Европейская астронимика XVII століття як культури

Европейская астронимика XVII століття як культури

Е.В. Пчелов.

XVII століття було переломним історія науки, коли одразу на порозі Нового часу людство «розсунуло» межі світу лише у суто географічному, «горизонтально-пространственном» сенсі, а й у «вертикалі»: завдяки відкриттю телескопа (Х. Липперсгей, З. Янсен, Р. Галілей) з людини «виник» новий «макрокосм», а відкриття мікроскопа (А. ван Левенгук) дозволило вивчення «мікрокосму», зокрема й людину. Розширення просторових кордонів Всесвіту створило необхідність нової виборчої системи астрономічних назв, у якій позначилося світовідчуття інтелектуала XVII в. Система колишніх астрономічних назв не змінювалася практично з античних, птолемеевских времeн. У процесі появи нової астрономічної «топографії» і номенклатури можна виокремити декілька напрямів:

1. 1. Виділення нових сузір'їв як у межах який був відомий астрономічного простору, і у в зв’язку зі вивченням південного півкулі звeздного неба. На першому етапі визначальну роль тут грали реалії, пов’язані з Великими географічними відкриттями. Ещe в XVI в. португальські мореплавці запровадили сузір'я Південний Хрест (чотири зірки у вигляді хреста, орієнтир для навігаторів) і Голуб (біблійний голуб, известивший Ноя швидкого появу землі). У 1603 р. 12 сузір'їв ввeл аугсбургский юрист І. Байєр (1572−1625) у своїй атласі «Уранометрия»: Павич, Тукан, Журавель, Фенікс, Хамелеон, Золота Риба, Летюча Риба, Індійська Птах (пізніше Райська Птах), Південний Трикутник, Індус (тобто. індіанець, оскільки Новий Світ називали Західною Індією), Бджола (заменeнная Еге. Галлеем Мухою) і Гидрус (тобто. самець гідри, тепер Південна Гідра). Здебільшого ці назви пов’язані з новими географічними відкриттями, окремі назви дано за аналогією з сузір'ями північного неба. Головне, вибір назв виявився досить довільним, оскільки з їхньою соотнесeнность з конфігурацією звeзд, на відміну античних часів, була відсутня. Потім почалося виділення сузір'їв й у північній півкулі: в 1624 р. німецький астроном Я. Барч ввів сузір'я з назвами екзотичних тварин — Жираф і Єдиноріг, великий польський астроном Я. Гевелий (1611−1687) у своїй «Уранографии» запропонував ще 7 сузір'їв: Гончаки Пси (догонявшие Велику Ведмедицю), Малий Лев (за аналогією з Львом), Ящірка, Лисичка, Рись, Секстант і Щит Собеського (тепер просто Щит). Причини появи деяких назв були випадкові: наприклад, Рись посіла ділянку неба з дуже дрібними зірочками, і за словами Гевелия, треба мати «рисячі очі», щоб їх розрізнити, Ящірка була придумана оскільки у цю ділянку ніяке велике тварина не поміщалося. Секстант був улюбленим інструментом Гевелия і згорів у час пожежі, знищила гданську обсерваторію в 1679 р. Сузір'я Щит було присвячено до польського короля Яну Собесскому, ознаменувавши ще одне астронимическую традицію — назви на вшанування монархів. Еге. Галлей ввів сузір'я Дуб Карла, так як, нібито, молодий англійський принц Карл (майбутній король Карл II) сховався від настигавших його військ Кромвеля в дуплі великого дуба. Р. Кірх (1639−1710) запропонував сузір'я Бранденбурзький Скіпетр (обидва назви не збереглися). Певний час тривала і традиція, що йде ще від Бэды Високоповажного (VIII в.), котрий пропонував змінити поганські назви сузір'їв на християнські. Так, Ю. Шіллер у своєму трактаті «Про християнському зоряне небо» дав 12 знакам Зодіаку імена 12 апостолів, а героїв давньогрецьких міфів замінив християнськими святими. Ця спроба залишилася, втім, марною.

2. 2. Нові тенденції зоряної астронимики продовжилися й області селенографии. Галілей відкрив плями на Сонце і гори на Місяці, становив перші замальовки місячної поверхні. Ф. Фонтана (1585−1656) побачив деталі на Марсі й на диску Венери, створив карту Місяця. Голландець М. Ф. Ван Лангрен (1600−1675) у своїй місячної карті назвав деталі поверхні супутника географічними визначеннями, іменами святих християнської церкві та августійших осіб: кратери Владислав IV (нині Тихо), Філіп IV (при дворі якого працював Лангрен, нині Коперник), Римський (нині Архімед), збережені назви кратерів на вшанування святих: Кирило, Теофіл, Катаріна тощо. Темні ділянки місячної поверхні Лангрен прийняв за «моря». Найбільше пляма він назвав на честь Філіппа IV Океан Филиппикус (тепер Океан Бур). Я. Гевелий почав «переміщати» на Місяць географічні назви: Альпи, Апеннины, Синай, Олімп, Сицилія (островами Гевелий називав кратери), Понт Эвксинский та інших. У 1651 р. побачило світ «Новий Альмагест», написаний болонскими єзуїтами Дж.Б. Риччоли (1598−1671) і Ф. М. Гримальди (1618−1663). На місячної карті, складеної Гримальди, було запропоновано нову систему номенклатури. Кратери було названо іменами видатних астрономів, фізиків, математиків і деяких античних героїв: Тихо, Коперник, Кеплер, Птолемей, Гіппарх, Клавий, Геркулес, Цезар тощо., причому ці імена розташовувалися на карті у чіткій послідовності - із півночі на південь в хронологічному порядку — і групувалися за принципом національну приналежність їх носіїв. Згодом цю систему поповнювалася, але у хаотичному вигляді, поза хронологічної, професійної і національну приналежність учених. Темні ділянки місячної суші Гримальди назвав «морями», «затоками», «озерами», «болотами», світлі - «землями», різноманітні природним явищам: Океан Бур, Моря Дощів, Ясності, Холода, Хмар тощо., Затоки Спеки, Роси, Озеро Сновидінь, Болота Гниле, Сонне, Землі Сухості, Здоров’я, Спеки, Снігу, Міста тощо. Вони позначилися астрологічні ставлення до здібності відвідин Місяця й її ділянок проводити стан покупців, безліч природи. Найменування Земель не прижилися, мабуть, з безглуздя самого застосування цієї слова до місячної поверхні. Назви місячних гір залишилися «земними», як в Гевелия: Кавказ, Алтай, Тавр та інших.

2. 2. Назви нових тіл Сонячної системи. Тут продовжилася антична астронимическая традиція: 4 відкритих супутника Юпітера Галілей назвав Медичейскими світилами, а З. Марій (1573−1624) — Бранденбургскими світилами, але потім у честь міфологічних персонажів — Іо, Каллісто, Європа, Ганімед. У XVII в. Х. Гюйгенс і Д.Д. Кассіні відкрили 5 супутників Сатурна, та їх назви з’явилися у ХІХ в., у традиції Марія: Титан, Япет тощо.

Таким чином, у європейській астронимике XVII в. виділяються два традиційних напрями: античне міфологічне і церковне (погано яке сприймалося вже відразу після появи таких назв), і кілька нових систем: по науковим досягненням, на вшанування августійших осіб, на вшанування учених (попередників і сучасників), нарешті, за аналогією (в селенографии — за географічними об'єктах та явищам природи, в номенклатурі сузір'їв — за раніше наявних назв). Нові тенденції відбивали такі риси суспільної свідомості XVII в., як прагнення науковому знання, вивченню природи, гуманізм, ідеал монарха — заступника наук і чомусь мистецтв. Зацікавлення античному культурної спадщини, настільки характерний Відродження, в астронимике XVII в. проявився мало.

Список литературы

Для підготовки даної праці були використані матеріали із російського сайту internet.