Порівняльна характеристика Олександра Чубатенка та Наполеона

Сибірська Академія Державної Службы.

Контрольна робота з предмета «Історія Отечества».

на задану тему: «Порівняльна характеристика Олександра і Наполеона».

Выполнила:

Проверил:

Новосибірськ 2004.

План.

1.

Введение

.

2. Громадянин Бонапарт.

3. Цесаревич Александр.

4. Що ж спільного в Олександра I і Наполеона?

5.

Заключение

.

6. Використовувана литература.

Я вибрала цієї теми, оскільки порівняння двох імператорів, як найяскравіших особистостей нашої истории.

Вважаю, що тільки через порівняння можна простежити остаточно й зіставити ті чи інші чинники, особисті риси, їхні погляди, діяння і, головне, уроки протиборства тих сил, які були кожним з них.

Наполеон якось вигукнув: «Який роман — моє життя!». Справді, немає мабуть, історії людства іншого героя, життя якого б настільки романтична. Наполеон піднявся зі стартовою позиції молодшого лейтенанта на не що досягається тоді висоту французького імператора, європейського владаря, впав з цим висоти майже не буття, знову, на «сто днів повернув» собі старе велич і знову було скинуть, але не забутий, а ще більше (вже посмертно) звеличений, додавши до своїх лаврам генія і тирана ще ореол мученика.

Сьогодні про Наполеона вже написано 400 тис. праць. Але в міру їх накопичення, як понад півсторіччя тому автор однією з найкращих у світі біографій Наполеона Є.В. Тарле, Наполеон «дедалі більше і більше з’ясовується в його неповторному своєрідності й разючою індивідуальної сложности».

Багато думали вбачати у реформі ньому бога, небагато — сатану, але не всі шанували його великим. Цілком міг порівняти своє життя захоплюючим романом і Олександр 1.

Наповнений при дворі своєї бабці Катерини Великої очах Г. А. Потьомкіна і А. А. Безбородко, П. О. Румянцева і А. В. Суворова; змужнілий під страхом загибелі від рук свого батька Павла 1 і все життя заплямований причетністю до батьковбивству, він також, як і Наполеон, пізнав найвища взлёты і катастрофічні падіння, помстився за втрату Москви взяття Парижа і, досягнувши не баченого за історію російської державності величі як «цар царів», «Агамемнон Європи», розчарувався в досягнутому, впав у містику, ідейно захандрив і незбагненно помер провінційному Таганроге.

Усі скільки — нибудь серйозні авторитети визнають, Олександр був особистістю, не сровнено менш великої, ніж Наполеон, зате більш загадочной.

У вашій книзі Троїцького перший досвід порівняльного життєпису Олександра і Наполеона. Тут припускається огледіти весь життєвий шлях обох императоров.

У цьому книзі простежується два паралельні життя — Олександра Чубатенка та Наполеона, включаючи п’ять років союзу з-поміж них з цими двома сватовствами Наполеона до сестрам Олександра Чубатенка і п’ять воїн у ході Наполеон обіймав Москву і донеччанин Олександр — Париж, і навіть маловідомі, спірні і загадкові сторінки їх біографій, до смерті кожного — одного на пустельному острові, іншого в глухому містечку — різними планетах.

Громадянин Бонапарт.

Улюбленцем «Мами Летиции», і «Папи Карла», одразу став їх другий син Наполеон — самий тямуща, активний, винахідливий. Щоправда йому діставалося від Летиции більше всех.

З 10 років почалося для Наполеона час інтенсивної навчання. Губернатор Корсики Граф Рене де Марбеф, благоволивший до Летиции, заради неї виклопотав Наполеону королівську стипендію в Бриеннскую військову школу. 12 травня 1779 року Наполеон ж із батьком пішов у Бриенн — скромне маленьке містечко не подолёку від Парижа.

Крім зухвалості Наполеон дивував і наприкінці кінців розташував себе вчителів своїми знаннями. Особливо сильний він був у истории.

30 жовтня 1784 року Наполеон був похвально атестований за курс бриеннской зі школи і переведений знову як королівський стипендіат в Паризьку військову школу — вищий навчальний заклад типу венної академії. Головною, а то й єдиною радістю життю Наполеона у роки було читання. Крім улюблених ще зі школи Плутарха і Вольтера, Руссо та Ціцерона він зачитувався віршами Гете, драмами Шіллера, Економічними трактатами Адама Сміта Жака Неккера.

Так пройшли чотири роки. Стендаль вважав, якби не революція, Наполеон у разі до полковника артилерії. Наскочило 14 липня 1789 року. Революція зруйнувала феодальні підвалини насильства, й бесправия.

Влітку 1793 року капітан Бонапарт отримав призначення у армію генерала Ж. Ф. Карто, яка взяв в облогу Туллон. Ця потужна фортеця, головна база французького флоту, хіба що здалася англійцям. Південь Франції виявився під загрозою ворожого вторгнення. Генералу Карто наказали будь-який ціною і, можливо скоріш звільнити Туллон. Карто почав готувати штурм фортеці і відрядив Наполеона до Авіньйона для устрою артилерійського парку. Молодий капітан виконав завдання безупречно.

16 грудня 1793 року батареї Наполеона обрушили на англійські порти шквал вогню й заліза, після чого сам Дюгомье повів вперед штурмову колону. Англійці в напівзруйнованих фортах пручалися відчайдушно. Атаки трьох колон відбили. Тоді наполеон повів на напад четверту колону. Під ним вбили кінь, він був контужений і поранений в ногу.

Навесні 1794 року Огюстен Робесп'єр була викликана братом до Парижа. Робесп'єр все пустив у хід, аби переконати Наполеона поїхати з ним. Наполеон, проте, не побажав діяти за розпорядження адвокатів. Бути може, він зашкодив би відбутися дев’ятому термідора. Можливо, розділив долю братів Робеспьеров. Навесні 1794 року Наполеон познайомився з Дезіре, а наступної весни вони були заручені. Але влітку 1795 року полуопальный генерал Бонапарте виник салоні Терезьии Тальен, що призвело до у себе крутого повороту як його військової кар'єри, а й особистою життя. Саме такими Наполеон зустріне восени 1795 року свою Жозефіну. Жозефіна не блискуче виступала, на відміну, наприклад, від тієї ж Терезьии, ні розумом, ні красою. Але її відрізняло дивовижне витонченість манер. Наполеон, до того часу майже знав жінок, зміг оцінити й м’якість її характеру, доброту, тонкої врождённый такт, а про солодкозвучному, як в сирени, голосі і чарівною усмішці. 9 березня 1796 року Наполеон і Жозефіна якби вступив в шлюб. Обряд одруження був по-республіканськи скромным.

На третього дня по весіллі Наполеон вже мчав до армії - вершити справи, які у цього разу принесуть йому лише національну, а й світову славу. Італійська армія була малочисельна (30 тисяч чоловік 30 знарядь — всемеро менш як противника), а головне, потребувала буквально в усьому, від боєприпасів до хліба. У армії було шість дивізій. Кожного з командирів Наполеон знав особисто чи з рекомендаціям. Наполеон з допомогою перетворив «скопище обідранців» в боєздатну армію: підтягнув дисципліну, мобілізував все готівкові ресурси, знайшов додаткові і спромігся нагодувати, одягти і взути солдатів. Заодно він майстерно зіграв з їхньої нездоланної тязі до військової видобутку, пообіцявши їм: «я поведу Вас у найродючіші країни света».

Наполеон відкрив італійську кампанію стрімким маневром і битвою при Монтенотте 12 квітня 1796 року. Перші перемоги надихнули армію Бонапарта й високо підняли його авторитет. Офіцери і генерали визнали у ньому непросто начальника, а вождя. Грім перших перемог генерала Бонапарта прокотився усією Європою. У Франції воно викликало приплив національної гордости.

І, Наполеон розгромив одна одною 4 армії, які Австрія посилала проти на чолі із кращими своїми полководцями. Щодня, між битвами і маршами, або навіть марші, він писав про своє любви («земля прекрасна мені лише тому, що живеш у ньому!»), дорікав неї і благав скоріш їхати щодо нього, коли він, нарешті, через з половиною місяці приїхала, він радів її приїзду більше, ніж найблискучішою зі своїх побед.

19 травня 1798 року 38-тысячная армія Наполеона на 350 судах і барках відпливла з Тулона до Єгипту. Того ж день Парижа виїхав людина, який за рік зупинить Наполеона шляху до Індію. То справді був Сідней Смит.

Висадившись біля Олександрії, 2 липня 1798 року армія Бонапарта пішла на Каїр, відбиваючи наскоки летючих загонів мамлюків. Наполеон особливо берег наукову експедицію і обоз. Закріпившись в Єгипті, Наполеон вирішив усе ж йти далі сходові через Сирію фортеці Сен-Жан Д (Акр, яка вважалася ключем до Індії. 9 лютого 1799 року вступив у Сирію з 13 тисячею бійців і 18 березня підійшов з Сен-Жан Д (Акр з боєм узявши Яффу і Хайфу, де його намагалися зупинити турки. Взяти Сен-Жан Д (Акр зірвалася. Для перемоги французам бракувало людей, снарядів, пороху. Тоді як осаждённые мали усе це надміру. 20 травня 1799 року Бонапарт зняв облогу фортеці і на 14-ту червня навів армію знову на Каїр. Бонапарт тривалий час була відрізаний в Єгипті від будь-якого повідомлення із Європою. Торішнього серпня 1799 року «допоміг» Сідней Сміт, подбросивший французам нирку свіжих газет. Так Бонапарт дізнався, що що він завоёвывал Єгипет, склалася друга антифранцузька коаліція. Повернення Наполеона з Єгипту викликало мови у Франції, і особливо у Парижі ентузіазм. Наполеон почав займатися забезпеченням конституційної видимості перевороту. Заодно він упорядкував свої сімейні справи. Ще Єгипті він дізнався, що Жезефина зрадила його з юним офіцером. Наполеон вирішив розірвати зі ній. Повернувшись із Єгипту Париж, він дні не допускав її себе. Наполеон дуже був прив’язаний до її дітям від першого шлюбу. Жезефина взяла їх обох, плачуть, й у сльозах постала перед Наполеоном, повна каяття з благанням прощення. Наполеон вибачив її, але з забув зради. Востоновив лад у родині Бонапарт форсував підготовку державного перевороту, щоб вся Франція стала покірної йому, як він Жезефина.

Вранці 9 листопада 1799 року в засіданні Ради старійшин депутати — прибічники Бонапарта оголосили, що у Парижі розкрито «страшний змова террористов».

Нову конституцію Бонапарт фактично продиктував членам 2-ух спеціальних комісій. Вже 13 грудня 1799 конституція був готовий. Вона наділяла всю повноту влади у Республіки першого консула, а через два інших одержували тільки право дорадчого голоса.

Конституція 1799 року закріпила основні завоювання революції - громадянське рівність всіх французів, скасування станів, феодальних привілеїв і повинностей, буржуазне право власності з наділенням селян землею, свобода предпринимательства.

Усі, що робив Б. У роки Консульства, мало на меті заспокоїти і об'єднати націю. Заради цього за півроку очистив країну від розбійницьких банд. З тієї ж метою 16 липня 1801 року він підписав разом з Папою Римським Пієм 7 конкордат про відновлення прав католицькій Церкві у Франции.

Вже 25 грудня 1799 року, ледь заступивши на посаду першого консула, Б. Звернувся до імператора Австрії, але королю Англії з пропозицією розпочати переговори щодо світі. Пропонуючи світ, Б. Був готовий і до війни, тим більше війни він не боялся.

Цесаревич Александр

Тоді як 8-річний Наполеон ганяв диких кіз по скелях забутої богом Корсики, іншому кінці Європи, в прославлених весь світ апартаментах царсь-кої імператриці і самодержиці всеросійській Катерини Великої очікувалося таїнство, які мали спричинити долі імперії. Дружина цесаревича Павла, велика княгиня Марія Федорівна готувалася вирішитися ярма. Павло з тремтінням чекав народження, Катерина — внука.

12 грудня 1777 року гармати у Петропавловській Адміралтейської фортецях пальнули 201 раз, проголошуючи жителів столиці про додаванні царської сім'ї. Народився хлопчик — великий, здоровий, спокійний як і всім здалося відразу, дуже гарне, весь в мати. Від часу народження Олександра Чубатенка та до смерті Катерина душі не сподівалася у своїй онукові. І вихованням, і навчанням онука Катерина розпоряджалася сама, мало рахуючись із його родителями.

У власній голові маленький Олександр розвивався швидко. До 13 років вже сказав на чотирьох мовами. Рано визначився його інтерес до своєї історії, до діянь на чотирьох мовах. Генералам наказали подбати, щоб великі князі навчалися російської грамоті «понад усе», знання російських законів, історії, географії, етнографії та інших наукам.

Ще дитиною, та був і отроком А. Звик з допомогою Салтикова висловлювати чи, що вона сама відчував, бо, що подобалося Катерині і Павлу. З бабусею він намагався виглядати ласкавим, ж із батьком — умиротвореним. Генерал Протасів у щоденнику за 1791 г. зазначав такі властивості 14 — літнього Олександра, про які Катерина і підозрювала: «Шпынство — ліньки, дивні поклони погані звички». У солдатському мундирі, в ботфортах, в жорстких рукавичках, з рушницею, з суворою військової виправкою, юнак рано і скоро вивчився бути з однаковим пристойністю і спритністю. А. Мав жити на два розуму, тримати два парадних обличия, крім третього — буденного, домашнього, подвійний прилад манер, почуттів та мыслей.

Тим часом із роками турботи Катерини Великої улюбленого онукові зростали. В1792 року повела блискучому зодчому Кваренги, вже пристарілому Ермітажний театр, спорудити для Олександра Олександрівський палац і тоді ж вирішила, що 16 років час женити онука. Вона сама підшукала йому наречену — принцесу Баден — Баденскую Луїзу, що була на 13 місяців молодший Олександра Івахненка і відрізнялася «досконалістю жіночих чеснот». Втім, на думку Дашковою, «краса виявилася найменшим з її гідності. Розум, освіченість, скромність, витонченість, приязність і такт разом із рідкісної його віку обачністю — всі у ній приваблювало». 10 травня 1793 року 15 — літній Олександре Павловичу і 14- літня Єлизавета Олексіївна були обручены.

Хай не пішли, шлюб у «двох янголів» стане щасливим. Здається, обидва спочатку через незрілість ми змогли задовольнити одне одного, та був, як цього, з-поміж них виникла стала їх роз'єднувати психологічна несовместимость.

Тим часом Катерина почала реалізацію своєї мрії - передати російський престол онуку через голову сына.

Отже, Павло Петрович з гатчинских казарм, де йому загрожувала доля залишитися ні із чим, він велів всім. У положенні ж таки Олександра змінилося небагато. Юридично він став ближчі один до трону як цесаревич, наследник.

Олександре Павловичу за всієї привітності ніяк не уникав батьківського гнева.

У спочатку, на радощах із нагоди воцаріння, Павло дуже благоволив синам, особливо — до старшого. Олександр призначили петербурзьким військовим губернатором і шефом однієї з двох найбільш привілейованих полків російської гвардії - Семеновского.

Ранньої весни 1797 року Павло з усіма членами імператорської фамілії відбув на коронацію у Москві. Так Олександр вперше побачила Москву і провів у більше месяца.

Втім, разом з корисними, навіть передовими нововведеннями Павло затіяв військову реформу, яка відкидала російську армію на підлогу століття тому. Отже, цесаревич привітав «перші кроки» батька, зокрема й військову реформу, але його шокований «наступними подіями», тобто репресіями проти дворян. З 24 листопада 1796 року він був петербурзьким військовим губернатором, його обов’язки нагадували Унтер — офіцерські. Кожного ранку у 7 годині і щовечора до 8 годинах він повинен доповідати імператору «про найменших подробицях, стосовних до гарнізону», з постійним ризиком немилістю який — був недосмотр.

1 грудня 1799 року цісар призначив цесаревича сенатором і членом Ради за найвищої дворі. Щоправда, вирішувати що — або й навіть радити Павлу за державними потреб, не смел.

5 квітня 1797 року скасував закон Петра Великого про престолонаследии і відновив принцип первородства, що зберігся відтоді до 1917 року. Отже, Олександр як старший син імператора отримав законодавчі гарантії своїх прав на престол. Павло тоді йшов це, хоча й відчував до Олександру теплих батьківських почуттів. Але коли його Олександр зацікавився до великої політики, Павло насторожился.

Час минав, і що підозріліше ставав батько, тим обережнішим вів себе син, лише посилюючи своєї обережністю підозри батька. Вже у лютому 1801 року над головою Олександра зависнув, з його власними словами, «батьків топор».

З 1801 року Павло точно схилявся думки замінити сина як престолонаслідника племінником дружини. Мабуть, до тих дням належить лист Олександра до генерала А. Ф. Ланжерному, яке сам Ланжерон багато років показував А. З. Пушкіну: «Я вам пишу замало, й рідко, тому що під сокирою». У такій обстановці й з такою настроєм Олександр погодився щодо участі у змові проти отца.

Причини змова проти імператора Павла, як внутрішні, і зовнішні, були очевидні вже для сучасників. Що ж до Олександра, то весь заколот влаштували, власне, на користь і з розрахунком з його согласие.

Отже, 12 березня 1801 року цесаревич Олександр став цесарём і від титул з 50-ти географічних элементов.

Посівши трон найвеличнішою у світі імперії, відчуваючи навколо себе преклоніння й обожнювання, Олександр б вважати, що його надії, все мрії його марнославства задоволені сповна. Проте все радість що від цього отруювала йому невиліковна рана совісті, жахлива частка усвідомлювати, що ніхто після двох сыноубийц (Івана Грозного і Петра Великого) і мужеубийцы Катерини Великої на російському троні опинився саме у його особі ще й батьковбивця. Шок, який зазнав тієї хвилини, коли мати привітала його з царювання біля тіла батька, позначився по всьому його существе.

Що ж спільного в Олександра і Наполеона?

Олександр — і Наполеон — сучасники, з 1807 по 1811 рік — союзники, майже які породичалися між собою, чи після цього смертельні вороги, захватнически які побували столицях одне одного. Усі вони (спочатку — Наполеон, потім — Олександр), хоч і по — різного, зіграв роль Агамемнона Європи, «царя царей».

Насамперед, і той і той — деспоти. Обидва вони широко на чільне місце будь-якого рішення ставили своєї волі. Але у цієї спільності вони були дуже різними. Якщо Наполеон представляв буржуазний прогрес, то Олександр — феодальну реакцію. З іншого боку, Наполеон дискредитував своє прогресивне початок як тиран всередині Німеччині й агресор поза нею. Олександр ж маскував свою реакційність численними проектами реформ, жодного з яких, проте, ні реалізований — здебільшого тому, що цар боявся або феодального змови, який би його розділити долю батька і діда, або антифеодального вибуху з приходом у Росії доморослого Робесп'єра чи Наполеона. Тим більше що реформи «днів александров» міг би докорити національне розвиток Росії і близько звільнити її від кріпацтва на кілька десятиріч раніше 1861 г.

Союз між Наполеоном та Олександром було бути міцним, оскільки його основне умова, тобто співучасть обох сторін у континентальної блокаді Англії, незамінний для Наполеона, було цілком неприйнятним для Олександра. Боротьба між ними життя, але в смерть виявилася неминучою, а результат її визначили народи Європи, національне достоїнство яких принижував своїм диктатом Наполеон. Повстала проти Наполеона Європа бачила у Олександра свого визволителя, палко підтримала його й тільки після катастрофи Наполеона могла, розчарований констатувати, що опинилася з вогню і у полум’я. Отже, історія дала своїм героям повчальний урок. Навіть настільки могутній геній, який був Наполеон, що представляв при цьому прогресивне буржуазне початок, було протистояти реакційного феодального табору з його посередніми чи мізерними проти ним вождями, бо своєї агресивністю відновив проти себе чужі народи, але в власний народ, коли вороги вторглися до Франції, не захотів опереться.

Заключение

.

Пам’ять Олександра I і Наполеона Батьківщині кожного також в усьому давно стала безпристрасної, суто дослідницької. Власне, Олександр що у Франції будь-коли збуджував себе ворожих емоцій. Незабаром і Наполеону у Росії «вибачили» його навала 1812 рік, поклавши провину розрив франко — російського союзу почасти Олександра. Вже 1821 року, відгукуючись до страти Наполеона, О.С. Пушкін написав про неї рядки, які цілком сучасно звучать українські й сегодня:

Над урною, де твій прах лежит,.

Народів ненависть почила,.

І промінь безсмертя горит.

Саме порівняння Олександра з Наполеоном спонукає істориків недооцінювати Олександра — порівняння, якої Олександр, звісно, не витримує. Навіть офіційний біограф царя, його внучатий племінник вів. Кн. Миколо Михайловичу змушений був визнати: «Як правитель величезного держави, завдяки геніальності спочатку його союзника, і потім ворога, Наполеона, він назавжди займе особливе становище у Європи початку 19 століття, отримавши і південь від мнимої дружби і південь від боротьби з Наполеоном то натхнення, що становить необхідний атрибут великого монарха. Його образ став хіба що доповненням образу Наполеона. Геніальність Наполеона відбилася, як у воді, у ньому і додавала йому те значення, якого не мав би, якби цього отражения».

Гадаю, Микола Михайлович занижує Олександра проти Наполеоном. Вважаю, що судити Олександра треба набагато вище, як і зробив О. З. Манфред у книзі про Наполеона: «Серед монархів династії Романових, беручи до уваги що стояв окремо Петра I, Олек-сандр І був, по — видимому, найрозумнішим і вмілим політиком». До такого думці схилявся сам Наполеон, який, хоч і говорив Олександра, що «усього суспільства й завжди йому чогось бракує» і «то, що їй бракує, змінюється нескінченно», все-таки уклав свої вислови щодо ньому на острові Святої Єлени так: «Це, безсумнівно, найздібніший із усіх царюючих монархов».

Використовувана литература.

1 Робота Н. А. Троїцького «Олек-сандр І і Наполеон» м., 1994 год.