Гумільов

Реферат по литературе.

на тему:

МИКОЛА СТЕПАНОВИЧ.

ГУМИЛЕВ.

(1886 — 1921).

Выполнили:

Учні 11 «» класса.

Середньої школы№.

(Ваш місто) 2000 год.

ПЛАН. 1. План._____________________________________________________________2 2. Література «Срібного віку» і його течения.__________________________3 3. Життя невпинно й творчість Миколи Гумилева.______________________________4 4. Аналіз творчості Миколи Гумилева.______________________________10 5. Аналіз вірші «Капитаны». _________________________________11 6. Аналіз вірші «Невольничья». ______________________________12 7.

Заключение

______________________________________________________13 8. Список літератури ._______________________________________________13.

Література «Срібного віку» і його течения.

Література ХХ століття розвивалася за умов війн, революцій, потім становлення нової післяреволюційної дійсності. Усе це були не зашкодити художніх розвідках авторів цього часу. Соціальні катаклізми початку нашого століття посилили прагнення філософів, письменників зрозуміти сенс усього життя і мистецтва, пояснити які має Росію потрясіння. Тож не дивно, будь-яка область літератури початку ХХ століття вражає незвичайністю і разнообразностью авторських світовідчувань, форм, структур. Художні пошуки здобули рідкісну напруженість і напрями. За кожним Майстром збереглася слава першовідкривача будь-якого нового колись недоступного або приєднання до литературе.

Літературні течії, протиборчі реалізму, називалися модернистскими.

Модерністи (з французької - «новітній», «сучасний») заперечували соціальні цінності й намагалися створити поетичну культуру, сприяє духовному вдосконаленню людства. Кожен автор представляв це зсвоєму, унаслідок чого в модерністської літературі утворилося кілька течій. Основними були: символізм, акмеїзм і футуризм. Також існували митці, організаційно які пов’язані з тими літературними групами, але внутрішньо тяготевшие до досвіду тому чи тому группы.

Розвиток модернізму мав своє, дуже напружену історію. У гострої полеміці одне протягом змінювалося іншим. Між членами кожного з об'єднань нерідко розгорялися суперечки. Так виявлялася яскрава оригінальність творчих індивідуальностей. Художні звершення учасників руху назавжди залишилися з нами для нас.

Період творчості основних представників модернізму прийнято називати «срібним століттям» за аналогією з «золотим» XIX століттям у російській літературі. Справді, ніколи раніше був так багато і розмаїття талановитих авторів. Умовно початком «Срібного віку» прийнято вважати 1892 рік, коли ідеолог і найстарший учасник руху символістів Дмитро Мережковський прочитав доповідь «Про причини занепаду й то течіях сучасної російської літератури». Так вперше модерністи заявила про собі. Фактичний ж кінець «Срібного віку» прийшов із Жовтневої революцією. Перші роки після неї є ще були можливі будь-які пошуки в окремих поетів, але з постановою «Про політику партії, у галузі літератури» в 1925 року всі вони припинилися, і було визнана лише пролетарська література і лише метод соцреалізму як єдино возможные.

Однією з найвідоміших напрямів в модерністської літературі був акмеїзм. Об'єднання акмеїстів висунуло свою естетичну програму взаємодії зі світом, уявлення про гармонії, яку воно прагнуло доповнити життя. З Радянського Енциклопедичного Словника: «Акмеїзм (від грецьк. akme — найвищий рівень чогось, квітуча сила), протягом у російській поезії 1910;х років (З. Городецький, М. Кузмин, ранні М. Гумільов, А. Ахматова, Про. Мандельштам); проголосив звільнення поезії від символистских поривів до „ідеальному“, від багатозначності і плинності образів, ускладненою метафоричності, повернення до матеріального світу, предмета, стихії „єства“, точному значенням слова. Проте „земної“ поезії акмеїстів притаманні модерністські мотиви, схильність до эстетизму, камерності або до поетизації почуттів первозданного человека.».

Ідея такої нової напрями у літературі уперше було висловлена Михайлом Кузминым (1872−1936) у його статті «Про прекрасної ясності» (1910). У неї, були викладено все основні постулати майбутніх акмеїстів. Власне акмеистическое рух виникла 1913 року грунті авторського об'єднання «Цех поетів», куди входили Миколу Гумільова, Сергій Городецький (1884−1967), Ахматова (1889−1966) і Осип Мандельштам (1891- 1938). Перші маніфести акмеїзму з’явилися торік у журналі «Аполлон» (модерністське літературному журналі початку століття) у грудні. У статті «Спадщина символізму і акмеїзм» Гумільов піддав символістів сильної критиці; Сергій Городецький у статті «Деякі течії у сучасній російської літератури» висловлювався ще більше різко, декларуючи катастрофу символізму. Але тим щонайменше багато акмеїсти все-таки тяжіли до поезії Бальмонта, Брюсова чи Блоку, хоча своїми Вчителями вважали Інокентія Анненского і ескізів Михайла Кузмина. І хоча акмеїсти, як об'єднання проіснували недовго, всього 2 року, вони, безперечно, внесли величезний внесок у російську литературу.

Життя невпинно й творчість Миколи Гумилева.

Микола Степанович Гумільов народився 3(15) квітня 1886 року у Кронштадті, де його тато, Степан Якович, який закінчив гімназію в Рязані і Московський університет з факультету, служив корабельним лікарем. За деякими даними, сім'я батька походила зі духовного звання, чому непрямим підтвердженням може бути прізвище (від латинського слова humilis, «смиренний »), але дід поета, Яків Степанович, був поміщиком, власником невеликого маєтку Берізки в Рязанської губернії, де сім'я Гумилевых іноді проводила літо. Б. П. Козьмин, не вказуючи джерела, каже, що юний М. З. Гумільов, захоплювався тоді соціалізмом і який читав Маркса (він була на той час Тифлисским гімназистом — отже, це були між 1901 і 1903 роками), займався агітацією серед мірошників, і це викликало ускладнення з губернатором Берізки були пізніше продані, і місце їхніх куплено невеличке маєток під Петербургом.

Мати Гумільова, Ганна Іванівна, сестра адмірала Л. І. Львова, була другий дружиною Степана Яковича і двадцять років молодша за свій чоловіка. У поета був старшого брата Дмитро і єдинокровна сестра Олександра, в заміжжі Сверчкова. Мати пережила обох синів, але точний рік смерті не установлен.

Гумільов є ще дитиною, коли вже батько його пішов у відставку й сім'я не переселилася в Царське Село. Своє освіту Гумільов почав вдома, і потім навчався у гімназії Гуревича, але у 1900 року сім'я переїхала в Тифліс, і він вступив у 4-й клас 2-ї гімназії, і потім перевівся в 1-шу. Але перебування на Тифлісі було недовгим. У 1903 року сім'я повернулося у Царське Село, і львівський поет вступив у 7-й клас Миколаївській Царско-сельской гімназії, директором якої у той час було і по 1906 року залишався відомий поет Інокентій Федорович Анненський. Останньому зазвичай приписується великий вплив на поетичне розвиток Гумільова, що у будь-якому разі дуже висока ставив Анненского як поета. Очевидно, писати вірші (і його розповіді) Гумільов почав дуже рано, коли йому було усього вісім років надійшло. Перше поява їх у друку належить на той час, коли родина жило Тифлісі: 8 вересня 1902 року з газети «Тифліський Листок «було надруковано його вірш «Я ліс втік із міст… » .

Навчався Гумільов погано, особливо математики, і гімназію скінчив пізно, лише у 1906 воду. Зате за рік до її закінчення гімназії він випустив свою першу збірку віршів під назвою «Шлях конкістадорів », з епіграфом з чи багатьом тоді відомого, а згодом настільки знаменитого французького письменника Андре Жида, якого він, очевидно, читав в подлиннике.

Гумільов вступив у Петербурзький університет у 1912 року, займався старо-французской літературою на романо-германському відділенні, але курсу не закінчив. До Парижа ж вона справді поїхав й провів закордоном 1907;1908 роки, слухаючи у Сорбонні лекцій з французької літературі. У Парижі Гумільов надумав видавати невеличкий літературний журнал під назвою «Сиріус », в якому друкував власні вірші та оповідання під псевдонімами «Анатолій Грант «і «К-о », в тому числі перші вірші Анни Андріївни Горенко, що стала невдовзі після його дружиною і котра прославилася під назвою Ахматової - вони були знайомі ще у Царського Селу. Тут-таки 1908 року Гумільов випустив свою другу книжку віршів — «Романтичні квіти ». З Парижа він у 1907 року вчинив свою перша мандрівка до Африки. Очевидно, подорож це було зроблено наперекір волі батька, по крайнього заходу і як пише звідси А. А. Гумільова: Про цю свою мрію [поїхати до Африки].. поет написав батькові, але батько категорично заявив, що грошей, і його благословення на таке «екстравагантну подорож «не отримає до закінчення університету. Проте Микола, незважаючи на що, в 1907 року розпочав шлях, зекономивши потрібні кошти з щомісячної батьківської получки.

Згодом поет захоплено розповідав про все побачене: — як і ночував у трюмі пароплава разом із пілігримами, як поділяв із нею їх мізерну трапезу, як було арештований Трувилле за спробу пробратися на пароплав і проїхати «зайцем ». Від батьків це подорож приховувалося, і вони дізналися про нього лише постфактум. Поет заздалегідь написав лист батькам, та її друзі акуратно щодесять днів відправляли їх із Парижа.

У 1908 року Гумільов повернулося на Росію. Нині в нього було вже деяке літературне ім'я. У період між 1908 і 1910 рр. Гумільов зав’язує літературні знайомства і у літературне життя столиці. Живучи у Царському Селе, він спілкується з І. Ф. Анненським. У 1909 року знайомиться з З. До. Маковським і знайомить з Анненським, який короткий час стає однією з стовпів основываемого Маковським журналу «Аполлон » .

Навесні 1910 роки помер батько Гумільова, які вже важко болевший. А трохи згодом у тому року, 25-го квітня, Гумільов одружився з Ганні Андріївні Горенко. Після весілля молоді поїхали до Парижа. Восени тієї самої року Гумільов зробив нове подорож до Африки, після цього разу на самих малодоступних місцях Абіссінії. У 1910 року вийшла третя книжка віршів Гумільова, доставившая йому поширення — «Перлів » .

У 1911 році в Гумилевых народився син Лев. А до того року належить народження Цеху Поетів, Гумільов вирушає до нове подорож у 1913 року до Африки, цього разу обставлене як наукова експедиція, з дорученням від Академії наук (у цій подорожі Гумільова супроводжував його сімнадцятирічний племінник, Миколо Леонідовичу Цвіркунів). Про це подорож до Африку (а то, можливо почасти й про колишніх) Гумільов писав надрукованих вперше у «Аполлоні „“ Пятистопных ямбах » :

Але проходили місяці, обратно.

Я плив і відвозив ікла слонов,.

Картини абиссинских мастеров,.

Хутра пантер — мені подобались їхні плями -.

І те, що було непонятно,.

Презренье до світу і втома снов.

Про своїх мисливських подвиги у Африці Гумільов розповів в нарисі, який входить у останній тому нашого Зібрання творів, разом із інший прозою Гумільова. «П'ятистопні ямби «- одне з особистих і автобіографічних віршів Гумільова, який доти вражав своєї «об'єктивністю, своєї «безособовістю «віршем. Повні гіркоти рядки у цих «Ямбах «явно звернені до А. А. Ахматової і виявляють намічувану до цього часу у їхні стосунки глибоку і непоправну трещину:

Мені відомі, життя виявилася цілком невдалою… і ты,.

Ти, кому шукав я на Леванте.

Нетлінний пурпур королівських мантий,.

Я програв тебе, як Дамаянти.

Колись програв божевільний Наль.

Злетіли кістки, дзвінкі як сталь,.

Впали кістки — і було печаль.

Сказала ти, задумливий, строго:

— «Я вірила, любила занадто много,.

А йду, не вірячи, не любя,.

І перед обличчям Всевидючого Бога,.

Можливо самому собі губя,.

Навік я відрікаюся від тебе ". -.

Твоїх волосся не смів поцілувати я,.

Ні навіть стиснути холодних, тонких рук.

Я сама собі був бридкий, як паук,.

Мене лякав і мучив кожен звук.

І і у простому і темному платье,.

Схожа на древнє Распятье.

У 1914 року, як у далекому Сараєво пролунав постріл Гавриїл принципу, та був всю Європу охопив пожежа війни, почалася трагічна эпоха.

Патріотичний порив тоді охопив все російське суспільство. Але навряд чи не єдиний серед скільки-небудь відомих російських письменників, Гумільов відгукнувся на обрушившуюся про країну війну дієво, і майже відразу ж (24- го серпня) записався в добровольці. Вона сама, в пізнішої версії вже згадуваних «Пятистопных ямбів », сказав звідси всього лучше:

І на реве людської толпы,.

У гуденье проїжджаючих орудий,.

У немолчном заклику бойової трубы.

Я раптом почув пісня моєї судьбы.

І побіг, куди бігли люди,.

Покірно повторюючи: буди, буди.

Солдати голосно співали, і слова.

Невиразні були, серце їх ловило:

— «Швидше вперед! Могила так могила!

Нам ложем буде свіжа трава,.

А пологом — зелена листва,.

Союзником — архангельська сила ". -.

Так солодко ця пісня лилася, маня,.

Що пішов, і прийняли меня.

І дали мені гвинтівку і коня,.

І полі, повне ворогів могучих,.

Стугонливих грізно бомб і куль певучих,.

І Небо в молнийных і рдяных тучах.

І счастием душа обожжена.

З тих самих пір; веселием полна.

І ясністю, і мудрість, про Боге.

З зірками розмовляє она,.

Голос Бога чує в військової тревоге.

І Божими кличе свої дороги.

У кількох віршах Гумільова про війну, які до збірки «Сагайдак «(1916) — майже кращих в усій «військової «поезії у російській літературі: позначилося як романтически-патриотическое, а й глибоко релігійне сприйняття Гумільовим войны.

У 1918 року Гумільов залишив Парижа й переїхав до Лондона. Гумільов залишив Лондон у квітні 1918 года.

У цьому року відбулася його розлучення з, А А. Ахматової, а наступному року він одружився з Ганні Миколаївні Енгельгардт, дочки професораорієнталіста, яку З. До. Маковський охарактеризував, як «гарненьку, але розумово незначну дівчину ». У 1920 році в Гумилевых, за словами А. А. Гумилевой, народилася донька Олена. У 1918 року, невдовзі після повернення Росію, він задумав перевидати що з своїх дореволюційних збірок віршів: з’явилися нові, переглянуті видання «Романтичних квітів «і «Перлів »; було оголошено, але з вийшли «Чуже небо «і «Сагайдак ». У тому ж року вийшов шостий збірник віршів Гумільова «Вогнище », що мав вірші 1916;1917 рр., і навіть африканська поема «Мік «вже згадуваний «Порцеляновий павільйон » .

Немає особливих підстав думати, що Гумільов повернувся навесні 1918 року у Росію з свідомим наміром вкластися в контрреволюційну боротьбу, але є всі підстави вважати, що, він був у Росії кінці 1917 року, він би серед Білого Движения.

Гумільов був заарештований 3-го серпня 1921 года (он був винним в участі у змові, коли він участі, він був дощенту знайомий з однією з керівників змовиМ. І. Лазаревским), за чотири дні до смерті А. А. Блоку. І У. Ф. Ходасевич, і Р. У. Іванов у своїх спогадах кажуть, що у загибелі Гумільова зіграв роль якийсь провокатор. Гумільова визнали винним і расстреляли.

У спогадах про Гумільова неодноразово цитувалася фраза з листа його до дружині з в’язниці: «Не турбуйся мене. Я здоровий, пишу вірші та граю в шахи ». Згадувалося також, що в’язниці перед смертю Гумільов читав Гомера і Євангеліє. Написані Гумільовим у в’язниці вірші немає до нас. Вони мусили мабуть конфісковано Чекою і, то, можливо — хто знає про? — збереглися в архіві цього лиховісного установи. І Гумільов — перший історії російської літератури великий поет, місце поховання якої навіть невідомо. Як у своєму вірші про неї Ірина Одоевцева:

І з його могиле.

Ні пагорба, ні хреста — ничего.

Аналіз творчості Гумилева.

Поезія Гумільова різні періоди його творчого життя сильно відрізняється. Іноді він категорично заперечує символістів, інколи ж настільки зближується зі своїми творчістю, що важко здогадатися всі ці чудові вірші належать одному поетові. Тут згадуються слова проникливого О. Блока: «Письменник — рослина багаторічне… душа письменника розширюється періодами, а творіння його — лише зовнішні результати підземного зростання душі. Тому шлях розвитку може представлятися прямим лише у перспективі, слідуючи по письменником за всі етапах шляху, не відчуваєш цієї прямизни і неуклонности, внаслідок зупинок і искривлений».

Цей вислів Блоку, поета, високо цінованого Гумільовим, й те водночас основного його опонента в критичних статтях, найбільш підходять до опису творчого шляху Гумільова. Так, ранній Гумільов тяжів до поезії старших символістів Бальмонта і Брюсова, захоплювався романтикою Кіплінга, й те ж час звертався до закордонним класикам: У. Шекспиру, Ф. Рабле, Ф. Вийону, Т. Готье і навіть до эпически-монументальным творам Некрасова. Пізніше він відійшов від романтичної декоративності екзотичної лірики і пишної яскравості образів до чіткішою та суворої формі письма, як і стала основою акмеистического руху. Він був суворим і невблаганний до молодих поетам, перший оголосив віршування наукою і ремеслом, яка хоче як і вчитися, як навчаються музиці і живопису. Талант, чисте натхнення мали, з його розумінню, мати досконалим апаратом письма, і уперто і суворо вчив молодих майстерності. Вірші акмеистического періоду, які становлять збірник «Сьоме небо», підтверджують такий тверезий, аналітичний, науковий підхід Гумільова явищ поезії. Основні становища нову теорію викладено їм у статті «Спадщина символізму і акмеїзм». «Новому напрямку» дали два назви: акмеїзм і адамизм (з грецького — «мужественно-твердый і ясний погляд життя»). Головним їхнім досягненням Гумільов вважав визнання «самоцінності кожного явища», витіснення культу «невідомого» «по-дитячому мудрим, до болю солодким відчуттям власного незнання». Також цього періоду належить написання Гумільовим серйозної критичної роботи «Листи про російської поезії», опублікованій згодом у 1923 году.

Ця книга виключно поетичної критики посідає особливе місце в історії російської критичної думки. Статті й рецензії, ввійшли до неї, писав великий поет і жагучий теоретик вірша, людина бездоганного поетичного слуху і точного смаку. Маючи безумовним хисту передбачення, Гумільовкритик намічає у своїх працях шляхів розвитку вітчизняної поезії, і ми сьогодні можемо переконатися, як точний і прозірливий був він у оцінках. Своє розуміння поезії він у на самому початку своєї програмної статті «Анатомія вірші», що відкриває збірник «Листи про російської поезії». «Серед численних формул, визначальних істота поезії, виділяються дві, — писав М. Гумільов, — запропоновані поетами ж, задумывающимися над таємницями свого ремесла. Вони свідчать: «Поезія є кращі слова у кращому порядку» і «Поезія є те, що створено і, отже, вже не потребує переробці». Обидві ці формули засновані на особливо яскравому відчутті законів, якими слова впливають нашу свідомість. Поетом той, хто «враховує все закони, управляючі комплексом узятих ним слів». Саме це положення і є основою тієї величезної роботи, яку після революції проводив Гумільов із молодими поетами, наполегливо навчаючи їх техніці вірша, таємниць того ремесла, якого, на його думку, справжня поезія неможлива. Гумільов хотів написати теорію поезії, цій книжці не судилося народитися, і ставлення до його до «святому ремесла» поезії сконцентровано у кількох статтях і рецензіях, що склали «Листи про російської поэзии».

Але з роками поезія Гумільова кілька змінюється, хоча основа залишається міцної. У збірниках воєнної доби у ній раптом виникають віддалені відзвуки блоковской, оперезаної ріками, Русі і навіть «Попелу» Андрія Бєлого. Ця тенденція триває й у післяреволюційному творчості. Разюче, але в віршах «Вогненного стовпи» Гумільов хіба що простягнув руку отвергаемому й теоретично обличаемому символізму. Поет як занурюється в містичну стихію, у його віршах вигадка вигадливо переплітається з реальністю, поетичний образ стає багатовимірним, неоднозначним. Це вже новий романтизм, лирико-философское зміст якого значно відрізняється від романтизму знаменитих «Капітанів», акмеистической «прекрасної ясності» і конкретности.

Аналіз вірші «Капитаны».

Цей вірш належить до жодного з перших збірок Гумільова, коли «муза мандрівок ще залишила його». У цьому вся вірші він прославляє мужність собі силу й доблесть «відкривачів нових земель», образ цей в нього поєднує у собі капітана військово-морського флоту і іспанського пірата. Його капітани — це, жили у період, коли відкривали Америку, тому образ капітана нагадує героїв тодішніх романов.

Дуже яскраво з’являються багато особливості його раннього творчості: екзотичність, буйство фарб: «золото з мережив», «…розоватых …манжет»; Набір почуттів, любов до пишному внутрішньому туризму і зовнішньому оздобленню, строгість формы.

Підкреслюється мужність ліричного героя, що намагається знайти своє щастя поза межею бытия.

Гумільов у тому вірші постає як романтичний поет, багато тут ідеалізовано і преувеличенно.

Цей вірш дуже сподобалося нам своєї екзотичністю і особливо полюбився ліричний герой, нагадує шукача приключений.

Аналіз вірші «Невольничья».

Вірш написано Гумільовим під враженням отриманим їм у подорож в Африці Абіссінією. Гумільов здивувався становищем корінних жителів цієї країни, у ній досі існувало рабство, що саме становище пригноблених негрів став приводом написання цього вірші. Тому хоча й тема тут: пригноблені і угнетатели.

Особливістю вірші і те, розповідь тягнеться з осіб ліричних героїв — рабів. Вони розповідають про своє поганому нещасного положении:

Ми повинні чистити його вещи.

Ми повинні стерегти його мулов,.

А ввечері є солонину,.

І це зіпсувалася днём.

Немов на протиставлення їм стає інший ліричний герой — «європеєць», рабовладелец:

Він сідає під тінню пальмы,.

Обвернув обличчя земної вуалью,.

Ставить із собою пляшку віскі ,.

І хлебче пінливих рабов.

Його насмішкувато називають хоробрим, оскільки сила, хоробрість міститься лише у гострі шаблі і «хлещущем бічі» і «дальнобойном зброї». Через слова рабів, відчувається, що Гумільов засуджує, призирает цього гордовиту, бездушного, лютого боягуза, здатного відчути себе сильніше, лише пригнічуючи бессильных.

До особливостям вірші можна вважати і майже повну відсутність епітетів. Однак розповідь ведеться від імені пригноблених, то моєму думці цим автор хотів підкреслити, що раби що неспроможні нічого відчувати, крім гніву та сильної ненависть до «європейцю», що під кінець вірші переливається в угрозу:

В нього [ європейця ] ніжне тело.

Його солодко буде простромити ножом.

У цьому й полягає ідея вірші. Гумільов свідчить, що ні пройдуть безслідно ті приниження, яким зазнали корінні жителі і раніше чи пізно, вони помстяться не прошеным для гостей із Європи, і повернуть собі свободу.

Заключение

.

Миколу Гумільова аж ніяк непересічної особистістю з дивовижною і водночас трагічною долею. Не підлягає сумніву його талант як поета і літературного критика. Його життя було сповнена суворих випробувань, із якими разом з доблестю впорався: декілька спроб самогубства у юності, нещаслива любов, хіба що що відбулася дуель, що у світової війни. Але вона обірвався на віці 35 років, і хто знає про, які б геніальні твори Гумільов б міг ще й створити. Прекрасний художник, він залишив цікаве значна спадщина, надав безсумнівну впливом геть розвиток російської поезії. Його учням і послідовникам, поруч із високим романтизмом, властива гранична точність поетичної форми, так ценимая самим Гумільовим, однією з найкращих російських поетів початку XX века.

1) Р. Месняев «Відродження «1981;82 рр. «У панцирі залізному ». 2)"Гумилев Микола Степанович. Вірші і поэмы».

В.К.Лукницкая. 3)"Русская література ХХ століття". Л. А. Смирнова, А. М. Турков, А. М. Марченко та інших. 4) Радянський Енциклопедичний Словник. 5) «Таганцевское справа». В.Хижняк. («Вечірня Москва»). ———————————- [pic].