Русская Православна Церква у роки Великої Вітчизняної війни

Русская Православна Церква у роки Вітчизняної войны

Швечиков О. Н, к.ф.н., доцент Накануне Великої Вітчизняної війни РПЦ піддалася небаченому розгрому і репресіям. Завдання за повною ліквідації РПЦ була близькою до завершення. Щоб краще уявити масштаби цього церковного погрому, звернімося фактам, порівняємо, що і що залишилося.

К початку Жовтневої революції Російська Православна Церква мала 48 тисячами парафіяльних храмів, близько 25 тис. різноманітних каплиць. Їх обслуговувало 100 тис. священнослужителів. У 67 єпархіях служило близько 130 архієреїв. Церкви належало 35 тис. парафіяльних шкіл, 58 духовних семінарій, 4 духовних академии.

В результаті форсованого знищення державної влади і партійної владою православної церкви, особливо у другій половині 1930;х, до 1941 р. РПЦ зберегти лише жалюгідні залишки колишнього влияния.

На території колишньої РРФСР в 25 областях не залишилося жодного чинного храму, а 20 областях залишилося трохи більше 5. На на теренах СРСР (без присоединённых до війни Західних областей України та Білорусі) початку 1941 р. було трохи понад сотню діючих храмів. З майже півтора сотень єпископів в 1917 року приєдналася до початку 1939 року діючих залишилася тільки 4. Тільки 1936 і 1937 рр. було заарештовано понад 70 відсотків єпископів, чимало з яких були або відразу розстріляні, чи потім знищені були таборах і в’язницях, або ж відправлені на заслання. Було знищено більше 50 тис. священнослужителів. Із цілковитою правом можна сказати, що РПЦ до початку війни лежала в руїнах. Партії та державі вдалося терором, репресіями і заборонами розгромити Церква, але зірвалася остаточно вбити до православної віри у народі. Всесоюзна перепис населення, проведена у грудні 1937 року, показала, дві третини сільського господарства і одна третину міського населення СРСР вважають для себе віруючими.

Нет жодного сумніву у цьому, що вистояти у війні та перемогти підступного та образу сильної ворога, крім всіх інших умов, допомогла і релігійна віра совєтського люду.

Несмотря на нанесённые образи, на совершённое з неї наруга, погром і нескінченні приниження від здатності влади, РПЦ в тяжёлую годину є і без будь-яких коливань і вагань стала ряди захисників Батьківщини, духовно освятила майбутню Перемогу.

Уже першого дня війни Місцеблюститель патріаршого престолу митрополит Сергій звернувся з «Посланням до пастирям і пасомым Христової православної церкви», в якій він закликав весь православний народ право на захист Батьківщини. У своєму посланні він, зокрема, писав: «Жалюгідні нащадки ворогів православного християнства хочуть вкотре спробувати поставити народ наш навколішки перед неправдою. Не вперше доводиться російському народу витримувати такі випробування. З Божою допомогою ще коли він розвіє вщент фашистську ворожу силу…».

Церковь відразу звернула увагу віруючих те що, що гітлерівська пропаганда лицемірно обіцяє повернути нашому народу релігійну свободу. Навпаки, фашизм ставить за мету знищення всіх релігійних конфесій біля СРСР заміна їх сектантскими, язичницькими і окультними організаціями. Тому, захищаючи територію нашої Батьківщини, ми захищаємо право зберегти нашої традиційної віри. «Не свастика, а Хрест покликаний очолити нашу християнську культуру, наше християнське проживання», — писав митрополит Сергій в великодньому посланні 2 квітня 1942 року.

С патріотичними посланнями до пастви зверталися та найближчі сподвижники Місцеблюстителя: митрополити Алексій (Ленінградський) і особисто Микола (Київський). По всій країні в православних храмах служились молебні за прийдешню перемогу.

Начинаются збори засобів у допомогу фронту серед віруючих на подарунки воїнам, утримання поранених, осиротілих детей.

По ініціативи Церкви проводиться збір коштів у створення танкової колони їм. Дмитра Донського, потім на авіаційну ескадрилью. Усього упродовж свого війни від РПЦ в Фонд оборони внесли більш 300 млн руб.

В Ленінграді, попри найтяжкі умови блокади з 1941 по 1944 рр., православні віруючі внесли до Фонду оборони більш 13 млн. крб.

Активную роль РПЦ в протистоянні загарбникам високо оцінило керівництво партії і держави. У телеграмі Местоблюстителю митрополиту Сергію від 25 лютого 1943 р. Й.В.Сталін писав: «Прошу передати православному духівництва й віруючим, собравшим 6 мільйонів карбованців, золоті і срібні речі для будівництва танкової колони імені Дмитра Донського, мій щирий привіт і подяку Червоної Армии».

Патриотическая діяльність РПЦ і її керівництва у роки війни зіграла досить важливу, а то й на вирішальній ролі в крутому зміні владою своє ставлення до Церкви в кращу бік.

Впервые два останніх десятиліття Сталін пішов на особисту зустріч із вищим керівництвом РПЦ. Така зустріч лише через 4 вересня 1943 р. у Кремлі. На зустрічі були: із боку РПЦ — Місцеблюститель митрополит Сергій, митрополит Ленінградський Алексій і митрополита Київського Микола; із боку Уряди — Й.В.Сталін, В. М. Молотов і Г. Г. Карпов (майбутній голова Ради у справах РПЦ при Совнаркоме).

Эта зустріч стала поворотним моментом відносин між Російської Церквою та Радянським державою. Влада пішла на різку зміну релігійної політики. Під час зустрічі отримали від Сталіна для проведення Архієрейського собору і обрання Патріарха, для відкриття церковних навчальних закладів, церковні видання, з поверненням храмів й західної частини репресованих священнослужителів, на підтримку церкві та т.д. Після цього наради цькування РПЦ фактично припинилися. РПЦ отримала підтримку і хороший імпульс до розширення своєї діяльності.

По всій країні починають відкриватися закриті раніше парафії (тільки з січня до листопад 1944 р. було відкрито більш 200 церков; рукополагаются священнослужителі, відновлюється духовна освіта — у Москві відкривається Богословський інститут, з в’язниць, таборів і заслань повертаються священнослужители.

Православная Церква починає поступово оживати. Про це свідчать і такі факти: з 1941 по 1951 рр. в РПЦ число зареєстрованих парафій зросла майже вп’ятеро. і становило приблизно 14,5 тис., кількість монастирів досягло 89 (з 4,6 тис. монашествующих) Так в годину важких є випробувань Церква своїм безкорисливим патріотичним служінням переконала влада лише у своїй лояльність до ній, а й відданості своїй країні та народу, вірності своє покликання — бути духовним пастирем православного народу.

Список литературы

Для підготовки даної праці були використані матеріали із сайту internet.