Жизнь і творчість письменника В.К. Винниченко

Життя та творчість.

Володимира Кириловича Винниченка.

План:

Життєвий шлях Володимира Винниченка.

1. Навчання та вушко політичної діяльності.

2. Винниченко-політик в боротьбі за вільну Україну.

3. Життя та творчість за кордонами рідної України.

Рання проза Володимира Винниченка (1902;1907).

1. «І відкіля ти взявся ми такий?».

2. На позвах із традицією: анатомія бунту («Повія», «Народний діяч»,.

«Сила й краса»).

3. Боротьба генерацій й антрепренер Гаркун-Задунайський.

4. Контрасти й метаморфози «смутного» години («Суд», «Контрасти»).

5. Психологія натовпу («Салдатики!», «Студент»).

Життєвий шлях Володимира Винниченка.

Навчання та вухо політичної діяльності.

Народився Володимир Кирилович Винниченко 16 июля за старим стилем 1880 р. у селянській родині в селі Веселий Кут Єлисаветградського повіту на Херсонщині (тепер — Григорівка Кіровоградська область); навчався у сільській початковій народній школі, згодом у Єлісаветградській чоловічій класичній гімназії, та не закінчив її, бо треба було б добувати якісь кошти на прожиття. Наймитував у поміщиків; йому судилося зазнати того, що і іншим селянам-бідарям, заробітчанам, — жорстоку експлуатацію, приниження людської гідності, голод, духовну сліпоту і відчай, що вибухає сліпою помстою.

У Златополі У. Винниченко екстернатом складає іспити за середню школу й із 1900 року стає студентом юридичного факультету Київського університету. Вже 21-річним бачимо його серед активістів української соціал-демократії. Спочатку він входити у склад Революційної Української Партії (РУП), заснованої в партії 11 лютого 1900 р. У жовтні 1905 р. РУП реорганізувалася в УСДРП (Українська соціал-демократична робітнича партія) — й Винниченко і стала однією із її лідерів.

Програму УСДРП передбачала ліквідацію самодержавства й встановлення демократичного ладу в Росії, ліквідацію залишків феодалізму в соціальноекономічній сфері, право націй на самовизначення, запровадження свободи слова, друку, маніфестацій тощо. Своїми програмовими положеннями УСДРП був пов’язана як із РСДРП, то й із рештою українських партій. Алі цікаво, що й із тими, й із тими вон перебувала у… стані постійного конфлікту. За словами історика, «якщо у першому випадку „агресором“ виступали російські соціалдемократи, які припускали можливість існування будь-якої національної соціал-демократії, крім української; то іншому — саме УСДРП виступила ініціатором роздмухування „класової боротьби“ всередині українства».

Щодо Володимира Винниченка ця загальна ситуація доповнювалася деякими суттєвими відтінками, що про них сказавши Євген Чикаленко, — він дуже добро знавши вдачу свого «хрещеника»: хоч Винниченко й належав до соціалістичної партії, писавши Є. Чикаленко, проте «я вважаю, що по вдачі своїй він швидше анархіст».

Чикаленко мав на увазі імпульсивну, амбіційну, затяту натуру Винниченка, у якому постійно живий тієї дух противенства, який ще із гімназійних часів створював йому репутацію enfant terrible (жахливої дитини), а пізніше — вічного порушника правил". У політиці, літературі, просто повсякденні. «Натура — як у туру», — зауважив в одному із листів Є. Чикаленко й мав, звичайно, рацію.

Винниченко-політик в боротьбі за вільну Україну.

4 лютого 1902 р. Володимира Винниченка вперше заарештували. Після кількох місяців перебування в Лук’янівській тюрмі його випустили, але й із університету виключили, в Києві жити заборонили, а невдовзі забрали на військову службу в 5-му саперному батальйоні («автопортрет» Винниченка тієї пори знаходимо в його «армійському» оповіданні «Боротьба»).

Відтоді письменник не припиняє політичної діяльності. Тому вирушає на Полтавщину, де продовжує революційну агітацію. Врешті решт його забирають у солдати. У війську юнак й далі Веде пропагандистську роботу, налагоджує зв’язки із революційною молоддю поза казармами. Усі це мало б закінчитися новим арештом, але й Винниченко не ставши його чекати й 1-го лютого 1903 р. втік з війська, подавши за кордон, у Галичину. Там він співпрацює у газетах РУПу, пише брошури і листівки, переправляючи їхні разом із іншою нелегальною літературою на Наддніпрянщину. Нелегально переходити кілька разів кордон з забороненою революційною літературою, та потрапляє до рук жандармів. Пригадали йому тут й дезертирство із армії - та на півтора року ув’язнили в камеру-одиночку Київської Лук’янівської в’язниці та в «дисциплінарний батальйон».Тепер його ув’язнення розтягнеться аж до революційних подій 1905;го.

Колі революційне піднесення пішло на спад, Володимира Винниченка арештували втретє. Сталося це восени 1906 р. І знову — Лук’янівка, котра ставала для нього другою «домівкою». У «третій політичній» Лук’янівської тюрми разом із Винниченком чекали наслідків слідства А. Жук, У. Степанківський, З. Єфремов. «Нас обвинувачувано в „українській змові“, осередком якої мала б бути редакція „Громадської думи“, — згадував згодом У. Степанківський. — Там, на Лук’янівці, аби не гаяти годину, Винниченко й я взялися студіювати англійську мову, Єфремов ж студіював французьку… Десь под кінець апреля чи радше на початку травня 1907 року приятелі Єфремова розстаралися і вибрали його на поруки. Опісля незабаром вийшов за грати і Винниченко — под заставу 500 карбованців, що примусивши за нього Чикаленко. Виходячи, Винниченко обіцяв Мені, що вибере і мене, та і справді зробив це за якийсь, може, тиждень… Нам суд було б призначено на 12 жовтня того ж таки 1907 року».

У день, коли мав відбутися суд, Винниченко й У. Степанківський перейшли австрійський кордон. Потяглися рокта життя в еміграції… Завершувався цілий період у політичній й літературній біографії Володимира Винниченка…

Володимир Винниченко проживає в Австрії, Франції, Швейцарії, Італії. Для політичної роботи приїздить нелегально в Україну, а 1914;1917 рр. Переховується від поліції як на батьківщині, то й в Москві, співробітничає в журналі «Українська жизнь».

Перші його твори — поема «Повія» та оповідання «Народний діяч», написані 1901 р. Першим ж твором, що з’явився друком на сторінках «Київської старовини» 1902;го, був повість «Сила й краса» (згодом прибирає назву «Краса й сила»). Пише багато, друкується часто, молодим прозаїком цікавляться відомі дітератори, популярні журнали і видавництва. Пам’ятався його лист «Про моралі панівних і моралі пригноблених» (1911), в якому революціонер й письменник писавши: «Я щиро і палко протестував проти соціальних несправедливостей, задля цього протесту йшов за грати, був готовий на смерть (!!!) за торжество своїх політичних лідеріва і соціальних убеждений».

Письменника глибоко вражає хворобливе, патологічне, егоцентричне в людині, Незважаючи тих, до якого світу — буржуазного чи пролетарського — вон належить. Він з тривогою спостерігає наростання таких суспільних настроїв й переживань, котрі сприяють формуванню здеморалізованих, одержимих ідеєю насильства в здобутті влади, спраглих до помсти фанатиків у подобі гордих «надлюдей», котрі готові в ім'я досягнення мети підкорити і партійних й безпартійних, добрих й злих, чесних й моральних (драма «Щаблі життя», романи «Чесність із тобою», «Рівновага», «По-свій», «Божки», «Хочу», «Записки Кирпатого Мефістофеля»).

Коли лишається їм, цим «нічним метеликам», котрі в пориванні до революційних ідеалів обпекли чисті крильця, як не одягати, а собі маску бездумності і моральної вседозволеності?

Ідейний й моральний розклад буржуазного суспільства, яку «поглинає» душі недавніх ідеалістів, обурює письменника, бо на його очах деморалізується українське сус-пільство, відкриває своє справжнє обличчя легендарний революціонер-підпільник, великодержавний шовінізм торжествує перемогу над українським національним відродженням (роман «Хочу»). Тому так дратівливо зреагував У. Ленін у листі до Інесси Арманд на роман У. Винниченка «Заповіт батьків», бо не міг сприйняти безжалісного розвінчання моральної деградації соціалістів-революціонерів. Згодом, у період національних змагань 1917; 1920 рр., він із болем переконається, у якої морально-психологічну прірву може «кидати» людину політика.

У період написання п'єси «Між двох сил», перебуваючи на Княжій Горі, й, здавалося б, щасливою долею «приречений» на творчість, він не заспокоюється, бо уже остаточно «захворів» на політику, й йому несила спокійно споглядати, як у Києві панує гетьман Скоропадський. На глибоке переконання У. Винниченка-соціаліста, лише смердоті, перековані, чесні, морально чисті соціалісти, повинні творити нову Україну. Тому політичні компроміси Скоропадського його знову підключають до боротьби. 1 серпня 1918 року гетьманська охранка заарештовує його. Щоправда, 4 серпня звільняють зпод варти (.

Та він розумів й ту обставину, що народ був розчарований діяльністю Центральної Заради, що його уряд, по суті, нічого позбавити її селянам й робітникам, а більшовицькі ідеї малі підтримку серед спролетаризованих мас. Спостерігаючи зростаюче невдоволення народу окупацією України кайзерівською Німеччиною, У. Винниченко висуває ідею повстання проти уряду гетьмани Скоропадського та цого спільників. Шансів на успіх було б обмаль, але й перемогу він вбачає до того, «що ми, укра-їнські соціялісти й демократи, що ми, українці, з'єдналися зі своїм народом. Хай нас розіб'ють фізично, але й духовно, національно і соціально, ми поєднані тепер й в слушний годину наш голос викличе довір'я в народі нашому».

Перемога було б здобуто, але й не ту, на якої очікував У. Винниченко — голова нового уряду Української Народної Республіки — Директорії. Знову ж трагічне непорозуміння. Він виступає за інтереси робітників, а виконавська влада тих інтереси топче. Члени Директорії - патріоти, «але й лише патріоти. Вони не революціонери». Усвідомлює, що історія щастя рідного народу не діятися, заті в історію страждань записано уже чимало сторінок. У. Винниченко намагається вийти зі складу уряду.

Незабаром з мандатом ЦК УСДРП письменник вирушає за кордон, начебто для участі у международній соціалістичній конференції, але й зупиняється в Австрії. Втішається спокоєм, самотністю, намагається взятися до роботи, але й його думи повсякчасно на Україні. Літо і осінь 1919 р., зима і весна 1920; го — плідні творчі періоди в його біографії. Пише повість «Тією бік», тритому мемуарно-публіцистичну працю про українську революцію «Відродження нації», а головне — поринає в політичну еміграційну діяльність. Вітає встановлення диктатури пролетаріату в Угорщині, обмірковує можливість соціалістичної революції в Західній Європі, виважує, що робити: віддатися улюбленій творчій роботі, жити в спокої, у злагоді із собою, чи знову зайнятися політикою, наштовхуючись, а образи і непорозуміння, на непевність й нещадне вимотування нервів й здоров’я? І знову політик перемагає художника.

Його захоплює ідея легального Повернення в Україну із метою компромісної співпрацю із радянською владою. Він глибоко щодо собі безжально аналізує минулі два рокта сходження до державності і доходити висновку, що робив усє, що найбільше топтало його гідність.

1. За кордонами рідної України.

Після цого Винниченко пориває із УНР. Після закордонної конференції УСДРП 14 вересня 1919 р. Він з кількома колегами виходить із УСДРП й створює у Відні Закордонну групу Української Комуністичної партії, організовує політичний, економічний й науковий тижневик «Нова доба», який починає виходити із березня 1920 року.

На сторінках «Нової доби» він публікує багато своїх статей, де аналізує минулі події, викладає свої подивися та позицію щодо розвитку політичної ситуації в Україні, гостро засуджує політику Директорії й продовжує переговори стосовно виїзду до Москви, наполягаючи на своїх умовах: «Самостійність державна; цілком незалежний, суто національний Український уряд; українська мова в всіх інституціях, урядах, школах; не лише посереднє, але й і безпосереднє, активне національне Визволення; незалежне військо, військовий й економічний союз та взаємна найтісніша допомога. Без вирішення цих питань їхати не можу».

Звісно, ці умови, вибудувані, по суті, за принципами конфедерації, не могли бути прийняті, тім паче за відсутності У. Винниченка. Тому він вирішує усе ж таки таки повернутися, щоб домагатися поставленої мети. Свідомо готується «йти, а усі труднощі, небезпеки, на притулок й вигнання», жертвує затишком, спокоєм, планами улюбленої творчої роботи — аби лише був із того якась користь для рідного народу. На цей крок він наважується і тому, щоб своїм прикладом заохотити інших, переконати в необхідності будувати нову Україну.

Письменник 24 травня 1920 р. Разом з дружиною Розалією Яківною із чеським дипломатичним паспортом та із відомим чеським соціал-демократом Яроміром Нечасом й особистим секретарем Олександром Баданом виїздить до радянської Росії.

«Власне, тепер тим понад відчуваю самітність: від антибільшовицьких кіл я відійшов, до большевицьких не ввійшов. Немає ані одної групи, із якою я почував бі собі злитим, Яка підтримувала б мене», — занотовує він 31 серпня 1925 року. Тепер він усе частіше задумується над тим, щоб зосередитися на своїй улюбленій літературній діяльності. Тім понад, що його п'єси «Брехня», «Чорна Пантера й Білий Ведмідь», «Закон», «Гріх» перекладаються на німецьку мову й з’являються в театрах Німеччини та інших європейських країн. Друкуються й перекладаються його роман «Чесність із собою», повість «Босяк»…

На екранах Німеччини в 1922 році демонструється фільм «Чорна Пантера», сценарій якого грунтується на п'єсі У. Винниченка «Чорна Пантера й Білий Ведмідь». Алі коли за кордоном твори У. Винниченка друкуються спорадично, то, на Радянській Україні видавництво «Рух» подає читачам зібрання його творів у двадцяти трьох томах. Кілька видань було б його тритомного роману «Сонячна машина», який, до речі, вперше був надрукований 1927;го році в Харкові; з’явилася і підготовлена за кордоном збірка оповідань «Намисто».

Київський державний драматичний театр імені Івана Франка здійснює постановку написаної в еміграції п'єси «Над». У 1920;1921 роках його п'єси ставилися над Києві й Харкові, але й і в Одесі, Львові, Чернівцях, Коломиї, Москві, Петербурзі, театрах Саратова, Самари, Тифліса, Ростова-наДону, Баку. Лесь Курбас у своєму «Молодій театрі» здійснив постановку п'єс «Базар», «Чорна Пантера й Білий Ведмідь», за участю режисера-постановника Ганта Юрі у тому ж театрі в 1919 році відбулась прем'єра п'єси «Гріх»…

Творчість Володимира Винниченка майже до середини 30-х років був серйозним й вдумливим об'єктом вивчення в школі, популяризації, літературознавчого дослідження, тобто фактом історії української літератури й явищем тогочасного літературного процесу. Щоправда, не усі його твори, котрі він написавши за кордоном — в Берліні, Празі, Відні, Франції, — були відомі в нашій стране. А він творив активно — писавши й соціально-психологічні драми та новели, соціально-утопічі романи, філософсько-соціологічні роботи, кіносценарії, багато малював, намагався переконати міжнародну громадськість персональними зверненнями до політичних діячів й до Організації Об'єднаних Націй в еобхідності згуртуваня всих миролюбних сил у боротьбі проти війни, за збереження природи, до утвердження принципів організації суспільства й світу на соціалістичних засідках, закликав до «світового світу без бомб й барикад».

Володимир Винниченко публікує в 1949 році політичний маніфест «Заповіт борцям за Визволення», бориться із голодом, з нестатками, мріє про завершення свого складного, драматичного, сповненого гірких розчарувань й нереалізованих планів життя на Україні. Та не судилося…

Так й помер він на чужині 6 березня 1951 року на власній садибі біля містечка Мужен департаменту Приморські Альпі у Франції. Там мав він клапоть землі, хату — свій «закуток», в якому із 1934 року разом з дружиною Розалією без необходимых матеріальних достатків проживав останні важкі рокта. Чи не найважчими були рокта фашистської окупації Франції. Письменник рішуче відмовився від будь-яких форм співпрацю із фашистами, перебував под постійною загрозою арешту та депортації.

Рання проза Володимира Винниченка (1902;1907).

«І відкіля ти взявся ми такий?».

Передусім — коли у Володимира Винниченка з’явилися Перші літературні зацікавлення? За які обставин й коли саме він розпочав свої проби пера?

Щоб відповісти на ці запитання, слід нагадати кілька дат із біографії письменника.

З 1890 по 1899 р. Володимир навчався в Єлісаведградській класичній чоловічій гімназії. Проте атестат зрілості в цьому навчальному закладі йому не бачили, — швидше на через непорозуміння із адміністрацією гімназії. Документ про освіту він отримав лише в 1900 р., склавши екстерном іспити у Златопільській гімназії (містечко Златопіль тоді було б на південній околиці Київської губернії; із 1914 р. входити у склад Новомиргорода, нині районного центру на Кіровоградщині). Про те ж року 20-літній Володимир Винниченко ставши студентом юридичного факультету Київського університету. Мине небагато години — й він дебютує як літератор: журнал «Київська старовина» (1902 р., кн. VIII-IX) надрукував його оповідання «Сила й краса», навіяне златопільськими враженнями. Юрій Тищенко, один із перших географів Володимира Винниченка, стверджував, що воно та і написано було б в Златополі.

Були у Винниченка, проте, й раніші літературні спроби. З його юнацьких творів до нас дійшла лише поема «Повія» (інша назва — «Софія») — твір зовсім слабкий, проте цікавий із погляду з’ясування творчих орієнтацій молодого єлісаветградця. На неї свого годині на 1929 р., уже звертали увагу дослідники.

Розшукані автором цих рядків два листи юного Винниченка, що їхні він адресував у Львові редакції журналу «Літературно-науковий вісник», допомагають з’ясувати деякі цікаві деталі літературної біографії молодого письменника.

Юнак з Єлісаветграда, який ще і листом українським не оволодів як слід, мав зухвальство пропонувати редакції поважного львівського часопису свою поему: «Прошу редакцію «Літературно-наукового вістника», як якщо котранебудь спроможність, надрукувати мою «Софію». Я уже раз посилав вам, та Господь її знає, де вона ділася, бо ніякого ані від кого одвіту не травня. Гадаю, що на кордоні не пропустили її через ті, що написавши її гімназист, а гімназистам, відома річ, нічого ані писати, ані друкувать не можна. Колі ж вам вон непридатна, то благаю надрукувать в якому-небудь іншому українському часописі; як й се ж не можна, то прошу одіслать її в Цюріх.

Мені ж, благаю, напишіть (в случаї, якщо вона не може бути надрукована), чим вон непридатна. А як надрукуєте, то й про сім сповістіть".

Отже, Винниченко готується вступати до Київського університету. Атестат зрілості він отримав у Златополі 10 червня 1900 р., а студентом ставши у серпні 1900 р. Таким чином, лист до редакції «Літературно-наукового вістника» Винниченко надсилав, напевне, у проміжутку між цими датами.

Цікаво, однак, чому автор «Софії» просити редакцію переслати його рукопис (у разі, якщо поему не надрукують) не тому в Знам’янку, звідки він надсилав свого аркуша, а… в Цюріх? Річ у тім, що в Цюріху жила (навчалася?) якась А. Волик; був вона вочевидь людиною досвідченішою в літературних справах, ніж Винниченко. Схоже навіть — мала якийсь зв’язок із «Літературно-науковим вісником», оскільки свій лист до редакції, датований 4 лютого 1900 р., завершувала обіцянкою прислати невдовзі «вірші, за які я писала в прошлім письмі». А сам її лист — це прохання повідомити, як редакція вирішила розпорядитися поемою «Софія».

До «Літературно-наукового вістника» Винниченко надсилав й якесь з своїх ранніх оповідань, теж з проханням «помістить у собі». Тільки уже не з Знам’янки: лист до редакції, датований 29 березня 1901 р., свідчить, що мешкав він тоді (уже студент університету!) в Києві за адресою: вул. Жилянська, 132, кв. 5.

Можна, отже, зробити кілька з висновками щодо обставин, за які починався Винниченко-письменник:

1. Перші літературні спроби У. Винниченка припадають одну годину ще до його навчання в Єлісаветградській гімназії (не пізніше 1899 р.). На той час було б, зокрема, написано поему «Софія» («Повія»).

2. Упродовж 1899 — 1900 рр. Винниченко намагається зав’язати творчі контакти із редакцією львівського журналу «Літературно-науковий вісник». У цьому йому сприяє якась А. Волик, студентка із України, Яка навчалася в Швейцарії (Цюріх).

3. Частину літа 1900 р., после отримання атестату зрілості в.

Златопільській гімназії, майбутній письменник провів у Знам’янці, наймаючи помешкання в «пана Аппановича», де і готувався до вступу в університет й водночас писав.

4. Оповідання «Сила й краса» Винниченко написавши не 1900 р. в Златополі.

(як стверджував Ю. Тищенко), а пізніше, уже в Києві. 1900 р. він міг запропонувати «Літературно-науковому віснику» поки що лише свою юнацьку поему.

Потрібно було б ще цілих два рокта, щоб його перо стало вправнішим. Дещо з своїх писань студент Винниченко пропонував редакції «Київської старовини». Володимир Науменка, тодішній редактор журналу, запам’ятав, що якесь з принесених Винниченком оповідань він відхилив, оскільки було б воно та «дуже ріденьке». Написане було б ті оповідання російською мовою.

І усе ж таки дебютував Володимир Винниченко саме на сторінках редакції «Київської старовини». Редакція часопису містилася на вулиці МаріїноБлаговіщенській (тепер — вул. Саксаганського); там-таки, в будинку под номером 91, мешкав відомий меценат й громадський діяч Євген Чикаленко, на «понеділках» й «суботах» якого бував Винниченко. Євген Чикаленко ставши його «хрещеним батьком»: оповідання «Сила й краса» було б надруковане в «Київської давнини» саме за наполяганням Чикаленка («по моєму напосіданню», — як писавши він згодом у «Спогадах»).

Два київські рокта, котрі минули із години вступу Володимира Винниченка на правничний факультет університету (серпень 1900 р.), й аж до появи в «Київської давнини» оповідання «Сила й краса» (осінь 1902 р.), були надзвичайно бурхливими в його житті. Вступивши до університету, Володимир Винниченко потрапивши у вір подій, якими живий Київ. Студенство бунтувало проти політики уряду, брала доля в робітничих демонстраціях. 1901 р. 183 студенти Київського університету були виключені й віддані в солдати. Зіткнення молоді із владою, однак, не вщухли, тім паче, що студентський рух почав набувати рис організованості.

Загалом на зламі століть Український національно-культурницький рух різко політизується. Молодь не задовольняється етнографізмом й суто просвітницькою роботою. Виникають укра-їнські політичні партії, котрі висувають демократичні гаснула, заносять до програм ідею автономії України. Політичну моду визначає соціалістична ідея. У українських партіях вон поєднується із національно-політичними визвольними прагненнями. Ключовою постаттю в революційних процесах початку нового століття стає студент. Історик І. Лисяк-Рудинський із цого приводу дотепно зауважив: «На політичну сцену виходить тип революційного юнака із „Комуністичним маніфестом“ в одній кишені і із „Кобзарем“ у другій». Ці слова наче про Винниченка сказані.

Найдивовижніше, що в 1902;1907 рр., віддаючись революційній роботі, провівши понад три десятки в Лук’янівці, він чимало встиг зробити як літератор (а 1905 р., між іншим, домігся ще і права скласти державні іспити в Київському університеті, успішно витримавши їхні). У 1902 р. Винниченко надрукував два оповідання, у 1903;му — шість, у 1904;му — два, 1905;му — два, 1906;му — шість, 1907;му — сім.

Деякі із них вийшли окремими книжечками («Боротьба», «Суд», «Салдатики!», «Роботи!» — 1903 р.). Тоді ж у Львові було б бачено й першу прозову збірку молодого письменника — «Повісти і оповідання». До її складу увійшло п’ять творів — «Боротьба», «Антрепренер Гаркун-Задунайський», «Біля машини», «Сила й краса» та «Суд».

На 1906 р. київське видавництво «Вік» випустило ще одну збірку «вибраного» Винниченка под назвою «Краса й сила». Саме на цю книжку відгукнувся Іван Франко, присвятивши їй статтю «новини нашої літератури», Яка починалася радісно-здивованим вигуком: «І відкіля ти такий узявся?» — то й хочеться запитати буд. Винниченка, читаючи його новели, які в оцій книжці зібрано сім. Серед млявої, тонко-артистичної та малосилої чи ординарно шаблонової та безталанної генерації сучасних українських письменників раптом виринуло щось таке дуже, рішуче, мускулисте й повне темпераменту, щось таке, що не лізе в кишеню по слову, а сипле його потоками, що не сіє крізь сито, а валити валом, як саме життя, в суміш, українське, московське, калічене і чисте, як срібло, що не знає між своїй обсервації й границь своїй пластичній творчости, й відкіля ти взявся ми такий? — хочеться по кожнім оповіданню запитати буд. Винниченка".

Утім, це був не перший відгук Франка на творчість прозаїка-дебютанта. У своїх літературних оглядах він й раніше прихильно оцінював його оповідання, відзначаючи «незвичайно багатосторонній, дужий талант та знання життя» й порівнюючи молодого Винниченка із Панасом Мирним.

Десь наприкінці 1905 р. велику статтю про прозу Винниченка написала Леся Українка (щоправда, бурхливі події не дали змоги завершити й надрукувати її). Морально й матеріально підтримував свого «хрещеника» Євген Чикаленко…

Таким чином, дебют молодого письменника мав добрий резонанс. Гостру полеміку із Винниченком критика поведе трохи згодом, после появи його п'єси «Шаблі життя» (1907 р.), із якої, власне, починався «новий» Винниченко…

На позвах із традицією: анатомія бунту («Повія», «Народний діяч»,.

«Сила й краса»).

Період літературного учнівства молодого письменника, треба думати, проминувши досить швидко. Між його юнацькою поемою «Софія» («Повія») та оповіданням «Сила й краса» (пізніша назва — «Краса й сила») чималенька якісна дистанція. І якщо «Софія» писалася орієнтовно в 1899 р., а «Сила й краса» — на початку 1902;го, то можна лише подивуватися зі стрімкого творчого зростання Винниченка.

У «Повії» він намагався продовжити добре-роздроблену попередниками тему «української трагедії» — нещасливої любові дівчини із бідного роду до панича (назвавши ж Теодор Драйзер «американською трагедією» історію загибелі двох молодих людей!). Сюжет поеми цілком традиційний. Наймичку Софія покохала багатого. Простодушне і щира, вон засліплена своїм почуттям, тому гіркі застереження сільського парубка Миколи, який кохає її, хоч й породжують сумніви в дівочій душі, проте голос серця виявляється дужчим за голос розуму. Прийшла осінь, пані залишили село, а із ними подалася і Софія.

Настала осінь. Чорні хмари,.

Мов полі чистеє отари,.

Вкрили небо. Почорнів.

Зелений гай; із-за долини.

Мороз повіяв, й будинок,.

Панами кинутий, пустів.

А що ж Софія? За панами,.

Вмиваясь гіркими сльозами,.

Й собі залишила село.

Кінцівка першої частини поеми написана більш-менш вправно, хоч погане знання мови «русифікованим автором» (М. Марковський) дуже уже впадає в око.

У другій частині «Повії» Софія, котра напівзмерзлою знову прибилася в село, сповідається перед престарілим Миколою. Її точити «тяжка болість». Пані, остерігаючись лихої слави, віддали Софіїну дитину в «воспитательний» будинок, а на саму її прогнали на вулицю, звідки якась жидівка відвела Софію в дім розпусти… Софія, проклинаючи панів, плачу над загубленою долею.

Винниченко ризикував бути зарахованим до числа Шевченкових епігонів. І річ в повторенні відомого мотивацію зневаженого паничем дівочого кохання. Річ ще і у не вельми вмілому використанні ритміки, стилістичних конструкцій, строфіки автора «Катерини».

Утім, учнівство Винниченка в поемі «Повія» помітне не лише із його наслідування Шевченка. Великою є залежність й від інших літературних зразків («Бурлачка» І. Нечуя-Левицького, «Повія» Панаса Мирного). Вочевидь, це відчував й сам автор, оскільки його Перші твори засвідчують цікаву суперечність: значна залежність від української літературної традиції супроводжується просто-таки відчайдушним намаганням позбутися цієї залежності, бажанням полеміки із традицією. Оповідання «Народний діяч» та «Сила й краса» досить характерні із цого погляду.

Можна припустити, що назва Першого із них — патетична і піднесена. Направду ж…

Винниченко використав поширену в українській літературі кінця ХІХ ст. сюжетну схему: панич, який під'їздить на вакації до батьків, зав’язує роман з дівчиною простого роду. У Михайла Старицького (драма «Не судилося») усе завершується ситуацією, схожою на, в якій опинилася Шевченкова Катерина. Мотив спокушеної дівчини у Старицького домінує. Проте Винниченко, із усього видно, був знайомий з творами, де в центрі уваги авторів виявлялася постать молодого інтелігента-народника, змальована то патетичному, то іронічному ключі.

Від Радюка до Раденка — таким був спектр героїв цого типу, якщо матір на увазі в першому випадку повість І. Нечуя-Левицького «Хмари», а іншому — повість Б. Грінченка «На розпутті». І. Нечуй-Левицький переносити до «націонала» Радюка із двоїстим почуттям: цей герой дорогий йому своїм українофільством й готовністю кинути виклик оточенню, але й слів, декларацій у нього значно більше, ніж учинків; лише у ж вчинках є щось наївне, бутафорське, поверхове. Нічого не виходить й із прекрасних намірів Гордія Раденка: Грінченко показавши драму інтелігентських ілюзій, котрі, зіштовхнувшись з реальним життям, розвіюються, як дим…

Винниченко, пишучи свого «Народного діяча» через тридцять років после «Хмар» й після десяти — после повісті «На розпутті», мав можливість пересвідчитися, що народницький ідеалізм раз за поставав у глузливому вигляді. Його Вася (він ж — Василь Семенович Головатий), недовчений студент, який, навчаючись у Київському університеті (звідки його вигнали за доля в «безпорядках»), нахапався народницьких, із українофільською «начинкою», ідей, зовсім не викликає, — як Радюк чи Раденко, — якихось складних почуттів. Винниченко із самого початку вдається до іронії. З передісторії появи Васі в селі відомо, що в університетські «бунтарі» він потрапивши цілком випадково; що цілий рік Вася не ходив на лекції, оскільки «лише знавши, що їздив із шансонетками, бенкетував цілими тижнями, кидав грішми й всіма своїми силами по будь-яких притонах».

Вася головатий постає досить кумедним, коли він, вбравшись у сорочку із грубого полотна, кучерські шаровари і чоботи, звільняє управителя і починає господарювати сам. Нічого доброго із того, звісно, не виходить. Книжечки, котрі молодий господар роздає селянам із наміром просвітити темних, тих пускають на куриво… Проте нашого героя все ще стає в позу, заходити у патетику («Я кинувши ті життя, і починаю нове»), хоча що далі, то очевиднішою стає правота слів його матері: «Я ж бачу, що ці ідеї недовговічні в тобі».

Матір Васі Головатого Винниченко малює без будь-якої сентиментальності. Ця провінційна пані в його оповіданні постає як виділення неробства і розпусти. Її розваги із лакеями і управителем, холодно-цінічний тон у розмові із сином, недочитаний томик Поль де Кока, — вісь тло, яку підсилює враження маскараду, мимовольі влаштованого Васею.

Алі є ще Галя, найцікавіший персонаж оповідання. Вродлива і розумна сільська дівчина, вон врешті-решт подається в місто, де стає шансонеткою. Винниченко, як бачимо, не полишив тими своєї юнацької поеми, лише цого разу вирішив її в зовсім іншому ключі. Якщо Софія із «Повії» — це спокушена і кинута паничем дівчина, то Галя сама обирає земельну частку, свідомо продаючи красу. Вона, кажучи словами Лесі Українки, «знає, що краса — сила, й їй шкода витратити цю силу „задарма“ серед людей».

Закохана у Васю, Галя водочас розуміє, що любов її приречена. Драма Галиного кохання, щоправда, був б у творі серйознішою, якби героєм її серця був не такий опередковий персонаж, як Вася. «Ві такі гарні, чистенькі… потім, ві якісь чудні собі», — каже Галя Васі, який нудно проповідує їй платонічну любов, ніяк не наважуючись одружитися на дівчині. «Чудний» Вася, видно, уже тім привабив дівчину, що він не схожий на грубуватих парубків, а ній живе якийсь потяг доти, яким живуть її сільські ровесниці. Вона чудово розуміє, що несмілива Васина пропозиція вийти за нього заміж — це чергова «химера»… Саме із цого комплексу чинників й випливає рішення Галі податися в місто, де вон, зрештою, і продає свою красу.

Оповідання завершується епілогом: Вася, тепер вже офіцер, випадково зустрічається із Галею, міською повією. Ця сцена написана Володимиром Винниченком із точним дотриманням всіх нюансів психологічної ситуації. Вася й Галя — це уже в чомусь інші, ніж ми Бачили досі, люди. Кожен із них знайшов свою «нішу» й, здається, цілком задоволений тім, хоч у такому «щасливому» фіналі є своя гіркота.

Поширена сюжетна схема под пером Винниченка, отже, набула деяких нетрадиційних рис. Цілком можливо, що в наміри автора входило навіть пародіювання зужитих шаблонів народницької прози. Інакше як пояснити ті, що центральний персонаж твору є, власне, карикатурою на «народного діяча»? Причому, настільки очевидною, що Леся Українка навіть вважала оповідання зіпсованим саме цією центральною постаттю. І, водночас, на її погляд, в «Народному діячеві» було б намічено чимало такого, що пізніше Винниченко «розвине із більшою вдумливістю й технікою в наступних оповіданнях».

У «Народному діячеві» Васі Головатому бачимо невідповідність між оболонкою й суттю, що робить його кумедним в очах оточення. Пізніше ж (у п'єсах й романах 1906;1916 років) Винниченка-художника цікавитимуть і інші, более моторошні «невідповідальності», — та «дисгармонія» між гаслами й практикою, метою й засобами, із якої виростала «бісівщина» у революційному русі…

Алі ще більшою мірою слова Лесі Українки стосуються Галі, в образі якої проглядає типаж деяких героїнь письменника із наступних його творів. Саме через цей образ Винниченко увіходитиме в дуже специфічний світло людей, моральні уявлення які не збігаються з загальноприйнятими.

Бунтуючи проти народницької традиції в літературі, намагаючись відштовхнутись від літературних зразків, вироблених, скажімо, І. НечуємЛевицьким, Винниченко бравши собі у «спільники»… Максима Горького. Недарма ж после «Сили й краси» про нього заговорили як про «українського Горького»! Передусім, через ті, що, як й автора «Челкаша» та «Мальви», його притягували до собі «випадки суспільності» (І. Франко), — тобто, химерний світло усяких босяків, злодіїв, повій.

Литературная молодість Винниченка збіглася зі стрімким злетом популярності Горького, який одну годину появи в «Київської давнини» Винниченкової «Сили й краси» був вже автором «Нарисів і оповідань» у двох томах, повісті «Фома Гордєєв»; до світу його героїв («колишніх людей») був прикута увага провідних критиків. Переклади оповідань Горького (наприклад, «Двадцять шість й одна») друкували і укра-їнські часописи. Загалом читацька аудиторія цого письменника був величезною.

як ми уже знаємо, влітку 1899 р. 19-річний єлісаветградець Володимир Винниченко на кілька місяців ставши степовим пілігримом, та і пізніше таких мандрів «по Україні» (як у Горького — «по Русі») в нього якщо чимало. Причому, були смердоті для нього часткою творчого процесу, оскільки давали матеріал для тієї художньої панорами «низового» життя України, Яка поставала зі сторінок його численних оповідань перших років ХХ століття.

«Відпадки суспільності», «кримінальний елемент» под пером Винниченка поставали не ті щоб привабливо… просто молодий прозаїк відмовлявся дивитися на своїх героїв очима моралізатора. Спробуйте глянути на горківську Мальву очима якої-небудь «тургенєвській дівчини»: стільки несимпатичного, дикого, аморального, а головне — чужого собі знайшов бі суворий погляд героїнь із романів «Напередодні», «Весняні води», «Перше кохання», «Дим»… Тім годиною у Горького Мальва приваблює своєю… гріховною красою.

Так й Винниченко: він, як спостеріг ще Франко дивуватися на своїх героїв їхніми ж очима. У нього «немає ані крихітки жадної сентиментальності, він не обурюється, не сердитися на тихий людей, ані на суспільність, що їхнього зробило такими. …Ті, що зі стану суспільності злочину, крадіж, проституція, ошуканство, — не має ніякого значення, тут се просто „робота“, щоденне заняття, спосіб життя».

Це дуже нагадує характеристику, якої давши оповіданням Горького Лев Толстой: «Ми знаємо, що босяки — люди і брати, але знаємо це теоретично, він також показав нам їх на повен зріст, люблячи їх, і заразив нас цієї любов’ю» (запис у «Щоденнику» від 11 травня 1901 р.).

Світ, у якому живуть герої «Сили й краси», має свої закони і виміри, й Винниченко не поспішає прикласти до нього інші, ганьби й загальноприйняті, мірки. Він показує нам двох містечкових злодіїв, Ілька Чубатого і Андрія Голуба, а також жінку із того ж кола «випадків суспільності» — Мотрю Чумаченко, доньку удівця-п'яниці.

Психологічну основу сюжету складають внутрішні хитання Мотрі, ті, що називається «боротьбою мотивів». На кому зупинить вон свій вибір? Ілько й Андрій — цілком протилежні натури. Це видно навіть із несхожості стилю злодійської «роботи» шкірного із них. Ілько ненавидьте «приставлятися» і «піддурювати», його принцип — «побачив, узяв та і герехт». Андрієві ж потрібні «спектаклі»; він хитріший, вигадливіший, підступніший…

Для Мотрі Ілько є втіленням краси, Андрій — сили. Вона добро бачить різницю між ними двома. Красень Ілько добріший, але й в його м’якості криється безвольність, а жінці потрібна надійна опора. Він безпосередній, ясніший — але й і более однолітній («Я любуюся із тобі, — каже Мотря, — й як „отченаш“ знаю тобі»; «вийшла б я завжди за тобі, пожила б й занудилася»). Андрій ж, хоч й грубий, й навіть жорстокий у хвилини ревнощів, проте одне Мотря передчуває, що із ним вон «не пропаде», бо постійно викличе хоч й нечистий, а все-таки гріш. Доти ж Андрій — батько її Іваська. Та і не знудиться вон із ним, як із Ільком: «Андрій то уже і сам чорт не взнає, — сьогодні він такий, завтра такий, тоді ще він який…».

І це справді так: читач устигає побачити Андрія в спалахах брутального гніву, а і несподіваної ніжності. Один стан його імпульсивної вдачі раптово приходити на зміну іншому, й головна причина того — ревнощі цого Отелло із винниченківського Сонгорода.

Алі зробити остаточний вибір Мотрі нелегко — вон, як сама каже, «привикла» до обох. Оці хитання її душі між «силою» й «красою» в оповіданні Винниченка надзвичайно цікаві. Ситуація цілком класична: якби Ількові - Андрієва рішучість та воля, а Андрієві - Ількова врода і доброта… Двозначність своєї ситуації відчуває і сама Мотря, недарма ж вон, сміючись, каже Ількові: «Якби можна за двох вийти!» Хоч, зрештою, вибирає таки Андрія.

Вісь такий цей нетрадиційний Винниченків любовний трикутник. Його не розламують якісь штучні психологічні парадокси: автору, загалом, вдається залишатися в берегах природної оповіді.

Утім, Леся Українка у своїй з статтею про прозу молодого Винниченка, відзначивши чимало достоїнств «Сили й краси», зауважувала саме із приводу неточностей автора у сфері психологічного мотивування характерів й ситуацій («незрозуміло, чому Ілько пасує перед Андрієм» — начебто ж усе промовляє про незалежність його вдачі; дивним видався Лесі Українці й надто різкий перепад між уседозволеністю персонажів оповідання до шлюбу й благопристойністю — после нього (…). Найбільшу ж незгоду викликало в неї намагання Винниченка зумовити злодійство Ілька і Андрія более глибокими соціальними мотивами (як каже Ілько, «тоді буду робить, як будуть робити… усі багачі»; «я із бідного не деру»…).

Якщо попередні Лесині зауваження подано у формі здивувань й «зустрічних міркувань», то цого разу вон категоричніша. Натяжка молодого прозаїка щодо соціального (нібито!) протестанства двох сонгородських приятелів її «неприємно вражає». «Звичайно, серед злодіїв й розбійників зустрічаються люди з суто реформаторськими нахилами, … але й герої п. Винниченка… надто дріб'язкові й в почуттях, й у вчинках», — цілком резонно зауважує авторка з статтею, додаючи, що подібна натяжка характерна і для творів досвідченіших письменників («Лихі люди» Панаса Мирного, повість Максима Горького «Троє»…).

Робити із Ілька Чубатого такого собі сонгородського Кармелюка — й справді марна річ; конфлікт оповідання розгортається над соціальній, а психологічно-побутовій площині. І якщо більшість членів редакції журналу «Київська старовина» висловлювалася проти публікацій «Сили й краси» на сторінках часопису (потрібна був сильна «пресія» Чикаленка, щоб твір таки з’явився в друці!), то головна причина такої настороженості полягала в нестандартного підході молодого Винниченка до традиційної моралі. Він показує порок, у якому… не має пороку, гріх, у якому… немає гріха. Щодо персонажів його «Сили й краси» можна було б б повторити слова російського критика-народника М. Михайлівського, сказані на адресою босяків Горького: смердоті - «не відкинуті, але що відкинули»! Якщо смердоті і «виломилися» з установлених норм, то зовсім від того і не страждають. Є навіть якась гріховна поєзія до того мимовільному викликові, якій смердоті кидають оточенню. Їхній «буйний», некерований світло под пером Винниченка має якусь загадкову привабу, що і викликало опір поважних київських інтелігентів старшої генерації.

У «Силі й красі» можна побачити зародок майбутніх Винниченкових парадоксів. Вже тут проглядає думка про відносність, умовність усіляких моральних табу. як казав один з героїв Шекспіра: «ніщо не є саме собою добро чи погане — таке воно та стає у нашім сприйнятті». Коли ж до «нашого сприйняття», то Винниченко із азартом відкидав пуританську регламентованість життя, хоч — був у цьому його азарті й якийсь ризикований розмах, починав проглядати культ насолоди життям, який нічого-нічогісінько із себе не визнає. Радість життя, його повнота й яскравість — понад усє! У «Силі й красі» така Винниченкова філософія лише зароджувалася. У полемічних, різких тонах він формулюватиме її трохи згодом — передусім у п'єсах й романах 1907; 1912 рр.

А поки що Винниченко сперечається з старою літературною традицією, кепкуючи, скажімо, над манерою змальовувати дівочу красу, а-ля НечуйЛевицький («Сила й краса»), над безнадійним провінціалізмом «малоросійських» труп («Антрепреньор Гаркун-Задунайський»)… Сучасники помічали в оповіданні «Сила й краса» бунт — «бунт проти мертвотного спокою, проти… повільності, застою»; в Андрієві, який уособлює силу, Бачили «вушко протесту проти сонгородської млявості… індивідуалізм та романтику сильної натури».

З бунту літературних неофітів рано чи пізно постає нова художня реальність. Об'єктивна ж потреба в якісному оновленні української літератури на межі століть був вельми гострою. Молодий Винниченко із його зухвалим намаганням заперечити стереотипи ішов на зустріч цій потребі.

Боротьба генерацій й антрепренер Гаркун-Задунайський.

На перехресті ХІХ й ХХ століть українська літературна молодь досить різко протиставила собі старшій генерації. Усвідомлюючи собі як нове покоління, орієнтації і зусилля якого мають бути адекватними вимогам години, вон багато що заперечувала в досвіді «батьків». «Конфлікт поколінь» набирав гостроти. Особливо різко пролунали з статтею авторів журналу «Українська хата» (псевдонім — М. Євшана й М. Сріблянського), котрі «боротьбу генерацій» обгрунтовували як запоруку розвитку, оновлення літератури. Вогонь було б відкрито по українофільству, «патріотично-романтичній жувачці», тобто — літературі народницького гатунку.

Микола Євшан й Сергій Єфремов — вісь два полюси тієї дискусії. Зосереджена вона був, головним чином, на сторінках «Української хати» й газета «Рада». Хатяни відстоювали орієнтацію української літератури на досвід європейської літератури, зокрема — на модерністські течії в ній; смердоті сповідували культ вічної краси і сильної особистості; їхні вабив ідеал незаангажованого, вільного від проповіді «певних громадських чи партійних інтересів» мистецтва, місія якого не зводилася б до ролі «популярних брошур» й «копіювання дійсності». Заперечуючи утилітарність літератури, хатяни натискали молодь «под прапор мистецтва», маючи на увазі, що воно та саме собі ціль. («Предметом поезії є лише вона сама, а чи не дійсність», — писавши Ш. Бодлер, й ці його слова М. Вороний недаремно узявши за епіграф до свого полемічного послання «Івану Франкові»).

Якщо М. Євшан у своєму підході до літератури дотримувався принципу естетичного, то статтях З. Єфремова обгрунтовувався принцип соціологічний: у літературі його цікавили передусім ідеї; призначення письменства вбачалося критикові в служінні народові, до того, щоб бути учасником суспільних змагань. Представник запізнілого народництва, З. Єфремов (як й загалом «радяни») модерністських новацій не визнавав й пристрасно полемізував із тими, хто їхнього обстоював…

І усе ж таки полеміка між «хатянами» і «радянами» був хоч й вельми суттєвим, але й лише фрагментом того «конфлікту поколінь», який знаменував об'єктивну потребу якісного оновлення української літератури. Леся Українка не входила до кола «Української хати», але й в своїх аркушах вона так саме шпетила «старих» (найчастіше — І. Нечуя-Левицького). Михайло Коцюбинський приятелював з засновником газети «Рада» Євгеном Чикаленком, однак й він закликав побратимів за пером братися за нові для української прози тими — психологічні, філософські, історичні й за нові способи їхнього художнього вираження.

Прапором покоління «Молодої України» (як називав його Іван Франко) було б гасли європеїзму. «Тепер поміж нашою молодою громадкою почалось таке „західництво“, що багато хто береться до французької, німецької, англійської та італьянської мови, аби могти читати чужу літературу, — писала в 1891 р. Леся Українка своєму духовному батькові Михайлу Драгоманову. -… Я надіюся, що, може, як понад знатимуть українці чужу літературу, то, може, згине із нашої літератури отой невдалий дилетантизм, що так тепер панує в ній».

Трохи згодом (1898 р.) І. Франко констатуватиме як одну із характерних тенденцій культурного життя в Європі «інтернаціоналізацію літературних уподобань й інтересів», маючи на увазі взаємодію й взаємне збагачення літератур. Зрозуміло, що цей процес був благодатним для українського письменства, переобтяженого етнографічно-побутовою «старосвітщиною». Увага до нових художніх явищ й течій у європейській літературі в середовищі «Молодої України» супроводжувалося радикалізацією національного самоусвідомлення. «Ми відкинули назву „українофіли“, а звемось просто українці», — це зізнання 21-річної поетеси, чий літературний псевдонім — Українка — звучав, як виклик й самоствердження, вельми красномовне.

Цікаво, що у самій західноєвропейській літературі наприкінці ХІХ ст. потреба нової естетичної якості усвідомлювалася як нагальне заподіяння. У тієї годину, коли Леся Українка посилала в Болгарію свої листи, адресовані М. Драгоманову, популярний норвезький письменник Батіг Гамсун виступив з доповідями «Норвезька література», «Психологічна література» й «Модна література». Вони він називає головним недоліком Сучасної норвезької літератури ті, що вона «цікавилась понад звичаями, ніж людьми, а отже суспільними питаннями більше, ніж людськими душами». Визнаючи заслуги Р. Ібсена, Б. Байорнсона, Ю. Лі, До. Гамсун, разом із тім вважав, що смердоті створили «соціальну», а чи не «психологічну літературу», «характери» й «типи», а чи не «психологічні індивідуальності». сучасний письменник, на думку До. Гамсуна, має бути проникливим психологом, який приділяє пильну увагу зображенню «несвідомого душевного життя людини».

Хіба не суголосні ці думи тім закликам, із якими в 1902 р. зверталися до літераторів-побратимів М. Коцюбинський та М. Чернявський? Хіба не про ту ж психологізацію літератури мовивши у 1904 р. Іван Франко, називаючи У. Стефаника, М. Коцюбинського, У. Винниченка «поетами душі, психологами і ліриками», для які «головна річ — людська душа»?

Навіч — спорідненість естетичних шукань в українській й західноєвропейській літературах, один з виявів ідеї європеїзму, сповідуваної молодою генерацією українських письменників початку ХХ ст. …

Володимир Винниченко у дискусіях цієї пори участі не бравши. Хоча… як вже сказано, в його ранніх новелах є досить промовиста латенина (прихована) критика, котра виразно засвідчує настрої бунту автора проти української літературної «старосвітщини». Якщо в поемі «Повія» Винниченко сам ще наслідував «Бурлачку» І. Нечуя-Левицького, то «Силі й красі» бачимо полеміку із манерою змальовувати дівочу красу так, як це робив патріарх української прози: «Те був краса, що виховується лише на Україні, але й не така, як малюють її деякі із наших письменників. Не неї ані «губок, як пуп’янок, червоних, як добро намисто», ані «підборіддя, як горішок», ані «щок, як повная пика» й сама вон не «вилискувалась, як маківка на городі».

Йдеться про Мотрю із оповідання «Сила й краса». Володимир Винниченко, як бачимо, кепкує із сентиментальної, заснованої на традиційних фольклоризованих штампів манери. А що натомість?

«Чорна, без лиску, товста коса; невисокий, трохи випнутий лоб; ніс тонкий, рівний, із живими ніздрями; свіжі, наче дитячі губи, що якось мило загинались на кінцях; легка смага на матових, наче мармурових щоках й великі, надзвичайно великі, із довгими віями, темно-сірі очі, із які, здавалось, дивлячись, наче лилося якесь тихе, м’яке, ласкове світло, — то був і уся краса сієї дівчини». У. Винниченко віддає перевагу точному реалістичному малюнкові, намагаючись залишатися об'єктивним, безпристрасним «портретистом». Немає жодного порівняння, автор обходитися епітетами, зосереджено виписуючи подробиці і нюанси. І разом із тім він (як й НечуйЛевицький!) не було за межі «портрета паспортних прикмет», — тобто такого змалювання зовнішності героя, яку обходитися без якихось більш-менш виразних психологічних деталей. Лише останній штрих («тихе, м’яке, ласкове світло», що ллється із очей Мотрі) натякає на якісь загадки внутрішнього світу героїні.

Полеміка із І. Нечуєм-Левицьким, отже, поєднується із «урахуванням» традиції, — й це й у молодого Винниченка суперечність. Його бунт у цьому випадку не руйнував традицію, а лише злегка модернізував її.

У оповіданні ж «Антрепреньор Гаркун-Задунайський» (1903 р.) Винниченко, кажучи словами М. Євшана, розбивав «українофільське капище наших «патріотів», — причому, робив він це раніше за М. Євшана. Зі сторінок «Української хати» критик трохи згодом оголосить війну «українофільству із своїм галушково-шароварним патріотизмом», провінціалізмом, одним з виявів які стала «голосна «малоросійська драма», котра в останньому часі прибрала застрашаючий вид й в страшний спосіб множитися й зростанні на очах».

Оповідання про антрепренера Гаркуна-Задунайського можна розглядати саме в цьому контексті «боротьби генерацій» й відштовхування молоді від етнографічно-побутової традиції задля модерних (європейських!) художніх форм. З його сторінок постає маємо українська провінція: якесь містечко N, де є «театр», схожий на «загін серед поля для худоби», — на його сцені розгортається дійство типової «малоросійської» мелодрами «Люте серце, чи ж Чотири смерти разом». Можна було б б сказати, що Винниченко шаржує, пародіює, якби… якби лише у виставах реальних гаркунівзадунайських із їхнім провінційним убозтвом (ще дужче підкреслений претензією на «іскуство»!) не було б ознак самопародіювання. Примітивні афектації, мелодраматичні шаблони, «ніякий» рівень режисур та гри виконавців… «Він із реготом випиває отрути й, дригаючи ногами, умирає біля Марусі…» — стільки подібних фіналів бачено було б глядачами за часів Винниченкової юності!

У своїх памфлетах 1920;х років М. Хвильовий використав ім'я ГаркунаЗадунайського як символ нашого рідного самовдоволеного хуторянства — про яким «неубієнним» виявився цей персонаж раннього оповідання У. Винниченка…

Для повноти картини подамо перелік творів Винниченка, опублікованих у 1902;1907 роках.

1902 р. — «Сила й краса», «Біля машини».

1903 р. — «Антрепреньор Гаркун-Задунайський», «Боротьба», «Народний діяч», «Суд», «Роботи!», «Салдатики!».

1904 р. — «Заручини», «Контрасти».

1905 р. — «Голота», «Мнімий господин».

1906 р. — «Дрібниця (Моє останнє слово)», «На пристані», «Раб краси», «Темна сила», «Хто ворог?», «Честь».

1907 р. — «Дим», «Студент», «Момент», «Рабині справжнього», «Уміркований» та «щирий», «Малорос-європеєць», «Голод», «Ланцюг».

Окрім оповідань, у цю ж пору з’явилися і Перші драматичні твори У. Винниченка — «Дисгармонія» (1906 р.), «Великий молох» та «Шаблі життя» (1907 р.). У 1907 році він був вже автором трьох великих прозових збірок (не беручи до уваги різних книжечок-«метеликів»): «Повісти і оповідання» (Львів, 1903), «Твори, кн. 1 Краса й сила та інші оповідання» (Київ, 1906), «Твори, кн. 2 Дрібні оповідання» (Київ, 1907).

Контрасти й метаморфози «смутного» години («Суд», «Контрасти»).

Володимир Винниченко дебютував у літературі у той гарячу для Ро-сійської імперії пору, коли починалися селянські бунти, підпали і погроми панських маєтків, коли нових форм прибирало політичне життя. Сюжети його ранніх творів буквально вихоплені із живої дійсності: найчастіше смердоті відбивають спеціальні струси початку нового століття. Молодий Винниченко відкрива такі явища дійсності й таких героїв, котрі були породженням нових історичних обставин. Збуджене, охоплене жаданням помсти село; молодь з середовища революційних гуртків; разючі соціальні контрасти; дивовижні метаморфози як індивідуальної, то й масової психології…

Метаморфози, що відбуваються із людиною чи із масою, у Винниченкахудожника викликали особливий інтерес. Селянські «грабіжники» 1902 року, стихія бунтів й заворушень, зіткнення влади із народом давали йому (як й літературі загалом) надзвичайно цікавий матеріал для психологічних студій. Іван Франко мав підстави говорити про ті, що Винниченко «не знає між своїй обсервації»: зі сторінок його ранньої прози й справді поставала ціла панорама українського «низового» життя. Він вів свого читача в солдатську казарму, на сільській тік, у панські будинки, в гурти заробітчан, у товариство перейнятих революційними настроями студентів… Винниченку судилося статі літописцем «смутного» години. Смута ж завжди супроводжується падінням суспільної моралі, хаосом, настроями розчарування і непевності, зневіри, хисткості; активізацією ірраціональних почав у поведінці людей.

Певно, через ті так багато химерних перетворень зустрічаємо ми в ранніх творах У. Винниченка.

Сільський держиморда Самоцвіт на даний момент, ошелешений загрозою непокори і бунту, стає застраханим й покірним («Суд»).

Винниченко оповіданні «Салдатики!» із простого і непримітного селянина народжується ватажок.

Сектант-мальованець Кравчук (оповідання «Боротьба»), який ніяк не вписується в жорсткі стандарти солдатського життя, муштри, несамохіть убиває свого кривдника-командира, а ще через якийсь годину стає соціалістом.

Кілька дивовижних перетворень відбувається з селянським гуртом у новелі «Студент»…

Подібними метаморфозами Винниченко-художник із його схильністю до парадоксів любити шокувати, інтригувати, вражати читача. Йому не потрібна був часова дистанція — свої оповідання він писавши, як правило, по гарячих слідах подій. Реальні життєві колізії моментально ставали сюжетами творів темпераментного молодого автора.

Скажімо, в оповіданні «Суд» (1903 р.) ідеться про наростання селянського невдоволення невдовзі после «грабіжок» на Полтавщині в 1902 р. Про «полтавські бунти» згадує земський начальник Самоцвіт, центральний персонаж твору. Ось-ось може «закипіти» і село, в якому верховодити Самоцвіт. Панує стан непевності, хисткості; автор ще і сам він не знає, котрі продовження обере життя.

Його оповідання сповнене колючої іронії (тобто — прихованого глузування). Іронічним є прізвище земського начальника Самоцвіта. Саме по собі воно та викликає поетичні асоціації, як від носій такого розкішного, «шляхетного» прізвища виявляється брутальним самодуром, українським унтерпришибеєвим.

Іронічною є і назва твору. Ніякого правового дійства в оповіданні немає, навпаки — Самоцвіті «суд» — це тріумф кулака. Селяни для земського начальника всього лиш слухняне бидло. З якою гордістю хвалитися він своєю безвідмовною досі «метою» перед сусідським панком Дуриндою: «Служу я уже 10 року в земських начальників, три рази мене били мужики, два рази палили, сам я завжди за сотню, та де там, тисячу мужицьких пик розбив… Знаю я уже їхнього, як своїх п’ять пальців…».

Проте і Самоцвітові ясно, що часи змінилися. По селах поширюються прокламації, котрі заклинають «зрівнять мужика із паном»; селяни хочуть «земельки», бунтують; влада самодержця захиталася…

У. Винниченко показує нам фрагмент цієї російської смути початку століття. Усі ще балансує; суспільна атмосфера перенасичена ненавистю, страхом, бажанням помсти. «Ми усі, як на вулкані. Ми сам тієї вулкан», — пише трохи згодом М. Коцюбинський, маючи на увазі передгрозову атмосферу початку століття. Цікаво, що перша частина його повісті «Fata morgana» писалася водночас з оповіданням У. Винниченка «Суд». Твір М. Коцюбинського має характерний підзаголовок: «З сільських настроїв». «Усі - настрій», — наголошував письменник у робочих начерках повісті.

І справді, соціальне збудження села мало ознаки емоційної стихії, мінливої і вибухової, оскільки заговорили-захвилювалися великі людські маси. Настрій — це емоційне тло, на якому відбувається дія. І в М. Коцюбинського, й у У. Винниченка воно та відіграє неабияку роль. Винниченко оповіданні «Суд» постає химерна суміш настроїв, але й домінують два почуття: ненависть й страх. Здається, що гору врешті-решт бере Самоцвіт: непокірному Никихвору Крутоноженку зв’язують руки й відвозять у місто, де його чекає уже «справжній суд».

А що село? як поводитись сільський гурт, коли земський начальник на його очах розправляється із Крутоноженком, який обурюється панським розбоєм? А вісь як: «всім стає страшно, але й усі стояти мовчки, мов подубіли». І далі, уже в самому фіналі оповідання: «З обоїх боків дороги стояти селяни і похмуро дивляться їм (Самоцвіту, Дуримді і Крутоноженкам, котрі їдуть бричкою до міста. — У. П.) вслід».

Класична ситуація — «народ мовчить»! Майже як у фіналі пушкінського «Бориса Годунова»… Алі до того то і річ, що мовчання буває різним — то грізним, то покірним. У оповіданні «Суд» «валкою селян» володіє покора — страх, здається, увійшов у плоть й притулок людську. Алі є і дещо нове в настроях селян. Вже сказано слово наперекір земському начальнику, уже побачили селяни в очах Самоцвіта переляк, вже відчули перший проблиск віри у власну силу. А поки що — все балансує, коливається, завмирає у непевності. Люди ще боятися Самоцвіта; Самоцвіт вже боїться селян.

Є в оповіданні цікаве пророцтво земського начальника. «Знаю я уже їхні (тобто селян. — У. П.), як свої п’ять пальців, — каже він, похвалившись перед тім своїм „порядком“, — й скажу я вам, що багато… багато, як ще із 10 рік подержиться отак… І!». Лише на рік-другий помилився Самоцвіт: через 12 років почнеться світова війна, Яка ще через кілька літ обернеться для Росії великим громадянським кровопролиттям…

До Самоцвітового пророкування автор повертається й в останніх рядках оповідання — іронія тут зливається з хвацьким для будь-яких самоцвітів провіщенням: «Дуринді здається, що «засмикана конячина», котра сумно хитає головою, мовби говорити йому тім похитуванням: «Полетимо, полетимо, аж загодить, молодий человєк!».

Можливо, авторові - молодому українському соціал-демократу — хотілося, щоб його оповідання малі силу безпосереднього заклику; щоб реальні Крутоноженки впізнавали у яких собі й знаходили відповіді на свої болючі питання?

Саме тоді, в 1903 р., коли оповідання «Суд» вийшло із друку (у Львові), в українській літературі набували гостроти суперечки про утилітарне й «безтенденційне» мистецтво. Модерністи вустами М. Вороного до того ж 1903 р. натискали літераторів служити вічній КРАСІ, шукати в житті «клаптик блакитного неба», абстрагуючись від «злоби дня»… Намагання заперечити повзучий натуралізм, уникнути зведення літератури до простої пропагандивної функції - зрозуміле, але й… Молодий Винниченко, який ще не вникав у тонкощі теоретичних гасел, здається, був зовсім не проти «утилітарності»: його ранні оповідання годиною видавалися як книжечки-метелики, ба — навіть як партійна РУПівська література!

Алі це не були твори-агітки. Соціальна конфліктність години знаходила в ранній новелістиці У. Винниченка художнє втілення. Колоритні «шматки» життя, соціально-психологічні типи, породжені російською дійсністю початку нового століття, вихоплені із плину буднів характери й сцени змальовувалися письменником так, що читач його оповідань мав услід за автором дійти рішучого висновку: ані, так далі жити не можна. Загалом активне втручання літератури до сфери безпосередньої суспільної дії було б знаком доби, недарма ж Іван Франко за кілька років до Винниченкового дебюту констатував: «…ніколи ще література над такім живім зв’язку із суспільним розвоєм, із провідними суспільними змаганнями, із кипучою класовою боротьбою, як в нашім віці, ніколи вона інакшим правдивим, свідомим, та живим виразом інтересів, смаку, поглядів й почувань суспільності, інакшим сильним двигачем поступу й розвою, як в нашім віці».

Ці слова могли бути повторені і щодо творчости молодого Винниченка. Її тенденційність не переходила тієї межі, Яка відділяє художню прозу від публіцистики. Не чудово, що не лише «патрон» газети «Рада» Є. Чикаленко, а і прихильники «безтенденційної» літератури із «Української хати» воліли бачити У. Винниченка серед своїх авторів. Можливо, праворуч, біля бо Винниченко-прозаїк завісься годину був у динаміці; сучасники постійно чекали від нього несподіванок. У нових своїх творах він поставав у чомусь нетожним самому собі. Стрімка еволюція, постійна жадоба новизни, котра межувала з творчим зухвальством, молодеча заперечення всіляких «табу», швидке і талановите реагування на динаміку суспільного життя, — все це органічні риси раннього Винниченка.

І якщо в оповіданні «Суд» (про нього йшлося вище) Леся Українка помічала певну трафаретність й грубість штрихів, якими змальовується самодурство земського начальника, то новелістичний триптих «Біля машини», «Контрасти» та «Голота» здобувся на її високу оцінку. «Голоту» ж Леся взагалі вважала кращім твором письменника його перших літературних «трьох літ».

Разючі соціальні контрасти — це прикмета смути початку століття є центральним «нервом» Винниченкових оповідань. Можна було б б сказати, що тут теж, як й в пізнішій новелі М. Коцюбинського «Intermezzo», серед дійових осіб присутнє людське горі. Горе народне неодноразово поставало в нашій літературі в контрастному зіставленні із розкішним світом природи, досконалої і гармонійної. «Серед ясних, золочених просторів я бачу люд без житнього шматка», — це Павло Грабовський, 1894 рік. «Кажи, кажи… Коли говорити? Усім зеленім морі він має лише краплину», — це Михайло Коцюбинський, 1908 рік. У Грабовського — полеміка зі співцями «чудовної природи», глухими до людського горя; у Коцюбинського — туга за гармонією, проникливе усвідомлення недосконалості людського світу…

Цікаво, що деякі ситуації і деталі із новели «Intermezzo» могли викликати в пам’яті читача 1908 року певні, ганьби й віддалені аналогії із оповіданням У. Винниченка «Контрасти» (1904 р.). Кульмінаційним моментом туп на М. Коцюбинського є сцена зустрічі митця (у Винниченка — скульптора) із людським горем. Молодий скульптор, який щойно захоплювався ефектом контрастів у мистецтві, повертаючись з друзями із веселого пікніка, зустрічає в полі заробітчан, голодних, змучених, звідчаєних. Алі якщо герой М. Коцюбинського переживає потрясіння, своєрідний катарсис, то митець у Винниченка — птах зовсім іншого польоту. Для нього все обмежується легким збентеженням, рум’янцем сорому, який швидко сходити із обличчя.

У фіналі «Intermezzo» — провіщення і передчування блискавок та грому, котрі народяться із горя і гніву. Багатозначні натяки у «Контрасти» — із того ж ряду. Колі розвиток сюжету сягає кульмінації й контраст голодних заробітчан та ситої панської компанії сягає межі, — лунає грім, починається степова буря. Ця буря стає, по суті, учасником драматичного дійства, провіщенням інших, викликаних соціальними контрастами потрясінь…

Коли ж, кожна доба має свої символічні «коди»…

Психологія натовпу («Салдатики!», «Студент»).

У оповіданні «Голота», писала Леся Українка, Винниченко «аналізував натовп, розклав його на особистості й, таким чином, поглибив й загострив його психологію ». як ключові в цій цитаті варто виділити слова про психологію натовпу. Лесю зацікавили в «Голоті» передусім прикмети неоромантизму. Якщо старі романтики показували натовп як однорідну сіру масу, як тло, на якому діє герой твору, то неоромантиків із їхнім гаслом «Визволення особистості» людський гурт цікавить як сума індивідуальностей. Адже, кажучи словами Лесі Українки, «кожна особистість — суверенна». Вісь й в «Голоті» У. Винниченка: дванадцять персонажів — й жоден із них є другорядним. Історія шкірного із героїв оповідання однаково важлива для розвитку сюжету. Це, між іншим, нагадує тієї принцип чеховської драматургії, про який писавши режисер МХАТу У. Немирович-Данченко: «Приховані драми і трагедії в кожній постаті п'єси» (лист У. Немировича-Данченка до А. Чехова від 24 апреля 1898 р.).

І усе ж таки серед ранньої прози У. Винниченка є твори, котрі зовсім не вписуються у сформульований Лесею Українкою новоромантичний принцип. Навіть навпаки: маса у Винниченка далеко ще не завжди постає як сума індивідуальностей; не зрідка бачимо її як «колективну душу», цілісний організм з притаманними йому законами. Суспільна розруха початку століття із її соціальними катаклізмами вивела маси людські на вулиці і площі. Таким чином, маса, натовп потрапили й до центру уваги літератури.

Класичною в українській прозі є та анатомія натовпу, якої здійснив М. Коцюбинський у повісті «Fata morgana», — згадаймо сцени погрому панського маєтку й гуральні в другій її частині. Влітку 1908 р., відпочиваючи в Кононівці, М. Коцюбинський висловив у листі до У. Винниченка думку про його оповідання «Матвій Безодня» — цікаво, що серед побажань молодому письменнику було б і таке: уважніше придивіться до психології натовпу.

Сам коцюбинський, вірогідно, був непогано знайомий із працями французького соціолога і психолога Густава Лебона, в які досліджується саме масова психологія. У 1907 р. в Росії було б, зокрема, бачено його «Психологію соціалізму», на якій, як зауважував згодом З. Фрейд, позначилося студіювання характеру, поведінки маси часів Великої французької революції. Винниченко радянську пору висновки Р. Лебона не популяризовалися, оскільки їхнього автор був переконаним противником революції й соціалізму, вважаючи революційні бунти «царством натовпу», а соціалізм з його культом колективу — сходинкою вниз.

У масі, вважав Р. Лебон, стираються індивідуальні відмінності людей; ставши часткою натовпу, людина мовби потрапляє под гіпнотичний вплив, стаючи «як усі». Маса — імпульсивна, легкозбуджувана, мінлива, не дуже до постійності прагнень й волі. Анонімність людини, загубленої серед великої кількості собі подібних, породжує пригасання почуття відповідальності і голосу совісті. Поведінка маси — афектована; у людини натовпу з’являється відчуття нездоланої сили; інстинкти («первісні стосунки», — каже Р. Лебон) оголюються, домінувати починають прості почуття, гору бере позасвідоме, ірраціональне…

Це лише деякі з закономірностей масової психології, відзначені Р. Лебоном. Пізніше З. Фрейд доповнюватиме уявленя про цей психологічний феномен. В частности, на його думку, французький вчений мав справу переважно із «недовговічними» масами, котрі виникають у часи революційних бур, тім годиною як існують маси і іншого типу. Можливі, за З. Фрейдом, й вищі вияви «масової душі»: виняткова безкорисливість й відданість великої сукупності людей, масовий ентузіазм, героїзм тощо. Зрештою, для з’ясування природи і особливостей масової психології З. Фрейд спробував застосувати поняття лібідо (воно та, як відомо, охоплює тих первісні спонуки, котрі пов’язані із любовними прагненнями і відчуттями)). Мовляв, хіба е ерос об'єднує усе в світі?

Спостереженя психологів перегукуються із тими даними, що їхні містить художня література. Якщо навіть М. Коцюбинський й не читавши Р. Лебона — суть справ від того і не змінюється: зображеий ним натовп (у «Fata morgana») поводитись «ідеально» із погляду закономірностей, сформульованих Р. Лебоном. Сама реальність, практика людського життя зумовлюють цю ідентичність. Причому, для характеристики української літератури початку століття висновки Р. Лебона мають особливу ваги саме бо він досліджував революційно збуджену масу (доповнення З. Фрейда про високі вияви «масової душі» понад накладаються на практику «соціалістичного будівництва» в 30-ті роки).

Одним з питань, котрі стояти перед дослідником масової психології, є запитання про взаємини вождя й натовпу. Якщо колектив піддається «гіпнотичному» навіюванню, резонно запитував З. Фрейд — то хто тієї «гіпнотизер», який навіює? Відповідь очевидна: вождь, ватажок, лідер.

Оповіданя У. Винниченка «Салдатики!» (1903 р.) цікаве саме із погляду розкритя психології лідерства, взаємини особистості і маси. «Малюнок з селянських розрухів» — такий підзаголовок давши йому автор, маючи, а увазі, що матеріалом для цого послужили епізои селянських бунтів 1902 року. Чимось цей твір схожий на оповідання «Суд»: й там, й там — село, збуджене прокламаціями; наростання невдоволення й нетерпіння простолюду, готового ось-ось скинути із собі стразх й піти проти пана, одібрати його добро собі.

Емоційне тло в «Салдатиках!» визначають тривога і нетерпляче очікування «чогось». Почуття тривоги завжди пов’язане із неясністю, непевністю, невідомістю. Так й тут: кожен розуміє, що щось має статися, але й що?! Проміння авторської уваги зосереджується на одному з селян — Явтухові. Саме йому судилося у відповідальну хвилину статі ватажком (лідером) й, зрештою, коли прийдуть покликані паном солдати, загинули.

У. Винниченко посилює ефект тієї метаморфози, котра відбувається із Явтухом, згадкою про ті, що це був селянин, «якого мало навіть й примічали в селі»; тепер ж Явтух — «мов староста чи старшина між ними».

Алі чому таке сталося? Завдяки яким своїм рисам, через котрі обставини звичайнісінька людина вибилася з загального ряду?

Передусім, зауважимо, що в селі склалася ситуація, якої із повним правом можна назвати нестандартною. Порушено звичний, усталений плин життя. З того моменту, коли мало не коло кожної хати з’явилися прокламації, люд захвилювався, почав прислухатися до трохи й сам творити їхнього. Такого ніколи не було б: «скрізь встають мужики на панів й одбирають собі їхню землю».

Йдеться, отже, про найсокровенніше. Про землю, про можливість зажити, нарешті, по-людськи… У. Винниченко уже в перших сценах чудово передає сільське багатоголосся — мистецтво масових сцен давалося йому із успіхом. Селяни в «Салдатиках!» — це та недовговічна маса, про якої писавши Р. Лебон. Вона більш-меньш організована. По-перше, її склад, по суті, постійна. По-друге, існують традиції й звичаї, котрі об'єднують жителів самого певну спільноту. По-третє, всередені собі самої ця маса диференційована — тут усі знають всіх й кожна група має свою «нішу».

І вісь цей більш-меньш організований гурт потребує ватажок. Сільський староста ним не є - з’явився неформальний лідер, й люди швидко це відчули. У. Винниченко кілька разів на перших сторінках оповідання повторює самі і тих ж деталі: у Явтуха твердий погляд, ясні очі, тихий, спокійий голос. Явтух раз в раз серед людей, його твердо-спокійний голос діє ними заспокійливо. У нестандартних ситуаціях лідером стає тієї, хто знає, що треба робити. За розгубленою людиною не підуть інші. Твердий Явтухів погляд виказує його рішучість й віру, ясні очі - чистоту і відкритість намірів. Усе це разом складає основу того, що Р. Лебон називав особистим престижем, тобто — загадковою, магічною владою з людей, якої можуть матір з них інші люди, ідеї чи дії. Адже це аби про Явтуха сказао: «Він (вождь) винен бути сам захоплений глибокою вірою в ідею, щоб пробудити цю віру в масі; він винен матір сильну імпонуючу волю, Яка переймає від нього безвольна маса». І далі: «вожді стають впливовими завдяки тім ідеям, до які сам смердоті ставляться фанатично».

Явтух має оту «імпонічну волю», заряджену вірою в правоту, праведність своїх дій. Автор оповідання підготував нас до сприйняття крутого повороту в житті героя. Явтух, прочитавши прокламацію, «дуже замислився». Вражений, він довго ходив селом, мовчав, прислухався людям, «щось думаючи» напружено й зосереджено. Це теж важливий штрих: ватажок ставши тієї, хто має визріли переконання, хто глибше збагнув ситуацію, хто зумів побачити її в широкому контексті подій.

Вельми характерним є епізод, коли із ініціативи Явтуха збирається сільський сход й сам він починає (вперше в житті!) промовляти. Рефреном цієї схвильованої промови є заклик «убити неправду». Свідомо чи несвідомо Явтух (сам — людина віруюча) апелює до християнської свідомості односельців. Просто й переконливо він доводити, що, працюючи на пана, смердоті сам творять неправду, гріх, бо порушують заповідь: «У поті лиця їж хліб». Явтух, отже, пропонує відібрати у ті, що них самих не зароблено, й тім самим звільнити собі від мимовільного гріха, неправди, несправедливості. Селяни слухають, «як зачаровані», адже, крім усього, їм кажуть ті, що смердоті хочуть чути. У словах Явтуха смердоті знаходять украй важливе їм виправдання своїх наступних дій: виходить, що одібрати панське добро — то Божа справа.

Секрет Явтухового успіху як оратора, таким чином, нехитрий. Перед нами тієї випадок, коли, за Р. Лебоном, «маса попадає под справді магічну уладові слів, котрі здатні викликати в масовій душі страшні бурі чи ж тих бурі приборкувати». Виступ Явтуха остаточно утверджує його роль ватажок. Кульмінацією ж в оповідані є протистояння двох мас — селянської й солдатської (пан Партнер покликавши для приборканя бунту військо). Вершина напруження — словесний й моральий поєдинок двох лідерів, в одному випадку неформального (Явтуха), а іншому — формального (офіцера). Стрілятимуть солдати по людях чи ані? Кого послухають смердоті - незнайомого їм селянина, який благає їхнього е брати гріх на свою душу й не піднімати руку «на своїх ж, на батьків, на братів», чи свого командира?

Моральна перевага — на боці Явтуха та його односельців. Праворуч ще і у бо існує закономірність: маса стає более організованою, якщо вона вступає у взаємини із іншими подібними, але й і відмінними водночас, масовими утвореннями, надто ж — якщо вон протидіє їм. Проти селинського гурту — «сірий тин» солдатів. Статутні вимоги, закріплені у звичці слухатися командира, зрештою, розбиваються про просту правду, якою попікає солдатські душі Явтух. Стріляти в невинних, у своїх — гріх.

Моральна сила селянського ватажок передусім у його правоті. І ще в бо він аітрохи не лукавити; він скарб на свої плечі страшну ношу відповідальності за частку односельців й чесно несе її аж до свого смертного кінця (розлючений офіцер зарубує Явтуха шабле, за що відразу розплачується й власним життям). Це ще одна особливість взаємин лідера й маси: тієї, хто Веде за собою інших, перестає належати собі.

Напружена сюжетна інтрига, точно і колоритно змальовані сцени масового дійства, складні психологічні колізії - ці риси одного із перших оповідань У. Винниченка взагалі є прикметами для його ранньої новелістики. Логіка перетворення нічим не примітної, рядової людини в лідера цікавитиме прозаїка й пізніше, — варто згадати його блискуче оповідання «Талісман». Таку психологічну проблематику, зрозуміла річ, підсказувало саме життя. Молодий Винниченко із його бурхливим громадським темпераментом завжди був там, «де вітру вітровіня», кажучи словами П. Тичини. Його важко уявити в кабінетному самозаглибленні - як коваль вихоплює із вогню розпечений метав, то й У. Винниченко мав справу із гарячими «шматками життя», узятими з самого виру суспільних подій. Завважимо його любов до парадоксів, до химерії життя, до дивовижних перетворень, за якими — безмежна загадковість людини.

Винниченко оповіданні «Студент» (1907 р.) дивні метаморфози відбуваються із масою людською. Палає село — й люди легко, піддавшись чуткам, вирішують, що винні у всьому… студенти. У їхній свідомості відклався стереотип, охоче підтримуваний владою, все зло --від студентів. Це смердоті провокують безпорядки, це смердоті накликають гнів влади, спричиняють підпали… Влада стереотипу — величезна. Щойно селяни слухали зайшлого чоловіка, як свого захисника, називали його «голубчиком нашим», — а як лише дізналися від стражників, що Чоловік тієї - студет, блискавично змінили милість на гнів. Красномовна репліка когось з селян: «Де тих студенти, давай їхні сюди! Давай, я вимотаю їм жили, я наточу крові їхньої й буду гасити мою хату. Давай!». Яка трагічно коротка дистанція між «голубчику наш!» — й «бий його!»…

І лише коли хлопець стріляється на очах у гурту (смерть стає останнім його аргументом, який має довести: не ворог я!), М лише тоді настрій селян знову круто зіняється. Цього разу — гнів змінюється на милість. Стражників проганяють, але й ж студент вже лежить мертвий.

Тут доречно згадати кілька свідчень Володимира Короленка, який був сучасником й літописцем подій першої російської революції. Є в нього нарис «Студент» на сільському обрії", де описано астрої, поширені в українському селі початку століття. Живучою тоді був «царська легенда»: люди вірили в доброго й безгрішного царя. Алі з’явилася й ще одна легенда — про студента-революціонера, який бунтує по містах. «Постать студента, — писавши У. Королеко, — виростає у легендарний образ».

Проте масі, як вже було б сказао, властиві марновірність й легкозбуджуваність, а це означає, що масова свідомість піддається маніпулюванню. Свого захисника селянський гурт — відповідно із накинутим стереотипом — приймає за ворога. Причому ця марновірність, піддатливість «міфотворчості», Яка вигідна режимові, — трагічна за своєю суттю.

Кілька разів, змальовуючи трагічну сільську сценку 1905 року, У. Винниченко згадує в ремарках про «царя природи» М сонце, яку весело сміялося, дивлячись з небесної висоти на спалені хати, людей. Алі - чому сміялося сонце? Вочевидь, бо стало свідком безглуздя натовпу, який годиною не відає, що творити. Навряд чи У. Винниченко знавши висновки психологів про ті, що масова схильна до афектації, марновірності, мінливості, але й як художник він вловивши ці закономірності в самому клекоті життя под годину суспільної смути. І хоч ідеться в оповіданні про далекі події 1905 року, достатньо замінити в ньому слово «студент» слову «демократ» (чи «рухівець») — й ві побачите картинку нашої нинішньої смути…

Творчість молодого У. Винниченка важко піднести до якоїсь течії в українській літературі початку століття. Він й сам відчував свою «маргінальність», годиною навіть драматизуючи її (особливо починаючи із 1907 р., коли наштовхувався на нерозуміня із боці критики). Завзятий опонент «батьків» із українофільського крила, він, разом із тім, тримався трохи осторонь модерністів-хатян; гаряче дискутував у аркушах зі своїм «патроном» Є. Чикалеком; співробітничав й із «Радою», й із «Літературно-науковим вісником», й із тією ж «Українською хатою». Шукав якогось свого, осібого шляху (у 1913 р. проголосить навіть гасли марксистської літератури!), а тім годиною опирався на реалістичну традицію української прози, вбираючи, трансформуючи водночас й модерні тенденції європейської літератури. У царині психологічної й моральної проблематики, стилю, жанрових структур. Читачів-сучасників, зокрема — молодь, оповідання молодого Володимира Винниченка приваблювали як пафосом заперечення всього віджилого, старого, то й тієюхудожницькою сміливістю, із якою письменник «анатомував» людську душу, звертаючись до невідомого досі життєвого матеріалу, до захованих шарів людської психіки (до того числі - і до масової психології, що мало для української прози «принадність новизни»). Парадоксальність художнього мислення, увага до різких контрастів (й не лише соціальних), колоритність змальованих характерів, свіжість художнього слова, сюжетна вигадливість, — це тих чинники, котрі зумовлювали неабияку популярність ранньої прози У. Винниченка. У її надрах (див. хоч бі новелу «Дрібниця») визрівали і тих тенденції, котрі у одному десятиліття нашого століття змусять говорити про «нового» Винниченка.