Болгарська Православна Церква

БОЛГАРСКАЯ ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКОВЬ

На території сучасної Болгарії та на сусідніх із ній землях Христове вчення початок поширюватися досить рано. За переказами Болгарської Церкви, учень св. апостола Павла — Амплий очолював єпископську кафедру у одному з міст на території Болгарії. У 865 р. болгарський цар Борис I прийняв хрещення від візантійського єпископа, і сталося масове хрещення болгарського народу. У 919 р. на Церковном Соборі в Преславе була вперше проголошена автокефалія Болгарської церкві і спорудження їх у ранг Патріархату.

ИСТОРИЯ БОЛГАРСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ

На території сучасної Болгарії та на сусідніх із ній землях Христове вчення початок поширюватися досить рано. За переказами Болгарської Церкви учень св. апостола Павла — Амплий очолював єпископську кафедру у одному з міст на території Болгарії. Церковний історик Євсевій повідомляє, що з ІІ. де вже були єпископські катедри у містах Дебелт і Анхиал. Серед учасників Першого Вселенського Собору що у 325 року був і Протогон, єпископ Сардики (сучасна Софія).

В V і VI століттях християнство проникало до балканським слов’янам завдяки активним контактів із Візантією — чимало їх служили як воїнів-найманців. Перебуваючи серед християнського населення, воины-славяне приймали хрещення і з поверненні додому нерідко ставали благовестниками святої віри.

Во другий половині VII століття, у в східній частині Балкан утворилося Болгарське держава. Творцем нової держави був який прийшов з північних берегів у Чорному морі войовничий народ тюркського племені - болгари. Підкоривши жили на Балканському півострові слов’ян, болгари з часом цілком змішалися із місцевим населенням. Два народу — болгари і слов’яни — злилися до одного, отримавши наперед від першого ім'я, як від другого мову.

В 865 р. болгарський цар Борис I (852−889) приймає хрещення від візантійського єпископа, і відбувається масове хрещення болгарського народу. Молода Болгарська Церква ступає кілька днів каменем спотикання між Римом і Константинополем. Питання підпорядкуванні Болгарської Церкви активно обговорювалося на що проходив у 870 р помісному соборі Константинополі. У результаті було винесено постанову по підпорядкуванні болгар візантійської Церкви, цьому вони отримали деяку церковнуюя самостійність.

Первым архієпископом Болгарської Церкви став святитель Йосип, рукоположенный у цей сан Константинопольським патріархом Ігнатієм. Країна було поділено сталася на кілька єпархій, що з розширенням кордонів Болгарського держави поступово зростали кількісно.

Св. князь Борис робив усе необхідне розвитку і зміцнення Болгарської Церкви. Велике сприяння його просветительному праці надали учні святих просвітителів слов’ян Кирила і Мефодія — свв. Климент, Наум, Мастак і ще. Прибувши Болгарію, вони зустріли тут привітний прийом із боку князя Бориса і його заступництвом змогли розвинути широку благовестническую діяльність. Почався славний період історії слов’янської писемності, що з такою ж успіхом тривав і під час правління сина св. Бориса — Сімеона (893−927). По особовому вказівкою князя Сімеона підготували збірник «Златоструй», куди ввійшли переклади творінь святителя Іоанна Златоуста.

В X столітті Церква зіграла значної ролі у розкручуванні могутності Болгарської держави. Вона сприяла консолідації державних правителів і підняття їх авторитету, прагнула об'єднати болгар як націю.

Внутренняя фортеця болгарської країни дав можливість князю Сімеону значно розширити межі своїх володінь і оголосити себе «царем болгар і ромеев». У 919 р. на Церковном Соборі в Преславе було проголошено автокефалія Болгарської церкві і спорудження їх у ранг Патріархату.

Однако Константинополь лише у 927 року визнав главу Болгарської Церквиархієпископа Доростольского Даміана — патріархом. Пізніше Константинополі дуже були розташовані визнавати титул Патріарха за наступниками Даміана, особливо, після того як східна Болгарія була підкорена візантійським імператором Іоанном Цимисхием (971). Проте Болгарська Патріархія залишалася.

Первоначально патріарший престол був у Доростоле, після підкорення частини Болгарії була перенесена в Триадицу (нині Софія), потім у Преспу і у Охрид — столицю западногоболгарского царства, на чолі якого стояв цар Самуїл (976 — 1014).

Завоевавший в 1018 — 1019 рр. Болгарію імператор Василь II Болгаробойца визнавав автокефалію Болгарської Церкви, але вона була позбавлена патріаршого рангу, і зведено до архієпископії. Охридські архієпископи призначалися указом імператора і було, крім архієпископа Іоанна, греками. Однією з видатних церковних діячів цієї епохи був архієпископ Феофилакт Болгарський, залишив по собі у багатьох літературних праць відомий «Благовестник».

После повстання 1185 — 1186 рр. і відновлення незалежності Болгарського держави була знову організована незалежна Церква на чолі з архієпископом. Цього разу резиденцією предстоятеля Болгарської Церкви стає Тырнов.

Первый Тырновский архієпископ Василь не зізнавався Константинополем, але незабаром архиепископия настільки зміцнила своє становище, що став питання створення та про спорудженні її предстоятеля до рангу Патріарха. Ця подія сталася в 1235 р. після підписання болгарським царем Іоанном Асеном II з Нікейським імператором Іоанном Дукой військового союзу, однією з умов котрого треба було визнання Тырновского архієпископа патріархом. У цьому року церковний собор, минулий під керівництвом Константинопольського Патріарха Германа II й за участі грецького і болгарського духівництва визнав патріарше гідність за Тырновским архієпископом Иоакимом. З рішенням собору погодилися все східні Патріархи, які надіслали своєму побратиму «рукописання свого свідоцтва».

Вторая Болгарська Патріархія проіснувала 158 років (1235−1393) впритул до підкорення Болгарії турками. За роки досягнути повного розквіту своїх духовних сил і залишила церковної історії імена своїх славних предстоятелів. Однією з них був св. Иоаким I, видатний подвижник Афона, що прославився в патріаршому служінні своєї простотою і милосердям. Тырновский Патріарх Ігнатій відомий своєї стійкістю та твердістю в сповіданні православної віри під час Ліонській унії 1274 року Константинополя з католицьким Римом. Слід згадати й святителя Юхимія. Цей ревний архіпастир віддав всі свої сили для церкві і народу.

Патриарх Евфимий зібрав навколо себе цілу школу церковних письменників з болгар, сербів і росіян і сам залишив кілька творів, серед яких життєпису болгарських святих, похвальні слова послання. У 1393 г. під час кровопролитної війни болгар з турками він, за відсутності царя, зайнятого війною, був правителем і опорою бедствующего народу. Святитель показав високий приклад християнського самопожертви, вирушивши до табору турків просити їх про помилування довіреної йому пастви. Сам турецький военноначальник був здивований цим подвигом Патріарха, прийняв його досить ласкаво і відпустив зі світом.

После взяття Тырнова турками патріарх Евфимий був засуджений до смерті, але потім відправлений у довічну заслання у Фракію, де й помер.

С падінням Другого Болгарського царства Тырновская кафедра була підпорядкована Константинопольської Патріархії на правах митрополії.

Одним з видатних діячів Болгарської Церкви XVIII століття був преподобний Паїсій Хилендарский (1722−1798гг.) У молодості він пішов на Афон, де у монастирських бібліотеках розпочав студіювати матеріали, що стосувалися історії рідного народу. Аналогічне матеріали збирав під час поїздок країною в ролі монастирського проповідника і провідника прочан, прагнули відвідати Святу Гору. У 1762 р. преподобний Паїсій написав «Історію славяно-болгарскую про народи, і царів, і святих болгарських», у якій навів факти минулої слави болгарського народу. Після успішної російсько-турецької війни 1828−1829гг. зміцнилися зв’язку болгар з Росією. Болгарські іноки стали навчатися у російських Духовних школах.

К початку другий половини ХІХ ст. болгари наполегливо висловлювали вимога про відновлення Болгарської церковної автономії. У зв’язку з цим в1858 р. на скликаному Константинопольським Патріархом Соборі болгарські представники висунули ряд вимог щодо влаштуванню болгарської церковної організації.

В зв’язку з, що ці вимоги було відкинуто греками, єпископи болгарського походження вирішили самостійно проголосити свою церковну незалежність. Наполегливість болгар у вирішенні домогтися церковної самостійності змусила Константинополький патріархат згодом вдатися до певні поступки із цього питання. 28 лютого 1870 р турецьке уряд оприлюднило султанський фірман про заснування незалежного Болгарського Екзархату для болгарських єпархій, і навіть тих єпархій, православні жителі яких захочуть ввійти у його юрисдикцію. Екзархату пропонувалося поминати Константинопольського Патріарха за богослужінням, ставити їх у популярність про своє рішеннях і реально отримувати на свої потреб Святе Миро в Константинополі. Фактично султанским фирманом відновлювалася незалежність Болгарської Церкви.

Первым екзархом був обраний 11 лютого 1872 р. єпископ Ловчанский Іларіон, та за п’ять днів через своїх немощів вона від даного посади. На його місце був обраний Видинский митрополит Анфим (1816−1888 р.), випускник Московської Духовної Академії. Новий екзарх негайно пішов у Константинополь і від турецького уряду берат, який йому права, частково проголошені султанским фирманом 1870 р. Після цього Константинопольський Синод оголосив екзарха відлученим від церкві і оголосив Болгарську Церква схизматической.

Преемником Екзарха Анфима став Екзарх Йосип (1877−1915гг.). Його правління випало на роки звільнення болгар російських військ в 1878 р., як у межах вільного держави Болгарська Церква скеровувалась Синодом на чолі з Наместником-Председателем. Екзарх ж продовжував залишатися у Константинополі, оскільки багато болгар ще залишалося біля Османської імперії.

После Балканської війни, принесла звільнення християнам Балканського півострова, екзарх Йосип в 1913 р., залишивши у Константинополі свого намісника, переїхав до Софію, де два роки помер. Після його смерті протягом 30 років самостійне розвиток церковному житті і вибори нового глави Болгарської Церкви зустрічали різноманітні перешкоди. Справами Церкви відав Священний Синод під керівництвом Наместника-Председателя, яким міг бути обраний кожен із митрополитів на чотирирічний термін.

В 1921—1922 рр. скликано II-ой Церковно-народного Собор, який вирішив багато запитань, що стосуються устрою Церкви, виробив Статут БПЦ.

В 1945 г. в правління митрополита Софійського Стефана сталося довгождане припинення схизми. Велику роль вирішенні питання зіграло клопотання Російської православної церкви перед Константинопольським патріархом Веніаміном.

13 березня представникам Болгарської Церкви вручили томос, підписаний патріархом Веніаміном та всіма членами Священного Синоду Константинопольської Церкви, яким скасовувалась схизма та признавалася автокефалія Болгарської Православної Церкви.

Некоторое час Болгарська Церква скеровувалась Наместником-председателем Священного Синоду, поки 10 травня 1953 р. на III-м Церковно-народном Соборі ні обраний і урочисто интронизирован Болгарський Патріарх Кирило. Відразу після цього знову виникли непорозуміння із Константинопольською Церквою, представники якої брали участі в інтронізації нового патріарха. Лише 1961 р. по наполегливому клопотанню Російської православної церкви Константинополь визнав, нарешті, гідність Болгарського патріархату.

В 1970 р. православні болгари урочисто відзначили дві знаменні ювілейні дати: 1100-річчя від часу установи Болгарської Архієпископії в лоні Матері — Константинопольської православної церкви і чиє 100-річчя від часу установи Болгарського Екзархату.

7 березня 1971 р. помер Святійший Патріарх Кирило. З 4 по 8 липня 1971 р. в Софії відбувся Патріарший виборчий Церковно-Народный Собор Болгарської Православної Церкви, де було обраний новий Стояти Церкви. Ним став митрополит Максим, котрий обіймав тоді Ловчанскую кафедру. Інтронізація новообраного Болгарського патріарха відбулася 4 липня у Олександро-Невському Софійському Патріаршому соборі.

В останнє десятиліття ХХ століття Болгарську Православну Церкву опанували серйозні нестроения. Після усунення від втручання влади комуністів, новий уряд стало не менеее активно, ніж комуністичне втручатися у справи Церкви.

С схвалення влади, під час відвідин 1991 року Вселенського Патріярха Димитрія «Християнський союз порятунку», очолюваний ієромонахом Христофором Сабевым провів демонстрацію протесту проти «священства в партійному мундирі». Сабев, як депутат парламенту і стає головою парламентської комісії в віросповіданням, що з чиновниками комітету у справах релігій при Радміні оголосив про препаруванні Патріарха Максима, як який із комуністичної владою, і розпуск Синоду.

9 травня 1992 р. Болгарське уряд ухвалив рішення про відставку Патріарха Максима. Деякі члени Св. Синоду підтримали це рішення, а інші твердо стояли тому, що канони неможливо зміщувати Патріарха через втручання. Троє, єпископів підтримали рішення уряду об'єдналися під лідерством митрополита Неврокопского Пимона і став привселюдно закликали до зрушення Патріарха Максима.

25 травня 1992 р. Комітет у справах релігії при Радміні Болгарії циркулярному листі констатував фактом усунення Патріарха Максима від імені влади. З травня 1992 року почав діяти самочинний розкольницький «синод», визнаний Болгарським урядом. Резиденція глави розкольників лежить у Благоевграде. У вересні 1992 р. розкольниках за посередництва уряду вдалося захопити Софійську семінарію.

В 1995 року ряд иерархов-раскольников, принесли покаяння і були прийняті Патріархом Максимом в громаді, але розкол не припинився. 3 липня 1996 року у Софії відбувся розкольницький «Церковно-Народный собор», у якому було присутнє 95 делегатів, у тому числі 90 проголосувало обрання Пимона «патріархом». У храмі Св. Параскеви в Софії 4 липня пройшла церемонія інтронізації «патріарха» Пимона, яку провів «патріарх» Київський Філарет (Денисенко).

Верховный адміністративний суд Болгарії 5 березня 1997 року повідомив стосовно скасування державної реєстрації речових Вищої Церковної Правління на чолі з Патріархом Максимом. Наступного дня Святійший Патріарх Максим зустрівся із Президентом Болгарії та заявив, що не покидати свій посаду.

2−4 липня 1997 р., після 44-річного перерви, відбувся IV Церковно-Народный Собор БПЦ. Cреди гостей собору були представники Помісних Церков: від Російської Церкви — митрополит Волоколамський і Юр'ївський Пітирим, від Вселенського Патріархату — митрополит Мелетій і південь від Олександрійського — митрополит Діонісій. Собор закликав владу не перешкоджати, а сприяти Церкви у виконанні її рятівної місії для народу і Батьківщини. Собор також засудив дії розкольників, закликавши їх до каяття і можливим поверненням до лона Матери-Церкви. Церковно-Народный Собор визнано постійно чинним органом, який повинен збиратися кожні 4 року. Між сесіями працюють 8 комісій, у кожну у тому числі входить голова в архієрейському сані, два клірика і двоє мирянина.

С 30 вересня по 1 жовтня 1998 року у Софії під керівництвом Константинопольського Патріарха Варфоломія відбулося засідання розширеного синоду Болгарської Православної Церкви. Крім Константинопольського, в засіданні брали участь ще 6 Патріархів і 20 митрополитів. Синод знову підтвердив законність обрання Патріарха Максима і примирив різні сторони. Єпископи, що перебували на розколі покаялися у діях та вони знову, як та співчуваючі їм священики і миряни, було прийнято до лона православної церкви. Проте розкол так і не подолано — через за кілька днів більшість розкольницьких митрополитів відмовилася від своєї покаяння.

По даним Церковно-Народного Собору 1997 року до складу БПЦ входить 11 єпархій, очолюваних митрополитами. На території Болгарії перебуває 2600 парафій, в яких служать 1500 священиків; 120 монастирів. Нині у Болгарії перебувають дві семінарії в Пловдиві і Софії, плюс до цього Софійському університеті, і Університеті свв. Кирила і Мефодія діють богословські факультети.

Болгарская Церква має у собі дві закордонні єпархії; поза Болгарії є приходы-подворья в Угорщини, Румунії, Австрії, соціальній та Берліні, Нью-Йорку, і подвір'ї у Москві.

Список литературы

Для підготовки даної праці були використані матеріали із російського сайту internet.