Антіохійська Православна Церква

АНТИОХІЙСЬКА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКОВЬ

Основателями Антіохійської Церкви були святі первоверховные апостоли: Петро, її перший єпископ, Павло — колишній гонитель Церкви Христової Савл, який саме у Дамаску прийняв, звернувшись повірити, святе Хрещення і став великим апостолом; саме звідси він почав своє велику місіонерської діяльності. Саме Антіохії послідовники Пресвятої Богородиці вперше названі християнами. З цієї Церкви вийшли чудові вчені України і оратори, серед стосів і пустелях жили знамениті святі самітники, які є засновниками иноческих обителей, такі, як преподобні Іоанн Лествичник, Єфрем Сирин. Багато патріархи і єпископи справами й прикладом свого життя послужили всьому Православ’ю, подібно священномученику Гнатові Богоносцу, прийняв вінець слави у Римі, святителеві Мелетію, який головував на II Вселенському Соборі, та інших. У надрах цієї Церкви склався знаменитий антиохийский метод богословствования, основу якого перебуває істина вочеловечения Слова й її інтерпретація, яка найкращим чином служить завданням порятунку людини.

Исторический обзор

Антиохия була заснована 300 р. до Р. Х. Селевеком I Никатором, першим царем династії Селевкідів (305/304 — 281 рр. до Р.Х.). Її вигідне географічне розташування дозволяло контролювати основні торгові шляху, завдяки чому, Антіохія дуже скоро стала багатющої столицею держави. У 64 року до Р. Х. Сирія і, отже, Антіохія, стають частиною Римська імперія, і протягом I — II ст. по Р.Х. на неї припадає третє місце за величині і значенням серед римських міст, поступаючись лише Риму й Александрії.

Большинство місцевого міста становили сирійці, піддані элинизации. Інший найбільш значної етнічної громадою була іудейська. Як у від інших областях Римська імперія, що ця громада й зовсім виявилася згодом тієї благодатним грунтом, де прижилося і став розвиватися християнство.

В шостий главі книжки Діянь ми бачимо нагадування про Антіохії, що з обранням семи дияконів Церкви, однією із був св. Стефан, прийняв пізніше мученицьку смерть у Єрусалимі. «Були ж окремі Кипряне і Киринейцы, які, прийшовши у Антіохію, говорили Еллинам, благовествуя Христове вони. І був рука Господнього із нею, і число, увірувавши, звернулося до Господа» (Діян. 11. 20 — 21). Як бачимо, проповідь Євангелія в Антіохії велася як представникам іудейської громади; завдяки саме тому з змішання іудеїв та язичників протягом десятиріччя після Воскресіння Христа в 40-х рр. виникла Церква Антіохії.

Для піклування про новонавернених Апостоли направляють у Антіохію аз. Варнаву, який, побачивши дуже багато уверовавших у Христа, наводить сюди з Тарса аз. Павла. Відповідно до Священній Писанню, саме тут послідовники Христа вперше стали називатися «християнами» (Діян. 11. 26). Доти вони називали одне одного «учнями» і «братами». Важливо, що у Антіохії Євангельська істина вперше відкрилася для эллинов-язычников, яких не вимагалося спочатку прийняти юдейство. Практика звернення язичників в християнство привела до перших значним розбіжностям всередині Церкви. Вирішення проблеми на Єрусалимському Соборі (між 49 і 52) підтвердило правильність розпочатої Антіохії проповіді серед язичників (Саме там. 15. 23−29; Гал 2. 9−10).

О приїзді Антіохію аз. Петра промовляють на зв’язку з спорами ставлення до зверненим з язичників аз. Павло (Саме там. 11−14). Поруч із аз. Павлом, аз. Петро також традиційно вважають засновником Антіохійської Церкви, про що свідчать багато церковні письменники (Євсевій Кесарійський, свт. Іоанн Золотоустий, блж. Ієронім, свт. Лев I Великий). Аз. Петро завершив створення Антіохії церковної організації. Його єпископство може бути тривало 5−7 років, після що він по одних відомостей поставив Антіохійським єпископом свт. Евода, а, по іншим — сщмч Ігнатія Богоносца.

Вскоре починаються повсюдні цькування християн. Так було в 106 році за наказом імператора Траяна, був засуджений до страти свт. Ігнатій Богоносець. У Римі 20 грудня 107 року, щодня поганського свята, св. Ігнатій Богоносець віддали на розтерзання левам. Точна дата його мучеництва відома, завдяки Мученицьким Актам (протоколи допиту і вирок) св. Ігнатія, датовані IV—V вв.

В 311 року, язичники Антіохії вимагали від імператора Максимина скасувати виданий раніше імператором Галерием едикт про його релігійну терпимості щодо християн. Їх прохання задовольнили і прокуратор Феоткен, отступивший від віри почав жорстокі переслідування християн. Після цього багато християни зазнали мукам, інші ж було з Антіохії і багатьох інших містах Сходу (Євсевій. Церк. Іст. IX 11. 2−8).

В 324 р. имп. Костянтин Великий, відкрито покровительствовавший християнству, розгромив котрий правив сході імператора Лициния, об'єднавши під владою всю імперію. Відтоді цькування християн припиняються. А до того часу належить і почав поширення єресі аріанства.

Большинство Помісних Соборов в Антіохії в IV в. обговорювали проблеми, підняті арианскими спорами. В одному з цих соборів (між 327 і 330) був усунутий єп. Євстафій — одне з найбільш переконаних захисників Православ’я в Нікеї. Його прибічники (за словами свт. Іоанна Златоуста, всупереч заповіту самого Євстафія) під час виборів нового єпископа відокремились, склавши особливу громаду. Обраний більшістю єп. Павич Тирский (330) кілька місяців було усунуто, та місце зайняв арианин Евлалий, і Антиохийский престол надовго перейшов до противників Нікейського вероопределения, поклавши початок тривалого періоду церковних чвар, раскалывающих Церква.

Лишь в 380 р. після вступу на Константинопольський престол имп. Феодосія I Великого, Никейская віра стала офіційним віросповіданням Римська імперія. Церкви аріан, поставлених поза законом, було передано православним, але в Антиохийскую кафедру з заслання повернувся єпископ Мелетій, якого імператор Феодосій I невдовзі викликав у столицю на II Вселенський собор (381). Нею було присутнє 65 єпископів Сходу, на перших засіданнях головував Антиохийский єп. Мелетій. Собор підтвердив Нікейський Символ ще віри і доповнив його визначеннями про Святого Духа.

Одним з найважливіших напрямів розвитку церковному житті Антіохійської православної церкви раннього періоду було чернецтво. На відміну від єгипетського, сирійське чернецтво на перших етапах загалом було менше замкнутим: ченці вели місіонерську проповідь серед язичників, активно займалися благодійністю. У V в. починають посилюватися прояви суворого аскетизму, виникає столпничество — самота самітника на гірському стрімчаку чи стовпі. Найвідомішим із аскетів цього напряму був прп. Симеон Столпник († 459), став уособленням антіохійської святості. Десятки років він провів вищому стовпі біля Антіохії, примирюючи ворогуючих, звертаючи в християнство язичників, даючи віруючим настанови. З IV в. розпочинається будівництво монастирів, зазвичай що це скромні 2-этажные будівлі. Твори ченців АПЦ, серед найбільш відомі праці преподобних Сімеона Стовпника, Іоанна Мосха, Дорофея Газского і ін., стали великим внеском в церковну традицію сподвижництва.

Христологические суперечки V в. призвели до порушення духовного єдності християн. Зрештою, від Вселенської Церкви відокремилися 4 національних: Перська, Вірменська, Коптська і Сирійська, причому остання виникла біля Антіохійського Патріархату в результаті поширення монофизитской доктрини. На додачу до розколам, Антіохії неодноразово завдавали шкоди природні катастрофи, особливо землетрусу у VI в. У 540 р. перська армія шаханшаха Хосрова I Ануширвана захопила Антіохію і майже зовсім зруйнувала її, уведя в полон чимале число городян (Procop. Bell. Pers. II 8. 20−35; 9. 14−18). Імператор Юстиніан I відбудував місто, зазвавши його по-новому — Феополь (Божий Град), але від колишньої величі Антіохії вже не залишилося. Епідемії, війни" та землетрусу сприяли припинення суднобудування і мореплавства в прибережних містах, занепаду торгівлі, і будівництва.

В 610 р. перси знову захопили Антіохію, в 613 р. — Дамаск, а 614 р. Єрусалим, звідки в Іран були християнські реліквії - Чесний Хрест і Св. Спис. З великими труднощами имп. Іраклій зміг зібрати потужну армію відвоювавши у персів східні провінції і у 628 р. священні реліквії. Проте виснажлива війна підточила сили обох сторін і світ виявилося дуже непевним.

В 30-х рр. VII століття — усе східні провінції Візантії зазнали нашестю арабів, натхнених нової релігією — ісламом — боротьбі за світової панування. Підірвані економічні та військові ресурси, відсутність духовного єдності (сирійські монофізити, наприклад, зустрічали арабів як визволителів від візантійського імператора, намагався силою нав’язати їм Халкидонскую віру) — усе це зробило цю місцевість б легкою здобиччю мусульман. Торішнього серпня 638 року впала Антіохія, в 639 — Эдесса, а до початку VIII в. до халіфату приєднався останній острівець християнства цьому регіоні - Гірський Ліван. Усе це поклало початок тривалого періоду переслідування православних Близького Сходу (мельктов), яких араби вважали союзниками головного свого ворога — Візантії. Становище православних дуже ускладнилося пануванням в Візантії за 30 я — 70 -x рр. VII монофелитства. За цією й інших причин протягом VII — го і першої половини VIII-го століть діяльність Антіохійської Православної Патріархії практично цілком припинилася. Православні представники Антіохійської кафедри жили, в вигнанні у Константинополі, а після смерті Георгія II (прибл. 702) перервалася і це лінія Антиохийских Патріархів в вигнанні. Лише через 40 років халіф Хишам дозволив у самій Антіохії обрати на Антиохийскую кафедру сирійського ченця Стефана. Природно, мусульмани, в першу чергу, переймалися лояльністю мелькитских Патріархів, втручалися в обрання Патріархів, домагаючись висвячення своїх ставлеників. Під час перебування чергу, співробітництво Антиохийских Патріархів з мусульманськими владою, часом, перевищувало всякі приделы. Приміром, Патріарх Іов, супроводжував арабську російську армію поході на Аморий (838) і умовляв здаватися візантійські фортеці.

К 30-му років X в. могутній колись халіфат прийшов у повний занепад і розпався на цілий ряд фактично незалежних государств-эмиратов. Цим скористалася Візантія, яка стала активно відвойовувати свої колишні володіння. У 969 році підрозділи імператора Никифора II Фоки звільнили Антіохію. Відтоді для Православного Антіохійського Патріарха настає час розквіту. Антіохія стає солідним центром християнської культури як грекоязычной і арабської. Довкола міста розвивалися монастирі, розгорталася активна літературна і богословська діяльність.

Установившаяся у сучасній Сирії в 1-ой половині ХІ ст. відносна політична стабільність була зруйнована появою турок-сельджуков зі своїми спустошливими набігами. У грудні 1084 р., під час раптового удару, сельджуки оволоділи Антіохією. Саме собою встановлення сельджукского панування на Близькому Сході наприкінці ХІ ст. не призвело до у себе помітного погіршення соціального статусу місцевих християн. У більшою мірою вони страждали, як й інше населення, від політичної нестабільність у Сирії, нескінченних війн невеликих еміратів, насильницьких розділів і переділів територій. У 1097 р. стрій в Східному Середземномор'ї кардинально змінилася з приходом там хрестоносців, які йшли звільняти Святу землю від ярма мусульман.

Крестоносцы захопили Антіохію після 7-месячной облоги 2 червня 1098 р. Влада над Антіохією отримав Боэмунд Тарентский, давній противник Візантії. У 1099 р. після 5-ти тижневої облоги упав Єрусалим і відвойованих у мусульман землях виникли християнські держави: Єрусалимське королівство, графство Тріполі, Антиохийское князівство, графство Эдесса — 3 останніх розташовувалися біля Антіохійської православної церкви. Східна частина Патріархату — Дамаск, Хомс, Хама, Халеб та інших. — залишилася під владою мусульман, а Киликия і кілька приевфратских областей — у складі Киликийской Вірменії.

С перемогою хрестоносців становище сирійських християн зовсім на поліпшилося: латиняни сприймали своїх східних одновірців як неповноцінних християн; були бути й мови про допуск в правляча стан, і у 1100 року Патріарх Іоанн Оксита був вигнали з Антіохії, але в його місце поставлений латинський прелат Бернард з Валенсії, що було формальним встановленням схизми між Антіохією і Римом. Латинські патріархи невдовзі почали заміщати православних єпископів католиками біля Антіохійської православної церкви. У цьому тривало паралельне спадкоємство православних Патріархів Антіохії, що у вигнанні у Константинополі, про які відомо мало, навіть багато імена їх викликають.

В 1165 р., Антіохія переходить до влада Візантії й сюди повертається православний Патріарх Афанасій I Манасси. Через 5 років, він із великою частиною кліру загинув при землетрус, похований під руїнами храму. Після поразки Візантії в битві з сельджуками при Мириокефалах (1176) якесь вплив їх у Сирії вже неможливо було мови, а ще через століття Константинополь упав під ударом хрестоносців. Проте, саме цього, у Антіохії відновили православний Патріархат.

В 30-х рр. XIII в. папський престол зрозумів неможливість безпосередньо включити східних християн в католицьку Церква та взяв курс — на створення автономної церковної організації, що полягала в унії з Римом. Патріарх Симеон II відкинув цьому проекті; його наступник Давид в 40-х рр. XIII в. схилявся було в переговори з татком, але наступний православний Патріарх Евфимий I відмовився визнати верховенство Риму, внаслідок чого був вигнали з міста.

14 травня 1268 р. мамлюкский султан Єгипту Бейбарс захоплює Антіохію. Місто було спаленим і зруйнований, після чого прийшов у повне запустіння, не піднявшись із руїн. Мамлюки, використовували Антіохію як прикордонне зміцнення, залишили її незаселеною. Велике землетрус 1324 р. остаточно зруйнувало місто.

Патриарх Евфимий, в 1263 р. вкотре висланий з Антіохії кн. Боэмундом VI, в момент падіння міста був у Візантії. Після подій 1268 р. Антиохийские Патріархи большє нє поверталися на свій колишню столицю. Латинські патріархи також залишили Сирію невдовзі після 1268 р.; тим щонайменше католицька Церква до XX в. зберігала спадкоємство титулярных католицьких «патріархів Антіохії».

XIV-XV — самі «темні століття» історія Антіохійського Патріархату, які характеризуються загальним занепадом й у першу чергу, згасанням літописної традиції близькосхідних християн, у результаті взагалі обмаль відомо церковної історію цього роду часу. Після майже вікових поневірянь в різних містах, Антиохийские Патріархи з 40-х рр. XIV в. обрали своєї постійної резиденцією Дамаск, найбільший економічний і культурне центр Сирії, який до нашого часу залишається місцем перебування Антиохийских первосвятителей.

Следует відзначити те що, що у 1-ой підлогу. XV в. Антиохийский Патріархат був втягнутий у процес об'єднання західною та східною Церков, кульмінацією почала Флорентийская унія 1439 р. Однак у 1443 р. Антиохийский, Олександрійський і Єрусалимський Патріархи офіційно відкинули унію з католицької Церквою.

В XIV в. в Східному Середземномор'ї почалося стрімке розширення нової держави — Османської імперії. 29 травня 1453 р. османський султан Мехмед II захопив Константинополь. Через війну переможних походів султана Селіма I (1512−1520) турки знищили держава мамлюків.

Православные в Османської імперії користувалися особливими привілеями проти іншими немусульманскими конфесіями. Однак у реальному житті ці правничий та привілеї постійно порушувалися османськими владою, і далі від столиці, тим більше. У Сирії Церква оподатковувалися безліччю незаконних поборів, для якнайшвидшої сплати яких турки іноді піддавали тюремного ув’язнення навіть митрополитів чи Патріархів. У той самий час православна громада не піддавалася цілеспрямованим релігійним гонінням, в арабських провінціях Османської імперії не зазначено випадків масової чи насильницької ісламізації. Єдиний період переслідування православних на Близькому Сході пов’язані з грецьким повстанням 20-х рр. в XIX ст., коли Антиохийскому Патріарху Серафіму ледь вдалося уникнути страти.

По різним оцінкам, чисельність православних в Антиохийском Патриархате в сірий. в XIX ст. досягала 60−110 тис. (близько 8−9% від населення Сирії). У 40-х рр. в XIX ст. тут налічувалося близько 290 священиків і 250 церков, 17 монастирів і 110 монахинь. Єпископи ставилися, зазвичай, з монахів або з числа овдовілих священиків. Священик рукополагался на прихід із згоди місцевої громади, зобов’язаною після обрання підпорядковуватися йому забезпечувати його зміст. Раз у раз регіональні громади християн суперничали між собою вплив у Патриархате. Найбільшу роль грали громади Дамаска, традиційної столиці Сирії та Патріаршому резиденції, і Халеба, економічного центру країни. Іноді подібне суперництво зумовлювало внутріцерковним смутам, коли Патріарший престол заперечували друг в одного ставленики різних громад.

Осенью 1918 р. сиро-ливанское узбережжі працювали англійськими військами, а області внутрішньої Сирії ставали під контроль союзника Антанти еміра Фейсала, сина хиджазского короля. Згідно з умовами Версальського договору 1919 р., Сирія і Ліван перейшли під управління Франції. У самій Сирії арабські націоналісти пов’язували з Фейсалом мрії з приводу створення незалежної арабської держави біля Аравії, Сирії та Месопотамії. Частина православної громади підтримувала ці плани; Патріарх Григорій демонстрував лояльність уряду й при проголошення Фейсала королем Сирії (березень 1920) взяв участь у церемонії його коронації. Проте європейські держави не побажали миритися про те, що у Дамаску складався осередок арабського національно-визвольного руху, і позаминулого літа 1920 р. французькі війська скинули режим Фейсала. Патріарх Григорій, відомий своїми націоналістичними настроями, в 1921—1922 рр. містився французькими владою під домашнім арештом.

В 1922 р. турки зуміли вигнати іноземні армії, котрі окупували Анаталию. По Лозаннскому договору 1923 р. частина території Антіохійської православної церкви — Киликия, Эдесса (Урфа) і Мардин — опинилася у складі Турецької Республіки; за згодою з Грецією про обмін населенням всі православні депортовані з цих районів, попри її протести і заяви, що вони араби, а чи не греки.

Затянувшаяся процедура виборів нового Патріарха завершилася у лютому 1931 р. обранням в Бейруті кандидата від ліванської партії митр. Лаодикийского Арсенія (Хаддада). Тим часом у Дамаску був обраний митр. Трипольський Олександр III. По смерті Арсенія (січн. 1933) він об'єднав весь Патріархат під владою. Напередодні початку другої Першої світової французьку владу передали Туреччини район Александретты, де знаходиться Антіохія (тур. Анталія). Ця акція (досі пір офіційно не визнана Сирією) значно погіршила становище місцевого християнського населення.

Патриарх Олександр III стояв на позиціях арабського націоналізму, виступаючи, зокрема, на підтримку палестинських арабів, боролися з сіоністської колонізацією. У 30-х рр. ХХ в. значної частини православних, разом із мусульманами виступаючи за незалежність Сирії, підтримувала арабське національне рух. Свого часу навчався хлопчина в КДА, вільно розмовляв би російською і частенько бував у СРСР. У рік початку Великої Вітчизняної війни Патріарх Олександр III звернувся безпосередньо до християнам усього світу з жаданням підтримці Росії її народу. Згодом він 4 разу відвідував Москву, де брав участь у інтронізації Патріарха Алексія I (1945) і святкуванні 40-річчя відновлення Патріаршества (1958).

Во час другий Першої світової, з вигнанням британцями військ режиму Віші з Сирії та Лівану, було проголошено незалежність цих країн, яка встановила дипломатичні відносини з СРСР. АПЦ також активно підтримувала контакти з РПЦ та Радянським Союзом. 17 липня 1948 р. у Москві знову відкрилося закрите в 1929 р. Антиохийское подвір'ї, разместившееся у храмі св. арх. Гавриїла і вмч. Феодора Стратилата в Телеграфному (нині Архангельському) провулку.

После смерті Олександра ІІІ (1958) на Антиохийский престол був обраний найстарший по хіротонії архієрей, Феодосій VI. У 1970 р. Предстоятелем Антіохійської Церкви стає Ілія IV. Новий Патріарх доклав багато докладає зусиль до зміцнення єдності єпископату, кліру і мирян. Однією із найбільших завдань була проблема централізації церковного управління; в 1972 р. ухвалили новий, нині діючий Статут Антіохійської православної церкви. Зміцнюючи в зв’язку зі православної арабської діаспорою, Ілія IV відвідав Північну та Південну Америки і ін. країни. Виступ Патріарха на мусульманської конференції у Лахорі (Пакистан) викликав великий резонанс серед арабов-мусульман, называвших Илию «Патріархом арабів». В багатьох залишилося серед пам’яті його звернення віруючих під час зарубіжних поїздок: «Антіохія це Ви! Ви — Антіохія!» Патріарх раптово помер 1979 р. у віці 65 років. У Лівані йшла громадянської війни, і зволікання з його наступника могла призвести до непередбачуваним наслідків, вже 2 липня 1979 р. Священний Синод обрав нового Патріарха, їм став обдарований і діяльний митр. Лаодикийский Ігнатій (з 1970).

В 1942 р. він був однією з організаторів православного молодіжного руху, яке розвивалося у Лівані Сирії під час другої Першої світової. У 1962 р. єп. Ігнатій очолив богословську школу при Баламандском монастирі. Під його патронатом невдовзі тут було створено богословська училище.

Под керівництвом Патріарха Ігнатія в Антіохійської Церкви пройшли реформи, які сприяли оновленню монашому житті, побудовано багато нових монастирів і храмів, відновлені і де відкрито древні обителі. Найважливішим його успіхом стало відкриття при Бламандском монастирі першого сході Православного університету.

В протягом останніх 20 років Патріарх Ігнатій активно розвиває контакти з різними Православними церквами, ні з християнськими церквами, котрі перебувають у єдності з православ’ям. Ще ролі митрополита Латакийского він сприяв підставі (і сьогодні є сопрезидентом) Ради Близькосхідних Церков, полягає постійним членом центрального комітету ВРЦ. Значну увагу Патріарх приділяє проблемі примирення між АПЦ і отделившимися від нього церквами. Його зусилля особливо плідні у сфері відносин із нехалкидонской Сирійською Православної Церквою. У цього 22 липня 1991 року влаштована зустріч із Сірійській Православним Патріархом, Ігнатієм II (Закка), результатом чого стало підписання документа, який закликає до «повного й взаємному повазі між двома церквами». У цьому документі було також згадано про заборону переходу підданих з однієї Церкви до іншої, передбачені спільні засідання двох Святих Синодів.

На 2000 р. по офіційними даними в Антиохийском Патриархате діють прибл. 780 Церков та каплиць (при 366 в поч. XX в.), у яких служать прибл. 860 священиків і дияконів (їх 560 — поза Азіатського континенту), а загальна кількість віруючих становить прибл. 750 тисяч жителів.

Список литературы

Денис Туранский. Антиохійська православна церковь.