Амбивалентность, індиферентність і соціологія чужого

Амбивалентность, індиферентність і соціологія чужого

Р. Штихве.

I

Мои міркування буде присвячено темі амбівалентності з прикладу соціології чужого. Їх зв’язок представляється очевидною — у першому наближенні амбівалентність пов’язують із удивительностью чужого. Чужий з’являється зненацька і є, можливо, потерпілим аварію корабля; людям невідомі і його походження, ні ім'я. Насамперед, неясно його буттєве якість. Бог він, ангел чи, який приносить самі звістку, чи, то, можливо, дух предка? Чи буде він, як у Одіссея, віддавна які вважалися загиблим чоловіком, чи, а саме була пов’язана з Эдипом, убивцею власного батька, женившимся під час власної матери?

При перегляді цього спадає на думку, що чужій не є чужим, що він втілює власні можливості суспільства, які могли здійснитися, або ж не чинився достатньої уваги. Але тоді амбівалентність стосовно чужому завжди є спрямованої він амбивалентностью товариств, які, включаючи родові, неможливо знайти іншими інтересами, інакше як «світовими товариствами», оскільки вони за змозі собі уявити собі щось, лежаче поза їх світу. Чужий втілює відкинуті чи нелегітимні можливості, які нього неминуче повертаються до суспільство і знову прирікають на провал спробу виключити амбівалентність. Чужий представляє, наприклад, можливість ієрархії, верховної влади вождя чи монарха, що пояснює, чому традиційних африканських суспільствах на початку Нового часу й XIX століття потерпілі аварію корабля європейці часто ставали вождями чи монархами. Чи ж він втілює неминучу по економічних причин можливість лихварства, яка поєдналася зі багатьма поширеними ціннісними орієнтаціями, і тому витісняється в постать чужого. На прикладах подібного типу можна зрозуміти, що у фігурі чужого ставить себе обурення, що необхідні подальшій еволюції і насправді є несподіваними. Це, звісно, значить, що чужого взагалі немає, що він — лише «плід уяви суспільства». Але суспільство формує такого чужого, який необхідний йому щодо інновацій через втілення у цій фігурі. Тому дивовижність чужого є лише здавалося б, але це фікція необхідна, аби вберегти нормативно-ценностные основи суспільства від спрямованої найбільш себе амбівалентності і витіснити амбівалентність до кордонів суспільства, на постать чужого. Можливості інноваційного дії цим институционализируются, але водночас зберігається їх негативна оцінка — можливо, в латентному вигляді. Пізніше вона знову може проявитися, якщо розпочатий втручанням чужого експеримент виявиться невдалим, або якщо гострі соціальні конфлікти викликають — хоча ще й тимчасовий — відмови від запроваджених чужим возможностей.

Амбивалентность стосовно чужому приймає й інші цікаві форми. Я б звернутися до деяких мовним особливостям, що дозволяє дійти висновків соціальній структурі. У мовознавстві відомо, що формою мовної артикуляції амбівалентності є, що було б назвати «антонимичной омонімією». Тут одна звукова форма непросто передає два різних значення, як, наприклад, das Steuer (кермо) і die Steuer (податок), але це два значення є полярними поняттями. Наприклад, сліпого можна називати провидцем, — відомий й у Стародавню Грецію варіант — Терезий свідчення того. Але, ще, тих протилежних значень використовують один і той ж слово. Це поширене в арабському мові, де, очевидно, існують сотні таких структур (cм.: Berque/Charnay, 1967). Примітно, що історична семантика «чужого» зазначає у багатьох мовами феномени такого типа.

Первая яка цікавить нас мовна форма дає можливість прозирнути реципрокность відносин, спочатку з’являються як асиметричні. Ставлення «господар / гість» явно асиметрично. Але впадає правді в очі, що в багатьох мовами є лише одне слова господаря і гостя — прикладом того служать «xenos», «hospes» чи «hфte» (Gauthier, 1973, p.3ff). Це підкреслює реципрокность таких відносин, у цьому сенсі, що заступництво, який чиниться гостю, врівноважується які виникають відповідним правом сьогоднішнього господаря і через який чимало років на притулок і заступництво з боку нинішнього гостя (порівн.: Jhering, 1891, S.232−3). Можна також сказати, що ця мовна форма наголошує самих відносинах хазяїна і гостя, аніж якоюсь однією боці зв’язку, й у цих питаннях завжди беруть участь обидві сторони (порівн.: Cohen, 1961, p.38). Тут постає питання: як пов’язана ця мовна структура з амбивалентностью? Я відповів би так: в двозначності мовного висловлювання зафіксовано коливання між двома сторонами однієї соціальної ролі, що є сущностным елементом будь-якої соціальної форми амбівалентності (див. це у особливості: Merton/Barber, 1963, зокрема. p. 6, 8).

Следующая мовна форма у ще більшою мірою відповідає типу «антонимичных омонімів». У Римі періоду пізньої Республіки слово «hostis», що означає того, хто є чужим і гостем стосовно місту (немає окремому домохозяйству), стає позначенням ворога (порівн.: Gauthier, 1973). Така сама двозначність, те коливання між значеннями «гість» і «ворог» були властиві готскому «gasts» чи средневерхненемецкому «gast» (Bertholet, 1896, S.9). Таке простежується й у семантикою слова «раб». Вже месопотамские ідеограми третього тисячоліття до нашої ери можна тлумачити як «чужій», «ворог» чи «раб» (Gilissen, 1958, p.32.), що він відповідає нестабільності статусу гостя у багатьох суспільствах. Після закінчення певного часу, іноді точно певного, статус гостя втрачає силу, у зв’язку з якій виникає по меншою мірою обов’язок працювати, а окремих випадках колишньому гостю навіть загрожує рабство (Bertholet, 1896, S.27, цитир. стару англо-саксоксонскую прислів'я: «Twa night gest, thrid night agen» («Дві ночі - гість, після третьої - свій»), див.: Pitt-Rivers, 1968, p.29). Тут час відбувається коливання між полярними статусними категоріями, яке імітується в языке.

Третья лингвистически-социальная структура відбиває гнучкість чи неоднозначність ідентифікації як чужого когось, які у інші стосунки таким не є. Наприклад, дружина, що входить у сім'ю чоловіка, сприймається як чужа чи як гість, що мати певні наслідки. Так, один англійський письменник, Вільям Кволий (William Heale), в 1609 р. обгрунтовує заборона чоловіку бити своєї дружини саме тією, що він має надавати їй гостинність (Цит. по: Heal, 1990, p.5). Тобто підставою цього заборони виступає не інтимна близькість, а, навпаки, відносна дистанційованість від гостя. Родичі також можуть бути чужими, якщо де вони належать до цього домохозяйству, що вони відрізняються, наприклад, від слуг. Далі йде згадати про інші жителів села, із якими, ще, немає родинних зв’язків і якою тому приписаний статус чужих. Нарешті, є договір які надходять звідкись абсолютно незнайомі чужі. Порівняно з тими дедалі більше віддаленими чужими інші, більш близькі (дружина, родичі тощо.) знову втрачають статус чужого. Отже, поняття «чужій» у багатьох суспільствах регулює відносини включення і виключення з соціального спільності одночасно на багатьох рівнях. Зараховується чи хтось до Мы-группе або до чужим, може залежати від мінімальних змін ситуації та контексту, й інші віднесення вариативны. Це з вже обсуждавшейся неоднозначністю відповіді питання, чи є чужій гостем чи ворогом. І тут вірно, що мінімальні зрушення контексту визначають прийняття тій чи іншій боку, і це вибір не стабільний. Може статися, що чужого спробують вбити, ледь перевівши його через поріг дома.

Скрытой основою описаних тут моделей виступає нормативно-структурная амбівалентність — конфлікт інституціоналізованих нормативних чекань й структурних можливостей їхнього реалізації (див. звідси: Merton/Barber, 1963; Merton). На одному боці перебуває неминуча обмеженість ресурсів майже будь-якого суспільства, яка примушує до стратегічно расчетливому, вороже пофарбованому зверненню з усіма, хто належить до тісної сімейному колу. Поняття, яке використовував при цьому явища Едвард Бэнфилд, — аморальна сімейність (Edward Banfield, 1958; Du Boulay/Williams, 1987) — виявляє що лежить у його основі амбівалентність: жорсткі моральні зобов’язання перед вузьким сімейним колом як наслідок, потенційна аморальність стосовно дедалі ширшому соціальному оточенню. Але цього тиску обмеженості ресурсів протистоять поширені переважають у всіх суспільствах институционализированные мотиви реципрокности, які вводять у ранг норми допомогу дітям і гостинність стосовно бідних клубах і чужим (тут знову помітна семантична близькість «бідного» і «чужого»). Типово закріплення цих мотивів у вигляді релігійних норм. Легко розпізнати їх раціональний фундамент в відчутною невизначеності власного становища. Коливання у сенсі «чужого» між гостем як ворогом явно пов’язані з конфліктом названих структурних і нормативних імперативів: обмеженості ресурсів немає і обов’язковості реципрокности. Це пояснюють і що надибуємо у багатьох суспільствах надмірне гостинність стосовно цілком чужим особам. Тільки стосовно того, котрі мають місцевих інтересів, щодо когаяможна бути впевненим, що він не входить у тривалу конкуренцію за обмежені місцеві ресурси, можна зволікається без жодної двоїстості поводитися відповідно високо ценимому імперативу безкорисливої віддачі (см. об цьому дослідження про Греції: Du Boulay, 1991).

Здесь хотів би зупинитися ще одній формі амбівалентності стосовно чужому (наступний аргумент представлений у Лофланда: Lofland, 1973, p.181, Fn. 3). Старий Завіт безперервно закликає іудеїв поводитися з чужим і з гостем, тобто дружелюбно. Тут бачимо що стала нормою соціальну реципрокность, яку обгрунтовують нестійкістю становища людей. «Пам'ятаєте, що мали чужими у землі Єгипетської», «Пам'ятаєте, що ми були рабами,» — свідчать постійно повторювані формули (див.: Greifer, 1945). З іншого боку, повторювані про те ж сталістю загрози покарати обраний народ зазвичай сформульовані отже Бог описує, що він дозволить чужим заподіяти народу Ізраїлю. Отже, чужі в Старому Заповіті постають і котрий вселяє страх знаряддям покарання. Бог неявно є у фігурі чужого у в цій формі. Тут є амбівалентність, оскільки чужій може опинитися і Богом. Бог Стародавнього Ізраїлю представляється поділяючим амбівалентність стосовно чужому; чи, коли ми за Дюркгеймом (Durkheim) замінимо «бог» на «суспільство», — суспільство саме відбирає обурення, вводячи з допомогою чужого, і його необхідні цього, якщо це повинен бути гнучкий інструмент, різноманітні постаті амбивалентности.

II

Примеры, наведені вище, невипадково ставляться виключно родовим товариствам чи соціально диференційованим товариствам Стародавнього світу. Цьому відповідають типи структурної інтеграції чужих, властивих даним громадським формаціям. У пологових суспільствах усі ці механізми, очевидно, спрямовані те що, щоб як і швидше позбутися факту присутності чужого. Чужих вбивають, передають їм владу родом, що позбавляє їх потенційної містичної сили. Після цього можна перетворити в рабів і/або адаптувати через включення до систему родинних взаємин, що зробила їх чужість непомітної. У російському трактуванні Зиммеля, чужій, який «сьогодні приходить і завтра залишається», в пологових суспільствах не передбачався. У древніх соціально диференційованих суспільствах ситуація з чужими зовсім інше. Саме що виникає диференціація соціальної організації відкриває позиції й у чужих. Усі традиційні високорозвинені культури знають, крім зовнішніх чужих, терміни й у внутрішніх, місцевих чужих. Відповідно до теорії, розробленої Ірвіном Д. Риндером (Rinder, 1958), чужі в традиційних суспільствах освоюють статусні лакуни. Тобто не займають позиції, які можна зайняті та місцевими жителями, що викликало конкуренцію з останніми, а зазвичай зустрічаються там, де явні лакуни соціальної організації. І йдеться може бути про розривах і заборонах на взаємодія всередині соціальної ієрархії, про воспрещенных по ритуальним причин видах професійної діяльності, про посередницьку діяльність як, якої складно опанувати через напруженості соціальної організації та багато іншого. У ролях чужих завжди присутній момент інновації, й те водночас вони виявляються ізольованими в статусних нішах від громадської середовища, що зменшує що йде від нього преобразовательное давление.

Эти дані узгоджуються з міркуваннями про функції корпорацій в станових суспільствах (порівн.: Stichweh, 1991). Корпорації також допускаються, щоб зробити можливими інновації і водночас уберегти традиційну соціальну структуру від далеко які йдуть впливів з допомогою форми корпорації і пов’язаних із нею обмежень. Не випадково, що чимало важливі корпорації Європи середньовіччя якщо й раннього Нового часу — наприклад, ремісників чи магістрів і школярів — власне, були корпораціями чужих. Ті функції, які має освоєння чужими статусних лакун, на початку наших міркувань вже аналізувалися під кутом зору стабілізації і збереження амбивалентности.

III

Для подальших міркуваннях вирішальний питання, як пов’язані амбівалентність і «чужій» в суспільстві. Чи чужій вихідної точкою громадської інституціоналізації амбівалентності? Спочатку треба сказати, що тільки що описана загалом модель структурної інтеграції чужих в древніх стратифицированных суспільствах багато в чому присутня й у сучасності. Сучасні чужі також займають лакуни соціальної організації, хоча тут ідеться скоріш про функціональних лакунах, ніж про статусних у наведеному вище сенсі. Теорії етнічних анклавів, «middleman minorites» та інші, родинні їм, документують феномени цього (порівн.: Bonacich, 1972; Portes). Але це — лише продовження на нової організації товариства колись усталеним моделі. Вони, швидше за все, не дають ставлення до специфічною новизні сучасної ситуации.

Мой теза ось у чому: структурні моделі закріплення амбівалентності і соціальне поводження з чужими в суспільстві втрачають свою тісну спряженість. Ми маємо працювати з двома принципово новими тенденціями розвитку, що їх надалі опишу.

Начиная, найпізніше, з Роберта Кінга Мертона (Robert King Merton), відомо, що амбівалентність в суспільстві є неодмінною елементом інституціоналізації ролей, особливо професійних (див.: Merton, 1976). Мертон розмірковує так, що професійні ролі институционализируют переплетення і контрнорм, у якому, можливо, перевагу надають якоюсь однією зі сторін, але це у разі не приховує у собі придушення протилежного боку чи його нерелевантность. Однією з кращих прикладів цього є описана Бухером і Штраусом (Bucher, Strauss) структура: орієнтація лікаря на суспільстві визначається «відстороненою турботою» («detaiched concern»), виглядом эмпатического співучасті, яке узгоджується з відстороненістю (Bucher/Strauss). Зрозуміло, що організувати неможливо задовольняти одночасно обом сторонам цієї нормативної структури очікувань, у цій зв’язку, по Мертону, виникає коливання, яке безперервно намагається з допомогою мабуть швидкої зміни задовольняти спочатку одному, та був й іншого імперативу. Це розпочате Мертоном визначення амбівалентності - через інституціоналізацію суперечать одна одній і коливання як засіб вирішення цієї протиріччя, — крім іншого, показує її спорідненість поняттю парадоксу, яке так ж охоче визначають через нескінченні коливання як жодну з структур парадоксу. Різниця парадоксу і амбівалентності полягає у характеристиці нескінченності. Парадокс є суворої формою у цьому сенсі, що вона неминуче — відповідно до своїм внутрішнім логікою — кожен раз веде до іншого полюса. У Мертона ми знаходимо пояснення цієї вездесущности амбівалентності; але можна припустити, що він посилався на дедалі більшу диференціацію нашого суспільства та відповідну їй плюралізацію рольових відносин, якої у окремої ролі можна задовольняти лише за суперечливий набір норм.

У Парсонса (Parsons) також нескладно знайти паралельні міркування, хоча слово «амбівалентність» і займає центрального місця у його понятійному апараті. Звернімося до «типовим змінним» (pattern variables). Вочевидь, що у цих альтернативних орієнтаціях, як-от універсалізм versus партикуляризм чи аскрипция (атрибуція) versus орієнтація на досягнення, не про альтернативи вибору, які еволюційно було б однозначно закодовані, так що Крим коли-небудь назавжди встановився б, наприклад, лише універсалізм без будь-якої можливість повернення партикуляризму. Набагато плідніші розуміння цих альтернатив як взаимодифференцируемых вимірів, що означає б виникнення контекстів, у яких наглядом в особливою мері управляють у разі окремі перемінні з pattern variables. Тоді аскриптивный контекст більш інтенсивно спостерігав б які належать до йому у відношенні їхніх досягнень. Це можна добре вивчити, обратясь до своєї історії європейського дворянства (див.: Stichweh, 1991). Але це що означає, що кожен окреме вимір чи кожна типова змінна викликає коливання між двома своїми полюсами.

Хороший приклад ми бачимо в одного ж Парсонса у його соціології професії, у його парадигмі терапевтичної діяльності, що належить насамперед до психотерапії й виховання. Однією з елементів цієї парадигми є розрізнення «відмовитися від принципу взаємності» («denial of reciprocity») і «дозволу» («permissivenes»). Тут мають на увазі, що, з одного боку, людина веде себе поблажливо стосовно отклонившемуся від норми, тобто утримується від осуду, у результаті лише ускладнила б спілкування. Такому поведінці протистоїть імператив «відмовитися від принципу взаємності»: зверхнє ставлення у разі на повинен перетворюватися на потурання, що може зміцнити злочинця у його девіації. Мабуть недвозначно ясно, що лікуючий чи який виховує людина у разі не почувається причетний до проблематичного дії. І тут також очевидно, що у терапевтичному процесі виділяються окремі фази.

Третий приклад глибокого структурного закріплення амбівалентності в сучасному суспільстві дає положення про парадоксальному уконституювання соціальної системи у вигляді бінарних кодувань, що як дуальности оцінювання управляють процесом диференціації систем функцій. Ця безпідставна теза належить Никласу Луману (Niklas Luhmann). Генеруючі систему функцій двоичные коди є свого роду кодами переваги себто виділення одній з обох сторін. Але це коди служать внутрисистемными механізмами розрізнення, що означає, що її жодна система має не може зосереджуватися позитивної боці коду, щоб в такий спосіб безперечно затвердити свою ідентичність. Таку позицію ще можна натрапити у пізньому Середньовіччя, коли, наприклад, наука сприймався як свого роду секта, який як співтовариство віри об'єднувала відданість істині. Сучасна наука, навпаки, принципово скептично належить та можливостей істини, які нею реальні. Але ще важливіші те, що вона часто бачить можливості власного розвитку саме у боці неістинного, в фальсифікації, у висуванні ризикованих гіпотез, про які наперед відомо, що є підстави неістинними, і, нарешті, у науковій критиці, перетворюючої вважалися вірними судження в хибні. Але можливе і зворотне переміщення — зі боку неістинного набік истинного.

Подобную амбівалентність стосовно власної центральної цінності можна спостерігати й у системі сучасного мистецтва — стосовно позитивної кодовою цінності краси. Спочатку будь-яка художня інновація постає набік руйнації стереотипів сприйняття, і його вважають потворної, доки сформується нове розуміння краси, що — знову викликає протидія художників. Нині у політиці вчорашніх правителів не усувають фізично як можливих завтрашніх бунтівників. Переможеним надається роль готовою новому приходу до повалення влади опозиції. Історично це — радикальний перелом, ознаменований введенням у Англії початку Нового часу парадоксальною формули «лояльна оппозиция».

Но якщо амбівалентність, парадокс і коливання між полярними альтернативами конститутивним чином включені в усі сучасні ролі й соціальні системи, постає питання, як тоді змінюється соціальна позиція чужого, воплощавшего у колишніх суспільствах переважну і властиву них форму соціальної неоднозначности.

IV

Выскажу таку тезу: у системі сучасного суспільства принципово змінюються соціальні досліди чужого і схеми соціального взаємодії. Це призводить до того що, що амбівалентність більше є основним модусом оцінки чужого І що ще важливіше, виявляється під сумнівом принципова важливість категорії «чужій» для описи сучасного мира.

В соціологічною літературі часто зустрічається релевантне цього питання спостереження, за яким для таких людей, які у урбанізованої, функціонально диференційованої середовищі, чужій стає невидимим чи, до іншого варіанту, всюдисущим. У обох випадках категорія чужого, можливо, утрачає будь-який сенс виділення особливої соціальної постаті. Перший варіант — «невидимість» чужих — хотів би проілюструвати цитатою з американського дослідження з соціології міста. Опитуваний, свого часу котрий переїхав до Нью-Йорк із сільської місцевості, так відповів питанням про зміні його соціальних контактів у місті: «We get along very well and I really see between those relationships and the ones… (we)… had with frends in Illinois. The difference is ‘out there' in the city not ‘in here' with the people that live in the city. It’s peculiar but I haven’t met anyone yet who admits to living ‘out there' - all say they live ‘in here' with us humans. Were are the bastards from?» (Franck 1980, p.52−53). Ці слова примітно тим, що у ньому є яскрава артикуляція амбівалентності. Але вона належить до соціальним структурам міста, хоч і сам опитуваний живе у Нью-Йорку. Проте все фактично знайомі йому виключають із сфери впливу цієї соціальної структури, швидше «нормальні люди». Нарешті, існують гіпотетичні bastards, у тому числі, щоправда, він нікого насправді не знает.

Альтернативой таку позицію, яка гіпотетично передбачає чужих, але не може привести реальні досліди взаємодії із нею, є універсалізація чужих. Універсалізацію означає, що всі взаємодії контексті сучасного міста — це взаємодії з чужими. Цю позицію поділяє, наприклад, Лін Х. Лофланд (Lyn H. Lofland) у роботі «A World of Strangers» (1973). Сам теза безсумнівний, але позбавляє постать чужого якісної визначеності, сенсу що оперує в комунікативних зв’язках категорії, що має перед важливими альтернативами. Тому мені виберу трохи інший шлях міркувань. Нижче будуть розглянуті деякі механізми «прощання з чужим». Сенс здійсненого тому, щоб вивчити механізми, які у суспільстві місце амбівалентності стосовно чужому.

Предположительно найбільш фундаментальним явищем постає функціональна специфікація більшості взаємодій пов’язана з цим функціональна специфікація інтенцій. Це призводить до декомпозиції «іншого», через яку її чужість більше може бути пережита і релевантна дії, вона у значною мірою розпадається деякі функціональні сегменти, які набагато легше подолати. Особливу увагу у літературі часто приділяється тимчасової боці ситуації. У суспільстві дедалі більше нетривалих взаємодій, партнери по интеракции залишаються тому чужими одна одній, цілісність особистості у всіх її тривожних аспектах відступає за сам акт взаємодії. Саме цьому плані ми маємо справу із диференціацією особистих і безособових зв’язків. І саме чужій — протагоніст як і диференціації. Поки чужі в суспільстві у меншості, від усіх «своїх» їх відрізняє те, що їхнє життя визначено більшою мірою зовнішніми контактами з чужими їм, ніж контактами всередині власної групи. Це наказує чужому певний стиль поведінки, який настроєна на щось чіткий поділ особистих і безособових зв’язків. Спочатку він діє оточуючих дратівливо, посилює відчуття сторонності, як і раніше, що він свідчить неосознающему цього суспільству її майбутнє. У одній американській книзі 1904 р. (см.:Shaler, 1904), яка примітна крім іншого своєї амбивалентностью стосовно євреям: як перевага євреїв, і ворожість стосовно ним пояснюються властивою їм специфічної швидкістю реагування, Шейлер цитує однієї з опитаних: «When one speaks to a Jew kindly, the fellow climbs all over you» (там-таки: p.114). Швидкість стає ознакою специфічно сучасного стилю поведінки. Тут під швидкістю розуміється відмови від доведення ділової процедури до встановлення особистих стосунків між учасниками взаємодії, що сприймається як затягування і необов’язкова трата часу. Сигналізувати це — явно одне з функцій слова «kindly» у цитованій отрывке.

Аналогичное розрізнення особистих і безособових зв’язків може бути проведене і підставі порівняння взаємодій, які відбуваються що міських агломераціях або за межами їх. У той час як поза міста щодо мабуть, що чужій, з яким вступають у взаємодія, виявиться іншому друга, у місті подібного перекривання соціальних зв’язків большє нє відбувається (порівн.: Franck, 1980, p.68−69). У місті йдеться про сегрегації соціальних зв’язків. Отже, якщо чужій залишається чужим комусь, це їхню якість стає очікуваною та нормальним, перестає турбувати і більше потреби якось переробити чуждость.

Следующий аспект втрати значення категорії чужого помітні, представивши собі значимість типизаций і категоризаций у процесах взаємодії. Роберт Михельс (Robert Michels) розрізняє у соціальному взаємодії засновані на симпатії та перспективи на типізації зв’язку (див.: Michels 1929, S.124; порівн.: Shaler, 1904, p.192−203). У нас саме зв’язки України із близькими засновані на симпатії, включають індивідуальності обох сторін, чужій сприймається лише крізь типізацію, через зарахування до якоїсь соціальної категорії. Тут явно передбачається успішне подолання початкової невизначеності. Чужий, про яку тут йдеться, більше є приводом невизначеності; може бути точніше визначено у вигляді категоріального віднесення (див.: Merry, 1981, p.160). Особливо важливим для наступної соціокультурної еволюції мені здається зниження гостроти протиставлення «индивидуализирующего» і «категоризирующего». Зі збільшенням функціональної диференціації розширюється й мережу можливих категоризаций. Індивідуалізація і категоризація іншого стають залежними друг від друга. Щоб осмислено провести тонку категоризацию, необхідно враховувати індивідуальність. І навпаки — врахувати індивідуальність можливе лише з урахуванням акуратного використання доступною сиcтемы категорій. Це властиво навіть відносинам кохання, і може бути когнітивним обмеженням те, що можливо, у них реалізовано. Отже, і ми маємо працювати з виміром, у якому цілісна особливість, категоріальна безособовість чужого поступається місце гнучким схемами различения.

Решающие зміни зачіпають тепер жорсткість і плинність различений. Для становища чужого у колишніх суспільствах характерне, що він часто перебував на якоюсь однією боці различений, у яких року передбачалося третьої можливості. Отже, залишалося або жорстке зарахування лише до з цих двох сторін, або нікого з учасників заздалегідь не просчитываемое коливання між обидві сторони. Один із цих различений — споріднений / чужій. Ще на початку сьогодення вдома англійських дворян зустрічалися списки гостей, що передбачають дві записи: «домашні» (пов'язані із будинком родинними відносинами чи несенням служби) і «інші» (Heal, 1990, p.9). Інше розрізнення — друг / ворог, подразумевающее, що у пологових суспільствах не існує третього статусу між братом у зв’язку зі як ворогом (порівн.: Wood, 1934, p.76). Величезне значення статусу гостя стародавньому світі можна пояснити саме тією, що за умови як і бинарно кодованої соціальної структури він надавав єдину можливість третього статусу. Це пояснюють і переказ надзвичайно високої символічною значимості порогу вдома (порівн.: Heal, 1990, p.8) або іншими привілейованим місцях (святилищу тощо.). Поріг вдома означає дуже вузьку зону переходу, він є єдиним місцем, де може відбуватися зміна статусу. Та заодно ворожість стосовно гостю тільки час іде у тінь. Поновлення ворожості, як я зазначав вище, можливе будь-якої миті по тому, як гість залишив дом.

В розвитку сучасного суспільства привертає на увагу те, що що передбачається раніше лише як виняток третій статус поглинає майже всіх членів товариства. Вже згадуваний Натаніель Шейлер говорить про «commonplace folk» (Shaler, 1904, p.295); цій категорії то, можливо точно описана через то, що відповідні люди й не є не друзями, ні ворогами, ні близькими, ні чужими. Наша панівна установка стосовно ним — індиферентність. Це означає, у тому числі, що ми можемо у час перебувати разом із великою кількістю осіб цього третього статусу, так щоб підтримати ваше свідомість зафіксувало та їхні окремо. Набагато більше він буде зайнято постійним отфильтровыванием інших присутніх. На місце гостинності як символічно і релігійно завищеного статусу, який взагалі легитимируется в ролі третьої статусу лише будучи завищеним, заступає постать індиферентності як описи нашої нормальної установкою стосовно майже решті людям. У літературі трапляються й інші формулювання, що підкреслюють додаткові аспекти цього положення. Так, Гофман (Goffman) пише про «громадському неувазі», під яким знову розуміється усвідомлюване ігнорування присутності більшості осіб або, говорячи автора, «mutual dimming of the lights» (Goffman, 1963). Аллан Сільвер (Allan Silver) в аналогічному сенсі вживає поняття «рутинна доброзичливість» («routine benevolence» — Silver, 1985, p.64), що відхід ворожості як нормальної установки (порівн.: Goffman, 1963, p.4: «We could not disattend strangers in our presence unless their appearance and manner implied a benign intent, a course of action that was identifiable and unthreatening… »), але водночас означає, що відсутня повсякденна ворожість більше має компенсуватися діючими поза повсякденних ситуацій / в незвичайних ситуаціях / в надзвичайні ситуації інститутами дарування і гостинності. Зважаючи на ці обставини, вже не можна стверджувати, що подолання і переробка сторонності є основним проблемою сучасних товариств. Схематизм «друг / ворог» працює лише екстремальних ситуаціях як політичний схематизм. Замість такої жорсткої механізму майбутньому йдеться про механізмах, що спонукають б нас і інших вийти з нормальної установки на індиферентність до процесів соціального взаимодействия.

Мой теза, в такий спосіб, ось у чому: амбівалентність, парадокс і коливальне рух є нормальним досвідом роботи з сучасними соціальними структурами, тоді як той первинний досвід з чужою перестав бути більше досвідом амбівалентності - навпаки, який сьогодні універсальним чужій поглинається, зазвичай, третім статусом, нормальна установка щодо якого — индифферентность.

В висновок хотів би зробити решта 2 зауваження. По-перше, постать чужого не вичерпується індиферентністю. У суспільстві вулицю значно більше залишкових явищ і форм повернення класичного сприйняття чужого. Наведу два прикладу, без упину з їхньої аналізі. Страх перед злочинністю у багатьох областях суспільства повертає соціальний простір до простору, формованому сторонністю і амбивалентностью майже всіх соціальних контактів. Цьому аналогічний наш досвід про те, що у соціальних дослідженнях і політиці з недавнього часу називають сферами винятку сучасного суспільства. Тут «інший» є «чужим» у «класичному сенсі - як зафіксував Никлас Луман, в областях винятку ми сприймаємо іншого передусім можливий джерело небезпеки. По-друге, не хотів бути зрозумілий отже індиферентність беспроблемна. Її не можна обминути, оскільки когнітивні здібності психічного апарату людей іншого не допускають. З іншого боку, як на мене переконливим, можливість варварства в суспільстві, мабуть, має своїм підставою скоріш не ненависть й негативні стереотипізації, але, в більшою мірою, структури міцно звичної індиферентності.

Список литературы.

Banfield, Edward З., 1958: The Moral Basis of a Backward Society. New York: Free Press.

Berque, Jacques/Charnay, Jean-Paul (Hg.), 1967: L «ambivalence dans la culture arabe. Paris: Йditions Anthropos.

Bertholet, Alfred, 1896: Die Stellung der Israeliten und der Juden zu den Fremden. Freiburg i.B. und Leipzig.

Bonacich, Edna, 1973: A Theory of Middleman Minorities. American Sociological Review 38, p.583−594.

Cohen, David, 1961: Ad «dвd et ambiguitй linguistique en arabe. У: Jacques Berque/Jean-Paul Charnay (Hg.), L «ambivalence dans la culture arabe. Paris: Йditions Anthropos 1967, p.25−50.

Du Boulay, Ju-liet, 1991: Strangers and Gifts: Hostility and Hospitality in Rural Greece. Journal of Mediterranean Studies 1, p.37−53.

Du Boulay, Ju-liet / Williams, Rory, 1987: Amoral Familism and the Image of Limited Good: A Critique from a European Perspective. Anthropological Quarterly 60, p.12−24.

Franck, Karen A., 1980: Friends and Strangers: The Social Experience of Living in Urban and Nonurban Settings. Journal of Social Issues 36, p/52−71.

Gauthier, Philippe, 1973: Notes sur l «йtranger et l «hospitalitй en Grиce et, а Rome. Ancient Society 4, p.1−21.

Gilissen, John, 1958: Le statut des йtrangers, а la lumiиre de l «histoire comparative. B: L «Йtranger. Recueils de la sociйtй Jean Bodin. Bd 9 und 10 (hier: Bd. 9). Brьssel. P. 5−57.

Goffman, Erving, 1963: Behavior in Public Places. Glencoe, Ill.: Free Press.

Greifer, Julian, 1945: Attitudes to the Stranger. A Study of the Attitudes of Primitive Society and Early Hebrew Culture. American Sociological Review 10, p.739−745.

Heal, Felicity, 1990: Hospitality in Early Modern England. Oxford: Oxford U.P.

Jhering, Rudolf von, 1891: Geist des rцmischen Rechts auf den verschiednen Stufen seiner Entwicklung. Bd. 1. 5. Aufl. Leipzig: Breitkopf und Hдrtel.

Kochen, Manfred (Hg.), 1989: The Small World. Norwood N.J.: Ablex.

Lofland, Lyn H., 1973: A World of Strangers. Order and Action in Urban Public Space. New York.

Luhmann, Niklas, 1995: Inklusion und Exklusion. B: Ders., Soziologische Aufklдrung 6. Opladen: Westdeutscher Verlag. P. S. 237−264.

Merry, Sally Engle, 1981: Urban Danger. Life in a Neighborhood of Strangers. Philadelphia: Temple U.P.

Merton, Robert King, 1949: Social Structure and Anomie. B: Ders., Social Theory and Social Structure. New York: Free Press 1968. P.185−214.

Merton, Robert King / Barber, Elinor, 1963: Sociological Ambivalence. B: Robert King Merton, Sociological Ambivalence and Other Essays. New York: Free Press 1976. P. 3−31.

Merton, Robert King / Reader, George G. / Kendall, Patricia L., 1957: The Student Physician: Introductory Studies in the Sociology of Medical Education. Cambridge, Mass: Harvard U.P.

Michels, Robert, 1929: Der Patriotismus. Prolegomena zu seiner soziologischen Analyse. Mьnchen und Leipzig.

Parsons, Talcott / Platt, Gerald M., 1973: The American University. Cambridge, Mass: Harvard U.P.

Pitt-Rivers, Julian, 1968: The Stranger, the Guest, and the Hostile Host. Introduction to the Study of the Laws of Hospitality. B: J.G. Peristiany (Hrsg.), Contributions to Mediterranean Sociology. editerranean Rural Communities and Social Change. Den Haag. P. 13−30.

Portes, Alejandro / Manning, Robert D., 1985: L «enclave ethnique. Revue internationale d «action communautaire 14, p.45−60.

Rinder, Irwin D., 1958: Strangers in the Land: Social Relations in the Status Gap. Social Problems 6, p.253−260.

Shaler, Nathaniel P. S., 1904: The Neighbor. The Natural History of Human Contacts. Boston und New York.

Silver, Allan, 1985: «Trust «in social and political theory. B: Gerald D. Suttles/Mayer N. Zald (Hg.), The Challenge of Social Control. Citizenship and Institution Building in Modern Society. Essays in Honor of Morris Janowitz. Norwood N.J.: Ablex Publishing Corporation. P. 52−67.

Stichweh, Rudolf, 1991: Der frьhmoderne Staat und die europдische Universitдt. Zur Interaktion von Politik und Erziehungssystem im ProzeЯ ihrer Ausdifferenzierung (16.-18. Jahrhundert). Frankfurt a.M.: Suhrkamp.

Stichweh, Rudolf, 1991: Universitдtsmitglieder als Fremde in spдtmittelalterlichen und frьhmodernen europдischen Gesellschaften. B: Marie Theres Fцgen (Hg.), Fremde der Gesellschaft. Historische und sozialwissenschaftliche Untersuchungen zur Differenzierung von Normalitдt und Fremdheit. Frankfurt a. M: Klostermann. P. S. 169−191.

Stichweh, Rudolf, 1997: Inklusion/Exklusion und die Theorie der Weltgesellschaft. Soziale Systeme 3, S.123−136.

Wood, Margaret Mary, 1934: The Stranger: A Study in Social Relationships. New York.

Wormell, C.P., 1958: On the Paradoxes of Self-Reference. Mind 67, p.267−271.