенців перевищувало 40 тисяч. Велику допомога їм надав великого русского письменник-гуманіст А. З. Грибоєдов, на той час російським послом в Персии.

После російсько-турецької війни почалося переселення із Західної Вірменії. Перші групи рушили з місця ще взимку 1829—1830 рр. Однак масове репатріація почалося з весни 1830 р. Усього переселилося близько 90 відсотків тисяч людина з Карсского, Эрзерумского і Баязетско-го пашалыков. Отже, протягом 1828—1830 рр до Східної Вірменію і загалом у Закавказзі переселилося оолее 130 тисяч армян.

Репатриация відбувалася умовах Переселенці потребували транспортних засобах і продовольстві вони відчували чимало поневірянь. Але попри це переселення 1828−1830 рр. безсумнівно був дуже позитивним явищем. Збільшилося вірменське населення Східної Вірменії, відбулася концентрація вірменського народу на землі. Пожвавилася економічна і соціально-політична життя страны.

_ У русско-персидской війні 1826—1828 рр., у якої Східна Вірменія була звільнено з ярма перських ханів і приєднана до Росії, прийняли участь багато декабристы—первые російські революціонери, повсталі проти царського самодержавия.

После придушення повстання російських дворянських революціонерів у грудні 1825 р. чимало їх (близько 70 розжалуваних офіцерів і більше 2800 солдатів) по наказу царя Миколи I були заслані на Кавказ. Серед засланих на Кавказ декабристів та його співучасників були Є. Є. Лачинов, М. І. Пущин, М. М. Депрерадович, А. З. Гангеблов, М. М. Семичев, Ф. Р. Вишневський,. А. А. Добрынский, Д. А. Искрицкий, А. Є. Ринкевич, М. М" Оржицкий, М. Р. Цебриков та інші. Усі вони брали участь у боях за Армению;

Евдоким Омелянович Лачинов, наприклад, брав участь у битві біля села Ошакан 17 серпня 1827 р., у взятті Сардарапата, Єревана і поза виявлену відвагу було зроблено в унтер-офіцери. Михайло Пущин, будучи командиром саперного батальйону, успішно керував облогою низки фортець, зокрема єреванської. Про Миколу Миколайовича Депрерадовиче командир його полку М. М. Раєвський писав, що він пройшов за облозі Сардарабада і Эривани, завжди, поводився з чудовою хоробрістю". У послужному списку Феодора Гавриловича Вишневського зазначено, що з виявлену під час взяття сардараяатсжой фортеці відвагу його нагороджено орденом вв. Георгія, а й за участь у взятті Єревана удостоєний звання унтер-офіцера. Багато боях брав участь Олександре Юхимовичу Ринкевич. У 1827 р. генерал Паскевич доповідав царю: «Прапорщик Ринкевич на ділі проти ворога надав себе неустрашимым».

Отважно воювали і інші декабристи, що перебували на військах чинного Кавказького корпусу.

Большую роль звільнення Єревана зіграв Лейб-гвардії зведений полк, складений із рядових учасників повстання декабристів. На всім протязі облоги фортеці солдаты-декабристы перебувають у перших лавах які борються військ. 1 жовтня 1827 р., щодня взяття Єреванській кре-шости, роти Зведеного полку, почавши штурм, першими ввірвалися до крепость.

Декабристы, служили у різних загонах російського Кавказького корпусу, взяли участь й у російсько-турецької війні 1828—1829 рр. При взяття Карса, Ахалциха, Эрзерума, Баберда, інших містах вони проводили наполегливі бої турецькими військами. Особливо, крім вищезазначених Лачинова, Пущина і Гангеблова, також П. П. Коновницын, І. Р. Бурцев (загинув під час взяття міста Баберда у липні 1829 р.), А, Бестужев-Марлинский та інші. Багато рядові декабристи і зокрема, сотні солдатів Чернігівського полку, які з революційне виступ в Україні були заслані на Кавказ, також взяли діяльну як і русско-персидской війні 1826—1828 рр., і у російсько-турецької війні 1828—1829 гг.

В на відміну від царських генералів і, декабристи тепла і дружелюбно ставилися до вірменському народу. Російським революціонерам, який поставив зброю проти царського деспотизму, була близькою і зрозуміла ідея звільнення поневолених народів: вони б із особливим наснагою боролися проти перських і турецьких тиранов-угнетателей. Прийнявши що у русско-персидской війні 1826—1828 рр. декабристи цим зробили внесок у звільнення вірменського народу від ханського ига.

Во багатьох військових дій російської армії у Східної Вірменії приймав участь А. З. Грибоєдов. Разом із цим у укладанні Туркменчайского мирного договора.

В війнах Росії проти Персії і Туреччині брав активну участь вірменський народ. Пов’язавши збої сподівання визволення з жорстокого ярма ханів і пашів з перемогою русского1 зброї, він зробив усе можливе на її забезпечення. Вірменське населення у міру своїх фізичних можливостей допомагало російським військам не лише поставкою продовольства, збиранням; необхідної інформації і виконанням численних доручень та надаваних послуг, а й вовруженной боротьбою. Під час бойових дій селянство найчастіше зважали за зброю. У 1826—1828 рр. в лавах російських військ мужньо боролися численні вірменські, грузинські, азербайджанські добровольці і ополченцы.

Армянские добровольчі загони складі російської Кавказької армії воювали ще у вісімнадцятому столітті. Та особливо віра широкого розмаху набуло добровольческое рух під час русско-персидской війни 1826—1828 рр. і російсько-турецької війни 1828—1829 рр.- Влітку 1826 р., щойно почалася русско-персидская війна, в Шамшадине під керівництвом Григора Манучаряна організували добровольчий загін, який через стислі терміни зібрав під свої прапори 500 вершників. За вказівкою головного командування Кавказької армії вона переважно проти иол-чищ єреванського сардара і надав важливу послугу російським військам. Восени цього року з ініціативи генерала Ма-датова був створено бойової ескадрон з вірменів Карабаху. Мужньо борючись серед російських військ, він успішно виконав чимало бойових заданий.

Весной 1827 р. до Тбілісі було сформовано вірменський добровольчий піхотний полк (загін), перекинутий потім у Вірменію. У полк могли вступити чоловіки у віці з «18 до 30 років. Серед добровольців були молоді вірмени з Тбілісі, Карабаху, Карса, Эрзерума, Баязета, Єревана, та інших. місць. Про бійців цього загону одне із генералів російської Кавказької армії М. М. Муравьш писав: «Вони виступили з доброю волею і незвичайним запопадливістю, маючи і дух молодих солдатів… У бою вони заявили себе треба було солдатам…, все приймали присягу на вірність служби й чинили з нами все походы».

В перші місяці російсько-турецької війни 1828—1829 рр., з населення Араратской долини та кількох сусідніх районів в добровольчі загони вступило понад дві тисячі людина. Вони мали спеціальну форму: червону шапку, обмундирування з зеленого сукна і жовті черевики; перебувають у передових частинах російської армії, брали активну у багатьох боях. Коли воєнних дій розгорнулись у Західної Вірменії, тут було організовані нові вірменські дружини, піхотні і кінні батальйони, які активно діяли у Карсском, Эрзерумоком та інших районах. Велике мужність виявили також вірмени Баязета. Разом із нечисельною російської частиною вони героїчно обороняли фортеця Баязет і відбили кількаразові атаки переважаючих військ у Н-ського паші. Керівник баязетской оборони генерал-майор Попов писав: «Вірмени воювали і вмирали як герої». Головнокомандуючий кавказької армією генерал Паскевич у жовтні 1929 р. доносив царю: «У Баязеті 2 тисячі вірменів боролися лавах наших солдат».

Добровольческие загони діяли протягом усього бойових дій. Багато Добровольці за проявлену мужність нагороджувалися бойовими орденами і медалями.

Освободившись від ярма перських ханів і зайшовши у склад Росії, східні вірмени, зрозуміло, не позбулися національного і соціального гніту. Царське уряд принесло нові й методи експлуатації і пригніченні. Будучи державним органом поміщиків і дворян, воно здійснювало експлуатацію трудящих як, і околицях Російської імперії. Царат проводив політику соціального і національної гніту, тяжкість якої відчув і вірменський народ. Проте, незважаючи цього, входження Східної Вірменії у складі Росії актом великого прогресивного значення, вона врятувала вірменський народ від загрози фізичного знищення, і надало значні можливості для економічної, культурного та політичного життя страны.

При перській пануванні чисельність вірменського населення постійно зменшувалася. Після приєднання до Росії становище змінилося. У складі Російської імперії вірменське населення піддавалося різанини і такою диким формам національно-релігійного переслідування, що існували при ханському режимі, був межфеодальных спустошливих війн. У таких умовах почався приплив вірменів до Східної Вірменію, де вже у 1840-х рр. чисельність населення, порівняно з початком ХІХ століття подвоїлася. Це означало, що до складу російської держави були забезпечені фізичне існування вірменського народу, його подальший чисельний зростання і цілісність, його національна консолидация.

Восточная Вірменія отримала нові можливості економічного розвитку. При володарювання ханів і беків економіка країни переживала застій і деградацію, тоді як Україна, перебуваючи більш рівні розвитку, стимулювала розвиток економіки Вірменії, створювала при цьому сприятливі условия.

Присоединение Східної Вірменії до Росії мало велике значення й у розвитку вірменської культури. Багата і передова культура російського народу сприяла розквіту вірменської літератури, мистецтва та. Такі великі вірменські письменники, як Хачатур Абовян, Габріел Сун-дукян, Иоаннес Иоаннисиан, Ованес Туманян та інші, відчули у собі сприятливий вплив російської класичної літератури. Ованес Туманян писав: «З французькою любов’ю і пошаною схиляюся перед чудової літературою великої російської нації, перед літературою Пушкіна, Лермонтова, Гоголя, Достоєвського, Тургенєва, Чехова, Толстого та його гідних наступників, літературою, де навчалися дуже частина з наших письменників та интеллигентов».

Прогрессивную роль Росії у долі багатьох країн і народів, зазначив Ф. Енгельс. У 1851 р. у одному з своїх листів ДоМарксу він писав: «Росія справді грає прогресивну роль стосовно Сходу… Панування Росії грає цивілізаторську роль для Чорного і Кае;

пийского морів, і центральної Азії, для башкир і татар".

В результаті приєднання Вірменії до Росії вірменські трудящі пов’язали долю на долю великого російського народу, з його. визвольної боротьбою. Вже 1860-х роках видатний революційний демократ Микаэл Нал-бандян та її соратники встановили політичні через відкликання знаменитими російськими революціонерами Герценом, Огарьов та його друзями. У 1870—1880 рр. серед російських народників були також народники з вірменської молоді. З кінця ХІХ століття вірменське робоче і селянське рух було залучено в потужне загальноросійське революційне рух, яке згодом принесло справжнє звільнення як російському, і вірменському тощо народам.

Таким чином, входження Східної Вірменії у складі Росії є великим прогресивним подією історії .вірменського народу. Починаючи з 1828 р. життя східних вірменів розвивалася у новій руслу. Було створено сприятливі умови у розвиток економічної, політичного і культурного життя в країні, з’явилися обнадійливі перспективи боротьби, і перемоги. Почався новий етап в багатовікову історію вірменського народа.

3. Східна Вірменія у складі Російської імперії Відразу ж після Туркменчайского договору царському уряду приступила до ліквідації ханської адміністративної системи у Східній Вірменії. У тому 1828 р. була створена Вірменська область, куди входили Эриванский, Нахичеванский повіти і Ордубадский округ. Обласне управління, очолюване царськими чиновниками відало як господарськими, адміністративними, і судебно-уголовными справами. Проте ліквідація ханської .адміністрації відбувалася повільно, тому влада на місцях ще кілька днів лежить у руках ханів і беков.

В 1849 р. після низки нових адміністративних реформ, мали на меті зміцнити царську влада на Кавказі, серед від інших була створена Эриванская губернія, що складалася з Эриванского, Нахічеванського, Александропольского, Норбаязетского і Ордубадокого повітів. Інші райони Східної Вірменії були у Тифлисскую і Ёлизавётпольскую губернії. Це адміністративний розподіл переважно збереглося до 1917 року, до катастрофи царського самодержавия.

Как по всьому Кавказі, і у Східної Вірменії царському уряду проводило колоніальну політику. Щоб створити на місцях свою соціальнокласову опору, воно. всіляко захищало інтереси місцевих поміщиків, розширювало їхніх прав. Одночасно було видано ряд законів, посилюючих залежність селян від землевласників. Трудящі маси піддавалися важкої експлуатації. Ще; кінці 1830-х рр., і навіть впоследствии—в 1840—1850-х рр., й у 1870—1880-х рр., на різних роботах Вірменії сталися селянські хвилювання, спрямовані проти царизму й місцевих поміщиків. У 1860-х роках мали місце хвилювання серед ремесленников.

Царское уряд проводило політику національного гноблення. Воно затримувало розвиток вірменської культури, заплющувало школи, переслідувало печатку. Усе це посилювало антицарские настрої серед широкого загалу народу. У 1885 р., наприклад, коли на Кавказі було закрите, багато вірменських шкіл, відбулися сутички межлу вірменським громадянами та царської полицией.

Крупным подією Росії і Закавказзя ХІХ століття була Кримська (Східна) війна 1853—1856 рр. між: Росією, з одного боку, й Туреччиною, Англією і Францією, з іншого. Ця загарбницька війна поряд з іншими фронтами (Балканським, Кримським) була і Кавказький фронт.

Когда восени 1853 р. стотисячна турецька армія початку наступ на Закавказзі, широке коло вірменського, грузинського, азербайджанського і інших народів стали право на захист своєї землі й вони допомогли російським військам «відкинути ворога та завдати йому важкі удари. Ще на початку війни із лідерів місцевого населення було зібрано 10 тис. ополченців, котрі брали активне участь майже переважають у всіх військових дій. Згодом було організовано також загони місцеву міліцію, кінні і піші добровольческие-дружины. Населення краю справляло російським військам ще більшу матеріальну допомогу. Говорячи про участь народів Закавказзя у цій війні, видатний радянський історик академік Є. У. Тарле писав: „Героїзм народів Закавказзя“ що у боях, повна готовність до матеріальним жертвам і до виконання з усім ретельністю, часто понад завдання, всіх своїх вимог військових властей—все цей засвідчений майже усіма показаннями сучасників. Від солдатів до командирів грузини і вірмени жваво відчували кревну свою зацікавленість і повну з російськими солідарність та моральну відповідальність у справі відстоювання своєї землі від вторгнувшихся турецьких захватчиков».

В Вірменії загони добровольців, ополченців і міліцій було організовано, в частковості, в Єревані, Эчмиадзине, Сардарапате, Александрополе, в провінціях Шорагял (Ширак) і Зангезур. Командування кавказького чинного корпуси та різні високопоставлені представники царського уряду неодноразово відзначали «вірність і приблизну хоробрість» вірменських волонтерів, і навіть значну матеріальну допомогу російським військам, надану населенням Эриванской губернии.

Русские війська Кавказького фронту (11 тис. чол.) під керівництвом генерала У. Про. Бебутова, користуючись підтримкою місцевого населення, 19-го листопада 1853 р. у великому битві біля села Башкадыклар завдали тяжку поразку турецьким військам (36 тис. чол.). У 1854 р. турецька армія зазнала нове поразка. 16-го листопада 1855 р. російські загони зайняли Каре. Ці перемоги на Кавказькому фронті або не мали, проте, вирішального значення. На головному, Кримському фронті війни, попри героїзм російських солдатів, царський уряд зазнала поражение.

Крымская війна показала відсталість царської Росії «у багатьох отношениях—экономическом, соціальному, військовому. Поразка царату сприяло новому підйому революційного руху на стране.

В 1850—1860 рр. помітно пожвавилася економічна і суспільно-політична життя вірменського народу. Розвиваючі торгово-обменные відносини разлагали натуральне господарство Східної Вірменії, розширилися економічні зв’язки Польщі з Росією. Суспільне життя як Закавказзя, і Вірменії ще більше прилучилася до політичного і культурного життя Росії. Російське революційнодемократичне рух знайшло широкий відгук в вірменської дійсності. Одночасно зросла ідейний зближення східних і західних вірменів, зміцнилася національна консолідація, завершився процес освіти вірменської нації. На арену політичних змагань вийшла вірменська демократична інтелігенція, перейнята патріотизмом і прогресивними ідеями свого часу. Деякі її почали утягуватися в революційне рух російської різночинної інтелігенції. Пожвавилася суспільно-політичне життя й у вірменських колоніях (поселеннях) Москви, Петербурга, Нового Нахичевана, Тбілісі й деяких інших містах же Росії та Закавказзя. У цей самий період був основам ряд шкіл, суспільно-політичних і культурно-просвітніх товариств, отримали розвиток печатку, публіцистика, література і мистецтво, 1850—1860 останні роки були періодом перелому як і общественно-лолиткчекжой життя, і у розвитку культуры.

В результаті загострення класової боротьби між різними соціальними верствами і класами сформувалися три основних суспільно-політичних течії клерикально-феодальное, либерально-буржуазное і революційнодемократическое.

Представители першого течії (Мсер Мсерян, Степа-нос Мандинян та інші) захищали старі феодально-помещичьи порядки й стосунку, не визнавали необхідність змін і перетворень, боролися проти просвітницьких і серед демократичних ідей, прагнули зберегти панування церкви, незрозумілий народу древнеар-мянский язык—грабар тощо. д.

Либерально-буржуазное протягом (Степанос Назарян та інших.) виступало за реформи, поступове капіталістичне людський розвиток, за просвітництво і розвиток культури. Але з тим вона відкидало шлях політичної, революційної борьбы.

Революционно-демократическое протягом, яке очолював Микаэл Налбандян, виражало інтереси трудових мас, їх сподівання, ставило метою звільнення народу від соціального і національної гніту шляхом революційної боротьби, і національно-визвольного руху, поширило прогресивні ідеї свого часу, прагнуло до розвитку народної, демократичної культури та т. п.

В економічного життя Східної Вірменії і лише Закавказзя сталися певні зрушення вже у 1860— 1870 гг.—заметно пожвавлюються внутрішня і зовнішня торгівля, розвиваються товарно-грошові отношения.

Развитию капіталістичних відносин на Кавказі значною мірою сприяв російський капітал. У пореформенную епоху, писав У. І. Ленін, російський капитализм втягивал Кавказ «на світовий товарне звернення, нівелював його місцеві собенности—остаток старовинної патріархальної замкнутості, створював собі ринок на свої фабрик. Країна, слабко заселена горцями, стояли в не стоїть осторонь світового господарства і навіть у не стоїть осторонь історії, перетворюватися на країну нафтопромисловців, торговців вином, фабрикантів пшениці і тютюну"*. У країни поступово проникав та іноземний (англійський, французький, німецький, голландський) капитал.

Крестьянская реформа провів у Вірменії в 1870 р. Положенням від 14-го травня. Як у Росії і близько, по всьому Кавказі, і у Вірменії реформа також не внесла суттєвих змін у становище селян. Але, попри це, вона розвитку капіталістичних взаємин у. стране:

Важное значення мало будівництво доріг. У 1860—1870-х роках були реконструйовані й споруджено шосейні дороги Тбилиси—Караклис—Ереван, Єреван— Джульфа, Александрополь—Кохб—Нахичеван—Горис. У 1883 р. початку працювати залізниця Баку—Тбилиси— Батум, а 1899 г.—Тбилиси—Александрополь—Карс.

Во другої половини ХІХ століття значно розширилася меднорудная промисловість Вірменії, центрами якої почали Алаверди і Кафан (в Зангезуре). До 1887 р. алавердские рудники експлуатувалися грецькими промисловцями, а затем—французским акціонерним суспільством. Виробництво зангезурской міді перебував у руках вірменських і грецьких капіталістів. Продукція мідеплавильних заводів становило Алаверди в 1885 г.—8418 пудів, в Кафане в 1887 г.—15 000 пудов.

В 1880—1890-х рр. виникли промислові підприємства з виробництва шкіри, вин, коньяку, із переробки бавовни тощо. буд. У Вірменії було виконано в 1896 р. 546 000 відер вина, а бавовни в 1890 г:—580 000 пудов.

Углублялось розшарування селянства. Збіднілі, розорені селяни наймалися батраками до сільським багатіям чи сягало ще місто на заробітки. У 1884 р. тільки з Зангезурского повіту пішло близько 3 тис человек.

Возросло міським населенням. У 1865 р. в Єревані налічувалося 14 000 жителів, а 1897 г.—29 тис.; Олександрополь в 1865 р. мав 16 000 жителів, а 1897 г.—31 000.