Я голос ваш, жар вашого дыханья... (по ліриці А. Ахматової)

" Я голос ваш, жар вашого дыханья…" (по ліриці А. Ахматовой)

С ім'ям А. Ахматової у російській поезії зазвучав новий прекрасний неповторний голос. Увійшовши у літературу з поезією жіночої душі, вона відразу опинилася серед перших російських поетів. Мине небагато часу після виходу її першого збірки поезій «Четки», і Осип Мандельштам напише, що ім'я Ахматової стає «символом Росії». У перших своїх віршах в ній йдеться від імені жінки, що з трепетом чекає зустрічі з «любим.

Ты — сонце моїх пісень.

ты — життя моєї благодать.

Со часом у її рядках, котрі говорили начебто про кохання, проступали широкі простору, «тверська убога земля», «золото Бахчисарай», прекрасне на Неві. Неголосно, як видали, дає себе знати почуття Родины.

«Я бачу все. Я все запам’ятовую», — писала вона. Ахматова навчалася «просто, мудро жити». А тим, почалася війна, і серце різав «удовиний плач по селі» Знівеченої, унижаемой матір'ю бачилася її Батьківщина, і від її дітей поетеса заклинала, молила: Щоб хмара над темній Росією Стояла хмарою у славі променів. «Необгрунтований гул», пронизавший столітню стійкість речей, наводив їх у трепет і сум’яття. Образи темних ополонок, дикого вітру перетворювали її вірші у невиразні глухі пророцтва. Вона попереджала про подрузі, котра згубною катастрофи: По невідомому призначенню, По Неві чи проти теченья, — Тільки проти від своїх могил. Вона не знала, які випробування доля їй готує, але залишалося переконаної, що ніде не знайде раю поза від рідної землі. Мені голос був. Він кликав утешно, Він говорив: «Іді сюди. Залиш свій край, глухий і грішний, Залиш Росію назавжди.» У цьому вся вірші немає розуміння революції, немає її прийняття, але гідно, пристрасно пролунав голос інший інтелігенції, яка ходила по муках, помилялася, сумнівалася. Шукала вихід і знаходила свій головний вибір: залишалася зі своєю державою. Але байдуже й Руками я замкнула слух, Щоб цієї промовою недостойних Не опоганився скорботний дух. А п’ять років голос несе одповідь тим, хто виїхав зарубіжних країн. Немає в тими я, хто залишив землю На розтерзання ворогам. Жилося важко, але «лахміття сирітства» носила «як шлюбні ризи». Голос гох в барабанному бої, під скреготом сталінські репресії Зірки смерті стояли з нас, і безвинна корчилась Русь. Під кривавими чобітьми і під шинами чорних марусь. У сталінські роки єжовщини вона сімнадцять місяців провела в тюремних чергах. Там фактично все говорили пошепки, але питання жінки про тому, чи зможе вона усе це описати, Ганна відповіла: «могу».

Хотелось б всіх поіменно назвати,.

Да забрали список і ніде узнать Для них виткала я широкий покров Из бідних, у них підслуханих слов.

Это було мужньо. За кожне слово загрожувала кара.

И, якщо замкнутий мій змучений рот, Которым кричить стомильонный народ, Пусть там-таки вони поминають меня В переддень мого похоронного дня…

Она пишається, що і істинний поет. Я була тоді з моєю народом Там, де мій народ, до нещастю був. На той час, коли було спотворений образ Батьківщини, коли кого вона була — власний страх і страждання, а інших — біль розлуки, поезія Ахматової ставала чином справжньої Росії. Це голос щодо Батьківщині, це голос самої країни. Протягом років Великої Великої Вітчизняної війни під виття сирен звучали її слова: Не страшно під кулями мертвими лягти, Не гірко залишитися без притулку, — І ми збережемо тебе, російська мова, Велике Русское Слово! Рядки її віршів, народжені гаряче серце, отпечатывали як плакат і розклеювали надворі. Враже прапор стане, як дим, Щоправда нас, ми переможемо. У знаменитій «Клятві», написаної 1941 року, від імені всіх вона вимовляє: Ми дітям клянемося, клянемося могилам, Що нас скоритися хто б змусить! Прийшла Перемога, і його голос звучить в ім'я життя. Їй аплодує Колонний зал я Будинку Спілок. І ось страшний 1946 рік. І впала кам’яне слово, На мою ще живу груди. Тепер основне — витерпіти, зміцнити віру, що це помилка, що, втім восторжествує. Їй заборонили писати. Вона тримала рядки в уме.

Из-под яких руїн говорю, Из — під якого я кричу обвала.

Ее муза жила:

Чтоб після, як Фенікс з пепла;

В ефірі повстати блакитному ;

Она не замовкала і верила!

Но все-таки почують голос мой.

И все-таки йому знову поверят.

1966 рік. Її було стало. Але звучить за їхніми улюбленої Родиной:

Я — голос ваш, жар вашого дыханья, Я — отраженье вашого мира.

Напрасных крив даремні трепетанья, Ведь однаково я вами до конца.

Список литературы

Для підготовки даної роботи було використані матеріали із сайту internet.