Внутренний світ Раскольникова

Зображення внутрішньої злагоди человека.

У світовій літературі Достоєвському належить честь відкриття невичерпності і багатомірності людської душі, внутрішньої злагоди людини. У його роботі «Злочин покарання» поставлена моральна проблема відповідальності людини за злочин як перед законом, а й собою, перед своїм власним сумлінням, це — плач про душу людської, опинилася у умовах буття. Письменник показав можливість поєднання щодо одного людині низького і високого, підлого і шляхетного. Людина — це таємниця, особливо російський человек.

Головний герой роману — Родіон Раскольніков, юнак, виходець із збіднілої дворянської родини, студент юридичного факультету Петербурзького університету. Він, через відсутність коштів на оплату навчання, змушений залишити університет. Мати його отримує маленьку пенсію, сестра працює гувернанткою і, природно, вони можуть йому допомагати. Сам Раскольніков постійно страждають від голоду і поневірянь, його пригнічують безвихідь, убогість й горі та «сестри й те водночас, він загострено відчуває чужу біль, кожна зустріч із знедоленими, оточуючим їх світом, ранить йому душу, він дуже їм сочувствует.

Він дбав про хворий дівчині, виніс з вогню дітей, залишив останні гроші голодуючої сім'ї Мармеладовых. Усе це свідчить шляхетність, чуйність і людська порядність Раскольникова, здатного відчувати душевну біль побачивши чужих страждань і готового допомогти людям.

Раскольніков замислюється у тому, що відбувається у навколишній його життя, як у ній знайти вихід собі. Задовго до звільнення з університету, головним героєм, чиє знання відточене вивченням юридичних наук, пише статтю «Про злочині», де він розглядає «психологічне стан людини після злочину». Він зазначає, що цей стан схоже хвороба — затьмарення розуму, розпад волі, нелогічність вчинків. З іншого боку, він висловлює думку, що діляться на два розряду: на «матеріал» і «незвичайних» людей, які можуть опинитися сказати свого слова в історії. Раскольніков доводить і відстоює право таких людей на злочин, на заперечення чинних законів, якщо злочину відбуваються в ім'я великої мети, «рятівної для людства», і якщо потрібно, «дати собі дозвіл переступити через кровь».

Раскольніков запитує, якого розряду людей себе віднести: «Воша я, й усе, або людина?», «тварь лі я тремтяча чи право маю?». Себе вважає однією з «вищих», хоче, щоб від цього пояснить залежав, хоче влади «над всієї тремтячою твариною, з усього мурашником». Якби так і не думав, те в нього було б ніяких прав на вбивство. Раскольніков робить свій злочин під впливом створеній ним теорії, розглядаючи її, як експеримент, який має підтвердити геніальність і правильність його выводов.

Раскольніков вбиває стару процентницю, незначну і шкідливу, наживающуюся чужою горі Ай-Петрі і злиднях, безжалісну до страждань і бідності які до ній людей, він відчуває до неї нездоланну ненависть і відраза, хоче допомогти матері та сестрі, хоче забезпечити себе, щоб потім робити не тільки добрі справи для «всього человечества».

Моральні і психологічні наслідки злочину прямо протилежні тим, який супроводжував Раскольніков. Починається новий етап в його життя — етап відчуженості людей, він би вимикається із цивілізованого життя людського суспільства. Зруйнувалися його сімейні зв’язки: «Мати, сестра, як любив я їх! Чому тепер їх ненавиджу?». Життя його відбувається на безперестанному напрузі, в безперервної боротьби з собою. Він змушений постійно, щокроку брехати собі та своїм іншим державам і ця брехня спустошує душу героя. Своїм злочином він відрізав себе людей, фактично, виходить, що він «не стару убив, а себе» убив. Тяжке становище Раскольникова, його страшну самотність ускладнюється тим, що він починає відкриватися хибність його теорії, втрата віри у ній, але він не наважується признатися у тому навіть собі. Він зумів переступити риску, відділяють, на його думку, звичайних від незвичайних, але надлюдиною не став, совість не дала йому забути, що він — не владар, він — «воша, тварина тремтяча». Раскольніков дійшов краху, їй немає чого мають прагнути, він не бачить ідеї, зник сенс усього життя. Раскольникову просто нічим більше жить.

Через війну самоаналізу герой дійшов висновку, що він — злочинець, що не мало сенсу, що знищив він даремно. Але це ще остаточне каяття, лише переживає, який зміг стати «надлюдиною». «Не у тому, щоб матері допомогти, я убив — дурниця! Не для того я убив, щоб, отримавши кошти й влада, зробитися благодійником людства. Нісенітниця! Просто убив; собі убив, собі одного; в якому було був би я чиїмось благодійником чи все життя, як павук, ловив б усіх в павутиння і із усіх живі соки висмоктував, мені ту хвилину однаково має було быть!».

Дедалі частіше його терзають сумніви. Він мучиться і переконується у цьому, що і принцип свій убив, виявився ушию, а чи не Наполеоном. І Раскольніков починає розуміти, що ні вправі був вбивати ні старушонку, ні когось, він розуміє, що тепер будь-коли позбудеться цих страшних спогадів, вони його супроводжувати і мучити протягом усього життя. Герой страждає, відчуває глибоку душевну біль, усвідомлює, що винен перед своїми рідними, може ним дивитися. Раскольніков знаходить споріднену душу в Сонею Мармеладовой, не відкидає його, хоче її співчуття і поддержки.

Проте, вона може так далі жити, неспроможна пережити відчуженості людей, хоче знову повернутися до життя, й тому він визнається у злочині, учинив явку з повинною, коли всі ж думає, що зізнання у злочині - це свідомість власного нікчеми. Але автор роману вносить поправку: перемагає людина Раскольніков, вражений людськими стражданнями (сестри, матері, Соні), у своїй душі впевнений, що «не воша людина», і від початку «предчувствовавший в собі й у переконаннях своїх глибоку ложь».

Усе романі сконцентровано навколо людини її внутрішньої злагоди і стану душі. Решта — другорядне: місто, побут тощо. Це лише зовнішні символи духовного людського світів, лише обстановка, у якій проявляється драматизм людської долі. Достоєвський в епілозі роману залишає героя одразу на порозі нової, невідомої життя. Перед Раскольниковим відкривається перспектива нескінченного духовному розвитку. Людина, опущений, начебто, впритул до страшного, до вбивства, прийняв за основу свого існування теорію, яка передбачає знищення інших людей, пережив сильне потрясіння й дійшов необхідності змінити своє мировоззрение.