Територія держави

Территория государства

Правовые основи, а способи зміни території государства.

Как зазначає проф. П.І. Савицький, зміна державної території то, можливо вироблено з урахуванням точно вираженого згоди держав й у відповідно до норм і принципів міжнародного права; правовою підставою такої зміни стає міжнародний договору про передачу певній його частині території чи про обмін її участками[1]. У цьому зміна території держав неспроможна суперечити нормам міжнародного права. Наприклад, державний договір 1955 г. зобов’язує Австрію не об'єднуватися з Германией[2] .

Я. Броунли виділяє такі предпосылки[3] передачі тій чи іншій території від однієї держави до другому:

1. Здатність передавати й одержувати територію. Тільки суверенну державу вправі передавати й одержувати територію. Мандатарий, наприклад, немає права відчужувати подмандатную територію, що випливає з цивілістичного принципу nemo dat quod non habet («не можна передати словами те, чого не маєш »).

2. Наявність правового титулу завезеними на територію. Як справедливо зазначає Я. Броунли, «у принципі поняття власності, противополагаемой всім інших держав і единотитульной, може існувати й існує у міжнародне право… Так, перший і неоспариваемое заволодіння територією, що є res nullius[4], чи давня і неоспариваемая атрибуція (як у Англії й Уельсу), часто породжує титул, еквівалентний поняттю dominium римського права «[5] .

Учитывая принципи мирного дозволу міжнародних суперечок та невжиття сили (загрози силою) у міжнародних отношениях[6], єдиний засіб зміни території держави є міжнародний договір, двосторонній чи многосторонний.

Государственная граница.

Государственная кордон — це уявна лінія і що відбувається за нею вертикальна поверхню, що визначають межі державної території (суходолом, воді, надрам і повітряному простору). Межі між суміжними державами зазвичай визначаються двосторонніми міжнародними договорами між ними.

Государственные кордону суші встановлюються лініями рельєфу чи явно видимим орієнтирам. На річках державні кордони зазвичай проводять або за середині основного фарватеру, або за лінії найбільших глибин. На озерах державний кордон зазвичай є лінію, з'єднуючу виходи сухопутну частину кордону до берегів озера. Державної кордоном на море є лінія зовнішнього краю територіального моря.

Процесс встановлення державного кордону включає дві стадии:

Делимитация: визначення в міжнародному договорі загального напрями проходження державного кордону та нанесення в географічну карту.

Демаркация: позначення державного кордону на місцевості через встановлення спеціальних прикордонних знаков.

Как зазначає Я. Броунли, «кордону, є межами де-факто через відсутність демаркації чи наявності недозволеного територіальної суперечки, декому цілей всі ж вважатися юридичним межею суверенітету — наприклад, для цілей громадянської чи кримінальною юрисдикції, законів про громадянство, заборони недозволеного вторгнення «[7] .

Сопредельные держави зобов’язані утримувати державний кордон у стані, щоб її проходження було ясним і видимим, а прикордонні знаки і прикордонні просіки відповідали вимогам демаркаційних документів. Перетин державної кордону особами та транспортними коштами Німеччини та переміщення неї товарів хороших і вантажів допускається лише у спеціально виділені на цього пунктах, з здійсненням прикордонного, митного, імміграційного, санітарно-карантинного, ветеринарного, фітосанітарного контролю. На території держави, що прилягає до державний кордон, встановлюється особливий прикордонний режим, за певних обмежень ведення господарської, промислової й інший деятельности.

Список литературы

Международное право: Підручник для вузів. — 2-ге вид., ізм. і доп. / Відп. ред. проф. Г. В.

Броунли Я. Міжнародне право. Книжка Перша (перекл. С. Андрианова, ред. і вступна стаття Г.І. Тункина) М., 1977 (first published: Brownlie J. Principles of Public International Law. Second Edition. Oxford, 1973).

Для підготовки даної праці були використані матеріали із сайту internet.

[1] 1, с. 473.

[2] Див.: 2, с. 194.

[3] Див.: 2, сс.196−198.

[4] Нічийна вещь.

[5] 2, с. 198.

[6] Див.: пп.3,4 ст. 2 Статуту ООН.

[7] 2, сс.199−200.