Буддизм

Буддизм — найдавніша із трьох світових релігій. Більшість її послідовників мешкає у країнах Південної, Південно-Східної й Східної Азії: Шрі-Ланці, Індії, Непалі, Китаї, Монголії, Кореї, У «єтнамі, Японії, Камбоджі, Мьянмі (Бірмі), Таїланді, Лаосі.

Наприкінці XIX — початку XX ст. прихильники буддизму із «явилися у країнах Європи й США.

Нині у світі є близько 400 млн. мирян, котрі сповідують буддизм, й близько 1 млн. ченців та черниць; загальну кількість визначити важко, оскільки відповідного перепису не проводилось.

У країнах СНР буддизм традиційно сповідують жителі Бурятії, Калмикії, Туви, а останні рокта буддійські общини виникли у Москві, СанктПетербурзі, містах Балтії.

У Україні релігійні громади буддистів є у Донецькій, Луганській, Львівській, Херсонській, Одеській областях та в Києві. На початку 1995 р. в нашій державі налічувалося 18 громад, 17 служителів цого культу.

Буддизм — жива й життєдайна релігія. У різних частинах земної кулі й нині продовжують виникати нові буддійські общини, споруджуються храми.

Буддисти світу про «єднані в дві міжнародні організації — Всесвітнє Братство буддистів (штаб-квартира в Бангкоці, Таїланд) й Азіатську буддійську конференцію за (штаб-квартира в Улан-Баторі, Монголія).

1. Виникнення й поширення буддизму. Буддизм виник в VI ст. до н.е. в Північній Індії у рабовласницькій державі Магадха. Класова нерівність доповнювалась становою нерівністю: сус-пільство поділялось не так на класи, а і касти. Належність до тієї чи іншої касти був спадкоємною. Чотири касти утворювали чотири стани: брахмани (служителі культу), кшатрії (рабовласницька знати), вайш’я (частина вільної бідноти), шудрі (частково вільна біднота й частково рабі). Фактично був й п «ятий стан — найнижчий на ієрархічному шаблі — чандали (частина вільної бідноти й частина рабів); належні до нього не малі ніяких прав, перебували поза будь-якими кастами. Вищі касти користувалися істотними привілеями, а нижчі зазнавали утисків,.

Панівна у цей годину релігія — брахманізм — був культом лише привілейованих каст й класів, тому до культових дій допускалися лише представники трьох вищих станів. Однак із розвитком рабовласництва й класовим розшаруванням чисельність нижчих верств зростала. Виникла необхідність у релігії, Яка виражала б їхні інтереси.

Буддизм сформувався у середовищі двох нижчих станів, котрі шукали таку релігію, котра могла б компенсувати їхню безправність у реальному житті. Тобто основними творцями цієї релігії були рабі й вільна біднота. Буддизм за умови виконання всіх його приписів обіцяв краще майбутнє (щоправда, у потойбічному світі) усім своїм прихильникам незалежно від їхнього соціального стану. У цьому полягала головна причина популярності нової релігії у широких верств населення.

2. Міфологія буддизму. Зародившись в Індії, буддизм почав швидко поширюватися в інших країнах, сягаючи віддалених районів Південної, Східної й Південно-Східної Азії. Буддійські місіонери вміли мирно співіснувати із будь-якими культами, релігіями й соціальними системами. Так було в Індії за мусульманських правителів у Шрі-Ланці под годину португальської, голландської й англійської колонізації, у конфуціанському Китаї, в Японії, Середній Азії перших століть н.е., у країнах Південно-СхідноЇ Азії. Вливаючись у місцеві релігійні вірування, буддизм ассимілював їхнього. Маючи у своєму розпорядженні колосальну літературу, буддійські общини вели пропаганду серед населення місцевими мовами, пристосовуючи буддійське вчення до народних легенд й звичаїв.

Міфологія буддизму почала складатися одночасно із формуванням основних концепцій релігії, тобто у VI — V ст. до н.е.

Будда у своєму вченні ніколи не заперечував богів інших релігій й не забороняв Їм молитися. Він просто пояснював, що це може дати тимчасове полегшення, але й ніяк не наближує людину до кінцевої мети — просвітлення, нірвани, спасіння. Саме тому значна кількість богів до буддійської Індії увійшла до пантеону богів буддизму. Це — творець світу Брахма, бог грому й блискавки Індра, уособлення енергії, що упорядковує світло, — Вішну, проводир нижчих божеств, що має тіло людини й голову слона, — Ганеша та ін. Одночасно відбувався процес міфологізації, обожнювання реальних історичних осіб, котрі відіграли важливу роль у створенні й поширенні буддизму, насамперед Будди Шак «ямуні та його найближчих учнів, а також настоятелів найзначніших монастирів, учителів віри, пустельників тощо.

Згодом у всіх країнах, де поширювався буддизм, до-буддійських богів, в які вірило населення цих країн, також було б включено до буддистського пантеону богів. У Японії, наприклад, у пантеон увійшло надзвичайно популярне божество військових й гірничорудних справ Хаті-ман. Спочатку (у VIII ст.) вважалось, що він забезпечує благополучне спорудження буддійських храмів, пошук міді й золота для статуй Будди. При храмах зводились його святилища як божества-охоронця, а 1809 р. в офіційних хроніках його вперше названо «великим бодхісаттвою». У Тибеті до пантеону були включені Падмасамбхава й Цзонхава — реальні історичні особини — засновники різних шкіл буддизму, персонаж героїчного епосу тибетців Гесер, у Монголії — обожнений Чингісхан, в образі якого поєднані реальна історична особа й шаманське божество, яку шанували монголомовні народи (монголи, буряти, калмики).

Однак поступово склався й загальнобуддійський пантеон, Єдиний для всіх країн буддійського світу, хоча у кожній із них ці боги називались по-своєму, а іноді навіть були різної статі. Так, індійський бог — уособлення співчуття — Авалокітешвара у Китаї та Японії перетворився із чоловічого персонажа в жіночий.

До найвищого рангу цого пантеону належати будди. Будь-яка жива істота, що досягла просвітлення, стає буддою. «Просвітлені «у цілковитому значенні слова не є богами — буддисти проти вживання цого терміна щодо будд, хоча ряд рис, якими смердоті наділені, людство здавна звикло приписувати богам: всемогутність, здатність творити дива, впливати на хід подій й т.д.

Будд незліченна кількість, смердоті можуть перероджуватися у всіх світах й в всіх часових періодах. Вони розпочинають свій шлях до просвітлення як бодхісаттви (це — другий ранг пантеону). Усі будди мають 32 ознаки досконалості, за силою й якостями перевершують богів. Будди живуть у космічному просторі, але й коли смердоті втілюються у якесь земне тіло, відбуваються великі дива: із неба падають квіти, тремтить земля, серед ясного неба гуркоче грім. Будди сповідують Істину, Вчення, Закон (тобто дхарму) й навертають людей на шлях будди.

Інший ранг пантеону становлять бодхісаттви. Буквальний переклад цого слова — «істота, що прагне до просвітлення». Нею може бути людина чи чикотра інша жива істота, Яка прийняла рішення статі буддою. Бодхісаттвою був Шак «ямуні доти, як ставши Буддою. Саме в цій якості він 550 раз перероджувався на землі в різних живих істот.

Кількість бодхісаттв незчисленна. Щоб статі буддою, бодхісаттва винен матір шість «духовних досконалостей» — щедрість, моральність, терпеливість, мужність, здатність до споглядання, мудрість. Завдяки цьому він співчуває усім живим істотам. Най популярніші бодхісаттви: уособлення співчуття Авалокітешвара, бодхісаттва мудрості Манджушрі, борець із хибними думками й тупістю Ваджрапані та ін.

Третій ранг пантеону — архати й прат «єкабудди. Слово «архат» означає гідний. Так називались люди, що досягли за життя найвищого рівня духовного розвитку. До них належати учні та найближчі послідовники Шак «ямуні. «Прат «єкабудда» дослівно — будда самих собі. Він досягнув нірвани І врятував самого собі, але й проповіддю вчення серед інших не займається. Їх, як й будд, може бути необмежена кількість.

3. Дві гілки буддизму. Упродовж І — Х ст. н.е. буддизм було б витіснено із Індії індуїзмом. Алі до цого він встиг запровадитися у багатьох сусідніх із Індією країнах. Головними осередками пропаганди буддизму були монастирі. У І ст. н.е. він поділився на дві гілки: хінаяну (мала колісниця, чи вузький шлях до спасіння) й махаяну (велика колісниця, чи широкий шлях до спасіння). Цей поділ був зумовлений відмінностями у соціально-політичних умовах життя в окремих частинах Індії, а також намаганням пристосувати буддизм до запитів населення інших країн.

Хінаяна вчить, що врятуватися можна лише ставши ченцем. За межами Індії хінаяна поширилась там, куди проникали переселенці із Індії — у Південно-Східній Азії, Цейлоні. Махаяна виходить із можливості спасіння не лише для ченців, а мирян, причому зазначається необхідність рятува-а-ти і інших, активно проповідувати та брати доля в громадському й державному житті. Подолавши аскетичні крайнощі хінаяни, махаяна простіше пристосовувалася до нових умів й тому вийшла далеко за межі Індії (Середня Азія, Далекий Схід).

4. Засновник буддизму. Засновник буддизму — реальна історична особа. Його називають різними іменами: Сіддхартха, Гаутама, Шак «ямуні, Будда, Татхагата, Джіна, Бхагаван та ін. Ці імена означають: Сіддхартха — власне ім «я, Гаутама — ім «я роду, Шак «ямуні — мудрець із племені шаків (чи шакья), Будда — просвітлений, Бхагаван — тієї, хто торжествує. Найуживаніше із імен — Будда, від якого скидатися назва всієї релігії.

Сін князя із племені шаків Сіддхартха Гаутама народився у VI ст. до н.е. За переказом, він був «дивом зачать» (його матір Майя побачила уві сні, що в її бік увійшов білий слон) й настільки ж незвичним шляхом — з боці матері — народився. Гаутама помітно вирізнявся серед своїх ровесників розумом й здібностями. Мудрі старці пророкували йому незвичайне майбутнє. Оточений розкішшю, він знавши лише радощі життя. Колі Гаутама виріс й одружився, у нього народився сін. Ніщо не затьмарювало його щастя.

Алі якось, виїхавши за межі палацу, Гаутама побачив вкритого виразками тяжкохворого, згодом — зігнутого від років убогого старого, далі — поховальну процесію й, нарешті, зануреного у глибокі, тяжкі роздуми аскета. Ці чотири зустрічі, оповідається в легенді, докорінно змінили світогляд й поведінку безтурботного принца. Він довідався, що у світі існують нещастя, хвороби, смерти, страждання. З гіркотою прийшов Гаутама із отчого дому. Поголивши голову, одягнувшись у благенький одяг, він почав мандрувати, піддавши собі самокатуванню й самобичуванню, прагнучи спокутувати юні рокта розкішного й безтурботного життя, намагаючись пізнати велику істину. Так пройшло близько 7 років.

Якось, сидячи под деревом Бодхи (пізнання) й, як звичайно, поринувши у глибоке самопізнання, Гаутама раптово «прозрів»: пізнав таємниці й внутрішні заподій круговерті життя, чотири священні істини, тобто ставши Буддою, просвітленим. Після цого він просидів под священним деревом кілька днів, не маючи змоги зрушити із місця. Цим скористався злий дух Мара, який почав спокушати Будду, закликаючи його не сповіщати істини людям, а відразу ж заглибитися у нірвану, тобто небуття. Однак Будда стійко виніс усі спокуси й продовжував свій великий подвиг. Згодом він зібрав навколо собі п «ятьох аскетів, що стали його учнями, й прочитавши Їм свою першу проповідь, у якій стисло виклав основи свого вчення.

За переказом, Будда помер, коли йому було б вісімдесят років. Його тіло, за обрядами населення Індії, спалили, а прах розділили між вісьмома його послідовниками.

5. Віровчення буддизму. Найважливішим положенням буддизму є ідея тотожності буття й страждання. Буддизм не заперечував розвинуте брахманізмом вчення про переселення душ, тобто віру, що после смерти чикотра жива істота знову відроджується у вигляді якоїсь нової живої істоти — людини, тварини, божества, духу тощо. Однак буддизм вніс у брахманізм суттєві зміни. Якщо брахмани стверджували, що завдяки різним для шкірного стану обрядам, жертвам й заклинанням можна досягти «добрих перероджень», тобто статі раджою, брахманом, багатим купцем, царем й т.ін., то буддизм оголосив будь-яке перевтілення, усі види буття неминучим нещастям й злом. Тому буддист винен дбати не про переродження, а досягнення нірвани — небуття. Більшість людей досягти цого у даному житті не може. Прямуючи шляхом спасіння, вказаному Буддою, жива істота звичайно винна знову й знову перевтілюватися. Алі це якщо шлях сходження до «вищої мудрості», досягнувши якої можна вийти з «круговерті буття» й завершити ланцюг перероджень.

Найістотнішим у вченні Будди його послідовники вважають ті, що він пізнав причину буття — страждання, розкрив її людям то й шлях до припинення страждань, до спасіння й небуття.

Буддисти визнають сповіщені Буддою «чотири благородні істини», про котрі йтиметься далі.

Буддизм запозичив чимало ідей, котрі були уже розроблені та широковідомі в Індії ще до середини І тис. до н.е., зокрема нехтування усім матеріальним, прагнення до духовного самовдосконалення. разом із тім у буддизмі було б й дещо нове. Так" людей, знесилених стражданнями, були не приваблювати вчення про ті, що наше життя — страждання й що їхні витоками є пристрасті та бажання. (Подібна теза забезпечила успіх й християнству.) Тому слід стримувати свої пристрасті, бути добрим й благочестивим, що кожному (а чи не лише посвяченим брахманам, як у брахманізмі) відкриває шлях до істини, а й за умови подальших зусиль — до кінцевої мети буддизму — нірвани. Вісь чому проповідь Будди користувалася успіхом у широких масах, вчення швидко поширювалося, дедалі понад аскетів й навіть брахманів ставали послідовниками Будди.

Історичні дані свідчать, що буддизм підтримали кшатрії та вайш «я, насамперед міське населення, правителі, воїни, котрі вбачали в буддизмі можливість позбутися засилля й зверхності брахманів. Буддійські ідеї рівності людей й терпимості, культ етики також сприяли успіху нового вчення. Його підтримав один з наймогутніших давньоіндійських імператорів Ашока (III ст. до н.е.). З його допомогою буддизм не лише зміцнів в Індії, а і практично ставши офіційною державною ідеологією та вийшов за межі Індії. Етичні та соціальні ідеї буддизму були привабливими для всього суспільства. Щодо практики, Яка ставила за мітку досягнення нірвани, то ці сфери впливу буддизму були суворо обмежені ченцями. Тому буддійськими громадами у суворому смислі цого слова фактично були громади ченців — бхікшу.

Першими послідовниками Будди були аскети, котрі невеликими групами (не менше 6 осіб) збирались у якому-небудь відокремленому місці на період дощів й, перечікуючи цей період, утворювали щось на зразок мікрогромади. титану, хто вступав у громаду, відмовлялися від будь-якої власності («бхікшу» означає злиденний). Вони голили голову, одягались у лахміття (переважно жовтого кольору) й користувалися лише найнеобхіднішим — квартою для збирання пожертвувань, тарілкою для води, бритвою, патерицею. Значну частину години смердоті мандрували, збираючи милостиню, їсти малі право лише до півдня, причому лише вегетаріанську їжу, а потім до світанку наступного дня не можна було б брати у рот ані крихти.

У печері чи залишеній приміщення бхікшу пересиджували період дощів, проводили годину у благочестивих роздумах, бесідах, практикуючи в мистецтві зосередження І самоспоглядання, розробляючи й вдосконалюючи правила поведінки й теорію свого вчення.

Померлих бхікшу, як правило, й ховали неподалік від Їх помешкання. Згодом на честь діячів раннього буддизму, що ставали легендарними, на місцях їхнього погребение буддистами-мирянами зводились могильні споруди, пам «ятники-ступи (куполоподібні склепи із наглухо замурованим входом). Навколо ступ споруджувались різноманітні приміщення. Так утворювалися монастирі. Поступово складався статут монастирського життя, зросла кількість ченців, послушників, прислужників, монастирських селян й рабівслуг. Бхікшу, котрі раніше вільно мандрували, а й стали постійно жити у монастирях, були вол «язані ретельно дотримуватись вимог статуту, коритись загальним зборам ченців монастиря й обраному настоятелю.

Незабаром монастирі перетворились в головну й по суті єдину форму організації буддистів, що не малі впливової жрецької касти й ієрархічно організованої церковної структури. Саме монастирі стали центрами буддизму, осередками його поширення, своєрідними університетами й бібліотеками. У монастирях вчені буддійські ченці записували давньоіндійськими мовами палі й санскритом Перші сутри (священні тексти), котрі на межі нашої ери склали значний за обсягом писань буддійський канон — Трипітаку. Відразу прислужники й послушники навчались грамоті й читанню, вивчали священні тексти, здобуваючи хорошу того годину освіту.

Громада ченців того чи іншого монастиря називалась сангхою (іноді цей термін використовувався ширше — на означення буддистів великого району, а то і країни). Спочатку у сангху приймались усі бажаючі, пізніше було б введено деякі обмеження: не приймали злочинців, рабів, неповнолітніх без згоди батьків. Послушниками часто ставали підлітки, оскільки миряни, що співчували буддизму, нерідко посилали у монастир своїх синів.

Тієї, хто вступав у сангху, винен був відмовитися від усього, що заговорили українською у «язувало його зі світом, — від сім «ї, касти, власності, принаймні одну годину перебування в монастирі. Послушник приймав перших п «ять обітниць (не вбий, не вкради, не проломи, не перелюбствуй, не пияч), голив голову й вбирався в одяг ченця. Членство у сангхі не було б обов «язковим: у будь-який момент ченець чи послушник міг вийти із неї й повернутися до мирського життя.

титану, хто вирішував присвятити релігії все життя, готувались до обряду посвячення, що перебувши складну процедуру. Послушника суворо екзаменували, випробуючи його дух й волю. інколи аж до спалювання пальця перед вівтарем Будди. І лише потім молодого послушника приймали до гурту повноправних членів сангхи. Це вол «язувало його дотримувати п «яті важливих правил: не співати й не танцювати; не так на зручній постелі, не вживати їжу у невизначений годину, не бути корисливим, не користуватися промовами, що мають сильний запах чи інтенсивний колір.

Крім десяти основних обітниць, у сангхі існувало безліч (до 250) дрібніших заборон й обмежень, що малі на меті забезпечити ченцям праведне життя. Зрозуміло, що Їх точне дотримання було б чималим психологічним навантаженням, винести яку було б нелегко. Часто траплялись порушення — ченець «грішив». Для очищення двічі на місяць, в новолуння й повнолуння, ченців збирали для взаємних сповідей. Залежно від тяжкості гріха застосовувались й санкції, найчастіше ченець добровільно вибирав вид покарання.

З поширенням монастирських громад в Індії завилися й жіночі сангхи. Вони були організовані на зразок чоловічих, але й у яких усі головні церемонії (прийом до громади, сповіді, проповіді) здійснювали спеціально призначені для цого ченці із найближчої чоловічої сангхи.

Правила життя ченців регулювались текстами Вінаяпітаки, важливою частиною Трипітаки. Крім неї, до буддійського канону входили Сутрапітака, у якій викладалась суть доктрини, й Абідхармапітака — релігійно-філософські тексти. Усі ці тексти високо цінувались буддистами, турботливо переписувались, зберігалися у бібліотеках-архівах найзначніших монастирів. У Індії у Перші століття нашої ери одним із найвідоміших був монастир Наланда, куди із всіх кінців, у тому числі із Китаю, сходилися буддистипіліграми із метою здобути мудрість, освіту, переписати й привезти у свої країни священні тексти буддійського канону.

6. Вчення про чотири «істини». Вчення буддизму сформульовано також у так званих чотирьох «істинах», відкритих Буддою у своїй першій проповіді.

Перша «істина» — існує страждання. Воно обов «язково властиве кожній живій істоті, тому будь-яке життя — страждання. Зіткнення із неприємним — страждання. Відсутність приємного — страждання. Недосягнення бажаючого також призводить до страждання. Основним законом світобудови є закон залежного походження, за яким жодне явище не виникає без відповідної заподій. Однак згідно із цим законом встановити першопричину будь-якого явища чи дії неможливо. Тому буддизм розглядає й приймає існуючий світло таким, яким він є, й люди й не в змозі змінити існуючий соціальний лад.

Разом із тім буддизм утверждает, що основу всіх промов й явищ як матеріальних, то й духовних, становлять певні елементи (дхарми). За своєю природою дхарми пасивні й збуджуються відповідним виглядом енергії, джерелом якої є усвідомлені вольові дії, думи й слова людини-Друга «істина» — існує причина страждання. Людина, користуючись матеріальними промовами й духовними цінностями, вважає їхнього постійними, тому бажає володіти й насолоджуватися ними, відмовляючись від усього іншого. Подібні бажання, створюючи безперервний ланцюг боротьби за існування, є причиною продовження життєвого процесу. Однак ці бажання, згідно із буддизмом, стимульовані невіглаством й призводять до вольової дії, котра утворює карму. Цей процес може проходити в активній й пасивній формах. Людина може існувати активно лише тоді, коли дхарми збуджуються, утворюючи кармічний ефект. Останній породжується свідомістю. Таким чином, там, де немає свідомості, немає й карми, тому невимушені дії не впливають на карму. Карма — швидше філософська, ніж фізична категорія. Вона не обмежена годиною й простором й відноситься лише до етичної сфери як результат потоку свідомості. Карма може бути космічною, національною, родовою, сімейною, індивідуальною.

Третя «істина» — можливо припинити страждання. Якщо цілком позбутися й хороших, й поганих бажань, настає стан нірвани, коли людина виключається із процесу відродження. Нірвана — кінцева позначка існування, це не самознищення, а стан звільнення від свого «Я», згасання емоцій, коли людина перебуває в абсолютному спокої.

Четверта «істина» зводиться доти, що існує шлях до припинення страждання. Цей шлях — восьмискладовий, він полягає у правильних розумінні, намірі, мові, поведінці, зусиллях, житті, зосередженні тощо. Шлях до пізнання істини, що його пропонує буддизм" називається «середнім». Він дійсно аби посередині між водійською релігією із її крайнощами та ідеологією аскетів-відлюдників давньої Індії.

Будда уже в юності зрозумів, що такі категорії, як добро й зло, любов й ненависть, совість й непорядність, втрачають свою конкретність й стають відносними. Шлях, обраний Буддою, пролягає між добром й злом, звідси його назва «середній». Людина, котра вибрала його, винна осмислено чи сліпо повірити, що існує безперервний процес перевтілень, керований законом карми, що Єдиний притулок у цьому житті можна знайти у вченні Будди та у буддійській громаді, а безумовне дотримання всіх вимог й правил етичної поведінки й споглядальних прав, викладених у буддійському вченні, звільнить її від страждань. Порятунок людини є справою самої людини, якій допомагають бодисаттви — істоти, що відмовились від переходу в нірвану, щоб урятувати інших.

Буддизм, як й будь-яка релігія, поділяє світло на реальний й потойбічний. Потойбічний — світло богів, нірвана, його можна досягти после залишкового перевтілення душі людини на цьому світі. Реальний світло — це арена перевтілень, місце боротьби духу із матерією за своє звільнення. Якщо людина виконує певні настанови, то її душа краще перевтілиться — аж до втілення в Будду. Так молена досягти й нірвани. Колі людина несумлінно виконувала настанови, то її душа відбуватиме кару у тілі злидаря, раба чи тварини.

Розвиток буддизму був складним, його положення неодноразово перероблялися й доповнювались відповідно до змін соціальних умів. Звідси й наявність численних сект у буддизмі. На початку нашої ери Їх було б дві: хінаяна й махаяна. До V ст. н.е. ці основні напрями поділилися ще на цілий ряд течій.

Релігійну систему буддизму викладено в численних творах. Найдавнішим є так звань палійський канон, написань мовою палі не раніше перших століть нашої ери. Він називається «Трипітака» («Три корзини ») й складається более як з 100 томів. За релігійним переказом, Трипітака — це виклад вчення Гаутами вустами трьох його найближчих учнів. Реально — це праця багатьох невідомих буддійських проповідників, твори які спочатку передавалися усно, а потім, приблизно у 80-х р. до н.е., були викладені письмово буддійськими ченцями острова Цейлон.

7. Культ у буддизмі. Для своїх прихильників Будда встановив певні правила поведінки, котрі стали стрижнем їхньої релігійної практики та того культу, що згодом утвердився у буддизмі. Ці правила стосувалися індивідуальної поведінки людини й передбачали ряд заборон у їжі, одязі й всьому способі життя.

Щодо культу як сукупності обрядів, то первісний буддизм також засновувався на релігійній практиці своїх попередників. Найдавнішим обрядом буддизму був так кликана упосата — молитовне зібрання членів чернецької громади. Воно відбувалося у мовчанні й в молитовних роздумах, чим були невдоволені миряни, присутні на зібранні. Тоді було б запроваджено своєрідну спільну сповідь. Спочатку зібрання проводилися у дні повнолуння й новолуння, але й із годиною наводь їм ставали різноманітнішими. Змінювалась форма організації чернецтва. Виявилась необхідність спеціального притулку, у якому мандрівні бхікшу (монахи-злидарі), котрі жебракували, могли перечекати сезон дощів, що тривав не менше трьох місяців. Такими притулками стали монастирі, що згодом перетворилися в стаціонарні заклади буддійської церкви.

З годиною буддійський культ значно змінився, оскільки винен був задовольняти національно-духовні потреби віруючих, цілком відмінні від інтересів й потреб аскетів. Поступово у буддизмі розвинулись елементи культу, подібні до існуючих в інших релігіях. Буддизм звів у культ численні реліквії. Це, зокрема, мощі святих, насамперед самого Будди, а також речі, котрі, як вважається, належали їм чи ними використовувалися. Крім того, вшановуються тих населені пункти, окремі споруди, дерева, котрі заговорили українською у «язані (дійсно чи уявно, що неможливо перевірити) із біографією Будди чи когонебудь із його прихильників.

Значного поширення, то й в католицизмі, набув культ мощів. Останки Будди, за переказом, после його спалення стали про «єктом запеклих суперечок між претендентами на право володіння ними. Частину Їх забрали боги-деви й злі боги — голі. решту було б поділено між вісьмома племінними про «єднаннями. Усі мощі було б вміщено для вічного зберігання у численні ступи. Ці споруди й тепер збереглися в Індії.

Місця, котрі особливо вшановувалися, ставали місцями прочанства. їхнього чотири: місце, де народився Будда, де він «прозрів», місце його першої проповіді й місце нірвани. У зв «язку із масовим прочанством споруджувались храми, ступи; їхні прикрашали графічними та рельєфними зображеннями. Крім того, розроблявся й збагачувався новими церемоніями ритуал молебнів, процесій та інших заходів, що тут проводилися. У результаті прочанства збагачувались монастирі та інші заклади буддійської церкви.

У буддизмі чимало обрядів, що належати до індивідуального культу. Мається на увазі така форма релігійної поведінки, як бхавана — заглиблення у собі, у свій внутрішній світло із метою зосереджених роздумів про істини віри. Передбачались різні форми бхавани, але й усі смердоті були розраховані не на масу віруючих, але в ченців, що внутрішньо відчужені від світу.

Згідно із буддизмом людина сприймає світло через свої відчуття, але й смердоті — не суб «єктивні уявлення індивіда, а про «єктивний факт, наслідок збудження дхарм, часток світобудови. Життя є виявом збудження дхарм. Заспокоїти свої дхарми — це й означає взяти життя в свої руки й цим досягти мети — стану Будди, зануритися у нірвану. Алі як це зробити?

Людина народжується, живе й помирає. Смерть — розпад даного комплексу дхарм, народження — його відновлення, але й уже в іншій формі. Це І є круговерть життя, цикл нескінченних перероджень. Сума добрих й злих вчинків визначає, у якій формі людина відродиться у наступному. Чим понад добрих — тім міцнішає карма й тім понад заспокоюються дхарми, тобто людина робить значний крок до мети, до нірвани.

Буддизм вшановує чимало рослин й тварин, вважаючи їхні священними. Перш на це дерево бодхі із роду фікусів, под яким на Будду зійшло просвітлення. Дуже популярний лотос — символ чистоти, духовного просвітлення, співчуття. Всі вищі особини пантеону зображаються, коли смердоті сидять на квітці лотоса, так званому «лотосовому троні».

З тварин найшанованіші змії (голі), оскільки, як вважається, смердоті відіграли особливу роль у житті Будди — цар змій Нагараджа прикрив Будду своїм каптуром под годину його перебування у стані споглядання. Голі зберігали у собі один із найважливіших священних текстів буддизму доти години, доки люди й не визріли до його розуміння, й лише тоді віддали його філософу Нагарджуні. Можна припустити, що таке вшанування змій є наслідком цього у Індії й в країнах Індокитаю культ змії існував із давніх часів. Інші популярні тварини — слон (особливо білий), бик, лев, кінь, черепаха, павич. Вони часто є супутниками богів чи символами — замінниками вищих, середніх й нижчих персонажів пантеону. Найулюбленіші міфологічні персонажі буддизму — газелі. На згадку про двох із них, котрі першими вийшли із лісу й стали слухати першу проповідь Будди, над воротами буддійських храмів постійно зображують двох газелей, котрі стояти на колінах, а між ними — колесо із восьми спиць (символ восьмискладового колеса вчення).

Буддизм як релігія й міфологія обумовив виникнення прекрасного мистецтва: храмової архітектури, своєрідних живопису й скульптури. Скульптури із золота, срібла, бронзи, дерева, каменю, що зображали всіх персонажів пантеону від вищих до нижчих, загальнобуддійських й місцевих, можна побачити у різних країнах буддійського світу.

8. Ламаїзм як різновид буддизму. У XVI — XVII ст. буддизм проник до Монголії й внаслідок його злиття із місцевими культами сформувався ламаїзм. Пристосування буддизму до тибетських умів було б досить тривалим. Ще в IX ст. для цого багато зробив індійський релігійний діяч Джобо Атіша, якого ламаїсти вважають іншим Буддою. Характерними для ламаїзму є особливе становище духівництва — ченців (лам) й хубілганів («переродженців»), а також своєрідний релігійний культ. Відповідно до ламаїстського віровчення людина може врятуватись лише із допомогою духівництва. Звідси його особливе значення. Ламі живуть здебільшого у монастирях — дацанах. Кожний віруючий мусить матір свого ламу, виконувати його настанови й покладатися на його молитви. Вищі лами вважаються хубілганами — живими богами, оскільки у яких, мовляв, втілюються будди й бодисаттви, котрі оселилися серед людей, щоб рятува-а-ти їхнього. Очолюють ламаїстів два хубілгани-ієрархи. перший нібито є втіленням самого Будди, йому належить вищий духовна влада. Інший — далайлама — є носієм світської влади у Тибеті.

Основними центрами культової діяльності є дацани, де лами щоденно здійснюють богослужіння перед скульптурними й мальованими зображеннями богів. Під годину богослужіння лами сидять на спеціальних лавах й зосереджено моляться, а віруючі рухаються за годинниковою стрілкою й, проходячи повз вівтар, залишають на ньому свої дарунки (гроші, продукти, речі). Вийшовши у двір храму, віруючі моляться, вклоняються, крутять «молитовні барабани» — циліндри, у які знаходяться надруковані на папері тексти молитов. Чим довше й швидше крутитися циліндр, тім понад молитов «зараховується» віруючим.

9. Обряди й звичаї ламаїзму. Форми культу у буддизмі надзвичайно різноманітні. Це обумовлене тім, що, поширюючись у різних країнах, він асимілював місцеві кукси й включивши до обрядову практику звичаї, котрі були притаманні даному народу. У ранньому буддизмі культ як система обрядів був розвинутий слабко, але й згодом сформувався такий пишний й складний театралізований комплекс ритуалів й церемоній, який навряд чи є в інших релігіях світу. Особливо це притаманно ламаїзму.

За змістом ламаїстські ритуали мало відрізняються від тихий, що побутують в інших релігіях. За формою смердоті містять словесний й музичновокальний елементи, жертвоприношення, процесії, ритуальні рухи тіла, навіть танці, причастя. Усі ці елементи набагато яскравіші та інтенсивніші, ніж в інших релігіях.

До молитов у ламаїзмі відноситься насамперед сповідування віри, яким, як правило, розпочинається ламаїстське богослужіння, под годину якого віруючий вшановує чотири святині — Будду, дхарму, одновірців й свого духовного наставника. Таким чином, божество підготовляють до сприйняття конкретного прохання віруючого (наприклад, про дарування життя).

Ламаїстське богослужіння супроводжується музикою й співами. Значну роль відіграють дзвіночок й морські скойки, звучання які є сигналом для переходу до наступного етапу богослужіння. Ці інструменти разом із трубами складають оркестр. Практикується також хоровий спів хлопчиків.

богам й демонам ламаїсти жертвують рис, а також спеціальний хліб, який називають балін. Аналогія із християнською просфорою тут безумовна; із трьох видів баліну два роздаються віруючим, третій залишається у храмі, звідки його виносять после богослужіння й спалюють. У ламаїзмі існує й ритуал, подібний до причащання у християнстві: после церемоній й виголошення молитовних формул лами роздає присутнім по ковтку освяченого вина й по три коржі, виготовлені із борошна із цукром та олією по рецепт. Проковтнувши усе це, віруючий вважає, що він прилучився до благодаті тихий богів, на честь які здійснювалось богослужіння.

Молитви, звернені до бодисаттв, заучуються віруючими просто механічно, оскільки мова, якою смердоті складені, був їм незрозумілою. Крім молитов, доводитися вивчати безліч заклинань, щоб убезпечити собі від дії злих духів й можливого нещастя. Бажаючі можуть вести «облік» виголошених молитов й заклинань за допомогою спеціальних чоток.

Разом із цим ламаїзм запровадив своєрідну «механізацію» молитви, У так звані хурде — металічні циліндри — вставляються молитовні тексти. Вважається, що один оберт циліндра означає прочитання всіх уміщених у ньому молитов І священних текстів.

З ламаїстських обрядів найвідоміші дзул-хурал, найдані-хурал й так звань обряд про. Дзул-хурал — це обряд освячення, який здійснюється пізньої осені. Дацанські храми зовні й всередині освічуються безліччю свічок, при світлі які віруючі перед зображенням богів розкраюються, якщо смердоті зле ставилися до домашніх тварин. За ламаїзмом, погане годування, побої, непосильна робота, через що тварини страждають, — тяжкі гріхи, котрі спричинять погане переродження. Адже у кожній домашній тварині, за ламаїстським уявленням, може жити перевтілений померлий родич віруючого. Каяття має звільнити віруючого від звинувачуй перед померлим. Можна припустити, що своїми джерелами дзул-хурал сягає індійського культу «священних тварин».

Інший обряд — найдані-хурал — присвячений пустельникам (кайданам), котрі возвеличенні у ранг божеств. Проводиться також восени. Ламі вивішують зображення найданів — немічних, байдужих до навколишнього світу, й розповідають віруючим, що смердоті у минулому були мирськими людьми, але й, ставши пустельниками, заслужили «спасіння ». Таким чином підкреслюється небезпечність будь-якої любові до життя.

Важливу роль у становленні ламаїстського культу відіграло ті, що при цьому не заперечувались, а навпаки, асимілювались буддійські кукси, що побутували у відповідних народів. Найяскравішим прикладом є культ так званих обо.

З давніх часів у монгольських й тюркських народів вшановувались окремі місцевості, котрі чим-небудь вирізнялися — міські, печери, бережи озер. річок та ін. Вони називалися «о6о ». Вшановувалися не саме ці місця, а духи, демони чи божества, що нібито заговорили українською у «язані із ними. Для встановлення контакту із цими надприродними істотами люди повинні були приносити Їм символічні жертви — палиці, шматки тканини, найчастіше — камені. З каменів складалися цілі купи, котрі згодом стали називатися про. У ламаїзмі смердоті є примітивними символами святості. Складалися й двошарові про: внизу — купа каміння, а над нею надбудовували кумирню чи буддійську каплицю. Такі комбіновані святилища надзвичайно численні у країнах поширення ламаїзму, а культ, заговорили українською у «язаний із ними, посів перше місце в обрядовій практиці.

Ламаїзм запозичив доламаїстські обряди, заговорили українською у «язані із про. В частности, поряд із епізодичними жертвоприношеннями й заклинаннями відбуваються періодичні служби. Ламаїстський обряд служби про полягає у бо лама читає деякі тексти по служебнику, потім розпочинається свого роду «хресний хід» навколо про, под годину якого учасники розбризкують у повітрі молоко, чай, горілку, інші ж, що залишилося, випивають сам. Жертви призначаються як ламаїстським божествам, то й до ламаїстським демонам. Тексти молитов й гімнів нерідко буквально повторюють побутуючі до ламаїзму шаманські заклинання, звернені до демона даної місцевості.

Кожна ламаїстська сім «я обов «язково має вдома вівтар. Це свого роду невеликі шафи зі статуетками та іншими зображеннями буддійських божеств й демонів. Відразу, як правило, є полиця, на якій стояти чашки, призначені для жертвоприношень вином, олією, кумисом, попільниця чи свічка, квіти.

Будь-яка подія у житті ламаїста спонукає його звертатися за порадою до лами-зурхачина, тобто ворожбита-астролога. Він радить, котрі обряди й заклинання слід здійснити, щоб успішно перекочувати на інше місце, вдало купити домашню худорбу, позбутися хвороби й т. ін. Важливу роль у ворожінні відіграє прийнятий у буддизмі індійський календар. У ньому рокта називаються за найменуванням знаків зодіакального кола: миші, бика, тигра, зайця, дракона, змії, коня, вівці, мавпи, курки, собаки, свині. Кожний з знаків відповідає одному із п «яті «елементів» — дереву, вогню, землі, залізу, воді. У результаті виходять шестидесятирічні цикли, що розпочинаються від 1027 р. нашого літочислення. Місяці також відповідають знакам зодіакального кола чи мають порядкові номери. Дні тижня найменуються за назвами семи світил. Лама-астролог складає для новонародженого гороскоп, у якому, враховуючи якісні особливості року народження («вогняний дракон», «водяна курка» й т.ін.), дня й місяця появи на світло, вказує, якої й коли слід чекати небезпеки, котрі заклинання виголошувати, із кім може взяти шлюб тощо.

Щодо святий, котрі відзначають віруючі ламаїсти, то Їх небагато, проте смердоті надзвичайно театралізовані, супроводжуються складним ритуалом. Найвідоміші із них — Цагалган. Та кругообертання майдані. Святе Цагалган означає «білий місяць», воно та присвячене початку нового року за старим монгольським (місячним) календарем. Протягом 16 днів здійснюється чимало обрядів, присвячених «дванадцяти» чудесам Будди.

Кругообертання Майдарі, чи Майдарі-хурал, — бучне свято, яку проводитися влітку у дацанах при значному зібранні віруючих. Воно винне прискорити прихід прийдешнього Будди на грішну землю й настання щасливого та радісного життя.

Священними ламаїсти визнають два зводи книжок — Ганджур (у перекладі із тибетської — переклад одкровення; складається із 108 томів) й Данджур (у перекладі із тибетської — переклад тлумачень; складається із 225 томів). Ганджур й Данджур вшановуються як збірники висловлювань й повчань, котрі належали нібито Гаутамі та його учням. Направду ці тексти написані тибетською мовою у XIV ст. й містять переклади Трипітаки й оригінальні твори, створені не відомими нам представниками ламаїстського духовенства.

10. Дзен-буддизм. Останнім годиною у світі посилився інтерес молоді до східних культів, зокрема буддизму. Особливою популярністю користується дзенбуддизм.

Дзен (зосередження, споглядання) виник як буддійська секта ще в VI ст. у Китаї на основі махаяни. її засновником віруючі вважають самого Будду, який, зібравши учнів для проповіді, лише мовчки крутив у руках квітку. Один із учнів зрозумів зміст його мовчанки, він й ставши першим наставником дзен. Однак вірогідніше твердження, що головні положення дзену були сформульовані індійським ченцем Бодхідхармою. З Китаю дзен проникнув у Корею, В'єтнам й Японію, у якій поширився найбільше.

Особливості дзен-буддизму полягають у безпосередньому «від серця до серця» передаванні вчення завдяки безпосередньому контакту із «загальною істинною мудрістю Будди», впевненості у можливість пізнати Будду внутрішнім світом людини.

Сучасні прихильники цієї секти вважають дзен різновидом психотерапії та психоаналізу, значну увагу приділяють розвитку власного емоційного стану й почуттів.

Відповідно до «класичного дзену» основна позначка людини — прилучення до «космічного тіла Будди», яку в уявленні дзен-буддистів зливається зі Всесвітом. Нірвана (небуття) й сансара (чуттєвий світло) єдині. Тому немає протилежності між божественним й земним, духовним й СВІТСЬКИМ.

Шукати притулок у власних дусі й природі, — стверджують ідеологи дзен, — означає шукати притулок в істинному Будді. Слід довіритися своєму духу, й людина стані Буддою. Це. на погляд дзен-буддистів, відбувається под годину раптового просвітлення, що досягається у земному житті. Поштовхом до нього може бути не лише релігійний екстаз, а і будь-яке інше сильне хвилювання.

Однією із характерних рис дзен-буддизму є крайній ірраціоналізм, що виявляється у негативному ставленні до логічного мислення, будь-яких теорій та авторитетів. Врятуватись, злитись із Буддою можливо лише із допомогою «живої інтуїції», «чистимо безпосереднім досвідом». Усі логічні роздуми у дзен осуджуються настільки послідовно, що деякі наставники у минулому навіть відмовлялися від мови й спілкувалися лише умовними знаками. У деяких дзенських монастирях Японії так спілкуються й нині.