Психика і мозок людини: принципи і спільні механізми зв'язку

Психика і мозок людини: принципи і спільні механізми связи.

Давно помічено, що психічні явища тісно пов’язані з роботою мозку людини. Ця думка було сформульовано ще у першому тисячолітті до нової доби Алкмеоном Кротонским (VI в. до зв. е.) і підтримувалася Гіппократом (прибл. 460 — прибл. 377 р. е.). Протягом більш ніж ніж 2000;річної історії розвитку психологічних знань, вона залишалася було незаперечною, розвиваючись і заглиблюючись принаймні отримання нових даних на роботу мозку і нових результатів психологічних исследований.

В початку ХХ століття із двох різних сфер знання — фізіології і психології — оформилися дві спеціальні науки, котрі вмить зайнялися вивченням перетинів поміж психічними явищами і органічними процесами, що відбуваються в мозку людини. Це фізіологія вищої нервової роботи і психофізіологія. Представники першої науки звернулися до вивчення тих органічних процесів, які у мозку, які безпосередньо стосуються управління тілесними реакціями і придбання організмом нового досвіду. Представники другий науки зосередили свою увагу здебільшого дослідженні анатомо-фізіологічних основ психіки. Спільним науковцям, називають себе фахівцями з вищої нервової роботи і по психофізіології, стало поняття навчання, у тому числі в себе явища, пов’язані з пам’яттю зв внаслідок придбання організмом нового досвіду одночасно обнаруживающиеся на анатомо-физиологическом, психологічному і поведінковому уровнях.

Большой внесок у розуміння того, як вона пов’язана робота мозку і організму людини із психологічними явищами і поведінкою, вніс І. М. Сєченов. Пізніше цю пошесть ідеї розвинув у своїй теорії фізіологічних корелятів психічних явищ І. П. Павлов, відкрив явище условнорефлекторного навчання. Нині її ідеї послужили основою створення нових, більш сучасних психофізіологічних теорій, пояснюють научение і поведінку в цілому (М. А. Бернштейн, До. Халл, П. До. Анохін), і навіть механізми условнорефлекторного набуття досвіду (Є. М. Соколов).

По думки І. М. Сєченова психічні явища входять як обов’язковий компонент у будь-якій поведінковий акт й які самі є своєрідні складні рефлекси. Психічне, вважав Сєченов, так само можна пояснити природничонауковим шляхом, як і фізіологічне, бо вона має те саме рефлекторну природу.

Своеобразную еволюцію від часу першого своєї появи з початку XX в. донині зазнали ідеї І. П. Павлова, пов’язані з визначенням умовного рефлексу. Спочатку цього поняття покладали великі надії в поясненні психічних процесів і навчання. Але ці надії не повністю справдилися. Умовний рефлекс видався надміру простим фізіологічним явищем, щоб її основі можна було зрозуміти й щодо нього зводити всі складні форми поведінки, тим паче психічні феномени, пов’язані з усвідомленням і волей.

Вскоре після відкриття условнорефлекторного навчання були виявлено й описані інші шляхи придбання живими істотами життєвого досвіду — імпринтинг, оперантное обумовлювання, викарное научение, — які істотно розширили і доповнили знання про механізми навчання, властивих людині. Але тим щонайменше ідея умовного рефлексу як однієї з способів придбання організмом нового досвіду залишився, і отримала подальшу розробку на роботах психофизиологов, зокрема Є. М. Соколова і Ч. А. Измайлова.

Наряду з цим намітилися нові, більш перспективні напрями розробки проблеми зв’язку психіки і мозку. Вони стосувалися, з одного боку, ролі, яку психічні процеси що з фізіологічними грають під управлінням поведінкою, з другого — побудови загальних моделей регуляції поводження з через участь у цьому процесі фізіологічних і психологічних явищ (М. А. Бернштейн, До. Халл, П. До. Анохин).

Результаты дослідження условнорефлекторных фізіологічних механізмів поведінки лише на рівні цілісного організму були доповнені даними, отриманими щодо поведінки на нейронном рівні. Значний внесок у рішення відповідних питань внесли вітчизняні нейропсихологи і психофізіологи. Вони заснували свою школу в психофізіології поведінки, рухової активності й органів чуттів (сприйняття, увагу, память).

Е.Н. Соколовим і Ч.А. Ізмайлов запропонували поняття концептуальної рефлекторної дуги. У блок-схеме концептуальної рефлекторної дуги виділяють три взаємозалежні, але щодо автономно діючі системи нейронів: афферентную (сенсорний аналізатор), эффекторную (исполнительную—органы руху) і модулирующую (управляючу зв’язками між афферентной і эффекторной системами).

Афферентная система, начинающаяся з рецепторів, складається з нейронов-предетекторов, які виробляють загальну попереднє опрацювання інформації, котра надходить на органи почуттів, і нейронов-детекторов, які виділяють в ній стимули певного роду, вибірково налаштованих, реагують лише з такі стимули. Эффекторная система включає командні нейрони, мотонейроны і эффекторы, т. е. нервові клітини, у яких відбувається вироблення команд, які йдуть від центру до периферії, й західної частини організму, відповідальні їх виконання. Модулирующая система містить нервові клітини (модулирующие нейрони), пов’язані з переробкою інформації, циркулюючої між нейронними мережами, складовими афферентную і эффекторную підсистеми концептуальної рефлекторної дуги.

Схему роботи концептуальної рефлекторної дуги можна уявити так. На рецептори — специфічні апарати органів почуттів, здатні сприймати і реагувати визначені фізичні впливу, — надходять сигналы-стимулы. Рецептори своєю чергою пов’язані з селективными детекторами — нейронами, вибірково що реагують тих чи інші стимули, причому цей зв’язок то, можливо прямій чи, як і показано малюнку, здійснюватися через предетекторы. Селективні детектори працюють за наступному принципу: певної комбінації порушення рецепторів відповідає максимум порушення одному з селективних нейронов-детекторов.

От детекторів сигнали далі надходять на командні нейрони. Рівень порушення командних нейронів регулюється роботою модулирующих нейронів. Від командних нейронів порушення далі надходить на мотонейроны, пов’язані з органами руху, і іншими эффекторами.

В роботу концептуальної рефлекторної дуги включений механізм зворотний зв’язок, який спрощення малюнка на блок-схеме не представлений. Через механізм зворотний зв’язок регулюється збуджуваність рецепторів, эффекторов та тіла нейронів. Виділення основних елементів концептуальної дуги, пише Є. М. Соколов, стало. результатом узагальнення даних про нейронних механізмах рефлексів у тварин, що стоять різними щаблях еволюційної лестницы.

Н. А. Бернштейн довів, що й просте рух, придбане за життя, а про складного людського роботи і поведінці за цілому, може бути виконано й без участі психіки. «Формування рухового акта, — писав Пауль, — є кожному з етапів активна психомоторная діяльність… До кожного рухового акта, потенційно доступного людині, у його центральної нервову систему є адекватний рівень побудови, здатний реалізувати основні сенсорні корекції цього акта, відповідні його значеннєвий сутності… Що складніший рух, тим чисельніша від й різноманітніше потрібні щодо його виконання сенсорні корекції» .

Наивысший рівень регуляції знову освоюваних складних рухів обов’язково пов’язана зі свідомістю чоловіки й є головним при цьому руху. Підлеглі йому нижележащие рівні називаються фоновими. Ці компоненти зазвичай залишаються за порогом сознания.

Как лише рух перетворюється на автоматизований навик і переключається з ведучого рівня на фоновий, процес управління ним, його контролю йде з поля свідомості. Однак у на самому початку освоєння нового руху свідомість присутній завжди. Виняток становлять лише найпростіші руху, котрим в організмі вже є готові вроджені чи придбані механізми. Характерним явищем, супроводжувачем переключення руху від вищого рівня більш низький, виступає «зняття зорового контролю… і заміна його на проприоцептивным. Це у цьому, що суб'єкт скочується до стану робити певну частину роботи дивлячись» .

Американский учений До. Халл з’явився основоположником сучасної психофізіологічної теорії навчання, яка пояснюватиме, як організм набирає також удосконалює життєвий досвід. До. Xaлл розглядав живий організм як саморегулюючу систему зі специфічними механізмами поведінкової і генетико-биологической регуляції. Ці механізми — переважно вроджені — служать підтримки оптимальних умов фізичного і біохімічного рівноваги в організмі — гомеостазу, входять у дію, що він нарушен.

В основу теорії Халла було покладено ряд постулатів, належних з наявних знань з клінічної фізіології організму, що мозку, отриманих до початку другий третини XX в. Сформувавши 16 таких постулатів з допомогою певних правил, які здавалися досить обгрунтованими, До. Халл дедуктивно побудував теорію поведінки організму, висновків з якої згодом знайшли експериментальне подтверждение.

П. До. Анохін запропонував модель організації та регуляції поведінкового акта, яка має місце всім основних психічних процесів і станів. Він отримав назву моделі функціональної системи.

Слева в цій схемою під назвою «обстановочная афферентация» представлена сукупність різноманітних впливів, яким піддається людина, виявився у тому чи ситуації. Багато пов’язані із нею стимули може стати несуттєвими, і тільки з них, мабуть, викличуть інтерес — орієнтовну реакцію. Ці чинники на схемою зображені під назвою «пускової стимул».

Прежде ніж викликати поведінкову активність, обстановочная афферентация і пускової стимул би мало бути сприйняті, т. е. суб'єктивно відбиті людиною як відчуттів і сприйняттів, взаємодія яких з минулим досвідом (пам'яттю) породжує образ. Сформувавшись, образ сам собою поведінки не викликає. Він обов’язково має бути поєднана з мотивацією і тією інформацією, що зберігається в памяти.

Сравнение образу з пам’яттю і мотивацією через свідомість призводить до ухвалення рішення, до виникнення у людини плану і програми поведінки: кількох можливих варіантів дій, які живуть у обстановці й за наявності заданого пускового стимулу можуть призвести до задоволенню наявної. потребности.

В ц. зв. з. очікуваний підсумок дій подано у вигляді своєрідною нервовою моделі — акцептора результату дії. Коли він заданий і відома програма дії, починається процес осуществлення действия.

С початку виконання дії його регуляцію включається воля, й інформація про дії через зворотний афферентацию передається в ц. зв. з., сличается із акцептором дії, породжуючи певні емоції. Туди ж кілька днів потрапляють, і інформацію про параметрах результату вже виконаного действия.

Если параметри виконаного дії відповідають акцептору дії (поставленої мети), виникає негативне емоційний стан, що дає додаткову мотивацію продовження дії, його повторення по скоригованої програмі до того часу, поки отриманого результату не співпаде із поставленим метою (акцептором дії). Якщо йому це збіг сталося з нерпой спроби виконання дії, виникає позитивна емоція, прекращающая его.

Теория функціональної системи П. До. Анохіна розставляє акценти у вирішенні питання про взаємодії фізіологічних і психологічних процесів і явищ. Вона показує, що та інші відіграють істотне значення у спільній регуляції поведінки, яка може отримати повне наукове пояснення і основі тільки знання фізіології вищої нервової діяльності, і основі виключно психологічних представлений.

А.Р. Лурия запропонував виділити три анатомічно щодо автономні блоку мозку, щоб забезпечити нормальне функціонування відповідних груп психічних явищ. Перший — блок мозкових структур, підтримують певний рівень активності. Oн включає неспецифічні структури різних рівнів: ретикулярную формацію стовбура мозку, структури середнього мозку, глибинних його відділів, лімбічної системи, медиобазальные відділи кори лобних і скроневих часткою мозку. Від цього блоку залежить загальний рівень активності і виборча активізація окремих підструктур, необхідна реалізації психічних функцій. Другий блок пов’язані з пізнавальними психічними процесами, сприйняттям, переробкою й зберіганням різноманітної інформації, котра надходить від органів почуттів: зору, слуху, дотику тощо. п. Його корковые проекції переважно містяться у задніх і скроневих відділах великих півкуль. Tpeтий блок охоплює передні відділи кори мозку. Він пов’язані з мисленням, програмуванням, вищої регуляцією поведінки й психічних функцій, свідомим їх контролем.

С блоковим представництвом структур мозку пов’язана проблема, яка отримала назву проблеми локалізації психічних функцій, тобто. більш більш-менш точного їх представництва окремими мозкових структурах. Є дві різні погляди щодо вирішення цієї проблеми. Одна отримав назву локализационизма, інша антилокализационизма.

Согласно локализационизму кожна, навіть найбільш елементарна, психічна функція, кожне психологічне властивість чи стан людини однозначно пов’язані з роботою обмеженого ділянки мозку, отже неї психічні явища, як у карті, можна розмістити лежить на поверхні й у глибинних структурах мозку в цілком певних місцях. Справді, свого часу створювалися більш-менш деталізовані карти локалізації психічних функцій у мозку, і з останніх таких карт була опублікована у 1930;ті роки XX в.

Впоследствии виявилося, що різні порушення як психічних процесів нерідко пов’язані з тими самими мозковими структурами, і навпаки, поразки одним і тієї ж ділянок мозку часто призводять до випаданню різних функцій. Ці факти зрештою підірвали віру в локализационизм й виробництвом призвели до виникнення альтернативного вчення — антилокализационизма. Прибічники останнього стверджували, що з кожним психічним явищем практично пов’язана робота всього мозку загалом, усіх її структур, отже казати про суворої соматотопической представленості (локалізації) психічних функцій в ц. зв. з. немає достатніх оснований.

В антилокализационизме обговорювана проблема набула свого рішення в понятті функціонального органу, під яким стали розуміти прижиттєво формирующуюся систему тимчасових перетинів поміж окремими ділянками мозку, що забезпечує функціонування відповідного властивості, процесу чи стану. Різні ланки такої системи може бути взаємозамінними, отже пристрій функціональних органів в різних людей то, можливо различным Однако і антилокализационизм не зміг остаточно пояснити факт існування більш-менш певної зв’язку окремих психічних і мозкових порушень, наприклад порушень зору — із поразкою потиличних відділів кори мозку, мови і слуху — із враженнями скроневих часткою великих півкуль тощо. п. У зв’язку з цим ні локализационизму, ні антилокализационизму до нашого часу зірвалася здобути перемогу друг над іншому, і обоє вчення продовжують співіснувати, доповнюючи одне одного у слабких своїх позициях.

При підготовці цієї праці були використані матеріали із російського сайту internet.