Влияние жінок на становлення дворянській культури XIX века

НАУЧНОЕ СУСПІЛЬСТВО УЧАЩИХСЯ Выполнила: Калачёва Наталія Сормовский район, Школа № 85, 11 «Б «класс Руководитель: Левіна О.Е.

Нижний Новгород 1999 год.

План.

I Введение.

1. Актуальність работы.

2. Мета работы.

3. Основні задачи.

II Короткий нарис життя і графині Євдокії Петрівни Ростопчиной.

1. Життя графині Ростопчиной.

2. Творчість писательницы.

. Роман «Щаслива жінка «.

. Повість «Палаццо Форли «.

. Комедія «Повернення Чацького у Москві … «.

III Заключение.

I Введение.

Істинних любителів російської словесності неспроможна не радувати, що з останні роки воскрешён з небуття ще одне пласт несправедливо забутої літератури. Ідеться про творах російських письменниць минулого века.

Мета моєї роботи — показати роль жінок на становленні дворянській культури. Показати як жінки — письменниці відстоювали своїх прав своєї літературної деятельностью.

Ця мета визначила основні завдання работы:

1. Показати становище російських жінок, взялися за перо;

2. Ознайомити сучасного читача має з доробком графини.

Е.П.Ростопчиной;

3. Виявити роль Ростопчиной становлення дворянській культуры.

Так званий «жіночий питання «давно привертав увагу російських письменників. Ще кінці XVIII століття М.М. Карамзін у своїй повісті «Бідна Ліза «намалював образ возвышенно-прекрасной, нравственно-чистой дівчини — «поселянки », наделённой глибокими почуттями. Карамзін однією з перших у російської літератури заявив, що здатність «відчувати «це не привілеєм представниць освічених станів, що «й селянки любити вміють » .

Важкій, часто безрадісної й гіркою частці російської жінки присвячували свої твори як цими стежками минулого, такі, як А. С. Пушкин, М. Ю. Лермонтов, Н. А. Некрасов, Ф. М. Достоевский, М.Є. СалтыковЩедрін, Л. Н. Толстой, А. П. Чехов, а й менш відомі письменники — В. Ф. Одоевский, Н. Ф. Павлов, В. А. Сологуб, А. В. Дружинин, В. А. Слепцов і з інші. І це був немає нічого надзвичайного. Становище жінок на Росії у що свідчить відбивало духовне і моральне стан суспільства. Багато прогресивні діячі російської культури неодноразово порушували питання необхідності рівняння прав чоловіків і жінок, про рівноправною вихованні і освіті. «Тільки корінне перетворення жіночого виховання, громадських прав жінок і сімейних відносин, — писав революціонердемократ М. Л. Михайлов, — я вважаю порятунком від моральної хиткість, яку, як старческой неміччю, боляче сучасне суспільство «. 1].

І все-таки хто як і самі жінки, зі своїми загостреним сприйняттям світу, могли краще розповісти свою долю, про своє почуттях і переживаннях, мріях і прагненнях. Недарма В. Г. Белинский зазначав, що «жінка краще, ніж чоловік може зображати жіночі характери, і її жіноче зір завжди помітить і схопить такі тонкі риси, такі невидимі відтінки в характері чи становищі жінки, котрі лише різкіше висловлюють й інше і яких чоловік будь-коли помітить «. 2].

Про це якраз сказав у вірші «Жінці «поет Н. Ф. Щербина:

Ти серця чуйного прозреньем.

Ті правди можеш угадать,.

Яких нам ні размышленьем,.

Ні довгої життям не дознать.

Проте зовсім не відразу за російськими жінками, який взявся за перо, було визнано право займатися літературної діяльністю. Це, втім, було характерно як для Росії. «Звання письменниці, — писав В. Г. Белинский в 1843 року, — поки ще контрабанда в одних нас … Ніяка пишуча жінка у Європі не уникне вульгарних натяків назви синього панчохи, який був її талант, одно усіма визнаний. Ніхто там не заперечує в доброї жіночки права висловлюватися друковано й можливість бути одарённою навіть великим творчим талантом; нікого не ображає і спокушає видовище пишучої жінки, посміятися над обмеженістю жіночого розуму, більш нібито приноровлённого для кухні, дитячої, гаптування і в’язання, ніж для думки і «. 3].

Такий погляд на жінок, що наважилися присвятити себе творчості, дуже довгий час панував й у російському товаристві. Проте, всупереч упередженому себе відношенню вони усе ж стверджували своє право творити. Це проявлялося у найрізноманітніших галузях мистецтва. Ще середині XVIII в. прославилася знаменита танцівниця Ксенія Баскакова, наприкінці XVIII — початку ХІХ століття в усій своїй повноті розкрився талант акторки Параші Ковалёвой — Жемчугової, балерини Тетяни Шликовою — Гранатової, співачки Е. П. Сандуновой і багатьох інших. Тоді перші жіночі імена прикрасили і багато літературні твори, й у першу чергу це поезії. Подолавши панівні упередження, почали друкувати свої чудові вірші талановиті російські поетеси А. П. Бунина, А. А. Волкова. А трохи згодом З. А. Волконская, Н. С. Теплова, Е. Б. Кульман, А. И. Готовцева, Е. П. Ростопчина і К. К. Павлова. Але прозові твори женщин-литераторов систематично почали з’являтися у пресі лише середині 1830-х років. Пояснювалося це загальними закономірностями розвитку нашого літератури. Саме тоді проза домінує жанром. «Якщо є ідея часу, тобто й форми часу » , — писав Бєлінський в 1835-м. І такий формою стають роман і повість, котрі за словами критика, зручніше «до подання людини, аналізованого у ставленні до життя «. 4] І проза російських письменниць органічно вписалася у єдиний перебіг російської литературы.

Найпоширенішим жанром в 1830-е роки стала так звана «світська повість », що виникла процес становлення романтичної прози. Життя світського суспільства, зображення згубного впливу його забобонів на особистість неабиякого героя, залежність приватного життя людини від панівного укладу життя знайшли своє втілення в повістях і розповідях В. Ф. Одоевского, О. М. Сомова, А. А. Бестужева (Марлинского), Н. Ф. Павлова, Н. А. Полевого, В. А. Соллогуба, И. И. Панаева і других.

У основі світської повісті, зазвичай, лежала любовно-психологическая драма, конфлікт між «світлом «і героями, котрі насмілилися змінити його «закони ». І це визначало багато в чому їх сюжетне розвиток, взаємовідносини персонажів, особливості побудови характерів, і навіть емоційний тон повествования.

На відміну більшості авторів світських повістей російські письменниці, прагнучи надати своїм творам велику достовірність і навіть певну «документальність », широко використовували епістолярну форму і щоденникові записи. Це дозволяло їм глибше передати внутрішні переживання дійових осіб, щирість і безпосередність їх почуттів. Але головною перевагою повістей і оповідань письменниць було те, що мені глибше відбилася боротьба на захист прав жінки, протест проти порядків, які давали їй змоги брати участь у житті свого часу. Боротьба за свободу вибору, декларація про любов, за рівноправність в сім'ї - ось основні теми їх произведений.

II Короткий нарис життя і графині Євдокії Петрівни Ростопчиной.

У театрі світської повісті виступала відома поетеса Е. П. Ростопчина. Євдокія Петрівна народилася 23 грудня 1811 року у Москві сім'ї Сушковых. У віці у віці залишилася без матері, котра померла після важкій хвороби. А батько, чиновник, багато разъезжавший у справах, рідко з’являвся вдома. Дівчинка, разом із двома молодшими братами, впритул до заміжжя прожила у ній діда й бабці із материнською боку. Вихована гувернёрами Сушкова, володіючи непересічними здібностями, рано пристрастилася до читання і швидко оволоділа декількома іноземними мовами, зокрема, французьким, німецьким, англійським і итальянским.

Заняття літературою були традиційними у ній Сушковых: баба поетеси, уроджена М. В. Храповицкая, перевела «Втрачений рай «Мільтона; дядько, Микола Васильович Сушков, був досить відомою літератором; батько, Петро Васильович, виголошував дозвіллі непогані вірші. Саме тому захоплення поезією почалося у Євдокії Сушковой ще дитинстві і було їй вдавалося довго зберігати захоплення таємно, перша публекация її віршів — в альманасі «Північні квіти на 1831 рік «по підпис Д… а… — відбулася коли дівчині немає й вісімнадцяти лет.

У віршах Е. П. Ростопчиной сучасники відзначали «енергію почуття », «одухотворення », «сумні пориви », живу безпосередність і щирість. Ці загальні риси властиві і її прозе.

Хто не пам’ятав обращённого до неї вірші Лермонтова:

Мені відомі - під однієї звездою.

Ми із Вами були народжені … або читав «Двох зустрічей «- ліричного оповідання Ростопчиной про знайомство і довірчій розмові з оценившим її дар Пушкіним? Нарешті, у неї дотепна, природна, чарівна, «скрізь — й у скромною розмові, й у галасливому зборах, й у поетичних мріях — скрізь мила, скрізь завлекательна «. 5].

У Ростопчиной склалися складні стосунки з чоловіком, графом Андрієм Фёдоровичем, сином відомого генерал-губернатора Москви 1812 року, пам’ятного сучасним читачам по «Війни і світу «Л. Н. Толстого, ворожість свекрухи загострювала гіркоту существования.

Для нової генерації романтична біографія, дружба з поетами і твори Ростопчиной були предметом інтересу, але з живого захоплення. Вона не помітила, що час як тече, а й змінюється. З нього несло романтичну млу, у ньому не відчувався солодкий жінці і поетесі шарм поезії. З’явилися нові письменники, виникла натуральна школа. Повсякденне дійсність зруйнувала рамки «ідеального світу «словесності. Поезія «звернулася до прози ». «Незграбні «, «грубі «, «газетні «вірші Некрасова нестерпно жолобили витончений смак поетеси, вихованим на Байрона і Жуковському. Але — необхідно застерегти — літературний консерватизм Ростопчиной не переходив в естетичну глухоту: вона високо цінувала творчість Гоголя, комедії Островського, «Дитинство «Л.Толстого.

… Обставини сприяють чи стискують, але всяке творчість має свій власний, внутрішній межа. У ліричних творах тридцятих і сорокових років — «Талісмані «, «Порожньому альбомі «, «Чернетковий книзі Пушкіна », «Хворобах століття «Ростопчина його сягає. Її знахідки, повторюючись, загрожують обернутися кризисом.

Віяння часу зустріли Ростопчиной як виклик; нині вона не приймає компліментів, а піднімає кинуту їй рукавичку. Любовна пояснення змінює дуэль.

У першій половині 1850-х років у своєму домі Ростопчина відкриває «суботи », куди запрошує своїх світських знайомих — і письменників різних поколінь, і шкіл. Її намір — створення життєдайного оазису літератури в московської пустелі, примирення суперечливих літературних і громадських організацій почав під охороною привітній господині. Серед її гостей — поет, автор містичної поеми «Таємнича крапля «Ф. Н. Глинка, у минулому декабрист; близький знайомий Пушкіна, зломовний світський дотепник С. А. Соболевский, «невідомий автор всіх відомих епіграм «[6]; А. Ф. Вельман, автор чудернацьких романтичних повістей і побутових романів; «молоді літератори «- А. Н. Островский, Л. А. Мей, А. Н. Майков. На прийомах у Ростопчиной буває Л. Н. Толстой.

Спроба зблизити літераторів різних поколінь приречена — не було гуртівник. Сама господиня салону сприймалася це як «визначна пам’ятка «літературної Москви, свідчення минулого. У журнальному світі ім'я її починає произноситься з підкреслено іронічній інтонацією. Десь на сторінках «Современника «Ростопчіну переслідують глузування Панаєва і Некрасова; на яке побачило світ в 1856 року збори віршів яка знищує рецензією відгукнувся Н. Г. Чернышевский. Ростопчина уражається і у своїх естетичних і аристократичних почуттях. Розбір текстів перетворюється на сатиру «в наявності «.

Однією з небагатьох розрад був відгук А.В. Дружиніна, постійного повіреного Ростопчиной у роки. «Навіть у найбільш незначних віршах графині Ростопчиной сміливо прозирає особистість, «- помічав критик у статті «Вірші Е. П. Ростопчиной, Я. П. Полонського і І.С. Нікітіна. «(1856), висловлюючи впевненість, що «ім'я графині Ростопчиной перейде нащадку, як одна з світлих явищ сьогодення », і укладаючи: «У справжню хвилину вона належить до даровитейших наших поетів «. 7].

Цікаво, що Євдокія Петрівна Ростопчина приймає свою «відсталість «одвіку не як докір, бо як захист і знамя:

Я разошлася з новими поколеньем,.

Геть від цього йде стезя моя,.

Понятьями, душею і убежденьем.

Належу іншому світу я.

Інших богів я чту і призываю.

І кажу іншим я языком;

Я для них чужомовна, смішна, — я це знаю,.

Не ніяковію перед судом.

…

Сном братів і друзів моїх далеко ;

Він ополчил, закінчивши життя свою.

Не дивно, жрицею одинокой.

У вівтаря порожнього я стою!

(«Моїм критикам «1956 г.)[8].

У 1851 року, в підмосковному селі Воронова, Ростопчина заповнює своїм ковзним «павутинним «почерком сторінки нового роману світську красуні Марині Ненской, «щасливою жінці, убитої своїм щастям ». Героїня вишукана і шляхетна, бачимо прекрасну жінку у блакитному дымковом сукню при світлі високих свічок. Поетичний ідеал жінки, настільки не схожій неблаговоспитанных «эмансипанток », хто заповнив сторінки сучасних книжок, бульвари і вітальні міст і глумящихся з усіх правилами морального і естетичного чувства.

" Так, тоді вивчали напам’ять Расіна, Жуковського, Мильвца і Батюшкова. Тодішні жінки не нинішнім подружжя! Вони мріяли, вони плакали, вони переносилися юним і пристрасним уявою цього разу місце юних і жагучих героїнь тих застарілих книжок; це все, то, можливо, дуже смішно, і занадто сентиментально по-нинішньому, зате згадайте, що той покоління мрійниць дало нам Тетяну, чудову Тетяну Пушкіна, милий, шляхетний, чарівний тип дівчини тодішнього часу, «- розповідає Ростопчина про юності героїні і згадує власну. І сама Марина, чорноволоса красуня, природна і романтична, не злегка чи завуальована мадмуазель Додо Сушкова, побачена через скло лорнета пильним наглядом «прекрасних і виразних карих очей «графині Ростопчиной. 9] Нескромні читачі з приходом роману журналі «Москвитянин «(1851−1852) почали шукати паралелі у долі автори і її alter ego Марини, і тяжкої праці знаходили. » … досі дійшло, що у вищому петербурзькому суспільстві дуже повстають моє роман, запевняють, що у ньому описала себе, розповідала своє життя, що у ньому впізнаються відомі особи, і тепер що у суспільстві, що це цинізм. … Чи є у світі письменник, кому б не дорікали тим самим, і не чи, і скрізь чи пусті плітки і байдужі чутки світла намагалися зловмисно змішати автора з його героєм, бачити самого творця якогось типу від імені, їм представленому, й у рисах безмовного твори гудити і ображати його творця, мимоволі беззахисного, щоб терпіти особисті нею нападу… Не теж було і з Де Сталь, яку наперед хотіли й у Коринне й у Дельфіні? Не теж було і з Байроном … «- не стримує роздратування Ростопчина. 10] І вона має рацію помиляюся одночасно — оскільки привід до цих неприємним зближенням подала сама.

Звісно, «Cчастливая жінка «- не інтимний щоденник графині Ростопчиной. Обставини біографії автори і героїні схожі, але з тотожні. Невдалий заміжжя Додо Сушковой не розв’язалася фатальна помилка Марини Ненской, обманутою майстерним удаванням літнього нареченого. Вибір Євдокії швидше за все може бути шлюбом по розрахунком; чоловік не була старше, а молодший і по-своєму, безсумнівно, любив її. Просто позбавлена романтичного кохання, Ростопчина зіткнулася з прозаїчної сімейної життям удвох з навіженим і, здається, невідь що романтичним людиною. Не змальований з князя П. О. Мещерского чи з О.Н. Карамзіна, син історіографа — їх поголос назвала коханими графині і Борис Ухманский. Образ Марії скоріш негаразд автобіографічний, як автопортретен.

" … у книжках її дуже багато схожого на ліричний щоденник …. Але найбільш життя, запечатлённая у тих спогадах, справляє враження дивний роман… «- так лаконічно і тонко окреслив життєву канву Ростопчиной Владислав Ходасевич в присвяченого їй статье. 11] У цьому характеристиці він мимоволі слід самої поетесі, яка писала П.О. В’яземському щодо останнього видання своїх віршів: «Це аркуші з сокровеннейшего щоденника мого серця, які досі зберігалися під спудом і показувалися нікому «. 12].

Ростопчина була ліричної поетесою «найвищою мірою »; її вірші - майже завжди визнання, з точними датами і присвятами, натяками на зрозумілі їй і близьким події. Стираючи межі між своїм життям і її словесним переломленням, Ростопчина це й надавала помітність традиційним поетичним формулам, і підкоряла свою біографію умовностям літератури. Це була квінтесенція романтичного видения.

Проза, поеми, драматургія Ростопчиной близькі її ліриці. Внутрішня близькість до поезії особливо проявилася у «Щасливої жінці «- і у вадах, й у своєрідності роману. Він вийшов занадто розтягнутим, часто риторичным в відступах і позбавленим мелодраматичності. Химерне змішання аналітичності і моралистики, властивої віці вісімнадцятому, й уникати конфліктів світської повісті В.Ф. Одоєвського чи В. А. Соллогуба не створювала романну форму, і твір залишалося хіба що незавершённым. Але «Щаслива жінка «була й лише наслідуванням романтичної повісті. Поетична героїня Ростопчиной одночасно жертва і породження не ідеального оточення: світло переслідував її почуття, а й одухотворял існування Марини. Колізія «Щасливої жінки «виявилася хіба що (слабким і блідим, звісно) провіщенням історії Анни Кареніної. Романтична поетика, то, можливо, несподівано для письменниці, порушувалася і бралася під сомнение.

Втім, недостатньо романтичним опинився чужий і ідеал письменниці. Образ жінки, вимагає поклоніння та питаннями захисту, видавався Ростопчиной несумісним із формально — юридичної, «непоэтичной «і «аморальної «ідеєю емансипації, свободи шлюби й любові, якої присвятила свої романи Жорж Санд. Цензура розсудила иначе.

" Він здається сумнівним себто моральному і поганим в літературному відношенні «- так характеризує роман цензор Ржевський у листі Погодіну. Видавець повідомляє про думках, своїх колег та цензора автору. Відповідь Ростопчиной на висловлені їй Погодіним зауваження різкий, відступати вона має намір: «Я слова, ні півслова не переміню » , — заявляє письменниця і дорікає видавця «Москвитянина », що той боїться «ультра православних злословных «. 13].

Роман читає Л. А. Мей і переконує цензора змінити думка. У архіві Погодіна збереглося лист поета: «Поїхали до Графині і прослухали роман (оканчивающийся громовим листом). Роман виявився (на мою думку цілком удобопропускаемый, на думку Ржевского — пропускаемый за багатьма винятками. І із дозволу Володимира Ивановича. 14]). Що робити? … у 2- м години я у разі вимагатиму від Ржевского — хто знає про? Ранок вечора мудріший? … Роман Графині загалом дуже хороший, місцями чудовий » , — повідомляє Мей издателю.

Претензії цензури були по-своєму логічними. Незаконна любов Марини і Бориса виправдовувалася у власних очах Ростопчиной щирістю їх почуттів, зрадами і холодністю чоловіка Ненской — але він залишалася зазіханням на святість і непорушність шлюбу …. Письменниця романтизировала і знаходила виправдання пристрасті, але з знайти її законів супружества.

Підвів підсумок минуле й знайшов слова з оцінки дядько Ростопчиной, Н. В. Сушков, літератор третьорядний, але з вимогливим естетичним смаком; «Казка як казка, роман як роман. Ні, у ньому нічого дивного і нічого безсмертного. Що й казати? І друзі, і недруги стали чогось дошукуватися у ньому затаённого, Жорж Сандовского, аморального! Помоєму, «Щаслива жінка «стоїть всіх майже повістей і бурхливих романів, постійно з’являються у товстих часописах, — ні вище, ні нижче їх; лише хіба шляхетніші, благопристойнее і благовиднее. «.

Роман не приніс щастя героїні і Крим облишив неудовлетворённой письменницю. Уява і спогади ведуть романтичну красуню в інший край.

Повість «Палаццо Форли «написана через року, після «Щасливої жінки «і зовні не справляє враження неї. Інтригуючий авантюрний сюжет, а чи не сповідь організують текст. Любов героїв не драматична, скоріш радісна. Охоронювані провидінням та дбайливої письменницею, Пиэррина Форли і Амиль де Монроа благополучно долають всі перешкоди. «Щаслива Жінка «і «Палаццо Форли «- це дві версії романтичного розповіді. Доля може запропонувати гіркий чи світлий жереб — все залежить від випадку і обставин, а Італія — той куточок землі, де обставини сприяють любові. Повітря, наповнений мелодійні наспівами оперних арій; камінь, який зберігає сліди кроків великого Данте; полувоздушная красуня, хіба що яка вийшла з золотавої димки старої венеціанської картини … це край, з яким пов’язані теплі спогади автора «Палаццо Форли ». Тут, в Римі, навесні 1846 року співвітчизники вшановують її поетичний дар лавровим вінком. Тут Ростопчина зустрічається з Гоголем, і, то, можливо, він характеризував до краси і весёлой розкутості італійського карнавалу; сцени народного свята в повісті Ростопчиной нагадують картини цього веселощів в гоголівське «Римі «. У образі Пиэррины Форли вона малювала своє нереалізоване щастя, як і Марині Ненской — своє справжнє горе.

" Щаслива жінка «і «Палаццо Форли «були спробою писати всупереч духові та нравам часу й осторонь нього. Їх читали — і читали, обговорювали — і мовчали. Через 4 року Ростопчина перетворюється на літературну атаку» на нове століття. Класичний зразок для парафрази «Горя з розуму «не буде стесняющим обрамленням сучасному маскараду ідей ідолів, оттеняющим пороки нинішніх лжегероев. Постаті Грибоєдова настільки об'ємні, що приховують у собі безліч сучасних лицедіїв і облудників. «Геть маски! «.

Зла сатира на громадське життя «Повернення Чацького у Москві … «не свідчення вірнопідданських симпатій автора. Щоправда, перу Графині Ростопчиной належать, цитовані У. Ходасевичем, виразні рядки листи Погодіну, у якому письменниця висловлює бажання стати «на півгодинки Миколою Павловичем, щоб закликати в наявності всіх московських лібералів і в демократів і уклінно просити їх … прогулятися зарубіжних країн »; чи наприклад, такий пасаж: «Якби нам тепер себе обгородити духовно Китайскою стіною, заборонити ВСЕ без вилучення книжки і часописи, перервати все зносини з заходом, ми ще набагато століть відвернули від заразу … «. 15] І усе ж таки позиція Ростопчиной далекою від офіціозності. Пригадаємо про створених у 1830 і 1831 двох віршах, про «Мрії «і «До страждальцям — вигнанцям ». Або про «Насильном шлюбі «. Її неопубліковане лист близькому знайомому, літератору Н. В. Путяте, відкриває нам истину:

Воронове, 7 липня 1855 года.

Ви мені так порадували Вашею припискою, люб’язний брат Микола Васильович, що це неодмінно хочеться самої вас дякувати. До того ж, і посперечатися з вами корисно. Адже одне з мої улюблені звичок, — з цих суперечок я завжди виношу щось корисне і хороший, ніж збагачується пам’ять чи моя думку. Ви маєте рацію на рахунок мого боярина[16] не лише зображує те, що було, а саме, що б хотіла вбачати у реформі боярине, І що міг би ми відродиться, якщо б ми самі у тому посприяли. — А щодо аристократії, воля ваша, я завжди за неї горою і впиралася в прикладі в оочую що відбуваються. Хто у Франції тримається чесно, тихо, із гідністю, ні жертвуючи ні вірою, ні убежденьями своїми, хто як і один faubourg A. Germain?[17] На Англії, ці мерзотники торгаші, у яких управління то так сумно, хіба ж не воші, не вискочки з торгашів, не поріддя адвокатово, тоді як справжня аристократія, старовинні лорди, віддалені від справ які вже 30 років, і лише іноді демонструються — коли треба принести щось на поталу за добробут цілого краю і твердість конституції? … Скрізь середні класи псуються і развращаются все своїм егоїзмом, продажеством, честолюбством дрібним і дріб'язковим, і якщо захід страждає, або від неї і з милості. Навіть люди здатні з-поміж них скоріш сносны, ніж корисні, оскільки пружини їх діяльності не честь не шляхетність. — Якщо боярства немає, то саме бо ні був родовий, корінне, незалежне і фундаментальне, а діставалося, як мандаринство, за найвищим бажанню чи капризу, нізащо, ні про іноді. Дайте спадкових бояр, і ми відродимо спільну думку, цю необхідну пружину в багатоскладової машині будь-якого уряду та управління! — Ось яка була моя думку, і чого хиляться мої висловлювання звісно, її не міг висловити навпростець, — і це похвалила дідів, щоб дати онукам желанье заслужити таку ж похвали. — Втім, вкотре дякую за критику вашу, якої доводиться мені ваше співчуття і увагу до моїм римам; ви знаєте, що кожен ваше слово цінується і має вагу у власних очах моїх. Так! що Пуо[18] висловив недавно про необхідності аристократії, про свої колишні помилках цього рахунок? … — От і тепер, без будь-яких помилок тисну по-дружньому вашу руку, прошу вас передати кузині все, що бажаю їй доброго та гадаю неї чудово, одно мої щиросердні вітання з дорогою племянницею, — і обох вас прошу не залишати свою дружбою. Зраджена вам цілком Євдокія Ростопчина «.

Висловлені у листі погляди не феноменальні та значною мірою збігаються з поглядами Вяземського й Пушкіна 1830-х років. Звісно, думка про незалежної від імені влади аристократії, яка обмежує і примирній абсолютистські претензії монархії і руйнівні прагнення «нижчих класів «у кризовій ситуації середини 1950;х років була безнадійним анахронізмом. І на реальності може втілюватись у поради охранительного толка.

Ідеї противника необхідно викривати, найкраще — висміювати: «треба знищувати, спростовувати, а головне, осміювати вміло все шкідливе, зловмисне, шалену і порочне, що виникає в сучасних американських і інших виданнях … ». «Повернення Чацького у Москві … «і він однією з дослідів такий полемічної сатири. Боронитися і атакувати доводилося врізнобіч: щонайменше, ніж антисословный і антиаристократический нігілізм публіцистів «Современника », Ростопчіну дратувала ідея слов’янофілів, які «склали нам якусь мниму давню Русь, до котрої я хочуть повернути нас, попри хід часу й просвещенья «. 19].

Комедія Ростопчиной портретна. У образі медоточивого поета Элейкина, меткого у спорі й навіть відверто злобного, коли зачеплено його самолюбство, вгадуються слов’янофіли О.С. Хом’яков і І.С. Аксаков (обидва писали вірші). Прізвище він говорить — элейкость («ялин «чи «елів «- церковне олію), натяк на подчёркнутое обрядове православ’я Хом’якова, проступає переважають у всіх промовах і вчинках співака блаженної старины.

У образі професора Феологинского виведені як московські історики-західники Т.ЗВ. Грановський, Б.М. Чічерін і С. М. Соловйов, а й Чернишевський; у прізвищі персонажа комедії Феологинский (від «феологии «чи «теології «) криється натяк на походження Чернишевського, сина священика. Цурмайер — звісно, пародія на Добролюбова, на той час студента, але вже настав однієї з критиків «Современника », поета. Сестриці - эмансипанки княжна Зизи і княжна Мілен — можливо, злі жіночі шпильки на адресу нелюбимої Ростопчиной «червоною «графині Є.В. Салиас де Турнемир, її суперниці в литературе.

Сатира «осіб », «Повернення Чацького у Москві … «продовжує Грибоєдова; істинні імена персонажів «Горі з розуму «були добре відомі першою читачам. У самому Чацком сучасники вгадували Грибоєдова і П.Я. Чаадаєва. І на комедії Ростопчиной Чацький — це ніби самого автор «Горя від розуму », повернувся у Москві «після двадцятирічної розлуки ». Хронологія точна і випадкова — в рідні краю приїжджає герой «преддекабрьской «епохи (дію грибоедовской п'єси Ростопчина відносить до 1825 року) і з подивом бачить, як споганені незначними наслідувачами його заповітні ідеї свободи, освіти і національної самобутності … Москва зразка 1850 року все той самий — «старіє, Не змінюється », і чи мешкають у ній усі старі знайомі. Немає лише Репетилова — зате прозирає у кожному з навколишніх героя масок …

Світ «Повернення … «саморазоблачает себе. Інвективам радикалів Цурмайера і Феологинского проти «квасних патріотів «Элейкина і подружжя Горичей не відмовиш в влучності, як і уколом з іншого боку на адресу шанувальників «ідеї «і «прогресу ». А уїдлива графиня — онука, осыпающая градом глузувань обидва табору, у спостереженнях майже збігаються із самою Чацким.

Але Чацький, за задумом Ростопчиной стоїть над сутичкою: з його проникливого і іронічного погляду не приховується то, чого що неспроможні побачити інші, ослеплённые взаємної ненавистю чи заздрістю: частки правди, які у доктринах обох «партій », але доведённые їх прибічниками абсурдно. Єдиний союзник Чацького — самотньо сидить у розі фамусовської вітальні княгиня Цвєткова, що з спокійним гідністю тримається у «чужому їй вульгарному оточенні. Її «квіткове «ім'я — прозорий натяк на саму Ростопчіну — пригадаємо «білосніжну троянду », з якої порівнюється в «Щасливої жінці «Марина Ненская, чи такі строки:

Я, квітка, невідомим пустыни.

Побачу я …і думки марний дар,.

І сміливий дух, і натхнення жар ;

Хто з зрозуміє? …У поета промінь святыни.

Хто роздивиться крізь дум незрозумілих пар? …

(«Останній квітка », 1835 год)[20].

Салон, відвідати який просить княгиня Чацького («Я покличу вам і жінок, просвещённых і кілька чоловіків, і старих поважних ») — це, звісно, салон Ростопчиной.

Щоправда, письменниця негаразд спокійна і милосердна до суспільства, як її героиня.

Княгиня Цвєткова шанує мандрівника Чацького, графиня Ростопчина пише свою комедію між рядків грибоєдовського тексту, підхоплюючи напівзабуті гостроти автора «Горя з розуму ». Так, нищівне зауваження Чацького про Цурмайере і Попове «В Україні, бувало, У старовинні року, років 25 тому, — У розпорядники журналу Не надумали б узяти хлопців «- то, можливо, відгомін жовчних епіграм Грибоєдова на «дітей «і «студентів «М.А. Дмитрієва і А.І. Писарєва, критиків його комедии.

Склад Ростопчиной часто цілком грибоедовский, характери природні і пародії смішні. Щоправда, п'єса ні потрапляє у мета. Помічаючи смішні та слабкі боку своїх противників, письменниця так перебільшує їх, що воює скоріше пов’язані з порождёнными нею ж карикатурами. До речі, зовсім не від Москва всупереч її переконання була розсадником вільнодумства. До реплік і монологам Элейкина чи Горичей чи Цурмайера і Попова ні слов’янофільство, ні погляди публіцистів «Современника «звести неможливо — навіть за необхідної поправці на сатиричне перебільшення. Але якщо подивитись п'єсу Ростопчиной як у осміяння крайнощів чи невдалих наслідувань двом течіям російської думки, то «за автором мушу визнати правоти здорового смысла.

" Повернення Чацького у Москві … «розділив долю «Горя з розуму »: комедія було заборонено до постановки і відстежуючи публікації. Перо цензора відзначило як «неудобопропускаемые «як уїдливі пасажі на адресу урядовців і світського суспільства, а й вірші Элейкина чи захоплені промови князівни Зизи. Негожими вважали навіть осмеиваемые автором слова персонажів. Як можна і «Горі з розуму », «Повернення Чацького у Москві … «розійшовся до списків. Його буде опубліковано лише у 1865 року, через 7 років по смерті Євдокії Петрівни Ростопчиной.

III Заключение.

Отже, у роботі розглянуто творчість Євдокії Петрівни Ростопчиной — російської письменниці, поетеси, графині, однієї з найбільш відомих російських поетес другий чверті XIX века.

Е.П. Ростопина внесла величезний внесок у розвиток дворянській культури ХІХ століття. Дворянська культура — зразок класичної культури. Вона дала Росії таланти, без яких немислимим є культурний розвиток общества.

Але вся духовна культура Росії виросла з культури побуту. На думку філософів, «якби нашій культурі була організована з погляду побуту, то наші артисти навряд чи міг би творити » .

Але стосовно дворянській культурі, передусім називають імена чоловіків, відводячи жінку другого план.

Жінка у культурі - барометр епохи. У XVII-XIX століттях жінка стала уречевленням культури. Це з грамотністю. Жінки стали читати, писати. Так царівна Софія переписувала книжки. князівна Волконська пише листа Бенкендорфу французькою, що означає рівність жінок і державного мужа.

Жінка збирала бібліотеки, виховувала детей.

На початку ХІХ століття у Росії організуються літературні салони, у яких відбувалася величезна духовна робота. Літературний салон — мистецтво інтелектуального діалогу, що будується на грі умів, яка зливає просвітництво і елітарність. У центрі салону — женина. Тобто культура скріплювалася женщиной.

Не дивлячись те що, що жінка була уречевленням культури, її дзеркалом, їй постійно доводилося виборювати своїх прав. До цього часу нам маловідомі імена Н. А. Дуровой, Е. А. Ган, М.С. Жукової, Є.В. Салиас де Турнемир, К.К. Павлової, М.А. Віленської, О. П. Сусловой, А.В. Корвин-Круковской, Н. Д. Хвощинской, О. А. Шатро, Г. Р. Крандиевской та інших. Це стосується й Ростопчиной. Досить швидко з ним закріпилося право займатися літературної діяльністю. Ростопчина прагнула надати своїм творам велику достовірність. Євдокія Петрівна, як та інші письменниці ХІХ століття, у творах відбивала боротьбу з захист прав жінки, протест проти порядків, які давали їй можливості брати участь у життя свого времени.

Твори Ростопчиной було неможливо змінити невідь що люб’язного їй перебігу подій. Не стали зразковими творіннями прози і комедиографии, але залишили своєрідний слід російської словесності. Сповідь влюблённой і страждаючою героїні, опис картинного і безпосереднього світу старовинного палаццо викличуть співучасть та співчуття, а влучні випади безжалісною жіночої руки задовольнить вимогливого смаку читачів через півтора століття. Знайти відгук у «чужому серце через покоління — не про це мріяла Євдокія Петрівна Ростопчина вперше і не цьому призначення литературы?

1. «Серця чуйного прозреньем … «(Повісті і його розповіді російських письменниць ХІХ століття), Москва «Радянська Росія », 1991 год.

2. Михайлов М. Л., Тв.: Т.3, Москва 1958 год.

3. Бєлінський В. Г., І. збори тв.- Т. I, IV, VII Москва, 1954 год.

4. Туревский Н. Ф. «М. Ю. Лермонтов у спогадах сучасників », М.,.

1972 год.

5. Ростопчина Е. П. Талісман. Обрана лірика. Драма. Документи, листи, спогади, М., 1987 год.

6. Сушков С. П. Вісник Європи, 1888 рік, № 5.

7. Ростопчина Е. П. «Щаслива жінка ». М., Видавництво «Щоправда » ,.

1991 рік. ———————————- [1] Михайлов М. Л. Тв.: У 3 Т.-Т.3-М., 1958.-С.375. [2] Бєлінський В. Г. Полн.собр.соч. — Т.IV.-М., 1954.-С.115 [3] Бєлінський В. Г. соч.-Т.7.-С.648. [4] Бєлінський В. Г. соч.-Т.1.-С.271. [5] Туревский Н. Ф. З щоденника поїздки Росією в 1848 року М. Ю. Лермонтов у спогадах сучасників. М., 1972.С.344 [6] Характеристика Соболевського з сатиричної поеми Ростопчиной «Московський будинок сумашедших в 1858 г. «Епіграми і сатира, М., Л., 1932.Т.2С.57 [7] Дружинін А.В. зібрання творів, Спб., 1865 р., Т.7, С155, 160 [8] Ростопчина Е. П Талісман. Обрана лірика. Драма. Документи, листи, спогади. М., 1987 С.156−157. [9] «Вона мала риси правильні і тонкі, смуглястий колір обличчя, прекрасні і автентичні русальні карі очі, волосся чорні … обличчя надзвичайно оживлённое, рухливий, часто поэтически-вдохновенное, добродушне і привітне …. Одарённая щедро від природи поетичним уявою, веселим дотепністю, незвичайній пам’яттю, при великої начитаності на п’яти мовами …, чудовим задарма блискучого розмови і простосердечною прямотою характеру із повною відсутністю хитрості і прикидання, вона природно подобалася всіх людей інтелігентною » , — згадував про своє сестрі С. П Сушков Вісник Європи, 1888 р., № 5. [10] Лист П. О. Плетнёву від 4 березня 1852 р. Євдокія Ростопчина. Вірші. Проза. Листи. З. 354−355. [11] Е. П. Ростопчина. Щаслива жінка, М., Видавництво «Щоправда », 1991 р., Стор. 417. [12] ЦГАЛИ, ф. 195, оп.1, ед.хр.2683, л.27 про., Лист від 25 січня 1856 року [13] Барсуков Н. П. Життя невпинно й праці М. П Погодіна, Спб., 1897 р., Т.2., З. 369, Порівн.: Євдокія Ростопчина. Вірші. Проза. Листи. З. 346−347. [14] Володимир Іванович Назимов (1802−1874), в 1849—1855 р. — попечитель Московського навчального округу. [15] З листа В.Ф. Одоєвському. Узято за книгою Файнштейн М. Ш. Письменниці пушкінської пори. Историко — літературний нарис. Л., 1989 р., З. 97. [16] Стихоторение Е. П. Ростопчиной (1854 рік) Див: Ростопчина Е. П. Твори. Спб. 1890 р., Т.1. [17] Передмістя Сен-Жермен (Франція) — аристократичний район Парижа. [18] Франсуа Пуо (1787−1874) — французький історик та Харківський державний діяч. [19] З листа А. В Дружинину від 27 травня 1854 року Листи до А. В. Дружинину. М., 1948 р., З. 268. [20] Ростопчина Е. П. Талісман, З. 38.

———————————- [pic].