Росія 17 століття

Московський государсивенный індустріальний университет.

Камчатський регіональний навчальний центр

(МГИУ).

Реферат По предмета: История На тему: Росія 17 века.

Выполнил: Проверил:

студент грн ПКДИ22 преподаватель Тесленко А. В. ________________.

Петропавловск-Камчатский.

1999 г.

Содержание работы:

Вступление. 3 Чинники, які б наступові «смутного» часу у Росії. 3 Криза влади й княжеско-боярская опозиція. 3 Народне невдоволення. 5 Втручання промови посполитой. 6 Росія роки «смути». 6 Лжедмитрий I. 6 Василь шуйський. 8 Повстання івана болотникова. 8 Лжедмитрий II. 10 Палацевий переворот. 10 Перше земське ополчення. 12 Друге земське ополчення К. Минина і Д.Пожарского. 13 Обрання нового царяю 15 Наслідки великої смути. 17 Истороческие й економічні передумови створення Соборної Уложення 1649 року. 17 Джерела реалізувати основні становища Соборної Уложення 1649 года. 19 Значення Соборної Уложення для суспільнополітичного життя Росії. 24 Список використаної літератури. 25.

Вступление.

К кінцю XVI століття Московське держава переживало лихоліття. Постійні набіги кримськотатарського народу і розгром Москви у 1571 г.; тривала Ливонская війна, що тривала 25 років: з 1558-го по 1583-ий, досить измотавшая сили країни й котра закінчилася поразкою; звані опричные «перебори» та грабежі за царя Іванові Грозному, потрясли і расшатавшие старий спосіб життя і звичні відносини, усиливавшие загальний розлучення і появу деморалізацію; постійні неврожаї і епідемії. Усе це привело у результаті держава для серйозного кризису.

Чинники, які б наступові «смутного» часу у России.

Криза влади й княжеско-боярская оппозиция.

В життя Іван Грозний створив регентський рада, куди входили бояри. Раду було створено у тому, що управляти державою від імені його він сина царя Федора, яка здатна робити це самостійно. Таким чином, при дворі утворилася потужна угруповання, очолювана впливовим Борисом Годуновым, що поступово усував своїх соперников.

Правительство Годунова продовжувало політичну лінію Івана Грозного, спрямовану надалі посилення царської влади й зміцнення становища дворянства. Було ухвалено заходи для відновлення поміщицького господарства. Ріллі служивих феодалів були від державних податків і повинностей. Були полегшилися службових обов’язків дворян-поміщиків. Ці дії сприяли зміцненню урядової бази, було необхідним у зв’язку з який тривав опором феодалов-вотчинников.

Большую небезпеку обману влади Бориса Годунова представляли бояри Нагие, родичі малолітнього царевича Дмитра, молодшого сина Івана грізного. Дмитро був висланий з Москви до Углич, який оголосили його долею. Углич невдовзі перетворився на опозиційний центр. Бояри очікували смерті царя Федора, щоб відтіснити Годунова влади і правити від імені малолітнього царевича. Однак у 1591 року царевич Дмитро загинув за загадкових обставин. Слідча комісія під керівництвом боярина Василя Шуйського подала висновок, що це був нещасний випадок. Але опозиціонери почали посилено розпускати чутки про навмисному убивство з наказу правителя. Пізніше з’явилася версію тому, що Котовського вбили інший хлопчик, а царевич врятувався і чекає повноліття у тому, аби повернутися і покарати «лиходія». «Углицкое справа» довгий час залишалося загадкою для російських істориків, проте дослідження дає підстави думати, що справді стався нещасний случай.

В 1598 року помер, не залишивши спадкоємця, цар Шаляпін. Москва присягнула на вірність його дружині, цариці Ірині, але Ірина відмовилася від престолу і постриглася в монашество.

Пока на Московському престолі були государі старої звичної династії (прямі нащадки Рюрика і поважали Володимира Святого), населення у величезній більшості своєму беззаперечно підпорядковувалося своїм «природним государям». Але коли його династії припинилися, держава виявилося «нічиїм». Вищий шар московського населення, боярство, початок боротьбу владу у країні, що стала «безгосударственной».

Однако спроби аристократії висунути царя зі свого середовища не вдалися. Позиції Бориса Годунова були досить сильні. Його підтримували Православна Церква, московські стрільці, наказова бюрократія, частина бояр, висунутих їм у важливі посади. До того ж суперники Годунова були ослаблені внутрішньої борьбой.

В 1598 року на Земському соборі Бориса Годунова, після дворазового публічного відмови, був обраний царем.

Первые його кроки були дуже обережні і направлялися, переважно, на пом’якшення внутрішньої обстановки країни. За визнанням сучасників новий цар була великим буде державним діячем, вольовим і далекоглядним, вмілим дипломатом. Однак у країні йшли приховані процеси, що призвели до політичному кризису.

Народне недовольство.

Тяжелая ситуація у це усталилася у центральних повітах держави й настільки, що бігло на околиці, кинувши свої землі. (Наприклад, в 1584 року у Московському повіті розорювалась всього 16% землі, в сусідньому Псковському повіті - близько 8%).

Чем більше йшло людей, то воно тиснула уряд Бориса Годунова на решти. До 1592 року завершується складання писцовых книжок, куди вносилися імена селян городян, власників дворів. Влада, провівши перепис, могла організувати розшук й забезпечити повернення швидких. У 1592 — 1593 роках було видано царський указ стосовно скасування селянського виходу навіть у Юр'єв день (заповідні роки). Це поширювалася як на власницьких селян, а й у державних, а як і на посадское населення. У 1597 року з’явилися решта 2 указу, відповідно до першого будь-який вільний людина (вільний слуга, працівник), пропрацював півроку на поміщика, перетворювалася на кабального хлопа і у відсутності права викупитися на свободу. Відповідно ж до другому встановлювався термін розшуку і повернення швидкого селянина власнику. На 1607 року був і п’ятнадцятирічний розшук беглых.

Дворянам видавалися «слухняні грамоти», за якими селяни мають були платити оброки не як раніше (по усталеними правилами і розмірам), а оскільки захоче хозяин.

Новое «посадское будова» передбачало повернення міста швидких «тяглецов», приписку до посадам власницьких селян, які займалися в містах ремеслом і торгівлею, але з платили податку, ліквідацію всередині міст дворів і слобод, такі ж ми платили налоги.

Таким чином, можна стверджувати, що наприкінці XVI століття Росії фактично склалася державна система кріпацтва — найповнішої залежності при феодализме.

Такая політика викликала величезне невдоволення селянства, яке творив у той час переважна більшість у Росії. Періодично в селах виникали хвилювання. Це мала бути поштовх до здобуття права невдоволення вилилися в «смуту». Таким поштовхом стали неврожайні 1601−1603 року й наступні по них голод і епідемії. Прийнятих заходів було досить. Багато феодали відпускають за грати своїх людей, ніж годувати їх, і це збільшує натовпу бездомних і голодних. З відпущених чи швидких утворювалися зграї розбійників. Головним осередком бродіння заворушень стала західна околиця держави — Сіверська украйна, куди уряд ссылало з єдиного центру злочинні чи неблагонадійні елементи, хто був сповнені невдоволення і озлоблення і чекали лише випадку піднятися проти московського уряду. Хвилювання охопили усю країну. У 1603 році підрозділи повсталих селян холопів підходили до самої Москві. На превелику силу повсталі були отбиты.

Втручання промови посполитой.

В це водночас польські і литовські феодали намагалися використовувати внутрішні суперечності у Росії, щоб послабити Російська держава та підтримували зв’язки України із опозицією Борису Годунову. Вони прагнули захопити Смоленські і Северские землі, які століттям раніше входили у складі Великого князівства Литовського. Католицька церква веденням у Росії католицтва хотіла поповнити джерела доходів. Прямого ж приводу відкритої інтервенції у Речі Посполитої не было.

Росія роки «смуты».

Лжедмитрий I.

Именно у Польщі «об'явився» перший самозванець, видавав себе за царевича Дмитра. За версією, висунутої урядом, ним було галицький дворянин Ю. Б. Отрєп'єв, в чернецтві «інок Григорій», пов’язані з боярами Романовими. Він 1602 року утік у Литву, де має підтримку деяких литовських магнатів, та був і короля Сигізмунда III.

Осенью 1604 р. самозванець, якого історики називають Лжедмитрием I, з 40- тисячним загоном польсько-литовської шляхти, російських дворян-эмигрантов, запорізьких і донських козаків несподівано з’явився і в південно-західній околиці Росії, в Сіверської землі. «Украинные люди», серед яких неможливо було багато швидких селян холопів, натовпами приєднувалися до самозванцю: вбачали в «царевичі Дмитра» свого «покровителя», тим більше самозванець не скупився на обіцянки. Властива середньовічному селянству віра у «хорошого царя» допомогла Лжедмитрию I збільшити свою військо. Однак у першому ж великому боях із царським військом на чолі з князем Ф. И. Мстиславским під Добрыничами самозванець з’явився і з деякими які залишилися прибічниками заховався у Путивлі. Більшість польсько-литовських шляхтичів залишило его.

Однако на південній околиці вже розгорталося широке народний рух проти Бориса Годунова. Один одним південні міста переходили набік «царевича Дмитра». З Дону підійшли загони козаків, А дії царського війська були вкрай повільними і нерішучими — бояре-воеводы готували зраду Борису Годунову, сподівалися використовувати самозванця, щоб звалити «дворянського царя». Усе це дозволило Лжедмитрию 1 оговтатися від поражения.

В народних обранців, у квітні 1605 р., цар Бориса Годунова раптово помер. Ходили чутки, що він було отруєно. Шістнадцятирічний син Годунова — цар Федір Борисович — недовго втримався на престолі. Він мав ні, ні авторитету. 7 травня набік Лжедмитрія перейшло царський військо. Бояризмовники 1 червня 1605 року організували державний переворот і спровокували у Києві народне обурення. Цар Федір був повалений з престолу і задушено разом з матір'ю. Самозванець без бою ввійшов у Москву і проголосили царем під назвою Дмитра Ивановича.

Но Лжедмитрий недовго протримався на престолі. А перші його заходи зруйнували сподівання «доброго і справедливого царя». Феодальна аристократія, яка ініціювала поява самозванця, большє нє потребувала ньому. Широкі верстви російських феодалів були незадоволені привілейованим становищем польських і литовських шляхтичів, які оточували трон, отримували величезні нагороди (для цього вилучалися самозванцем навіть у монастирської скарбниці). Православна Церква стурбовано стежила за спробами поширити у Росії католицтво. Лжедмитрий виступити з війною проти татар і турків. Служиві котрі мають несхваленням зустріли що підготовку до війни Туреччиною, що була непотрібна России.

Недовольны були «царем Дмитром» й у Речі Посполитої. Він зважився, як обіцяв раніше, передати Польщі й Литві западнорусские міста. Наполегливі прохання Сигізмунда III прискорити вступ у із Туреччиною або не мали результата.

Новому змови передувала весілля Лжедмитрія з Мариною Миншек, дочкою литовського магната. Католичка була увінчана царської короною православного держави. Додатково до цього насильства, й грабежі разгулявшихся шляхтичів, котрі з'їхалися весілля. Москва забурлила. Почалося народне восстание.

Василь шуйский.

17 травня 1606 р. повстанням скористалися змовники. Боярин Василь Шуйський на чолі великого загону військових слуг увірвався до Кремля й убив самозванця. З Лобового місця на Червоній площі його «викликнули» новим царем.

Воцарение Василя Шуйського не припинило «смуту». Новий цар спирався на вузьке коло близьких до нього людей. Навіть всередині Боярської думи він мав недоброзичливці, самі претендували престол (Романови, Голицин, Мстиславские). Не був популярний Шуйський і в дворянства, що відразу визнало його «боярським царем». Народні маси не отримали ніякої полегшення. Василь Шуйський скасував навіть податкові пільги, дані самозванцем населенню південних повітів. Почалося переслідування колишніх прибічників «царя Дмитра», що ще більше загострило обстановку.

В народі продовжував завзято триматися слух про чудовому порятунок Дмитра, про тому, що, знову запанувавши у Москві, він полегшить його положение.

Повстання івана болотникова.

В рух проти «боярського царя» Василя Шуйського втягнулися найрізноманітніші верстви населення: народні низи, дворянство, частина боярства. Саме вони узяли участь у повстанні Івана Болотникова в 1606 — 1607 годах.

Болотников був «бойовим холопом» князя Телятевского, біг до козаків, був однією з отаманів волзької козацької вольниці, потрапив до полону до татарам і він продано в рабство до Туреччини, був гребцом на галері, учасником морських боїв, було звільнено італійцями. Потім Венеція, Німеччина, Польща, де він зустрічається з самозванцем. І тепер Путивль, де невідомий мандрівник раптом стає разом із боярським сином Знемогою Пашковым і дворянином Прокопієм Ляпуновым на чолі великого війська. Ядро повстанській армії склали дворянські загони з південних повітів, залишки воїнства першого самозванця, викликані з Дону козаки, стрільці прикордонних гарнізонів. І, як під час походу до Москви першого самозванця, до війську приєднуються швидкі селяни і холопи, посадські люди, все незадоволені Василем Шуйським. Сам Іван Болотников називає себе «воєводою царя Дмитра». Складається враження, що у вождів провінційного дворянства врахували досвід походу на Москву першого самозванця й використовувати народне невдоволення задля досягнення своїх станових целей.

Летом 1606 року, повсталі рушили на Москву. Під Кромами і Калугою вони розгромили царські війська. Восени вони взяли в облогу Москву.

По мері залучення у рух народних мас (повстання охопило понад 70 відсотків міст!) воно набувало дедалі більше антифеодальний характер. У «аркушах», які розсилалися штабом повстання, закликалося як для заміни Василя Шуйського «хорошим царем», до розправі з боярами. Дворянські загони залишили табір Івана Болотникова. 2 грудня 1606 р. у бою у села Казани Болотников з’явився і відступив в Калугу, потім перейшов у Тулу, де протримався до жовтня 1607 р., відбиваючи напади царського війська. Нарешті, знесилені тривалої облогою і голодом, захисники Тули здалися, Іван Болотников був в Каргополь, що й погиб.

Объективно рух Івана Болотникова послаблювало Російська держава та підготовляло умови на впровадження з Росією другого самозванця, що користувався прямий допомогою польсько-литовської шляхты.

Лжедмитрий II.

Летом 1607 р., коли військо Івана Шуйського осаждало Тулу, в Стародубе з’явився другий самозванець, видавав себе за царевича Дмитра (Лжедмитрий II). Походження їх ясно, за деякими даними це був хрещений єврей Богданка, який був переписувачем у Лжедмитрія I. Лжедмитрий II домігся деяких успіхів. У 1608 р. він сягнув міста Орла, де встав табором. У Орел приходили шляхетські загони, залишки війська Болотникова, козаки отамана Івана Заруцького, служиві люди південних повітів і навіть бояри, незадоволені урядом Василя Шуйського. Ряд міст перейшов до його сторону.

В червні 1608 р. Лжедмитрий II підступив до Москви, не зміг узяти її і зупинився в укріпленому таборі в Тушине (звідси його прізвисько — «Тушинский злодій»). У Тушино перебралося чимало дворян і представників влади, незадоволених правлінням Шуйського. Невдовзі туди прийшло і велика військо литовського гетьмана Яна Сапєги. Участь Речі Посполитої у подіях «смути» ставало дедалі більше явним. Але польсько-литовські і козацькі загони «тушинського злодія» після невдачі розійшлися у всій Росії. До кінцю 1608 р. самозванцю «присягнули» 22 міста. Значна частина коштів країни потрапила під владу самозванця та її польсько-литовських союзников.

Палацевий переворот.

В країні встановилося двовладдя. Фактично Росії стало два царя, дві Боярські думи, дві системи наказів. У тушинской «злодійської думі» заправляли бояри Романови, Салтыковы, Трубецкие. Був в Тушине й викохує власний патріарх — Філарет. Бояри в корисливих цілях неодноразово переходили від Василя Шуйського до самозванцю і навпаки; таких бояр називали «перелетами».

Не маючи достатнього підтримки у країні, Василь Шуйський звернувся за допомогою до шведського короля. Племінник царя, Михайло Скопин-Шуйский пішов у Новгород на переговори шведам. Навесні 15-тысячное шведське військо надійшло під командування Скопина-Шуйского; одночасно російською Півночі зібралася і російська рать. Влітку 1609 р. російські полиці та шведські найманці почали наступальні действия.

Однако шведи дійшли лише до Твері і далі наступати відмовилися. Стало ясно, що очікувати іноземців не можна. Михайло Скопин-Шуйский з самими російськими полками пішов до Калязину, де став табором, і почав збирати нове військо. Гетьман Ян Сапега намагався штурмувати укріплений табір СкопинаШуйського, але зазнав поразки і відступив. Російський полководець виграв час для збору війська. Восени цього року почалося планомірне наступ Скопина-Шуйского на тушинцев, він відвойовував місто за містом. Під Олександрівській слободою він знову розгромив гетьмана Сапегу. Військо Скопина-Шуйского досягло чисельності 30 тис. людина, в ньому зовсім загубився що залишилося з російськими 2-тысячный шведський отряд.

В березні 1610 р. полки Михайла Скопина-Шуйского підійшли до Москви. «Тушинский табір» розбігся. 12 березня 1610 р. полки Михайла Скопина-Шуйского урочисто вступив у столицу.

Решение царя Василя Шуйського закликати допоможе іноземців дорого обійшлося Росії. Шведському королю довелося пообіцяти місто Корелу з повітом. Реальна ж військова допомогу шведів була незначною: Москва була звільнена російськими полками. Але головне, союз зі Швецією обернувся великими зовнішньополітичними ускладненнями. Швеція перебувала у стані війни з Промовою Посполитой, і польський король Сигізмунд III використовував русскошведське угоду як привід для розриву підписаної 1601 р. перемир’я. Польсько-литовська армія обложила Смоленск.

Героическая оборона Смоленська, яку очолив інший видатний російський полководець початку XVII в. — воєвода Михайло Шеин — надовго (на два року!) затримала основні кораблі королівського війська. Проте 1610 р. сильний польсько-литовський загін гетьмана Жолковского рушив до Москві, Який Виступив назустріч російським військом командував бездарний воєвода Дмитро Шуйський, брат царя. Михайло Скопин-Шуйский раптово помер. Снували чутки, що його отруїли як можливого претендента на престол. Царське військо було розгромлено у бою у села Клушино.

В Москві стався двірський переворот. Військове поразка призвело до падіння Василя Шуйського. 17 липня 1610 р. бояри і дворяни на чолі з Захаром Ляпуновым скинули У. Шуйського з престолу. Цар Василь Шуйський силоміць пострижений в ченці. Влада перейшла до уряду з семи бояр — «семибоярщине «. Дізнавшись про перевороті, «Тушинский злодій» знову вирушив зі своїми прибічниками до Москве.

В умовах «семибоярщина», не мала опори країни, пішла безпосередньо національну зраду: у серпні 1610 року бояри допустили до Москву польський гарнізон. Фактична влада потрапила до рук польського коменданта пана Гонсевского. Король Сигізмунд III відкрито оголосив про свої претензії на російський престол. Почалася відкрита польсько-литовська інтервенція. Шляхетські загони залишили «Тушинського злодія». Самозванець утік у Калугу, де невдовзі було вбито (більше полякам він ніжний ні). Росії загрожувала втрата національної независимости.

Происходящие події викликали глибоке невдоволення всіх станів Російського государства.

Перше земське ополчение.

В країні піднімалось національно-визвольного руху проти интервентов.

Во главі першого ополчення став думний дворянин Прокопій Ляпунов, який віддавна воював проти прибічників «Тушинського злодія». Ядром ополчення стали рязанські дворяни, яких приєднувалися служиві що люди з інших повітів країни, і навіть загони козаків отамана Івана Заруцького і князя Дмитра Трубецкого.

Весной 1611 р. ополчення наблизилося до Москві. У місті спалахнуло народне повстання проти інтервентів. Усі посади опинилися у руках повсталих. Польський гарнізон сховався поза стінами Кита-міста і Кремля. Почалася осада.

Однако невдовзі між керівниками ополчення (Прокопій Ляпунов, Іван Заруцкий, Дмитро Трубецькой) почалися розбіжності й боротьба за першість. Іван Заруцкий і режисер Дмитро Трубецькой, користуючись із того, що у ополченні дедалі більше мав потрапити у руки «дворян добрих», прибывавших із усіх повітів країни, що викликало невдоволення козацьких отаманів, організували вбивство Прокопія Ляпунова: він була викликана для пояснень на козачий «коло» і зарубаний. Після цього дворяни почали залишати табір. Перше ополчення фактично распалось.

Между тим ще більше ускладнилося. Після падіння Смоленська (3 червня 1611 р.) польсько-литовська армія вивільнилась для великого походу на Россию.

Король Сигізмунд III тепер сподівався захопити російський престол силою. Однак новий підйом національно-визвольної боротьби російського народу завадив йому це: у Нижньому Новгороді почалося формування другого ополчения.

Друге земське ополчення К. Минина і Д.Пожарского.

Организатором ополчення став «земський староста» Кузьма Мінін, що звернувся із закликом вимагати до нижегородцам: «Якщо хочемо допомогти Московському державі, то ми не будемо жаліти свого майна, животів наших. Не животи, але двори свої продамо, їхніх дружин та дітей закладаємо!» Тоді ж із схвалення нижегородцев підготували вирок про збір грошей «на будова ратних людей», і Кузьмі Мініну доручили встановити, «з кого скільки взяти, дивлячись по пожиткам і промислам». Кошти для спорядження і платні «ратним людям» були швидко собраны.

Решающую роль зіграв Кузьма Мінін у виборі військовий керівник ополчення: саме їм було сформульовано жорсткі вимоги до майбутнього воєводі. Нижегородцы засудили покликати «чесного чоловіка, якому заобычно ратне справу і хто був у справі искустен, і який би в зраді не з’явився». Все це вимогам задовольняв князь Дмитро Пожарский.

В Нижній Новгород почали згущуватися служиві що люди з сусідніх повітів. До осені 1611 р. у місті було вже 2 — 3 тисячі добре збройних і навчених «ратній справі» воїнів; вони й склали ядро ополчения.

Руководители ополчення налагоджували зв’язки з іншими містами Поволжя, відправили таємного посла до патріарха Гермогенові, котрий перебував укладанні в Кремлі. У той «безгосударево час» Патріарх Гермоген, патріотично налаштований, благословив ополчення війну з «латинянами». Підтримка православної церкви сприяла об'єднанню патріотичних сил.

Весной 1612 р. «земська рать» на чолі з Мініним і Пожарским пішла з Нижнього Новгорода вгору Волгою. На шляху до них приєднувалися «ратні люди» волзьких міст. У Ярославлі, де ополчення простояло чотири місяці, було створено тимчасове уряд — «Рада всієї землі», нові органи центрального управління — накази. Посилено йшло поповнення війська з допомогою дворян, «даточных людей» з селян, козаків, посадских людей. Загальна чисельність «земської раті» перевищила 10 тис. людина. Почалося звільнення від інтервентів сусідніх міст і уездов.

В липні 1612 р., коли надійшла звістка похід на Москву війська гетьмана Ходкевича, «земська рать» виступила до столиці, аби запобігти його з'єднання з польським гарнизоном.

В серпні 1612 р. ополчення наблизилося до Москві. Отаман Заруцкий з деякими прибічниками біг з-під Москви у Астрахань, а але його козаків приєдналася до «земської рати».

Ополчение не пропустило гетьмана Ходкевича у Москві. У завзятому бої біля Новодівичого монастиря гетьман зазнав поразки і відступив. Польський гарнізон, не який одержав підкріплень, продовольства та боєприпасів, був обречен.

22 жовтня «земської раттю» узяли штурмом Кита-місто, а 26 жовтня капітулював польський гарнізон Кремля. Москва була звільнено з интервентов.

Польский король Сигізмунд III пробував організувати похід на Москву, але його зупинено під стінами Волоколамська. Захисники міста відбили три нападу поляків і примусили їх отступить.

Освобождением столиці завершувалися військові турботи керівників «земської раті». Усією країною бродили загони польських і литовських шляхтичів і «злодійських» козацьких отаманів. Вони розбійничали на дорогах, грабували сіла і села, захоплювали навіть міста, порушуючи нормальне життя країни. У Новгородської землі стояли шведські війська, і шведський король Густав-Адольф мав намір захопити Псков. У Астрахані засів отаман Іван Заруцкий з Мариною Мнішек, які вступив у зносини з перським ханом, ногайскими мурзами і турками, розсилали «чарівні листи», заявляючи про права на престол малолітнього сина Марини Мнішек від Лжедмитрія II («воренка», як він называли).

Обрання нового царяю Однако першочерговим був питання про поновлення центральної влади, що у конкретних історичних умовах початку XVII в. означало обрання нового царя. Прецедент вже було: обрання «на царство» Бориса Годунова. У самій Москві зібрався Земський собор, дуже широкий за складом. Крім Боярської думи, вищого духівництва і столичного дворянства, на соборі був представлений численне провінційне дворянство, городяни, козаки і навіть черносошные (державні) селяни. Своїх представників надіслали 50 міст России.

Главным було питання про обрання царя. Навколо кандидатури майбутнього царя на соборі розгорілася гостра боротьба. Одні боярські угруповання пропонували закликати «королевича» із Польщі чи Швеції, інші висували претендентів із старих російських княжих пологів — Голицин, Мстиславских. Трубецьких, Романових. Козаки пропонували навіть сина Лжедмитрія II і Марини Мнішек («воренка»). Не вони на Соборі переважно. На вимогу представників дворянства, городян селян було вирішено: «Ні польського королевича, ні шведського, ні інших німецьких вір і з яких неправославних держав на Московське держава вибирати і Маринкина сина не хотеть».

После довгих суперечок члени собору зійшлися на кандидатурі 16-річного Михайла Романова, двоюрідного племінника останнього царя з династії московських Рюриковичів — Федора Івановича, що дозволило підстави пов’язувати його з «законної» династией.

Дворяне вбачали у Романових послідовних противників «боярського царя» Василя Шуйського, козаки — прибічників «царя Дмитра» (що дозволило підставу думати, новий цар нічого очікувати переслідувати колишніх «тушинцев»). Не заперечували і бояри, сподівалися зберегти влада і вплив при молодому царя. Дуже чітко відбив ставлення титулованої знаті до Михайла Романову Федір Шереметєв у своєму листі до жодного з князів Голицин: «Мишко Романов молодий, розумом ще дійшов, і ми зможемо поваден». У. Про. Ключевський зауважив по через це: «Хотіли вибрати не способнейшего, а удобнейшего».

21 лютого 1613 року Земський собор оголосив про обрання царем Михайла Романова. У костромський Іпатіївський монастир, де у цей час переховувався Михайло Потебенько та мати «черниця Марфа», було спрямовано посольство з пропозицією зайняти російський трон. Так було в Росії утвердилася династія Романових, які правили країною більш 300 лет.

К цьому народилася одне із героїчних епізодів російської історії. Польський загін спробував захопити хіба що обраного царя, шукав їх у костромських вотчинах Романових. Але староста села Домнина Іван Сусанін не лише попередив царя про небезпечність, а й завів поляків на непрохідні лісу. Герой він від польських шабель, а й знищив заблудлих у лісах шляхтичей.

В роки царювання Михайла Романова країною фактично управляли бояри Салтыковы, родичі «черниці Марфи», і з 1619 року, після повернення з полону батька царя патріарха Філарета Романова — патріарх і «великий государ» Філарет. Почалося відновлення господарства і державного порядку. У 1617 року у селі Столбово (близько Тихвіна) було підписано «вічний світ» зі Швецією. Шведи повернули Росії Новгород і інші північно-західні міста, проте шведи утримали у себе Ижорскую землі і Корелу. Росія втратила виходу Балтийскому морю, але спромоглася вийти зі стану війни з Швецією. У 1618 року укладено Даулинское перемир’я із Польщею на чотирнадцять із половиною рочків. Росія втратила Смоленськ і ще близько як три десятки смоленських, чернігівських і северских міст. Суперечності із Польщею були дозволені, але відкладено: так і інший бік були може далі продовжувати війну. Умови перемир’я були дуже важкими є, але Польща відмовлялася від претензій на престол.

Смутное час у Росії закончилось.

Наслідки великої смуты.

Смутное час був й не так революцією, скільки важким потрясінням життя Московської держави. Першим, безпосереднім і найважчим його наслідком було страшне руйнування і запустіння країни; в описах сільських місцевостей за царя Михайла згадується безліч порожніх сіл, з яких селяни «втекли» чи «зійшли безвісно куди», або ж було побито «литовськими людьми» і «злодійськими людьми». У соціальному складі суспільства Смута справила подальше ослаблення сили та впливу старого родовитого боярства, що у бурях часів Смути частиною загинуло чи було розорене, а частиною морально деградувало і дискредитувало себе своїми інтригами і дати своїм союзом ворогами государства.

В відношенні політичному неспокійні - коли Земля, зібравшись із силами, сама відновила зруйноване держава, — показало навіч, що держава Московське був плеканням якого і «вотчиною» свого государя, але був спільним справою й загальним створенням «всіх міст і різних чинів людей всього великого Російського Царствия».

Истороческие й економічні передумови створення Соборної Уложення 1649 года.

Начало 17-го століття характеризується політичним й фактично економічним занепадом Росії. У значною мірою цьому сприяли війни з Швецією і Польщею, закінчилися поразкою Росії у 1617 году.

После підписання мирний договір в 1617 року з Швецією Росія втратила частину власних територій — узбережжі Фінської затоки, Карельський перешийок, протягом Неви і міста її узбережжі. Вихід Росії до Балтийскому морю був закрыт.

Кроме того, після походу на Москву чи в 1617—1618 роках польсько-литовського війська та підписання перемир’я до Польщі відійшли Смоленська земля і велика частина Північної Украины.

Последствия війни, які вилилися занепадає і руйнуванні господарства країни, вимагали термінових заходів для його відновленню, однак уся тяжкість лягла, головним чином, на черносошенных селян посадских людей. Уряд широко роздає землі дворянам, що зумовлює безперервному зростанню кріпацтва. Спочатку, враховуючи руйнування села, уряд кілька зменшило не прямі податки, зате зросли різноманітних надзвичайні збори («п'ята гріш», «десята гріш», «козачі гроші», «стрілецькі гроші» тощо.), що їх вводилося майже безупинно заседавшими Земськими соборами.

Однако, скарбниця залишається пустій і уряд починає позбавляти грошового платні стрільців, пушкарів, городових козаків та малий чиновник, вводиться руйнівний податку сіль. Багато посадські люди починають підшукувати собі «білі місця» (звільнені від державних податків землі великих феодалів і монастирів), експлуатація ж решти населення увеличивается.

В цій ситуації не можна було уникнути великих соціальних конфліктам та противоречий.

1 червня 1648 року спалахнуло повстання на Москві (так званий «соляної бунт»). Повсталі протягом днів утримували місто у руках, розоряли вдома бояр і купцов.

Вслед за Москвою влітку 1648 року розгорнулася боротьба посадских і трохи дрібних служивих людей Козлове, Курську, Сольвычегодске, Великому Устюзі, Воронежі, Нариму, Томську й інших містах страны.

Практически, протягом усього правління царя Олексія Михайловича (1645- 1676 р.) країну охопив дрібними та великими повстаннями міського населення. І було зміцнити Законодавчу владу країни й 1 вересня 1648 року у Москві відкрився Земський собор, робота, що завершилася прийняттям на початку 1649 нового зводу законів — Соборний Покладання. Складено проект був спеціальної комісією, а які і частинами його обговорювали члени Земського собору («по палатам»). Надрукований текст було розіслано в накази і места.

Джерела й освоєно основні становища Соборної Уложення 1649 года.

Соборное Покладання 1649 року, узагальнивши і ввібравши у собі попередній досвід створення правових норм, спирався на:

— судебники;

— указные книжки приказов;

— царські указы;

— думські приговоры;

— рішення Земських соборів (більшість статей було створено по чолобитною гласних собора);

— «Стоглав»;

— литовське і візантійське законодательство;

— новоуказные статті про «розбоях і душегубстве» (1669 р.), про маєтках і вотчинах (1677 р.), про торгівлю (1653 і 1677 р.), які увійшли до Покладання вже після 1649 года.

В Соборному Уложенні главу держави — цар, визначався як самодержавний і спадковий монарх. Положення про затвердженні (обранні) царя на Земському зборі обосновывало цих принципів. Всякі дії, спрямовані проти персони монарха, вважалися злочинними і підлягали наказанию.

Уложение містив комплекс норм, регулировавших найважливіші галузі управління. Ці норми можна умовно зарахувати до адміністративним. Прикріплення селян до землі (гл. 11 «Суд про селян»); посадская реформа, змінила становище «білих слобод» (гл.14); зміна статусу вотчини й маєтки (гл. 16 і 17); регламентація роботи органів місцевого самоврядування (гл.21); режим в'їзду і виїзду (ст.6) — всі ці заходи склали основу административно-полицейских преобразований.

С прийняттям Соборної Уложення зміни відбулися у сфері судового права. Було розроблено ряд норм, що стосуються організації та роботи суду. Відбувається ще більше проти Судебниками поділ на дві форми: «суд» і «розыск».

Процедура суду описано на главі 10 Уложения. Суд грунтувався двома процесах — власне «суд» і «вершать», тобто. винесення вироку, рішення. Суд починався з «вчинания», подачі суплікою скарги. Відповідач викликався до суду приставом, міг уявити поручителів, і навіть двічі не бути до суду, якби те були поважні причини. Судом приймалися і використовувалися різні докази: свидетельские показання (щонайменше десяти свідків), письмові докази (найбільш довірчі їх — офіційно завірені документи), хресне цілування (зі спорів у сумі, не перевищує одного рубля), жереб. Для отримання доказів використовувалися обшук «загальний» — опитування населення за приводу факту злочину, і обшук «повальний» — щодо конкретної особи, підозрюваного у злочині. Щодо практики суду вводився так званий «правеж», коли відповідач (найчастіше неплатоспроможний боржник) регулярно піддавався судом процедурі тілесного покарання (биття різками). Кількість таких процедур повинно бути еквівалентним сумі заборгованості. Так, приміром, за борг у сто рублів пороли протягом місяці. Правеж не була просто покаранням — це був також міра, що спонукає відповідача виконати зобов’язання (самотужки чи через поручителів). Судоговорение було усним, але протоколювалося в «судовому списку» і кожна стадія оформлялося особливої грамотой.

Розыск чи «розшук» застосовувався лише з найсерйознішим кримінальних справ, причому особливу увагу і увагу розшуку приділялися злочинів, в яких порушувалося державний інтерес («словом, і справа государеве»). Річ у пошуковому процесі могло розпочатися з заяви потерпілого, з виявлення факту злочини, або зі звичайного наговора.

В главі 21 Соборної Уложення 1649 року вперше встановлюється така процесуальна процедура, як катування. Підставою на її застосування могли служити результати «обшуку», коли свидетельские показання поділялися: частину — у користь підозрюваного, частина проти. Застосування тортури регламентувалося: її було застосовувати трохи більше тричі, з певним перервою; а показання, дані на катуванню («обмова»), повинні були бути перевірено з допомогою інших процесуальних заходів (допиту, присяги, обыска).

Были здійснено такі зміни й області кримінального права — визначався коло суб'єктів злочину: ними були як окремі особи, і група осіб. Закон розділив суб'єктів злочину на головних та другорядних, розуміючи під останніми співучасників. Натомість співучасть може бути фізичним (сприяння, практична допомогу, вчинення тієї ж дій, як і головний суб'єкт злочину) і інтелектуальним (наприклад, підбурювання до вбивства гл.22). У неперервному зв’язку з цим, суб'єктом злочину став визнаватися навіть раб, який учинив злочин за вказівкою свого пана. Разом з цим, необхідно відзначити, що з другорядних суб'єктів злочину (співучасників) закон відрізняв осіб, лише причетних до вчинення злочину: посібників (осіб, створювали умови з метою злочину), потурачів (осіб, зобов’язаних запобігти злочину і зробили цього), недоносителів (осіб, не які повідомили про підготовку і скоєнні злочину), приховувачів (осіб, скрывших злочинця і сліди злочину). Покладання також провело розподіл злочинів на навмисні, необережні і випадкові. За необережне злочин винний карали як і, за навмисне злочинну дію (покарання слід було не було за мотив злочину, а й за його результат). Проте Основний Закон виділив також пом’якшувальні і обтяжуючі обставини. До пом’якшувальною обставинам ставилися: стан сп’яніння; неконтрольованість дій, викликана образою чи загрозою (афект); а до обтяжуючою — повторність злочину, розмір шкоди, особливий статус об'єкту і предмета злочину, сукупність кількох преступлений.

Закон виділив три стадії злочинного діяння: умисел (що сам собі то, можливо караним), замах на злочин й «учинення злочину, і навіть поняття рецидиву, що у Соборному Уложенні збігаються з поняттям «хвацька людина», і поняття нагальну необхідність, що є безкарним лише за дотримання домірності її реальній небезпеці із боку злочинця. Порушення домірності означало перевищення меж необхідної оборони та наказывалось.

Объектами злочин з Соборному Укладенню 1649 року визначалися: церква, держава, сім'я, особистість, майно і. Найбільш небезпечними вважалися злочину проти церкві та вперше вони було поставлено перше місце. Це тим, що церква займала особливу увагу в життя, головне, що у неї узята під захист державних та законов.

Большие зміни Соборної Уложення 1649 року стосувалися області речового, зобов’язального і спадкового права. Сфера цивільно-правових відносин було визначено досить чітко. До цього спонукали розвиток товарно-грошових відносин, формування нових типів і форм власності, чисельне зростання цивільно-правових сделок.

Субъектами цивільно-правових відносин були як приватні (фізичні), і колективні особи, причому поступово розширювалися юридичні права приватного особи з допомогою поступок із боку особи колективного. Для правовідносин, що виникають з урахуванням норм, що регламентують сферу майнових відносин, характерна стала нестійкість статусу самого суб'єкта правий і обов’язків. Насамперед, це полягала у розчленування кількох правомочий, що з одним суб'єктом і одного правом (наприклад, умовне землеволодіння давало суб'єкту володіння і користування, але з розпорядження предметом). З цією виникала складність в визначенні істинного повноправний суб'єкт. Суб'єкти громадянського права мали відповідати певним вимогам, таких як підлогу (простежувалася істотна зростання правоздатності жінки порівняно з попереднім етапом), вік (ценз в 15−20 років дозволяв самостійного прийняття маєтку, кабальних зобов’язань тощо.), соціальне та майновий положение.

Вещи по Соборному Укладенню були предметом цілого ряду правомочий, відносин та зобов’язання. Основними способами придбання майна вважалися захоплення, давність, знахідка, дарування так і безпосередньо придбання обміні або за покупке.

В Уложенні 1649 року особливо розглядається процедура пожалування землі. Вона була складний комплекс нижченаведених юридичних дій, що включав видачу жалуваною грамоти; складання довідки (тобто. запис в наказовій книзі певних відомостей про наделяемом особі); введення володарем, який був у публічному отмере землі. Роздачу землі, поруч із Помісним наказом, здійснювали інші органи — Разрядний наказ, Наказ Великого палацу, Малоросійський, Новгородський, Сибірський та інші. Договір XVII столітті залишався основним способом придбання прав власності на майно, і зокрема, на грішну землю. У договорі втрачають значення ритуальні обряди, відбувається заміна формалізованих дій (участь свідків при укладанні договору) письмовими актами («рукоприкладством» свідків без їхнього особистого участия).

Впервые в Соборному Уложенні 1649 року регламентувався інститут сервітутів — юридичне обмеження права власності однієї особи у сфері права користування іншого чи інших. Особисті сервітути -це обмеження в користь певних осіб, спеціально обговорених у законі, наприклад, потрава лук ратниками, які перебувають на службі. Речові сервітути — це обмеження права власності у сфері невизначеного числа суб'єктів. Вони включали право власника млини в виробничих цілях заливати нижележащий луг, приналежний іншій юридичній особі; можливість будувати піч у стіни сусідського удома чи будувати будинок на межі чужої ділянки тощо. (гл.10). Поруч із, право власності обмежувалося або прямим розпорядженням закону, або встановленням правового режиму, який гарантував «вічної собственности».

Значення Соборної Уложення для суспільнополітичного життя России.

Существующая до цього часу Росії судебно — правова практика, яка спиралася на судебники, укази, думські вироки тощо., носила розрізнений і найчастіше суперечливого характеру. З прийняттям Соборної Уложення в 1649 року вперше у історії російській державності була спроба створити єдиний звід всіх діючих правових норм, охопити їм усе боку суспільно — політичної та економічної життя Росії, а чи не окремі групи громадських відносин. Через війну кодифікації Соборний Покладання було зведено в 25 глав і 967 статей, намітилося поділ норм за галузями і інститутам. І хоча головна мета була досягнуто, та й можна було досягнуто за тих умов, Соборний Покладання зміцнило судебно — правову систему же Росії та стало фундаментом, яким у наступному вона розвивався і доповнювалася як звід законів феодально — кріпосницькій России.

Список використаної литературы.

«История Росії із давнини донині» під редакцією М. Н. Зуева, Москва, «Вищу школу», 1998 год.

«Пособие з історії Батьківщини для що у вузи» під редакцією А. С. Орлова, А. Ю. Полунова і Ю. О. Щетинова, Москва, видавництво «Простір», 1994 год.

Исаев І.А. Історія держави й права Росії. Москва 1993 г.

История СРСР. Підручник. МОСКВА 1992 г.

Каргалов В.В., Ю. С. Савельев, В. А. Федоров «Історія Росії із найдавніших часів до 1917 року», Москва, видавництво «Російське слово», 1998 год.

Платонов С.Ф. «Лекції з російської історії», Москва, видавництво «Вища школа», 1993 год.

Соборное звід уложень 1649 года.

Учебное посібник по Історії СРСР для що у вузи. МОСКВА 1986 г.

Чистяков. В.О. Історія вітчизняного держави й права. Москва 1996 г.