Евгений Онєгін як енциклопедія російського життя

" Євґєній Онєґін «як «енциклопедія російського життя «.

В романі «Євґєній Онєґін» Пушкін розвиває кілька сюжетних ліній, які відбуваються і натомість життя Росії з початку 19 в, у якій читачеві завдяки мистецтву автора, усе зрозуміло, зрозуміло і впізнавано. Знаменитий критик в XIX ст У. Р. Бєлінський назвав роман Пушкіна «енциклопедією російського життя». Цю ухвалу навдивовижу вірно, адже поет знаходить переконливі слова картина російської дійсності, як жива, відкривається перед нами.

Действительно, прочитавши лише перші 20 глав «Євгенія Онєгіна» ми знаємо надзвичайно багато з життя людей тієї епохи: як виховували молодих дворян, де їх гуляли у дитинстві, куди їздили розважатися, коли ставали взрослей, було важливо задля молодих дворян, що їли І що пили; було модно дивитися театрі, навіщо люди ходили до театру. Десь на сторінках роману можна знайти навіть ті подробиці піти з життя Росії 19 в. як особливості експорту й імпорту («за ліс і сало» і пеньку ввозили предмети розкоші: «Янтар на трубах Цареграда, Порцеляна і бронза… Духи в гранованому кришталі» й багато іншого «для забав, для раювання модной»).

Однако нерозумно було б, що цим правилом і обмежується «ЄО» як роман-энциклопедия. Адже роман було написано радше задля співвітчизників Пушкіна, ніж нам, його нащадків через 200 років, і навряд йому хотілося нам показати життя Росії з початку 18 століття (дії роману відбуваються 1819−1825 рр.). Швидше на думку, коли роман, що Пушкін хотів показати щось нове ті події та явища життя, хто був властиві російському дворянства й народові у роки.

На протязі роману й у ліричні відступи показані всі прошарки російського суспільства: вище товариство Петербурга, дворянська Москва, помісне дворянство, селянство. Які ж Пушкін підносить нам, читачам ці слои?

Высший світло Петербурга виступає першому плані на початку роману, першому розділі, соціальній та останньої VIII главі роману. Насамперед, впадає правді в очі авторське ставлення до вищої світу Петербурга — саркастична глузування за їхньою життям і поведінкою. Наприклад, про виховання Евгения:

Он французькою совершенно Мог висловлюватися і писал;

Легко мазурку танцевал И кланявся непринужденно;

Чего ж вам більше? Світло решил, Что він розумний і дуже мил.

Сразу видно, що з світла нічого, крім хороших манер непотрібен і, щоб бути успішним, треба лише вміти кланятися «невимушено». Або така деталь, як розмова світських дам:

… Але загалом їх разговор Несносный, хоч безневинний вздор;

К тому ж вони так непорочны, Так величні, так умны, Так благочестя полны, Так обачні, точны, Так неприступні для мужчин, Что їхній вигляд вже породжує сплин.

Однако цим глузуванням мимоволі (швидше навіть спеціально) видно авторська смуток і неприйняття таким станом справ. І не дивовижним стає визнання «досить нудний вищий тон».

Далее в серединних розділах маємо постає помісне дворянство життя й сільської Росії (у тому, сучасна йому Росія сільська підкреслюється також грою слів в епіграфі до другої главі). Коли починаєш розглядати поміщиків, показаних Пушкіним, то мимоволі спадає на думку порівнювати з Гоголівськими поміщиками з «Мертвих душ» (особливо у цю думку наводить опис сну Тетяни і його именин):

С своєї супругою дородной Приехал товстий Пустяков;

Гвоздин, господар превосходный, Владелец жебраків мужиков;

Скотинины, подружжя седая…

Уездный франтик Петушков,.

… І відставний радник Флянов, Тяжелый пліткар, старий плут, Обжора, хабарник і шут.

Пушкин не щадить нікого. Від його сарказму не приховується жоден типовий персонаж. Проте слід зазначити, з якою майстерністю вміє домогтися тієї золотий середини між злий глузуванням і звичайним описом. Пушкін каже це й без злости.

Особый інтерес як заявив представник певного класу представляє Ленський. Він народився Росії, але виховувався і коли одержав освіту у волелюбною Германии:

… Від хладного розпусти света Еще зів'янути яка встигла, …

Но такій людині немає у тієї Росії, яку описав Пушкін у своїй романі. Не якби на дуелі, міг би, на думку автора, стати поетом чи перетворитися на такого собі Манилова й закінчити життя як дядько Онєгіна (також цікаво, що Пушкін хотів, але з міркувань цензури не зміг включити ще одне строфу, де говоритися, що Ленський міг бути «повішений як Рылеев»).

Судьба матері Тетяни також типова тоді на той час — у неї видана заміж за нелюбимого їй людини, але незабаром звикла і змирилася, зайнялася хозяйством:

Солила взимку грибы, Вела витрати, брила лбы…

То є замінила щастя звичкою. Цей образ дуже нагадує Коробочку з «Мертвих душ».

Только лише описі простого народу, Тетяни (оскільки була «російська душею») і Євгенів батько (оскільки про неї ведеться розповідь) Пушкін цурається своєї постійної глузування. Тільки до них він ставиться до з повагою і намагається викрити подібно іншим образам.

Далее у сьомому главі маємо постає московське дворянство, чи, як відразу визначає Пушкін — «ярмарок наречених». Описуючи московське дворянство, Пушкін також саркастичен: в вітальнях він помічає «нескладний вульгарний дурниця», але з тим, поет любить Москву, та знайоме всім запам’яталися його знамениті надзвичайно гарні рядки: «Москва… Як багато у цьому звуці серцю російського злилося…». Він пишається Москвою 1812 року: «Дарма чекав Наполеон, / останнім щастям опоенный, / Москви уклінної / з ключами старого Кремля…».

Как видно, «ЄО» — справді «енциклопедія російського життя», енциклопедія, у якій наново пояснюється і розкривається глузд тих явищ і тією життя, яка людей епохи Пушкіна. Автор зміг з допомогою авторської іронії, ліричних відступів і вельми барвистих і історично вірних образів розповісти у своїй «енциклопедії» про головне у житті людей.