А.Теннисон як тлумач вікторіанської епохи

А.Теннисон як тлумач вікторіанської эпохи

Соскина Н.А.

Труба паровоза, а чи не зображення королеви Вікторії, повинна було б бути вигравірувана на монетах її царствования.

Осберт Ситуэл Имя Альфреда Теннисона в англійської культурі нерозривно пов’язані з Вікторіанської епохою. Англійські критики любили називати «століття Вікторії», тобто. ХIХ століття, починаючи з 30-х рр. (1837 — 1901 — роки правління королеви Вікторії), «негероическим століттям», «століттям утилітаризму й презирства до героїчного безумству», а типовим виразником його вважали А.Теннисона. У цьому було у вигляді, що Англія у період зайняв переважно своїм економічним розвитком. А. Теннисон уособлює період спокою, період відносної і ненадёжной стабільності, «дисципліни культури», який був, щоправда, «короткій зупинкою в нескінченному марші людства у якомусь, чи будь-якому, напрямі» [1]. У цьому роботі спробуємо простежити, якою мірою поезія А. Теннисона стала відбитком епохи, у чому висловилася сприйнятливість поета до основним віянням часу, наскільки я його естетична позиція забезпечувалася становищем поэта-Лауреата. А розглядатимемо епоху у двох вимірах — як соціально-економічний, політичний феномен як і літературно-художнє явление.

Викторианская ера ознаменувалася багатьма протиріччями. Традиційно яка бачилася епохою «соціальної стабільності, творення, поступового розширення виборчого правничий та системи безкоштовної освіти», у неї разом про те «ерою розпачу, ерою першого економічної кризи, ерою великої боротьби за уми сучасників» [2]. Успіх і добробут, в певному розумінні, виявилися основними критеріями життя. Найкраще висловив цей «дух епохи» Т.Карлейль. Основне його спостереження у тому, що людина втратив свою душі і стару релігію. Натомість він отримав нове — гідне епохи — євангеліє, «євангеліє Мамони». «Це був століття, — писав сучасник в 1892 р., — відзначений боротьбою між сумнівом і вірою, з якої віра вийшла переможцем. Кожне зусилля цього змагання увічнене в поезії А. Теннисона» [3, C.86].

Первым людиною, у грудні 1833 р. публічно який закликав А. Теннисона стати художником свого століття, був оглядач «New Monthly Magazine». Він апелював: «…час Поетові повстати! …Як чудово те, що оточує його! Підстави Старого Світу затряслися! Два антагоністичних принципу землі, Спочинок і Рух, подібні могутності війни! Світ сповнений пророцтвом майбутнього. Поет, поглощённый духом цієї епохи, пануватиме у наступному!» [4] Справді, що це виклик і спокуса. І А. Теннисон, самітник, провів свої ранні роки у віддаленої селі, поневіряючись, подібно прочанину, у спробі Христом утекти від себе, кинувся до того що, щоб стати виразником своєї епохи.

Поэт добровільно прийняв він титул провидця і пророка. Повністю усвідомивши своєї місії, він, бачимо, прагне стати іншим человеком:

Пусть прокинеться у мене інший -.

И нехай той, ким був, зникне навек!

(пер. М. Воробйова, 1855).

Быть символом, виразником епохи став поета змістом життя, усвідомленим творчим осуществлением:

В думах нащадків моїх позначиться, — хто знає? -.

Век золотий, та її світло воссияет у століттях;

Тело і серце помруть, але залишиться ця печатку -.

Иначе чи варто жити? І ми лише попіл так прах.

(пер. М. Воробьёва, 1855).

В протягом 59 років А. Теннисон, чуйний до «принципам Руху і Спокою», поглощённый духом своєї епохи, робив свої справи і вручав своє послання миру.

В 1895 р., через роки після смерті А. Теннисона, оглядач «Edinburgh Review» написав: «Жодна країна мала вірнішого тлумача, як Англія епохи Викторианства від імені її останнього Лауреата. А. Теннисон був англійцем за суттю (to the core) в м’якості, в тверезості суджень. Він відбивав з абсолютної достовірністю характер свого сучасника. Поезія А. Теннисона — один із найбільш видатних характеристик сьогодення» [5].

Творчество А. Теннисона, особливо 50−70-х рр. ХІХ століття, відбило у собі проблеми вікторіанської естетики. Насамперед, виникають спроби відродження середньовічного світовідчуття, середньовічних поглядів на двоїстої сутності (духовної і земної) кожного явища природи, яка мислилась символом Бога. Карлейлевская ідея символізму природи істотно впливає на вікторіанську етику, поезію і живопис. «Усі видимі речі суть Емблеми, — писав Т. Карлейль у романі „Sartor Resartus“. — Матерія є тільки духовно, щоб представляти якусь ідею і втілювати її» [6]. Символ, по Т. Карлейлю, — осередок божественного початку. Людина оточений символами. «Всесвіт є лише великий символ Бога», й сама людина — нічим іншим, як «символ Бога» [7]. Для А. Теннисона, испытавшего сильний вплив Т. Карлейля, характерно сприйняття Бога як «сили у мороці, яку ми лише здогадуємося». «We see the shadow of God in the world — a distorted shadow» («Ми тінь Бога у світі - перекручену тінь») [8]. Це виллється однієї із основних дилем творчості А. Теннисона — примирення людського і божественного, небесного і земного, духовного і матеріального. Проте, захоплюючись Т. Карлейлем, його уславленням Бог і погода героїчного духу, в 40−50-х рр. А. Теннисон був схильний вважати, що героїчні часи античності і середньовіччя канув у Лету, і героїка чужа сучасності. Для А. Теннисона одарённый людина, здатний на подвиг, було так предметом поклоніння, скільки об'єктом для роздумів. Віра завжди була єдиною реальною опорою моральності. Вірші А. Теннисона цього періоду про міфічних легендарних героїв овіяні елегійним настроєм («Сер Галагад», «Смерть Артура», «Годива», «Сер Ланселот і королева Гиневра»).

Особенно характерні у сенсі «Королівські ідилії», писавшиеся А. Теннисоном протягом понад тридцять років (починаючи з 1842 р.). Джерелом народження твору послужила знаменита епопея Томаса Мелорі «Смерть Артура» (1485). З другого половини ХІХ століття вона відродження найбурхливішого інтересу до неї. Світ артуровских легенд набував міфологічні риси. Камелот, Круглий Стіл, пошуки Грааля ставали новими міфологемами. А. Теннисон побачив у артуровской утопії неперевершений морально-етичний ідеал. Короля Артура поет зобразив одразу на порозі смерті. Відчуваючи наближення кінця, герой велить кинути свій вірний меч Экскалибур в чарівне озеро. У цілому нині, Артур — «примарна постать, вона нездатна призупинити руйнація королівства» [9]. А «найчистішого» лицаря Круглого столу Галагада бачимо віршем А. Теннисона який їде вершники в зимову холоднечу, горами і долам, крізь сплячі мертвим сном міста, далі і далі в безнадійних пошуках чаші св. Грааля. «У вікторіанської Англії немає безумств романтичного пориву, божа воля визначає вчинки людей, а дух науку й прогресу визначає долю» [10]. Поранений Артур, заспокоюючи сера Бедивера, зізнається «вічному покое»:

The old order changeth, yielding place to the new,.

And God fulfills himself in many ways,.

Lest one good custom should corrupt the world…

If thou shouldst never see my face again.

Pray for my soul. More things are wrougth by prayer.

That this world dreams of…

For so the whole round earth is every way.

Bound by gold chains about the feet of God…

(«Старый порядок речей йде, даючи місце новому; / воля Божа здійснюється всюди,/ не дозволяючи одному звичаєм, який був традиційним і єдиним, знищити світ. / Якщо не можеш більш бачити моє обличчя, / молися за мене; молитва робить вулицю значно більше, ніж думає звідси справжній світло, / бо земля, тобто. всю земну кулю цілком і частинами, / точно золотими ланцюгами, прикутий до підніжжя Бога»).

Перед нами відкривається проблема смерті" й божественного шляху. Старий світ (order) йде, залишаючи традиційну віру. У кодексі мирозданье (custom) вона єдиний провідник і опора Бога. Всевишній — одухотворююче початок всесвіту. Сам А. Теннисон так пояснював задум «Ідилій»: «…сон людини, йде в практичну життя, і знищеного гріхом. Народження — таємниця, і смерть — таємниця, а з-поміж них життєва брехня, де відбувається їх ожесточённая боротьба. Не історія однієї людини одного покоління, а циклу поколінь» [11]. Мета Артура — встановити і порядок, цивілізацію в високому сенсі програми та проголосити безкорисливість й підвищення шляхетної життя. Але ці наміри зазнають поразки. У пролозі до короткій поемі про загибель короля Артура молодики сперечаються у тому, чи можливо вплив древніх сказань на сучасні уми. Потім, почувши легенду у тому, як чарівниця відвезла вмираючого Артура на казковий острів, в епілозі оповідач бачить уві сні, що Артур повертається знову. І тепер у значному образі «сучасного джентльмена», якого березі чекають натовпу народу. Ні більш сподівання відродження в Англії героїчного духу.

В Вікторіанську епоху особливе звучання набуває проблема співвідношення природи й мистецтва. Для А. Теннисона вони були тотожні власне: «…in Art like nature, dearest friend». Понад те, для поета природа — це жива володіння, саму себе являє собою спосіб пізнання світу — пізнання таємниці Бог і погода божественного откровения:

Возросший серед руїн квітка,.

Тебя з тріщин древніх извлекаю, Ты переді мною весь — ось корінь, стебелёк, здесь, я мав на ладони.

Ты малий, квітка, але якби я понял, Что є твій корінь, стебелёк й у чем вся суть твоя, цветок, Тогда я Бога сутність, і людини суть познал бы.

(пер. В. Павлонского, 1864).

Быть може, А. Теннисон хотів сказати, що немає події, хоч би яким незначним воно це виглядає, яке включало в собі історії всього світу з усією її безкінечною ланцюгом про причини і наслідків. Тут відбувається пізнання макрокосму через мікрокосм — Абсолюту через «піщинку» і «філіжанку квітки» (У.Блейк). Природа і мистецтво зливаються у його поезії, показуючи символ Бога, так само невідомого, як і життя. Любов духовна й належить дольнему світу, і лише мудрість поета у вигляді мови здатна донести той інший світ людям.

В натурфілософії А. Теннисона особливу роль грає наукове сприйняття реальності. У. Вордсворт, як і С. Кольридж, вважали, що галузеву науку безсила пізнати духовний принцип, рушійний природою. Такий здатністю має лише «уяву, заснований на відчуттях і емоціях поета» [12]. Наука для лейкистов була «профанацією, матеріалізацією безтілесних, неземних думок» [13]. Але А. Теннисон показав, що галузеву науку могла торкнутися струни глибоких таїнств світу, «не визначаючи і обмежуючи божественне свідомість» [14].

А.Теннисон відчув вплив позитивістських ідей. Він живе таємної та метафізичної скорботою, подібно Дж. Байрону і П. Шеллі. У ньому ми маємо войовничого індивідуалізму ранніх романтиків усвідомлення безглуздості того що відбувається. Із двох світів, які знає герой А. Теннисона, усі його помисли належать світу іншому. Тутешнє він сприймає лише як долю.

А.Теннисон був щирим спіритуалістом, цілком переконаним існування безсмертної душі. Він завжди казав, що у деякі моменти тіло втрачало йому всяке значення: «The flesh is the vision, the spiritual the only real and true» («Плоть — це бачення, тільки духовне це реально і істинно») [15]. Смерть тіла є перехід до вищої духовної стадії, продовження іншого бытия:

Коль смерть дорівнювала б концу И з ним все тонуло в Лете, Любви не було на свете;

Тогда, наперекір Творцу, Любой з смертних міг би сміливо -.

Сатирам давнини подстать -.

Души бессмертье променять На потреби низького тела.

(In memoriam, 1850).

Только відкинувши земне початок, можна досягнути істинної висоти і глубины:

…И зможуть обрані те, Достигнув смертного предела.

Поправ ногою земне тіло,.

Подняться до вищої правоте.

(1850).

Но лише обрані зможуть насолодитися справжньої життям, ті, чий дух втілюється в небесний порив, зможуть стати пастирями смертних та його судьями:

Они на нас дивляться строго, Пока йдемо земним путем;

Но поблажливості ми ждем От наших мертвих — і зажадав від Бога.

(1850).

Такая позиція визначала вікторіанські принципи поведінки, де незмінно було присутнє відхилення від будь-якого физиологизма, від оголення кревності людини і тварини. Почуттєві пориви приречені були вічно мати сфері гріха.

Итак, очевидно, що А. Теннисон коментував раз у раз поточні події, характеризував прогресі й його пороках, помічав науку і її впливом геть певні види сучасних проблем. Інколи відкрито звертався до сучасникам, наприклад, висловлював своє ставлення до Чартистскому руху («Men, my brothers, men the workers, ever reaping something new; That which they have done but earnest of the things that they shall do»). Поступово в його читачів все більше впевнювалося, що він був виразником епохи, видатним представником нації, ідеальним втіленням однієї з них, навіть коли вона символічно прийняв перство. Р. Левис пояснює таку стан справ тим, що «А.Теннисон міг урочисто боротися з „проблемами епохи“, але умовності століття закривали йому шлях духовного самовираження у рамках сучасного умонастрої. Вікторіанська поезія внутрішньо допускає, що дійсний світ чужий, сухе й непоэтичен, що протестувати годі, виключаючи протест у вигляді ескапізму. Вікторіанські поети вже в підставі, що вони вікторіанці, повинні шукати поезію над дійсному світі, а романтичному образі цього дивного світу» [16].

А.Теннисон був сином свого століття. У його поезіях немає богоборчих мотивів й до року. Уславлений викторианец не кидає виклик свою епоху. Його опис пороків суспільства — це поетика смутку. А. Теннисон не намагався, подібно П. Шеллі, зблизити поезію з релігією і філософією «в відтворенні вищих істин існування» [17]. Мистецтво завжди служило в нього моральним цілям. А. Теннисон був справжнім викторианцем у виборі тим для своєї поезії, вона завжди відгукувався на найостанніші події у історії своєї країни, свого часу. Поет, подібно багатьом своїм сучасникам, зберіг гостре відчуття общинності, яке підтримувало його перед космосу, все ще не байдужого і небогооставленного. Це була общинність як людського серця, а й колективізм соціальних установ. Поет знайшов у собі не змінити ні своєму англиканскому Богу, ні традиційним громадським принципам. Проте третій світ для А. Теннисона і залишився страшної реальністю, у якій людська буття — «плід мулу і землі, гри Природи». І це світ визначається вічністю, а чи не течією времени.

Список литературы

Элиот Т. С. Призначення поезії. М., 1997. З. 282.

Ивашева В.В. «Вік що і століття минулий… «Англійський роман в XIX ст. у його сучасному звучанні. М., 1990. З. 266.

Цит. за книгою: Baum P. Tennyson sixty years after. Richmond, 1948. Р. 86.

Baum P. Ibid. Р. 89.

Walters P. S. Tennyson: Poet, Philosopher, Idealist. L., 1893. Р. 117.

Карлейль Т. Избранные праці. СПб., 1898. З. 131.

Карлейль Т. Саме там. З. 140.

Цит. за книгою: Culler A.D. The Poetry of Tennyson. N.Y.; L., 1977. Р. 67.

Culler A.D. Ibid, Р. 88.

Ricks З. Tennyson. L.; N.Y., 1972. P. 120.

Culler A.D. Ibid, P. 98.

Цит. за книгою: Tennyson by A.Benson. Fourth edition. L., 1913. Р. 67.

Там ж, Р. 69.

Lounsbury T.R. The life and times of Tennyson. New Haven, 1915. Р. 182−183.

Mustard W.P. Classical Echoes in Tennyson. N.Y., 1904. P. 87.

Baum P. Ibid, Р. 173.

Bloom H. Shelley’s mythmaking. New Haven, 1959. P. 25.

Список литературы

Для підготовки даної роботи було використані матеріали із сайту internet.