Иван Олексійович Бунин

Іван Олексійович Бунин.

Народився Іван Олексійович Бунін 22 жовтня 1870 року у Воронежі, в разорившейся дворянській сім'ї, дитинство провів у глухому обедневшем маєток Орловської губернии.

Художня обдарованість Буніна була різнобічної. Рано проявилися схильність до музики, живопису, поэзии.

Навчання в Єлецької повітової гімназії тривало тільки чотири роки. Далі вона проходила гімназійний курс вдома. за таким займався старшого брата Юлій, який закінчив університет, народоволець, який пробув рік у тюрмі і висланий з столиці. «Він йшов зі мною весь гімназійний курс, — писав Бунін в автобіографічної замітці, — займався зі мною мовами, читав мені простий психології, філософії, суспільних соціальних і природних наук».

Вперше вірші та оповідання Буніна з’явилися торік у друку, у 1887 року. Залишивши обіднілий батьківський дах навесні 1889 року, майже десятиліття провів у боротьби з нуждою, в мандруваннях, у пошуках самого себя.

Тоді ж він співпрацював з газети «Орловський вісник». Багато подорожував, бродив у Криму, Україною, по России.

Потрапивши у столичні літературні кола, Бунін відразу зіштовхнувся з різними поколіннями письменників: Л. Толстой, Чехов, Горький, Бальмонт, Брюсов…

У 1897 року побачив світ перший збірку розповідей «На край світла», схвально зустрінутий критикою. Соціальні драми та трагедії села відтіняв поезією і бездоганною красою природи й людської души.

Однак у усієї сили поетичні обдарування письменника розкрилося в перекладі «Пісні про Гайвате» Лонгфелло.

Блискучий переклад поеми Лонгфелло, дружба з Чеховим, з Горьким, Купріним, що у літературному гуртку «Середовище» — послужило виходом у велику литературу.

Нові настрої села кануна революції 1905 року — ненависть до панам й чекання «великих змін» — письменник чуйно передав у розповідях «Сни», «Золоте дно», у вірші «Запустіння». Вони повинні були було опубліковано у 1-му збірнику «Знання» разом із прозою Горького, Андрєєва, Вересаєва, Серафимовича. Критика співчутливо зустріла твори Буніна, зазначаючи, що є вірним барометром времени.

Перші звістки революцію, про загальної страйку, царському маніфесті, обещавшем свободу слова, друку, зборів, застали письменника, у Ялті. «Якийсь жахливий захоплення, почуття великого події», — записав він у щоденнику 18 жовтня 1905 года.

Вплив пережитого вирізняються публіцистично пристрасні вірші минулих років: «Джордано Бруно», «Мудрим», Кам’яна баба", «Містику» (1906), переклад поеми Теннисона «Годива» (1906) і особливо вірш «Пустка» (1907), в якому про час реакції говориться як і справу часу «звірств, розстрілів, катувань, казней».

У 1909 року Буніну присвоєно звання почесного академіка імператорської Академії наук.

«Село» (1910) — один із найбільш «російських» і социально-острых речей Бунина.

Основні події повісті розгортаються у роки революції" і реакції (1904;1907). Хоч як одна одну твір письменника, ця повість увібрала у собі весь біль і скорбота, усієї сили обуреної авторської думки й гіркою болісним любові до Росії, її замученому народу.

Суворе зображення російської дійсності посилилося в розповідях, створених напередодні й раніше першої Першої світової. «Чаша життя», «Архівна справа», «Казимир Станіславович», «Петлистые вуха», «Аглая», «Стара»… Провінційна глухомань обидві столиці, міщани, дворяни, духовенство, інтелігенція, мистецьку громадськість — все піддається такому безкомпромісному осуду, якого в Буніна у виконанні деревни.

У цьому світлі народних страждань, потрібні і автор сильніше й жорсткіше відтінює фальш, вдавання і вульгарність тих, хто мав статок і образование.

вибухнула Перша світова війна збільшила тривожні роздуми письменника про Росію і долях людства. «Горе тобі, Вавилон, місто міцний!» — Ці страшні слова Апокаліпсиса невідступно звучали у моїй душі, коли писав «Братів» і задумував «Пана з Сан-Франциско…» — згадував опісля художник. Безпосередньо про війну Бунін майже писав, та її трагічний відсвіт лежить усім своїм творчості 0914 — 1917 годов.

Передчуваючи крах самодержавно-буржуазной Росії, художник бачив реальних сил, здатних перебудувати російську життя, воно залишалося непримиренним противником революции.

Усе це були не обернутися трагедією. Відразу після жовтня 1917 року Бунін зайняв ворожу позицію стосовно до Радянської республіці. Він порвав дружні відносини з Горьким, заявивши, «що нам тепер про ніж», у травні 1918 року залишив Москву, замешкав у Одесі, де співпрацював в білогвардійської газеті, посилаючи прокльони на адресу большевиков.

Вже у лютому 1920 року в французькому пароплаві відплив він із Росії, як виявилося — назавжди. Що Залишилася частину життя Бунін провів у еміграції, живучи то Парижі, то Грассе.

Але творчі сили письменника не вичерпалися, надто великою талантом мав Бунін, занадто глибокими корінням був пов’язаний із Росією, занадто великою була запас життєвих вражень, щоб могло збідніти його обдарування. У глибинах своєї постаті, у спогадах минуле знаходить він тепер джерело натхнення. Ліричний мініатюра «Роза Єрихона», відкривали і що дала назва збірки 1924 року, свідчить про повернення життя, яке переживав тоді письменник. Не про кінець, щодо смерті, щодо марність земного існування, ніж насичена була його проза і 1920 — 1923 років, йдеться про творчої силі Кохання й Пам’яті каже Бунін: «Ні, у світі смерті, немає загибелі з того що було, ніж жив колись! Ні розлук і матеріальних втрат, доки жива моя душа, моя Любов і Память!».

Філософські роздуми про сенс життя, а призначенні людини, про кохання та смерті, а головне, про різноманітних зв’язках людини зі світом, про роль різнорідних, зовнішніх і враження внутрішніх наснаги в реалізації формуванні особистості, — усе це лягло основою «Життя Арсеньєва», твори, що ввібрав весь людський та художній досвід писателя.

Жодна книга не виношувалася художником тривалий час. Задумана у неї ще 1920 року, а здійснення задуму тривало 11 років — з 1927 по 1938 год.

У 1933 року Буніну присуджена Нобелівську премію — це акція, яка носила політичного характеру, — художня цінність творінь Буніна була лише поводом.

Протягом років Другої світової війни, у роки окупації Франції, письменник поводився мужньо. Бунін жив у Грассі, голодував, сильно мав потребу, але й єдиної рядки не надрукував фашистської пресі, переховував себе вдома гнаних людей, стежив за рухом радянських військ, роблячи позначки на величезних картах Радянського Союзу, розвішаних у кабінеті. Перемога російських військ була нього великим праздником.

«Темні алеї» — книга розповідей про любові, створена роки Другої Першої світової (1937 — 1944). «Вона говорить про трагичном і що свідчить ніжному і прекрасному, — гадаю, що це найкращий і саме оригінальне, що писав життя…» — зізнався Бунин.

Протягом років тяжких випробувань, у роки жорстокість і страждань, які приніс людині фашизм, Бунін нагадував людям про кохання, про прекрасному, значному і високому, що є у мире.

Письменник привітав Указ, що дозволяє емігрантам прийняти радянське громадянство, але від пропозицій повернутися там відмовлявся. «Зрозумійте, — розмовляв, — дуже важко зберегти й важко повертатися глибоким дідом в родинний маєток… Усі друзі, все рідні - в могилі. Будеш ходити як у кладбищу».

Але справу було у старості, хоч і йшов письменнику 76-й рік. Колишні виступати проти суспільним ладом Росії не зникли. Доживаючи дні майже у злиднях, Бунін продовжував напружено працювати: писав книжку Чехова, що залишилася не завершенной.

По-толстовски закоханий у земне небуття і мучившийся його загадками, Бунін багато бачив та пережив упродовж свого віку. Діапазон його художніх вражень простирався від російської села до всієї світової истории.

Подорожі захоплення різноманіттям життєвих проявів збагачували бунинской мистецтво. Найкращі твори письменника передавали і руху сучасності, і зв’язок російського життя з глибинами століть, і його своєрідність проти побутом та мораллю інших країнах. Справедливо писав Горький щодня 25-річчя літературній діяльності Буніна: «І проза Ваша, і вірші з одинаковою красою та силою розсовували перед й російською людиною кордону одноманітного буття, щедро обдаровуючи його скарбами світової літератури, прекрасними картинами інших країн, пов’язуючи воєдино російську літературу із загальнолюдським на земле».

Розглядаючи особистість, як ланка у подальшому ланцюгу поколінь, несучий у собі спадщина століть, звертався до самосвідомості людини, почуття відповідальності людини, почуття відповідальності за життя, до розширення громадянського, естетичного й емоційного сприйняття мира.

Прагнення досконалості визначало й роботу Буніна над словом. Поет і прозаїк, він мав загостреним почуттям ритму, музикальності речі, де «як кожне окреме слово, а й кожна літера мають значення». Чимало «пекельних мук» відчув художник, домагаючись потрібного смислу і тону розповіді. Вірність таланту, вірність покликанню — чи найяскравіша, домінуюча риса особи і творчества.

«Який талант! Який мову! — говорив Горький в 1918 року. Можливо воно, потім здатна сучасна проза». Висока оцінка Горького витримала перевірку временем.

Помер письменник 8 листопада 1953 року у віці 83-х років. Похований на російському цвинтарі Сент-Женев'єв-де-Буа під Парижем.

Список використовуваної літератури: 1. Бібліотека всесвітньої літератури серія третя Том 140.

«Художня література» Москва 1973 р. 2. І.А. Бунін — Вибране. Видавництво «Художня література» Москва.

1970 р. 3. Бунін І.А. Вибране. Видавництво «Киргизстан» 1980 р. 4. Уч. Російська література ХХ століття 11 клас. 1 часть.

Видавничий будинок «Дрохва» 1997 г.