Ясунарі Кавабата (1899-1972)

11 червня 1899 р. — 16 квітня 1972 г.

Японський письменник Ясунарі Кавабата народився Осаці в освіченою і в багатій родині. Його батько, лікар, помер, коли Ясунарі було лише 2 року. Після смерті матері, що виникла за рік після смерті батька, хлопчик узяли виховання дідусем і бабусею за материною лінії. Через кілька років померли його бабусю, і сестра, і хлопчик залишився зі своїми дідом, якого дуже не любив. Хоча у дитинстві Кавабата мріяв бути художником, у віці 12 років приймає рішення стати письменником, й у 1914 р., незадовго до смерті діда, починає писати автобіографічне оповідання, який в 1925 р. під назвою «Щоденник шістнадцятирічного » .

Продовжуючи жити в родичів, Кавабата вступає у токийскую середня школа та починає вивчати європейську культуру, захоплюється скандинавської літературою, знайомиться твори таких художників, як Леонардо так Вінчі, Мікеланджело, Рембрандт і Поль Сезанн.

У 1920 г. юнак вступає у Токійський університет на факультет англійської літератури, проте, попри другому курсі береться за вивчення японської літератури. Його у студентському журналі «Синейте «(«Нове напрям ») привернула увагу письменника Кан Кикути, який запропонував Кавабате, який на той час (1923) навчався на останньому курсі, стати членом редакції літературного журналу «Бунгэй сюнджю «(«Література епохи »).

Тоді ж Кавабата з групою молодих письменників засновує журнал «Бунгэй дзидай «(«Сучасна література ») — рупор модерністського напрями у японської літературі, відомого під назвою «синканкакуха «(«неосенсуалисты »), що містилося під сильним впливом модерних письменників Заходу, особливо як-от Джеймс Джойс і Гертруда Стайн.

Перший літературний успіх початкуючому письменнику принесла повість «Танцівниця з Идзу «(1925), де розповідають про студента, що закохався у молоденьку танцівницю. Дві головні персонажа, автобіографічний герой і безневинна девушка-героиня, проходять крізь ці творчість Кавабаты. Згодом учень Кавабаты Юкіо Місіма відгукувався про характерне для творчості Квабаты «культі дівчини «як про «джерелі його чистого ліризму, що створює водночас настрій похмуре, безвихідне ». «Адже позбавлення невинності то, можливо уподібнено позбавлення життя… За відсутності кінцівки, досяжності є щось спільне між сексом і смертю… «- писав Мисима.

У вашій книзі «Птахи і звірі «(1933) розповідають про холостяке, який цурається спілкування з людьми і знаходить світ серед тварин, плекаючи згадки дівчині, яку любив замолоду. У 30-ті рр. творчість Кавабаты стає традиційнішим, він цурається ранніх літературних експериментів. У 1934 р. письменник розпочинає свою роботу над «Снігової країною », повістю про відносини токійського джиґуна середнього віку і дорослої сільської гейші. Написана з підтекстом, в еліптичному стилі (на кшталт «хайку », силабічної японської поезії XVII в.), «Снігова країна «немає зв’язкового, продуманого сюжету, складається з серії епізодів. Кавабата тривалий час працював над романом: перший варіант з’явився у пресі в 1937 р., і другий, остаточний, — лише крізь десять лет.

Під час Другої світової війни" та в післявоєнний період Кавабата намагався стати осторонь від політики, неможливо реагуючи те що, що відбувався за країні. Він довго подорожував по Маньчжурії і чимало часу приділив вивченню «Саги про Гэндзи », класичному японському роману ХІ ст. У загадкової повісті Кавабаты «Тысячекрылый журавель «(1949), основу якої лежить традиційна японська чайна церемонія, простежуються елементи «Саги про Гэндзи ». Саме повість «Тысячекрылый журавель «найкраще відома Заході, хоча багато хто критики вважають, що «Стогін гори «(1954), сімейний криза в шістнадцяти епізодах, є твором більш совершенным.

Повість Кавабаты «Озеро «(1954), де описується еротичне мана і використовується прийом «потоку свідомості «, американський письменник і есеїст Едмунд Вайт назвав «так само вузьке і насиченою, як ж природною та продуманої, як ідеальний чайний сад » .

У «Будинку сплячих красунь «(1961) розповідають про старого, що у пориві крайнього розпачу вирушає до будинок розпусти, де дівиці перебувають з такою сильним наркотичним сп’янінням, що й недобачають його присутності. Ось він намагається знайти сенс буття, позбутися самотності. У цій книжці, писав критик Артур Г. Кимбалл, «майстерність Кавабаты проявилося під час поєднанні думок про «смерть з мозаїкою життя, нагнітання напруги узгоджується з квітчастим відступом… З погляду Едгара По, це ідеальний розповідь, у якому автор домагається багатозначного ефекту » .

У 1931 р. Кавабата одружується з Хидеко і поселяється із дружиною древньої самурайської столиці Японії, в г. Камакура, північніше Токіо, де з них народжується дочка. Літо звичайно проводили на гірському курорті Каруйдзава в котеджі західного типу, а взимку жили, в домі японського стилю в Дзуси. Неподалік Дзуси у До. була квартира, де він працював у традиційному японському кімоно і дерев’яних сандалиях.

У 1960 р. з допомогою держдепартаменту США До. робить турне з кількох американським університетам (до яких входив і Колумбійський університет), де провадить семінари по японської литературе.

У межах своїх лекціях він символізував безперервність розвитку японської літератури з XI по в XIX ст., і навіть на глибокі зміни, що відбулися кінці минулого століття, коли японські письменники відчули сильний вплив своїх західних побратимів по перу.

Мабуть, внаслідок зрослого впливу Місіми (письменника, кіноактора і політичного діяча правої орієнтації) До. наприкінці 60-х рр. пориває з політичним нейтралітетом разом із Мисимой і двома іншими письменниками підписує петицію проти «культурної революції «в комуністичному Китае.

У 1968 р. Кавабата отримав Нобелівську премію з літературі «за письменницьке майстерність, яке передає сутність японського свідомості «. Будучи першим японським письменником, які мають Нобелівської премії, Кавабата в свого виступу сказав: «Усе життя намагався прекрасного і прагнути аж до смерті «. З типово японської скромністю він зазначив, що не розуміє, чому вибір упав нею; тим щонайменше висловив глибоку подяку, сказавши, що з письменника «слава стає тягарем » .

У 1970 р., після невдалої спроби організувати повстання на одній з японських військових баз, Місіма робить харакірі (ритуальне самогубство), а два року тяжкохвора Кавабата, який щойно вийшов із лікарні, де зараз його обстежився як наркоман, також кінчає життя самогубством — він отруюється газом себе вдома в Дзуси. Цей вчинок потряс всю Японію, весь літературний світ. Оскільки письменник не залишив посмертної записки, мотиви самогубства залишилися неясними, хоча висловлювалися припущення, що, можливо, самогубство викликано аналогічним вчинком його друга, глибоко які потрясли писателя.

За іронією долі, у своїй Нобелівської лекції Кавабата говорив: «Хоч би яка була ступінь відчуженості людини у світі, самогубство не то, можливо формою протесту. Хоч би яким ідеальним був би людина, коли він робить самогубство, йому далеко до святості «.

В романах Кавабаты, які відрізняються другим планом і недоговоренностью, переплітаються модерністські прийоми і елементи традиційній японській культури. У статті, надрукованій у «Нью-Йорк таймі «, Такаси Ока зазначає, що у творчості Кавабаты «західне вплив перетворилося в щось суто японське, і тих щонайменше книжки Кавабаты залишаються у руслі світової літератури » .

Крім Нобелівської премії Кавабата отримав також премію «За розвиток літератури «(1937), Літературну премію Академії мистецтв (1952). У 1954 р. він було ухвалено Японську академію мистецтв, а 1959 р. нагороджений Франкфуртського медаллю імені Гете. З іншого боку, в 1960 р. письменник отримав французький орден Мистецтва та літератури, премію Франції «За кращу іноземну книжку «і орден Культури від японського уряду у 1961 р. Кавабата був президентом японського ПЕН-клубу з 1948 по 1965 р., а після 1959 р. став віце-президентом міжнародного ПЕН-клуба.

«Тысячекрылый журавль».

Коли своєю «чудовою «Книзі про Чаї «(«Тя-но хон », 1906) Окакура Какудзо описав японський етикет, який з того, як запропонувати людині віяло, і який закінчується правильними жестами з метою самогубства, він пояснив, що справжній ключі до японцям — над самурайському кодексі бусідо, але у «тядо », тобто у чайному обряді «тяною ». Японець в чайному павільйоні повертається до незамутненому спокою, до першооснові. Чайна церемонія власне проста і невигадлива. Вона лише певне кодифікована, на насправді зупинки й однозначні приписи етикету потрібні тільки до усвідомлення подальшого її течії. Першої-ліпшої хвилини вони можуть зробити такий хід, і може — інакше. Такий Кавабата. Він зазначив якось, що розповіді його, ті, що «з долоню величиною », «просто виникають ». Його романи безпосередні, не тримається наміченого плану, неначе б пише, зупиняючись, аби збагнути подальший путь.

Свою промову на Стокгольмі Кавабата почав із віршів дзенського поета Догэна (1200−1253):

Цветы — весной, Кувшинка — летом, Осенью — луна, Чистый і холодний сніг — зимой.

Стихотворение називалося «Початковий образ » .

Церемонію вручення Нобелівської премії Кавабата характеризував чайної церемонії й геопатогенному смислі до неї японцев.

— Як можна можна порівняти карацу і сино? Це ж зовсім різна керамика.

— Чому ж не можна? Досить поставити обидві чашки поруч — і всі відразу стає ясно.

Кавабата. Сэнба Дзуру.

Видавництво «Абетка «бездоганно вибрала текст. Коли роман виходить без коментарів і навіть невеликого передмови, на повинен залишатися місця дискусії. Кавабата — це «Тысячекрылый журавель », чи іншому перекладі «Тисяча летять журавлів «(«Сэнба Дзуру »), роман, за що у 1952 року він отримав премію Академії Мистецтв Японії пам’ятаючи про якому шведські академіки наголошували на повному літературному вираженні японського образу мислення. Це книга людей та його чайної посуду. Про шляхи виходу з Такэдо в Бэппу завдовжки любов. І ще у тому, як розбили старовинну чашку.

Герої «Тысячекрылого журавля «бачаться в естетичної причетності до тяною: у Кикудзи «від суворих ліній і блискучих поверхонь чашок… раптово йде кудись відчуття провини » .

" Чиї лише руки мені не стосувалися цього глечика… — пише Кавабата. — Руки пані Оота, руки Фумико, а Фумико — особисто від до рук — передала його Кикудзи… Нині ж з нього чаклують грубі руки Тикако… «Одного разу за собі стає від думки, що жінка із грубими руками викладає мистецтво тядо, вона спочатку неправа, тому й негарна, навіть виродлива: в неї на грудях величезне рідне пляма. Навпаки, ніжний образ пані Оота завжди пов’язані з тонкими вишуканими старовинними предметами, «слід її помади «- червонувате цятку — на крайці керамічної чашки.

" Можливо, іноді батько просив пані Оота експортувати глечик сино троянди чи гвоздики. Або подавав їй чашку і милувався прекрасної жінкою із давньої чашкою до рук " .

Кавабата, на погляд, занадто занурений у дзен, він подовгу дивиться на речі. Він ставить свою печатку під висловлюваннями Моотори Норинага. Жіночі образи Кавабаты — це Утамаро, це гравюри укие-э.

Відтінки фарб, нюанси світла, півоберт, напівжест чи повнота жесту, доповнена деталлю японського костюма чи європейського сукні, подробицею інтер'єру, глибиною пейзажу — виписано з добірністю і окончательностью. І все-таки нам важко вловити принадність гірського переходу Фумико, описаної у її щоденнику, вставний частиною який входить у роман. Жіноча японська літературна проза відрізняється більшої рухливістю і благозвучней чоловічої. За часів дамська проза навіть графічно була легше: замість «чоловічих знаків «(ієрогліфів) пріоритети складовому письма. Щоденникові нотатки від імені Фумико повернуть неспішної читача до класичним зразкам, лежачим основу японської літератури, зокрема — до «Щоденнику подорожі з Тоса до столиці «поета Ки-но Цураюки (прибл. 878 — прибл. 945), у якому автор вів розповідь від імені женщины.

Важко у російському перекладі оцінити граматичну красу майбутнього часу, властивого дамській прози, але хід часу взагалі в Кавабаты можемо уловить.

Життя чашки чорного орибэ з намальованим папороттю з роману «Тысячекрылый журавель «почалася руках майстра Рикю за доби Момоямы (XVI століття). Є переказ, що Рикю, бажаючи вмістити красу в один-єдиний стебло повилики, якось зрізав садом все квіти. Слід друку старого майстра за бажання знаходиться у романі: неявно, лише епізодом, залишиться у «Сэнба Дзуру «той самий повилика-асаго (по-японському «образ ранку »): служниця ставить за трьохсотрічну підвісну вазу єдиний расцветший квітка асаго, якому життя дано трохи більше дня.

У вашому романі Кавабаты немає випадкового, нитки ув’язані простими, гарними вузлами. Кавабата, тонкий цінитель чайної церемонії, крім іншого яка передбачає вміння вибирати для павільйону рослини, дізнається про квітка усе можливе й, зрозумівши його суть, ставить за вазу із гарбуза, але милується учиненим із дитячою безпосередністю служниці, яка, пояснюючи головного героя роману Кикудзи, чому поставила повилику у цю старовинну вазу, каже: «Я так усе просто… саме поставило… Адже повилика — кучеряве рослина і гарбуз ця теж ». Кикудзи першої хвилини розчарований поясненням служниці, правоту якій він розуміє після довгого углядування в квітка і вазу.

Погляд Кавабаты за своєю природою — жіночий, їй немає властива героїка, і лірика Шевченкових творінь — у трагічному повсякденні. «Один квітка краще, ніж сто, передає пишноту квітки «- це Кавабата. «Музику добре слухати вночі. Коли невеликі особи людей «- це Цей Сенагон.

І на самої Японії, і ми, визначаючи місце Кавабаты в літературі, то належать до наслідувачам середньовіччя, чи до неосенсуалистам, поминають незакінчений розповідь, написаний під впливом Джойса… Доводилося чути, як, підшукуючи аналогій у російської літературі, Кавабату порівнювали з Буніним, наприклад, чи Набоковим. М. Эпштейну спало на думку поставити імена Платонова і Кавабаты поруч — на погляд, непогані та невиправдано. Багато зауваження Платонова, побудовані на абсолютної логіці, надумай я містифікувати когось із своїх друзів, легко б видала за переведення з японського. Наприклад: «Ластівки… вщухали крилами утоми, і під пухом та пір'ям був піт потреби… «Пам'ятаєте, як Фро, намагаючись духовно наблизитися до улюбленого, шкодувала б, що їй неможливо під силу уявити себе электрофарадой? Кавабата, як бо наше Платонов, — в замкненому просторі притчі котрі долають багато відстані задля любові, доки стає «нікуди жити «(Платонов), і якось, «прибираючи у шафу загорнену в фуросики чашку », Кикудзи подумає: «Не продати чи разом із чашкою і глечик сино, що лежить зараз у глибині шафи? «(Кавабата). Породження Кавабаты повільно піднімаються в гори, проходять храмів, їдуть у Кіото і прагне до Такэда, «пречудовий для смерті місто », але здається, що це відбувається через те, щоб древнє сино змінило господаря і нові руки обережно та благоговійно доторкнулися до старовинної глине…