Современная соціологія та її перспективи в будущем

Современная соціологія та її перспективи в будущем..

В.

термінах наукоподобия справжню роботу можна було б назвати «Загальні основи соціології». Але випускаємо ми є причина, щоб протиставити термін жизнеречение терміну «соціологія». Термін «соціологія» перегукується з двом поняттям: соціум — суспільству й так логос — слово. Оскільки життя людини відбувається у суспільстві, то, якщо російською жити, місце незрозумілою «соціології» має зайняти зрозуміло і однозначно зрозуміле жизнеречение оскільки всі життєві явища слід називати іменами, виражають сутність кожного їх. Жизне-рече-ние — внутриобщественная функція ж-рече-ства. Це, вочевидь для які згадують, що літера «Ж» в слов’янської азбуці має назву «Живете». Понятійний ж корінь рече (мова, як вираз думки) безпосередньо є у обох словах.

Экспансия стяжательского світогляду, несомого канонічно біблійним иудо-христианством і формально ритуальним ісламом, супроводжувалася зникненням зі структури національних товариств жрецтва, несшего національну і багатонаціональну концептуальну влада — вищу влада під час розподілу повної функцій управління по спеціалізованим видам внутриобщественной влади у процесі громадського самоврядування. Монополію на концептуальну діяльність після цього тривалий час у себе зберігало надиудейское надмасонское «жрецтво», у справі своїм що було знахарством, псевдожречеством. Національні ж суспільства, втративши концептуальну самостійність управління, звернулися на безтурботні череда та зрештою замість жизнеречения здобули так звану соціологію — псевдонауку. Її ненауковість проявляється насамперед у тому, сучасна цивілізація вся переживає глобальну кризу культури: конфлікт поколінь, організована вседозволеність (злочинність), екологічні проблеми, націоналізм, що перетікає в нацизм, проблеми роззброєння т.п.

Будь сучасна соціологія наукою, то громадське самоврядування, здебільшого добромисне (по крайнього заходу декларативно), виходило із неї й усі ці проблеми просто не було. Чи могли бути окремі ексцеси, котрі далеко за межі компетенції психіатрії. Причому у основі соціології лежали як мінімум такі розділи знания:

сравнительное богослов’я і порівняльний сатанізм. У разі не про безперервних століттями суперечках у тому, який із Писань є справжнім і її віра єдино рятівної — це суперечки про окладі на іконі, коли забувають про іконі і Том, хто ними; щодо суперечках у тому, з ким із народів Бог — ці суперечки лепет дитячого розуміння, час ж нарешті дорослішати. Йдеться тому, що треба розуміти, у яких різниця між віровченням і релігією; треба розуміти, що кожен Писання, визнане священним, (зокрема й атеїстичні аналоги) породило в національних суспільствах вторинні тлумачення, які з ними залишками попередніх вірувань протягом століть значною мірою визначали шляхів розвитку культури, стиль життя і логіку соціального поведения.[1] Усе це слід знати і розуміти, щоб даремно не загострювати ситуацію і «не наступати на граблі», конфліктуючи з ієрархічно Найвищим Всеосяжним управлением;

психология (індивідуальна і коллективная);

биология, оскільки людство — біологічний вид, одне із багатьох у біосфері — є носієм соціальної організації, а глобальний історичний процес — приватний процес у объемлющем його еволюційному процесі біосфери Землі, а порушення біології можуть знищити і соціальну організацію разом із культурой;

генетика, як частину біології, і пов’язані з нею розділи математики, щоб не змішувати в «пасіонарності», як Л. Н. Гумилев, інформаційні процеси, які відбуваються лише на рівні біологічної організації, з інформаційними процесами лише на рівні соціальної организации;

общая теорія управління і пов’язані з нею розділи математики;

теория коливань і пов’язані з нею розділи математики;

астрология як теорія коливальних процесів у взаємодії Землі та Космоса;

теория глобального і національних історичних процесів, оскільки соціальні процеси — прояв загальних закономірностей соціології у певній історичної обстановке;

языкознание;

этнография;

экономическая наука, вивчає громадське об'єднання спеціалізованого праці та процеси управління у виробництві й розподілі продукції і на услуг.

Сама ж соціологія, змістовно відрізняючись від будь-якої з цих розділів знання, повинна підніматися з цього фундаментом як певна нове якість. Як наука вона простіше, ніж математика, фізика чи інша наука, назва якої повсякденне свідомість згадує, коли він повинен оцінити чиюсь реальну чи мниму інтелектуальну міць. І соціологія це — не гуманітарні науки, в сучасному розумінні «гуманітарної освіти» в сенсі звільнення «образованца» обов’язків знати природні науку й володіти математичним апаратом поза чотирьох дій арифметики. У час суспільство загалом такий соціологічною наукою не має і це надзвичайно плохо.

Возможно, що хтось вже звернув увагу, що юриспруденція не згадана ні з засадах соціології, ні як її складова частина. Річ у тім, що юриспруденція — не наука, а ремесло — різновид талмудистики[2]. Вони обидві декларують першість «закону» (нібито Мойсея чи неєврейського) у суспільства і обходять стороною питання реальної моральності нашого суспільства та причинах його морального падіння, що викликає до життя необхідність «закону», зовні стримуючого аморальність і те, що шанується у суспільстві проявами злонравия. Так само злонравно обходиться стороною питання моральності законодавців й ухвалення закону, який би логіку соціального поведінки. Логіка соціального поведінки толпо-«элитарного» суспільства завжди злонравна, але талмудистика і юриспруденція, захищаючи стійкість толпо-«элитарной» піраміди споживання, ототожнюють сваволю з уседозволеністю злонравия і відрізняють вседозволеність від високоморального произволения, який із свободи волі, свободи вибору, наданих Всевишнім людині. Талмудистика і юриспруденція, зробивши цю підміну понять, бореться з сваволею «взагалі», намагаючись зовнішнім примусом і загрозою запровадити аморальність суспільства на безпечні стійкості толпо-«элитарной» піраміди межі законності, ніж і підтримують у суспільстві його внутрішнє злонравие. Насправді морально обумовлений сваволю надзаконен[3], а вседозволеність, із боку законодавців зокрема, злочинна.

Коран стверджує: Бог «предначертал самих Себе милість» (сура 6:12), що ми розуміємо як відсутність вседозволеності насамперед у діях Всевишнього. Вседозволеність — безвідповідальність за дії насолоду собі, бездумно чи зумисне яка припускає заподіяння образ і відшкодування втрат оточуючим. Це богоборство, сатанізм; збитки й інших то, можливо простителен лише, коли він слідство помилки, щирого помилки.

Тем щонайменше юриспруденція суспільно необхідна до певного етапу розвитку суспільства як логічна основа поведінки будь-якого репресивного апарату, навіть оберегающего ґречність і добродійництво у суспільства. Закон — це позначена кордон, де одна концепція суспільного ладу життя захищає себе від неспільних з ним концепцій під час спроби здійснити в житті однієї й того суспільства. Тому, як закликати до законослухняності, слід виявити ту концепцію суспільного ладу життя, які цей закон выражает.

Социологов-профессионалов у науці немає, графоманство і добромисний дилетантизм (навіть академіків від фізиків і математиків: А. Д. Са пхе рів, И.Р.Шафаревич) їх замінити неспроможна. Социолухи ж, заповнивши державні та суспільні структури, спробували взяти правління він, у результаті які стоять по них ляльководи злонамеренно увігнали суспільство, у хаос. Тому обраний нами назва «Від соціології до жизнеречению», досить суворо окреслюючи тематику викладу, залишає социолухов за її монополії на порожні балачки (по-«демо кра тически» — парламентаризм, від французького parle — говорить).

Социология — наука — найбільш загальна з наук людства (ширше лише етика), бо всі приватні науки повинні зливатися воєдино в процесі жизнеречения. Вона має одній особливості, яка відрізняє її від усіх приватних наук. Соціолог — частину майна товариства; дитя, котре виросло у ньому, несучий печатку сім'ї, «малої і великий» Батьківщини, соціальної групи тощо. Перебуваючи у суспільстві, соціолог — унікальний, як всяка особистість. Він викладає своє суб'єктивну думку про об'єктивних стосовно суспільству причинно-наслідкових обусловленностях у процесі у суспільному розвиткові. Будь-якого дослідника цікавить отримання раніше невідомого знання. Стосовно суспільству це раніше невідоме знання постає як особисті думки дослідника, не на які панують у суспільстві уявлень і навіть гидке їм. Суб'єктивізм дослідника на соціології — науці — єдине джерело нового знання на ній; але вона ж суб'єктивізм — головний із багатьох джерел всіх помилок переважають у всіх науках.

Поэтому єдина методологічна проблема социологии-науки: як виховати й немислимо організувати суб'єктивізм дослідників, що він дозволяв дістати нову знання, але водночас гарантував усунення суспільно небезпечних помилок соціології (інших у ній буває!!!) до того, як рекомендації соціологів принесуть шкода на практиці самоврядування общества.

Поскольку все люди мають хоча саме примітивне думка про причинно-наслідкових обусловленностях у суспільства, це викликає до життя другий образ тієї ж виникли проблеми: переконати інших у достовірності нового знання, котрий відповідає їх традиційних уявлень. Змістовну бік цього аспекти проблеми Ф. И. Тютчев описав так:

И як могутній ваш рычаг Сломает в розумниках завзятість.

И зрушить дурість в дураках?

Только після вирішення цієї дволикої проблеми соціологія з добромисної балаканини перетворюється на жизнеречение, де подано Понад вгадати, чим наші слово відгукнеться й у природі, й у обществе.

С сайтів internet і internet.

[1] Ця тематика розглянута на роботах Внутрішнього Предиктора СССР:

1."Вопросы митрополиту Івану і ієрархії Російської православної церкви".

2. «Короткий курс…».

3. «До Богодержавию…», виданих після «Мертвою воды».

[2] Щоб пояснити, що мають на увазі, наведемо колись відомий анекдот із серії про «чапаевцев». Петько запитує комісара Фурманова:

— Дмитро Андрійович, а поясни мені, що таке диалектика.

— Гаразд. Уяви, що з тебе у лазні є води, щоб помити одну людину, а приходять двоє: чистий і брудний. Кого мити будешь?

— Ну ясна річ: грязного.

— Аж ось немає. Брудного помий, він изгрязнится — чистого мити треба, ще чистіше будет.

— А-а-а.

— Ні, Петько, це ще все. Уяви, знову, що з тебе у лазні є води помити тільки одну людину, а приходять двоє: чистий і брудний. Кого мити будешь?

— Ну ти ж пояснив, Дмитро Андрійович, чистого мити надо…

— Аж ось немає. Треба мити брудного: і буде двоє чистих.

— А-а-а…

— Ось це Петько це і є диалектика.

Так немає, все діалоги цього анекдоту є зразок талмудистики: людина задає одне питання, а йому дають в інший (запитував про діалектиці, у відповідь демонстрація талмудистики); причому дають такі відповіді, що виключають можливість певного самостійного розуміння нею самою що у жизни.

[3] «Керуючись гідними намірами, наважуся все» — И. А. Ефремов «Час бика». Це сваволю, але з вседозволенность.