Зайві у творах Тургенєва

Міністерство загального користування та професійної освіти РФ.

Муніципальна середня загальноосвітньою школою № 3.

РЕФЕРАТ.

по литературе.

тема:

«Зайві люди» в произведениях.

І.С. Тургенева".

выполнила ученица 10 «А» класса Антонова А.В.

проверила Драева Т.Ф.

р. Гулькевичи.

2002 г.

СОДЕРЖАНИЕ Введение…3 Глава 1. Творчий шлях І.С. Тургенева.

1.1. Біографія І.С. Тургенева…4.

1.2. Розповіді, повісті та й романи І.С. Тургенева…10 Глава 2. «Зайві люди» у творах І.С. Тургенева.19.

2.1. «Зайві люди» в повістях «Щоденник зайвого людини», «Листування», «Яків Пасынков»…20.

2.2. Рудин («Рудин»)…25.

2.3. Лаврецкий («дворянське гнездо»)…31.

2.4. Нежданов («Новь»)…37.

Заключение

…43.

Список використаної литературы…44.

Ім'я І.С. Тургенєва протягом цілого століття збуджувало пристрасні суперечки у російській й зарубіжної критиці. Вже його сучасники усвідомлювали величезне громадське значення створених нею творів. Не завжди погоджуючись із його оцінкою подій та діячів російського життя, нерідко заперечуючи у самій різкій формі правомірність його письменницької позиції, його концепцію соціально-історичного розвитку России.

Тургенєв належав до плеяду найбільших російських письменників другий половини ХІХ століття. У його творчості продовжують розвиватися, збагачуючись новим змістом, реалістичні традиції Пушкіна, Лермонтова, Гоголя.

Тургенєв мав разючою обдаруванням — поєднувати так звану злободенність з узагальненнями найширшого, воістину загальнолюдського порядку і надавати їм художньо досконалу форму і естетичну переконливість. Але філософська основа творчості Тургенєва по справжню пору, на жаль, не отримала належної уваги з боку исследователей.

Глава 1. Творчий шлях І.С. Тургенева.

1.1. Біографія І.С. Тургенева.

Життя Тургенєва справила дуже великий впливом геть створювані їм твори, позаяк у них він описував реальність, всі тонкощі відносин між різними людьми під впливом дійсності того времени.

Іван Сергійович Тургенєв народився 28 жовтня (9 листопада н.с.)1818г. в місті Орел. Це була дворянська сім'я: батько, Сергію Миколайовичу, відставний гусарский офіцер, походив із старовинного дворянського роду; мати, Варвара Петрівна, — з багатою поміщицької сім'ї Лутовиновых. Дитинство Тургенєва відбулися родовий маєток Спасском-Лутовинове. Ріс він у опікуванні гувернерів та вчителів, швейцарців і німців, доморослих дядечок і кріпаків няньок. Ось він рано навчився до тонкощів відчувати природу і ненавидіти кріпосне право.

З переїздом сім'ї у Москву чи в 1827 майбутній письменник віддали в пансіон, провів там близько двох із половиною років. Подальше освіту продовжував під керівництвом приватних вчителів. З дитинства він теж знав французький, німецький, англійський языки.

Восени 1833, не досягнувши п’ятнадцятирічного віку, вступив у Московський університет, а наступного року перевівся в Петербурзький університет, який закінчив 1936 по словесному відділенню філософського факультету. Один із найсильніших вражень підлітковому віці (1833) закоханість в княжну О. Л. Шаховскую, переживавшую цієї пори роман ж із батьком Тургенєва, позначилося повісті «Перше кохання» (1860).

У травні 1838 Тургенєв вирушає до Німеччину (бажання поповнити освіту з'єдналося із російського укладу, заснованого на кріпацькій праві). Катастрофа пароплава «Микола І», у якому плив Тургенєв, буде описана ним у нарисі «Пожежа на море» (1883; французькою мові). До серпня 1839 Тургенєв живе у Берліні, слухає лекції на університеті, займається класичними мовами, пише вірші, спілкується з Т.ЗВ. Грановским, Н. В. Станкевичем. Після короткого перебування у Росії, де готується до магістерським іспитів і відвідує літературні кухлі і салони: знайомиться з М. Гоголем, З. Аксаков, А. Хомяковым, однієї із поїздок в Петербург — з Герценом, у грудні 1840 вирушає до Італію, але із травня 1840 до травня 1841 його знову у Берліні, де знайомиться з М.А. Бакуніним. Прибувши Росію, він відвідує маєток Бакуніних Премухино, збігається з цієї сім'єю: незабаром розпочинається роман з Т.А. Бакуніної, яка заважає зв’язку з швачкою А.Є. Іванової (в 1842 вона родить Тургенєву дочка Пелагею). У 1843 Тургенєв надходить на службу Міністерству внутрішніх дел.

У 1842 з успіхом складає магістерські іспити, сподіваючись отримати місце професора московському університеті, але, оскільки філософія було взято під підозра миколаївським урядом, кафедри філософії були скасовані у російських університетах, стати професором не удалось.

У 1843 з’являється поема на сучасному матеріалі «Параша», отримавши гарну оцінку В. Г. Бєлінського. Ознайомлення з критиком, що перейшло в дружбу (в 1846 Тургенєв став хрещеним сини), зближення з його оточення (в частковості, з Н.А. Некрасовим) змінюють його літературну орієнтацію: від романтизму він звертається до иронико-нравоописательной поемі («Поміщик», «Андрій», обидві 1845) та прози, близькій принципам «натуральної школи» і чужої впливу М. Ю. Лермонтова («Андрій Колосов», 1844; «Три портрета», 1846; «Бретер», 1847). У цьому році вступив на службу чиновником «особливою канцелярії» міністра внутрішніх справ, де служив у протягом двох років. Громадські і літературні погляди Тургенєва визначалися у цей період основному впливом Бєлінського. Тургенєв публікує свої вірші, поеми, драматичні твори, повісті. Критик направляв його своїми оцінками і дружніми советами.

1 листопада 1843 Тургенєв знайомиться з співачкою Полиной Віардо (ВіардоГарсія) під час її гастролей у Петербурзі, любов до якої в що свідчить визначить зовнішнє плин її життя. У травні 1845 Тургенєв відбуває о відставку. З початку 1847 до червня 1850 вона живе по закордонах (у Німеччині, Франції; Тургенєв свідок французької революції 1848): опікується хворого Бєлінського під час його подорожі; тісно спілкується з П. В. Анненковым, А.І. Герценом, знайомиться з Ж. Санд, П. Меріме, А. де Мюссе, Ф. Шопеном, Ш. Гуно; пише повісті «Півників» (1848), «Щоденник зайвого людини» (1850), комедії «Холостяк» (1849), «Де тонко, то й рветься», «Провінціалка» (обидві 1851), психологічну драму «Місяць у селі» (1855).

Головну справу цього періоду «Записки мисливця», цикл ліричних нарисів і оповідань, що з оповідання «Тхір і Калиныч» (1847; підзаголовок «З записок мисливця» придумали І.І. Панаевым для публікації у розділі «Суміш» журналу «Сучасник»); окреме двотомне видання циклу вийшло 1852, пізніше додано розповіді «Кінець Чертопханова» (1872), «Живі мощі», «Стукає» (1874).

У 1850 повертається у Росію, як автор і критика, співпрацює в «Современннике», який став своєрідним центром російської літературної жизни.

Під враженням смерті М. Гоголя в 1852 публікує некролог, заборонений цензурою. Про це піддається озер місяцем арешту (будучи під арештом, пише розповідь «Муму»), та був надсилають на свій маєток під нагляд поліції без права виїзду межі Орловської губернії. У травні висланий в Спасское, де живе до грудня 1853 й працює над незакінченим романом, повістю «Два приятеля». Ось він знайомиться з А. А. Фетом, активно листується з С. Т. Аксаков і літераторами з цього кола «Современника». У клопотах про звільнення Тургенєва значної ролі зіграв О. К. Толстой.

У 1853 було дозволено приїжджати до Петербурга, але право виїзду за кордон повернули лише у 1856.

Тургенєв бере участь у виданні «Віршів» Ф. И. Тютчева (1854) і постачає його передмовою. Взаємна охолодження з далекої Віардо призводить до короткому, та мало не закончившемуся одруженням роману із дальньої родичкою О. А. Тургеневой. Публікуються повісті «Затишшя» (1854), «Яків Пасинків» (1855), «Листування», «Фауст» (обидві 1856).

«Рудиным» (1856) відкривається серія тургенєвських романів, компактних по обсягу, що розгортаються навколо героя-идеолога, журналистски точно фіксують актуальну соціально-політичну проблематику й у кінцевому результаті, які мають «сучасність» перед незмінних і загадкових сил любові, мистецтва, природи. Продовжують цю лінію: «дворянське гніздо», 1859; «Напередодні», 1860; «Батьки й діти», 1862; «Дим» (1867); «Новина», 1877.

Відбувши Дворічний зарубіжних країн у липні 1856, Тургенєв потрапляє у болісний вир двозначних відносин із Віардо і яка виховувалася у Парижі дочкою. Він відправляється до Англії, потім до Німеччини, де пише «Асю», одну із найбільш поетичних повістей, піддається, втім, тлумачення в громадському ключі (стаття Н. Г. Чернишевського «Російська людина на rendezvous», 1858), а осінь і зиму проведе у Італії. До літа я 1858 він у Спасском; надалі нерідко рік Тургенєва буде члениться на «європейський, зимовий» і «російський, літній» сезоны.

Після «Напередодні» стався розрив Тургенєва з радикализировавшимся «Сучасником» (зокрема, з Н.А. Некрасовим). Конфлікт з «молодим поколінням» збільшився романом «Батьки й діти». Влітку 1861 відбулася сварка з Л. Н. Толстим, майже що обернулася дуеллю (примирення в 1878). У повісті «Привиди» (1864) Тургенєв згущує намечавшиеся в «Записках мисливця» і «Фаусті» містичні мотиви; цю лінію розвиватиметься в «Собаці» (1865), «Історії лейтенанта Ергунова» (1868), «Сні», «Оповіданні батька Олексія» (обидва 1877), «Пісні торжествуючої любові» (1881), «Після смерті (Клара Милич)» (1883). Тема слабкості людини, опиняється іграшкою невідомих зусиль і приреченого небуттю, більшою чи меншою мірою забарвлює всю пізню прозу Тургенєва; найбільш прямо вона виражена в ліричному оповіданні «Досить!» (1865), воспринятом сучасниками провісниками ситуативно обумовленого кризи Тургенева.

У 1863 відбувається нове зближення Тургенєва з Полиной Віардо; до 1871 вони живуть у Бадені, потім (після закінчення франко-прусської війни) у Парижі. Тургенєв близько збігається з Р. Флобером і крізь нього з Еге. і Ж. Гонкурами, А. Доде, Еге. Золя, Р. де Мопассаном; він швидко приймає він функцію посередника між російській та західними літературами. Зростає його загальноєвропейська слава: в 1878 міжнародною літературному конгресі у Парижі письменник обраний віцепрезидентом; в 1879 він почесний доктор Оксфордського університету. Тургенєв підтримує контакти з російськими революціонерами (П.Л. Лавровим, Г. А. Лопатіним) і неабияк впливає підтримку емігрантам. У 1880 Тургенєв бере участь у торжествах на вшанування відкриття пам’ятника Пушкіну в Москве.

Поруч із розповідями минуле («Степовий король Лір», 1870; «Пунин і Бабурін», 1874) і згаданими вище «таємничими» повістями останні роки життя Тургенєв звертається до мемуаристиці («Літературні і життєві спогади», 1869−80) і «Віршам в прозі» (1877−82), де представлені майже все основні теми його творчості, а підбиття підсумків відбувається немов як присутності наближення смерти.

Вже у лютому 1879, коли з Росією, його вшановували на літературних вечорах й урочистих обідах, посилено запрошуючи залишитися на родине.

Навесні 1882 виявилися перші ознаки важку хворобу, позбавила письменника можливості пересування (рак позвоночника).

Тургенєв помер Буживале — передмісті Парижа. Відповідно до заповіту письменника, тіло його було до Росії і поховано в Петербурге.

Як видатний майстер психологічного аналізу та пейзажної живопису Тургенєв справив значний впливом геть розвиток російській та світової литератур.

1.2. РОЗПОВІДІ, Повісті та жіночі романи І.С. Тургенева.

Початковий період творчості І.С. Тургенєва, мав йому характер літературного учнівства, вважатимуться з 1834 року, коли Тургенєв написав перше своє юнацьку поему «Стено», і по 1843 року, коли вийшло світло твір «Параша. Розповідь в стихах».

«У 1843 року, — писав Тургенєв в „Літературних і життєвих спогадах“, — у Петербурзі відбулася подія, і саме собою вкрай незначне і давним-давно поглинений загальним забуттям. Як-от: з’явилася невелика поема якогось Т.Л. під назвою „Параша“. Цей Т. Л. був я; этою поемою я обійняв літературне поприще».

Більшість ранніх творів І.С. Тургенєва належить до 30-му і початку 40-х створив років ХІХ століття — до цього перехідному періоду історія російського общества.

Молодий Тургенєв у перших віршованих дослідах 1930;х віддав відому данина захопленню романтичними образами і романтичним лексиконом Бенедиктова і Марлинского, але ці вплив було досить короткочасно і неглубоко.

Деякі сліди цього захоплення можна знайти у небагатьох віршах, написаних Тургенєв в початковий період творчості. Так було в віршах, присвячених тем кохання, і природи, зустрічаються романтичні перебільшення. Кохання у ці вірші «бунтівна», «божевільна», «пекуча», цілування — «жагучі», картина ранку (у вірші «Визнання») дається з зайвої, вигадливою пышностью:

І, сходячи з вершин Урала,.

Як палац Сарданапала,.

Займеться ясний день…

Однак у переважну більшість віршованих дослідів молодого Тургенєва загальний характер його творчості був реалістичним. Справжніми його літературними вчителями були Пушкін, Лермонтов і Гоголь.

Що й казати була творчість Тургенєва до «Нотаток мисливця», як розцінювати численні вірші та поеми, яких він був готовий на наступну, зрілу пору літературної деятельности?

Якщо підходитимемо них із тієї міркою, з яким підходив до них Тургенєв, вони, справді, не задовольняють з необхідними вимогами ні з ідейній, ні з боку. Вони чуються переспіви то пушкінської («Параша»), то лермонтовською («Розмова») поезії, і було Тургенєв підходить до розробки тематики своїх літературних вчителів по-своєму, намагається дати самостійну трактування «зайвих людей» і «бентежних» героїв, та його позиції самому їй немає зрозумілі, і навіть герої його поем залишають у читачів враження чогось недоговореного і туманного. Не зрозуміло думки й у більшості ліричних віршів, присвячених тем кохання, і природы.

Однак у жодному разі не можна сказати, що є початковим етапом літературній діяльності Тургенєва для нього — суцільною невдачею і тих більш, що він назву самому письменнику щодо його художнього зростання. Віршоване творчість навчило Тургенєва компонуванні матеріалу, виробило в нього вміння відбирати з безлічі вражень і чужих думок найбільш істотну й типове, вміння концентрувати матеріал й у трохи сказати многое.

Вже Бєлінський виділяв в ранньому творчості Тургенєва такі вірші, як «Федю» і «Баллада».

«Балада» (1842), написана за мотивами народної пісні про Ванькеключнике, було покладено із музикою Рубінштейном і досі пір живе у камерному исполнении.

Слід зазначити, як велика творче досягнення молодого Тургенєва, вірш «Дорогою», відмінне, поруч із великий музикальністю, щирістю відчуття провини та задушевністю, рядки якого відомі всім без исключения:

Ранок туманне, ранок седое,.

Ниви сумні, снігом покрытые,.

Знехотя пригадаєш та палестинці час былое,.

Пригадаєш й обличчя, давно позабытые…

І на поемах І.С. Тургенєва, зазвичай котрі страждають недостатньою ясністю в розкритті характерів і основного ідейного сенсу, зустрічаються окремі яскраві побутові сцени, і пейзажі, що дають, що Тургенєв вже у роки вмів помічати у житті й у природі істотне, характерне і визначити для описи необхідні точні і автентичні русальні слова.

Найбільшим досягненням серед поем Тургенєва була поема «Поміщик», що є ряд живих замальовок поміщицького побуту. Бєлінський писав про цю поемі: «Нарешті Тургенєв написав віршований розповідь „Поміщик“, — не поему, а фізіологічний нарис поміщицького побуту, жарт, якщо хочете, але цей жарт якось вийшла далеко найкраще поем автора. Жвавий эпиграмматический вірш, весела іронія, вірність картин, водночас витриманість цілого твори, з початку остаточно, — все показувало, що Тургенєв напав на істинний рід свого таланту, завів своє, І що немає жодних підстав залишати йому зовсім стихи».

Тургенєв вже був у 40-х хорошим поетом. Однак лише хорошим. А його честолюбство вимагало большего.

Однією з основних проблем, поставлених перед письменниками на другий період російського визвольного руху, була проблема позитивного героя, яка бере участь у виконанні чергових завдань суспільнополітичної й народногосподарської життя, й у з цим — переоцінка передовий дворянській інтелігенції, котра відігравала досі у російському суспільстві керівну роль. Проблема стояла і для Чернишевським, і для Гончаровим, і для Писемским, перед іншими письменниками. Впритул підійшов до цієї проблеми у середині 1950;х років і Тургенев.

У 40-і роки повісті та й комедії не займали основним місцем у творчості Тургенєва і не його найкращими витворами, — заслужену славу в 40-ві рік він завоював не повістями і комедіями, а «Записками охотника».

Після 1852 року, повісті та й романи стали в нього переважати жанрами. За тематикою ці твори значно відрізнялися від «Нотаток мисливця». Лише деяких із них Тургенєв як і зображує селянство і малює картини кріпосницького побуту; такі повісті «Постоялий двір», «Панська контора» (уривок із листа невиданого роману), розповідь «Муму» і пізніше, в 1874 року, розповідь «Живі мощі». Здебільшого творів 50—70-х років основним предметом зображення у Тургенєва стають різні групи дворянського класу тут і передусім прогресивна дворянська інтелігенція, зазвичай сопоставляемая з інтелігенцією разночинской, революційно-демократичної. По перевазі у тих творах виробляються і уточнюються нові засоби художнього майстерності Тургенева.

Повісті та жіночі романи Тургенєва 1850-х років відомий літературознавець Д.Н. Овсянико-Куликовский сопрягал з історією російської интеллигенции.

Романи Тургенєва поєднували у собі кілька найважливіших для літератури властивостей: вони були розумні, захоплюючі і бездоганні з погляду стиля.

Ідейно-художній задум творів: оповідання «Ася» і повістей «Затишшя» і «Весняні води», визначив своєрідність покладених у їхню основу конфліктам та особливу систему, особливе взаємини характеров.

Конфлікт, у якому будуються все три твори, — зіткнення молодої людини, ні пересічного, недурного, безсумнівно, культурного, але нерішучого, слабохарактерного, й молодий дівчини, глибокої, сильної духом, цілісної і волевой.

Істотно те, що конфлікти у цих творах, і добір характерних епізодів, і співвідношення персонажів — все підпорядковується однієї основний завданню Тургенєва: аналізу психології дворянській інтелігенції в області особистої, інтимній жизни.

Центральна частина сюжету — зародження, розвиток виробництва і трагічний фінал любові. До на цьому боці повістей і спрямоване було основну увагу Тургенєва, як письменника-психолога, у викритті цих інтимних переживань, і проявляється переважно його художнє мастерство.

Романи Тургенєва пронизані історизмом в усіх власних деталях, оскільки переважна більшість дійових осіб має той чи інше ставлення до основний громадської проблемі, поставленої письменником. У вашому романі «Напередодні» жодна лише Олена живе під враженням вирішального, наближення перелому у російській життя — це почуття відчуває кожен посвоєму: і Берсенєв, і Шубін, і Увар Іванович, хоча б в негативному сенсі, Курнатовский і Стахов, батько Олени. У вашому романі «Новина» як Нежданов і Маріанна, але ж дійових осіб, однак, прямо чи пов’язані з развертывающимся революційним движением.

Романи Тургенєва (як і, як і повісті) не можна розглядати, як точне, фотографічне відбиток реальної історичної дійсності. Не можна, як робили деякі дореволюційні критики (наприклад, Авдєєв), вивчення історії російської життя 50—70-х років ХІХ століття по романів Тургенєва. Про історизмі цих романів можна говорити лише з урахуванням суспільно-політичної позиції Тургенєва, її оцінювання тих громадських сил, які брали участь у історичному процесі, й у першу чергу її стосунки до яка панувала тоді дворянського классу.

У центрі романів Тургенєва стоять головні герої, яких може бути розбитий чотирма групи. Перша група — передові дворяне-интеллигенты, котрі брали він роль керівників громадського руху, але з своєї непрактичності, слабохарактерности не впорався завдання і вони виявилися зайвими людьми (Рудин, Нежданов). Друга ж група — представники молодий інтелігенції, різночинної чи дворянській, які мають і знаннями, і силою волі, та найменшою трудовою загартованістю, але вони виявилися при владі невірних, з місця зору Тургенєва, поглядів і тому які пішли по удаваної дорозі (Базаров, Маркелов). Третю групу — позитивні герої (також у розумінні Тургенєва), приближавшиеся до правильної вирішення питання про справді прогресивної діяльності. Це Лаврецкий, Литвинов, дворяне-интеллигенты, зуміли зламати у собі спадщина дворянській м’якотілість, які прийшли після важких випробувань до суспільно корисної роботі; особливо — це різночинець, виходець із народу Соломин, найдосконаліший образ позитивного героя у Тургенєва у тому періоді його літературного творчості. І, нарешті, четверта група — передові дівчини, в образах яких Тургенєв представлені три послідовних щаблі залучення російської жінки 50—70-х років у громадське життя: Наталя, ще тільки не прагне до суспільної діяльності, Олена, вже знайшла собі корисне справа, та ще на чужині, і Маріанна, учасниця російського революційного руху, остаточно котра визначила свій справжній життєвий шлях у спільної культурницької працювати з Соломиным.

Підбиваючи підсумки всьому вище сказаного ми можемо відзначити ключове значення раннього творчості письменника подальшого розвитку його майстерності. Саме це досвід, здавався самому Тургенєву настільки незначним, згодом дозволив йому написати «Записки мисливця», «Батьки й діти» та інші значні твори, які, своєю чергою, надали значний вплив в розвитку російській та зарубіжної литературы.

Заслуга Тургенєва на більш конкретної області роману залежить від створенні та розробці особливого різновиду цього жанру — роману громадського, у якому своєчасно й швидко відбивалися нові, і притому найважливіші віяння епохи. Основні герої тургеневского роману — так звані «зайві» і «нові» люди, дворянська і разночинно-демократическая інтелігенції, протягом значного історичного терміну визначали моральний і ідейний рівень російського общества.

ГЛАВА 2. «ЗАЙВІ ЛЮДИ» У ТВОРАХ І.С. ТУРГЕНЕВА.

У цьому вся рефераті розглядатиметься перша група героїв — «зайві люди». Саме поняття «зайвого людини» впровадили художню літературу Тургенєв, і дав, як кажуть, паталогоанатомический аналіз цього примітного типу російського життя ХІХ століття. У Тургенєва до «зайвим людям» ставляться Рудин («Рудин»), Олексій Нежданов («Новина»), Федір Лаврецкий («дворянське гніздо»), Чулкатурин («Щоденник зайвого людини»), Яків Пасинків («Яків пасинків»), Олексій Петрович («Листування»). Для розгляду цих героїв стоїть розглянути названі произведения.

2.1. «ЗАЙВІ ЛЮДИ» У ПОВІСТЯХ «ЩОДЕННИК ЛИШНЕГО ЛЮДИНИ», «ПЕРЕПИСКА»,.

«ЯКІВ ПАСЫНКОВ».

Повісті «Щоденник зайвого людини», «Листування», «Яків Пасинків» об'єднує тема «зайвого человека».

Сам письменник вважав «Щоденник зайвого людини» вдалим твором. «Я чомусь уявляю, що „Щоденник“ хороша річ…» — писав він Краевскому. Але у повісті з дуже характерною назвою Тургенєв ще дає соціально-історичного пояснення типу «зайвого людини»; не розкрито глибоко його громадські й ідеологічні зв’язку й відносини. Симптоми хвороби є такі й описані, та її причини метод лікування не визначено. Автор «Щоденника» невдаха Чулкатурин містить у собі риси «зайвого людини», та в нього ще немає того морального і інтелектуального переваги над оточуючими, яке пізніше відзначить Тургенєв в Нежданове і Рудине. «Щоденник» — лише перший начерк типу «зайвого людини». Композиція повісті, що сягала лермонтовскому «Герою сьогодення», відповідала образу рефлектирующего героя. Але саме герой поставлене то кумедне та жалюгідне становище, яке знижувало трагізм його судьбы.

Ця суперечливість минає речей, що у повісті тема «зайвого людини» зливається з темою «маленької людини», з якого тріумфує петербурзький аристократ. «Зайві люди» зовсім не від були маленькими людьми типу Макара Девушкина, якого згадуєш наприкінці повісті. У наступних творах по цій проблемі Тургенєв покаже, як багатство внутрішньої злагоди «зайвого людини» восторжествує над аристократичним лоском, світськістю і поверхневою образованностью.

Велику роль розвитку теми «зайвого людини» у творчості Тургенєва зіграла повість «Листування». У ньому мало конкретно-історичних деталей, характеризуючих тип зайвого людину, як явища російського життя певної епохи. Це — психологічний етюд, освітлює морально-психологічну бік проблеми. Моральний образ і характеру зайвого людини, його безвольність і схильність до рефлексії, розлад між мрією і дійсністю, його стосунки з обраницею його, сумний фінал його життя — все, що у «Рудине» отримає конкретно історичне зміст, в «Листуванні» дано у вигляді морально-психологічних эскизов.

У «Щоденнику зайвого людини» Тургенєв дає сповідь героя. «Листування» — як сповідь двох співрозмовників, як самоаналіз, якому піддають себе боку, обидва учасника колізії. Цей також діалог, повний відвертої взаємної критики. Перейнятий пристрасним закидом розповідь Марьи Олександрівни, пробудженої любові до ідеалу, про розчаруванні у долі, може бути прекрасним коментарем до конкретної життєвої драмі, объективированной Тургенєв у людині, воплощавшем у її очах ідеал, Наталі Ласунской. Героїня «Листування» — дівчина, яка задоволена «звичайними турботами домашньої життя». «Вона багато чого вимагає від життя, вона читає, мріє про кохання, вона оглядається, чекає, а коли прийде той, кого її душа тужить… Нарешті, він є: вона захоплена; вона у його як м’який віск; вона благоговіє проти нього, соромиться свого щастя, навчається, любить. Велика його особисту владу тим часом над нею!.. Якби він був героєм, він запалив її, він навчив її жертвувати собою, і легкі було б їй усе жертви! Але героїв нашого часу немає…» — скорботно помічає Марія Олександрівна і продовжує: «За цими першими миттєвостями блаженства та надій зазвичай слід — для розслідування обставин (обставини завжди винні) — слід разлука».

Аналіз відносин зайвого чоловіки й закоханого у нього молодого істоти дається в «Листуванні» вже проводяться як висновок, як узагальнення важкого досвіду життя — «розуму холодних спостережень та покликом серця сумних замет».

Герой «Листування» теж шкодує себе, погоджуючись із докорами і саме бичуючи масі собі подібних. З власного морально-психологічному виглядом Олексій Петрович вже вище героя «Щоденника зайвого людини» і більше його суперників. Тема маленької людини відокремлюється тут Тургенєв від теми зайвого людини. Проте фінал його життя й усе ще жалюгідний і мілкий: нахлынувшая несподівано пристрасть до пустій і незначною красуні поневолює і його дух, та її волю. Проповідуючи стійкість і твердість, герой «Листування» сам забуває у тому, що, за його словами, «на повинен забувати», у тому, що «не щастя, а гідність людське — головна ціль десь у жизни».

Безплідно і безцільно пройшло життя героя «Листування» Олексія Петровича, а йому були властиві молоді роки і моральна чистота, і «розчулення шляхетних надій». Герой «Листування», усвідомлюючи свою приреченість, заявляє у своїй передсмертному листі, що «життя лише того не обдурить, хто розмірковує про нього і, нічого від нього не вимагаючи, приймає спокійно її деякі дари й використовує її». Ця формула обмеженою посередності відхиляється самим писателем.

Якщо «Листуванні» розкрито слабкі боку особистості, то повісті «Яків Пасинків» Тургенєв прагне показати позитивні його якості. Він поступово піднімає образ зайвих людей. Разом про те самий тип зайвого людини стоїть у цього твору ті конкретно-історичні риси, яких бракувало його раннім представникам. Яків Пасинків — студент університету, виученик філософського ідеалізму, людина 1930;х. Трагічна доля Пасынкова, блукача по землі, передчасно загиблого з Сибіру, але світлим її спосіб у виконанні письменника. Великий моральний авторитет Пасынкова серед товаришів, які палко його любили, хоча то й над ним. Він був правдивий і честен.

Яків — дуже проста і скромний, і справді незвичайний людина й те водночас справжній романтик, доля якого виконана справжньої драматичністю. Тургенєв як не викриває подібного романтика, але з любов’ю малює її спосіб, з співчуттям розповідає сумну повість його короткій і є чудовою життя. У вустах Якова Пасынкова, шанувальника Шіллера «слова „добро“, „істина“, „життя“, „наука“, „любов“, хіба що захоплено де вони вимовлялися, будь-коли звучали хибним звуком. Без напруги, без зусилля вступав він у область ідеалу; його цнотлива душа у всяке час був готовий постати перед „святынею краси“, вона чекала лише привіту, доторку інший душі… Пасинків був романтик, з останніх романтиків, із якими мені траплялося зустрітися», — каже його друг. «Романтики тепер, як відомо, майже вивелися; по крайнього заходу, між нинішніми молодиками їх майже немає. Тим гірше для сучасної молоді людей», укладає вустами оповідача Тургенев.

2.2. РУДИН («РУДИН»).

Роботу над «Рудиным» Іван Сергійович Тургенєв почав у 1855.

Спочатку роман називався «Геніальна натура». Під «геніальністю» Тургенєв розумів здатність переконувати й просвіщати людей, різнобічний розум і широку освіченість, а під «натурою» — твердість волі, гостре чуття до потребам життя. Але з ходу роботи таку назву перестало задовольняти Тургенєва, оскільки за відношення до Рудину воно зазвучало іронічно: «натури» у ньому вийшло мало, бракувало волі до практичного справі, хоча «геніальність» у ньому была.

На рукописи авторська позначка: «Рудин. Розпочато 5 червня 1855 року, в неділю, в Спасском, і кінчений 24 липня 1856 року, в воскресіння, там-таки, о 7-й тижнів. Надруковано з більшими на додатками в січневої і лютневої книжках „Современника“ за 1856 год».

Під «великими додатками» Тургенєв передбачає свої переробки окремих глав роману і дописування нових для підготовки «Рудіна» до друку, коли відразу після читання роману редакційному гуртку (а відбулося він у перші ж таки дні приїзду письменника, у Петербург у жовтні 1855 року) у друзів Тургенєва виникли побажання, що він чіткіше відтінила постать головного героя.

Приятельські поради допомогли багато усвідомити Тургенєву. Його стала готовність перевіряти себе позначалася, зокрема, у цьому, що він рідко віддавав друкувати свої твори, не вислухавши думку тих, кому доверял.

Передусім він почав переробляти сторінки, присвячені юнацьким років Лежнева і Рудіна, та був епілог роману. Раз у раз він прочитував Некрасову глави уряду та сторінки, написані наново, і зустрічав гаряче схвалення з її боку. Повідомляючи на роботу Тургенєва над епілогом, Некрасов у одному з листів передрікав, що «вийде чудова річ. Тут вперше Тургенєв з’явиться самим собою… Це людина, здатний дати нам ідеали, наскільки вони у російській жизни».

Поява роману друку викликало багато розмов і земельних спорів у 17-их літературних колах та серед читателей.

Критик «Вітчизняних записок» розглядав Рудіна лише як бліду копію попередніх героїв російської літератури — Онєгіна, Печорина, Бельтова. Та перешкодити йому заперечував Чернишевський в «Современннике», зазначаючи, що Тургенєв зумів показати образ Рудіна людини нової доби громадського розвитку. Зіставивши Рудіна з Бельтовым і Печоріним, Чернишевський підкреслив, що «це різних епох, різних натур, — люди, складові досконалий контраст один другому».

Після виходу роману печатку Некрасов висловив упевненість, що з Тургенєва «починається нова епоха діяльності, що його талант придбав нові сили, що подасть нам твори ще більше значні, що, якими заслужив у власних очах публіки перше місце нашої новітньої літературі після Гоголя».

У листі до Тургенєву Сергій Тимофійович Аксаков характеризував життєвості зображення типу Рудіна і зазначив, що роман «збуджує багато дрібних запитань і розкриває глибокі таємниці духовної природи человека».

Ведучи мову про визнання роману середовищі народницькою інтелігенції, не можна обійти слова В. М. Фигнер: «Мені здається, весь роман взятий безпосередньо з життя, а Рудин — найчистіше продукт нашої російської дійсності, не пародія, не глузування, а справжня трагедія, яка не померла, яка ще живе, ще триває…». «У всякому утвореному людині нашого часу сидить частка Дмитра Рудіна», — писав Степняк-Кравчинский.

Головний герой роману багато в чому автобіографічний: людина тургеневского покоління, який одержав хороше філософську освіту за границей.

Характер Рудіна розкривається у слові. Це геніальний оратор. «Рудин володів майже вищої таємницею — таємницею красномовства. Він вмів, поворухнувши по одним струнах сердець, змушувати погано дзвеніти і тремтіти й інші». У своїх філософських промовах про сенс життя, про високому призначенні людини Рудин просто непереборний. Людина неспроможна, ні підкоряти своє життя лише практичним цілям, турботам про існування, стверджує він. Без прагнення відшукати «загальні запрацювала окремі явища» життя, без віри з розуму немає науки, ні освіти, ні прогресу, а «коли в людини немає міцного початку, у якому він, немає грунту, де його стоїть твердо, як може вона дати усвідомлювали у потребах, у значенні, в майбутності свого народа?».

Просвітництво, наука, сенс усього життя — ось про що свідчить Рудин так захоплено, натхненно і поетично. Він розповідає легенду про птасі, залетевшей на вогонь і знову скрывшейся на темряву. Здається, людина, подібно цієї птасі, з’являється з небуття і, проживши коротке життя, зникає в безвісності. Так, «наше життя швидка і незначна; але не всі велике відбувається через людей».

Його висловлювання надихають і - кличуть до відновлення життя, до незвичайним, героїчним свершениям. Силу впливу Рудіна на слухачів, переконання словом, відчувають все. Отже кожний захоплюється Рудиным за його «незвичайний розум». Не визнає достоїнств Рудіна лише Пигасов — від образи за свою поразку в споре.

Однак у першому ж розмові Рудіна з Наталею розкривається одне з головних протиріч його характеру. Адже лише напередодні він натхненно говорив про майбутнє, про сенс життя, про призначення людини, аж раптом постає втомленим людиною, які вірять ні з свої сили, ні з співчуття людей. Щоправда, досить одного заперечення здивованої Наталі - і Рудин корить себе за слабкодухість і знову проповідує необхідність робити справу. Але автор вже заронив в душу читача підозру, що Рудіна узгоджуються з справою, а наміри — з поступками.

Суперечливий характер свого героя письменник піддає серйозного випробуванню — любові. Це почуття у Тургенєва і те світлим, то трагічним і руйнівним, але все сила, викриває душу, справжню натуру людини. Ось і можна знайти справжній характер Рудіна. Хоча промови Рудіна сповнені ентузіазму, роки відверненої філософської роботи висушили у ньому живі джерела серця й душі. Перевага голови над серцем відчутний вже у сцені першого любовного признания.

Перше що виник з його шляху перешкода — відмова Дарії Михайлівни Ласунской видати дочка за небагатого людини — наводить Рудіна в повне замішання. У на запитання: «Як ви вважаєте, що мені потрібно тепер робити?» — Наталя чує: «Зрозуміло, скоритися». І занадто багато тоді гірких слів кидає Наталя Рудину: вона дорікає їх у малодушності, боягузтві, у цьому, що його високе слово далекі від справи. І Рудин почувається жалюгідним і незначним перед нею. Він витримує випробування любов’ю, виявляючи свою людську неполноценность.

У вашому романі головного героя протиставлено Лежнев, відкрито, прямолінійно. Рудин красномовний — Лежнев зазвичай небагатослівним. Рудин неспроможна розібратися у собі - Лежнев чудово розуміє покупців, безліч без слів допомагає близьким, завдяки душевного такту і чутливості. Рудин щось робить — Лежнев завжди чимось занят.

Але Лежнев як антагоніст Рудіна, він інтерпретатор героя. Оцінки Лежнева різні різні моменти, суперечливі, але загалом вони вселяють читачеві розуміння складного характеру героя та її місця у жизни.

Саму гарну оцінку Рудину дає, в такий спосіб, його антагоніст, людина практичного складу. Можливо, адже він й є істинна герой роману? Лежнев нагороджений і розумом, і розумінням людей, але діяльність його обмежена існуючим порядком речей. Автор постійно підкреслює його буденність. Він діловитий, але для Тургенєва неможливо звести весь сенс усього життя до діловитості, не одухотвореною вищої идеей.

У Рудине відбивається трагічна доля людини тургеневского покоління. Відхід у абстрактне мислення було не спричинити у себе негативних наслідків: умозрительность, слабке ознайомлення з практичної стороною. Такі люди, як Рудин, носії високих ідеалів, хранителі культури, служать прогресу суспільства, але найбільш виразно позбавлені практичного потенціалу. Ярий противник кріпацтва, Рудин опинявся абсолютно безпорадним у виконанні свого ідеалу. У російській житті їй залишиться странником.

Фінал роману героїчний і трагічний одночасно. Рудин гине на барикадах Парижа. Пригадується вислів з рудинского листа до Наталі: «Я скінчу тим, що пожертвую собою який-небудь дурниця, куди навіть вірити не буду…».

2.3. ЛАВРЕЦКИЙ («ДВОРЯНСЬКЕ ГНЕЗДО»).

Замислив роман «Дворянське гніздо» Тургенєв ще 1855 року. Проте письменник відчував у той час сумніви щодо силах свого таланту, накладався і відбиток життєвої кризи у житті. Роботу над романом Тургенєв відновив лише 1858 року, після приїзду з Парижа. Роман виник січневої книзі «Современника «за 1859 рік. Сам авторка у згодом зазначав, що «дворянське гніздо «мало найбільший успіх, який колиабо випав йому на долю.

Тургенєв, який відрізнявся здатністю підмітити і зобразити нове, народжуване, й у романі відбив сучасність, головні моменти життя дворянській інтелігенції на той час. Лаврецкий, Паншин, Ліза — не абстрактні образи, створені головним шляхом, а живі люди — представники поколінь 40-х років ХІХ ст. У вашому романі Тургенєва як поезія, а й критична спрямованість. Це — твір письменника — викриття самодержавно-крепостнической Росії, відхідна пісня «дворянським гнездам».

Розглянемо ідейний утримання і систему образів «Дворянського гнізда». Тургенєв поставив до центру роману представників дворянського класу. Хронологічні рамки роману — 40-і роки. Дія починається у 1842 р., а в епілозі розповідають про подіях, що відбулися 8 років спустя.

Письменник вирішив закарбувати ту шпальту на життя Росії, як у кращих представників дворянській інтелігенції зростає тривога за долі свої погляди і над народом. Тургенєв цікаво вирішив сюжетний і композиційний план свого твору. Він показує своїх героїв у найнапруженіші переломні моменти їх жизни.

Після восьмирічного перебування по закордонах повертається у свій родовий маєток Федір Лаврецкий. Їм пережито велике потрясіння — зрада дружини Варвари Павлівни. Утомлений, але з надламаний стражданнями Шаляпін приїхав до село, щоб поліпшити побут своїх селян. У сусідньому місті в будинку своєї двоюрідної сестри Марьи Дмитрівни Калитиной він зустрічається з її дочкою — Лизой.

Лаврецкий полюбив її чистої любов’ю, Ліза відповіла йому взаємністю. Вони були близькі на щастя, Лаврецкий показав Лізі французький журнал, у якому повідомлялося про «смерть його дружини Варвари Павлівни. Але коли його щастя вже було таким близьким, із Франції повертається Варвара Павлівна. А побожна Ліза просить Лаврецкого погодитися з дружиною, а сама вирішує піти у монастир. Лаврецкий щось може протиставити вимогам Лізи, примиряється з її рішенням. Їх любов, і їхнє життя виявилася розбитою. У епілозі Ліза виявляється уклінною черницею, навестивший її Лаврецкий мовчки, стражденно подивився її у він визнає, що таке життя пережитою марно, напрасно.

Сам Федір Лаврецкий з’явився нащадком поступово виродженого роду Лаврецких, колись сильних, неабияких представників цьому прізвищі - Андрія (прадіда Федора), Петра, потім Ивана.

Спільність перших Лаврецких — в невігластві. У паперах Петра Андрійовича онук знайшов єдину стару книжку, у яку останній вписував то «Святкування у місті Санкт-Петербурзі замирення, укладеного з Турецької імперією його сіятельством князем Олександром Андрійовичем Прозоровським», то рецепт грудного декохта з приміткою; «це наставляння дано генеральші Просковье Федорівни Салтикової від протопресвітера церкви живоначальные Трійці Федора Авксентьевича» тощо. п.; крім календарів, сонника і Абмодика у старого був книжок. І цього приводу Тургенєв іронічно зауважив: «Читати було з його частини». Хай мимохідь Тургенєв вказує на розкіш славетного дворянства. Так, смерть князівни Кубенской передано в наступних фарбах: княжна «розрум'янена, раздушенная амброю a-ля Rishelieu, оточена арапчонками, тонконогими собачками і крикливими папугами, померла на шовковому кривому канапі часів Людовіка XV, з емалевої табакеркою роботи Петито в руках».

Приклонявшаяся перед французьким Кубенская прищеплювала і Івану Петровичу таку ж смаки, дала французьке виховання. Письменник не перебільшує значення війни 1812 р. для дворян типу Лаврецких. Вони лише тимчасово «відчули, що російська кров тече до їх жилах». «Петро Андрійович на рахунок одягнув цілий полк ратників». І тільки. Предки Федора Івановича, особливо її батько, більше любили іноземне, ніж російське. Європейськи освічений Іване Петровичу, повернувшись з-за кордону, ввів двірні нову ліврею, залишивши усе залишатиметься по-старому, що Тургенєв не без іронії пише: «Усі і раніше, лише оброк де-не-де додався, так панщина стала важче, так чоловікам заборонили звертатися безпосередньо до пана: патріот надто вже зневажав своїх сограждан».

І сина свого Іване Петровичу вирішив виховувати по закордонної методі. А це призвело до відриву від російського, до відходу від батьківщини. «Лиху жарт зіграв англоман із своїм сином». Відірваний з дитинства рідного народу, Федір втратив опору, справжнього справи. Невипадково письменник навів Івана Петровича до безславної смерть: старий став нестерпним егоїстом, своїми вередуваннями не який давав жити навколишнім, жалюгідним сліпом, підозрілим. Смерть його стала звільненням для Федора Івановича. Перед ним раптом відкрилася життя. У 23 року не посоромився сісти на студентську лаву з рішучим наміром опанувати знаннями, про те, щоб застосувати в життя, бути корисними хоча б чоловікам своїх сіл. Звідки в Федора замкнутість і нелюдимость? Ці якості з’явилися наслідком «спартанського виховання». Натомість, щоб запровадити юнака у законодавчу гущавину життя, «його потримали в штучному усамітненні», оберігали його від життєвих потрясений.

Родовід Лаврецких покликана допомогти читачеві простежити поступовий відхід поміщиків від народу, пояснити, як «вывихнулся» із цивілізованого життя Федір Іванович; вона покликана довести, що неминуча соціальна загибель дворянства. Можливість жити за чужий кошт призводить до поступової деградації человека.

Федір Лаврецкий виховувався за умов наруги над людської особистістю. Він чудово бачив, як він мати, колишня фортечна Маланья, був у двозначному становищі: з одного боку, її офіційно вважали дружиною Івана Петровича, перевели наполовину господарів, з іншого боку, ставилися до неї зневажливо, особливо її зовиця Глафіра Петрівна. Петра Андрійовича називав Маланью «сыромолотная дворянка». Сам Федю у дитинстві відчував своє особливе становище, почуття приниженості гнітило його. Над ним безроздільно панувала Глафіра, мати до нього допускали. Коли Феде йшов восьмий рік, мати померла. «Пам'ять неї, — пише Тургенєв, — про її тихому і блідому особі, про її сумовитих поглядах, і боязких ласках навіки закарбувалася у його серце». У дитячі роки Федю мав думати становищі народу, про кріпацькій праві. Проте його вихователі доклали зусиль можливе, щоб віддалити його від життя. Воля його придушувалася Глафірою, але «…за часом знаходило нею дике упертість». Вихованням Феді займався сам батько. Він вирішив виготовити його спартанцем. «Система» Івана Петровича «збила із пантелику хлопчика, заселила плутанину у голові, притисла її». Феде подавалися точних наук і «геральдика підтримки лицарських почуттів». Батько хотів сформувати душу юнаки на іноземний зразок, прищепити йому любов до всього англійської. Саме під впливом такого виховання Федір виявився людиною, відірваними життя, від народу. Письменник підкреслює багатство духовних інтересів свого героя. Федір є пристрасними прихильниками гри Мочалова («не пропускав жодного уявлення»), він дуже відчуває музику, краси природи, словом, все естетично прекрасне. Лаврецкому не можна відмовити й у працьовитість. Він дуже старанно навчався у університеті. Навіть якщо після одруження, прервавшей на двох років навчання, Шаляпін повернувся до самостійним занять. «Дивно було, — пише Тургенєв, — його могутню, широкоплечу постать, вічно зігнуту над письмовим столом. Щоранку він проводив над роботою». І після зради дружини Федір взяв себе у руками і «міг займатися, працювати», хоча скептицизм, підготовлений дослідами життя, воспитаньем, остаточно видерся у його душу. Він був дуже байдужий до всього. Це було наслідком відірваності його від народу, від рідної грунту. Адже Варвара Павлівна відірвала його не від занять, його роботи, а й від батьківщини, примусити її поневірятися на західних країн та забути про борг перед своїми селянами, перед народом. Щоправда, з дитинства їх привчили до систематичного праці, тому часом він у стані бездействия.

Лаврецкий відрізняється від героїв, створених Тургенєв до «Дворянського гнізда». До нього перейшли позитивні риси Рудіна (його піднесеність, романтичне устремління) і Лежнева (тверезість поглядів на речі, практицизм). Вона має твердий погляд зважується на власну роль життя — покращувати побут селян, не замикається до рамок особистих інтересів. Добролюбов писав про Лаврецком: «…драматизм її положення полягає не боротьби з власним безсиллям, а зіткненні з цими поняттями і чи мораллю, з якими боротьба, справді, повинна лякати навіть энергического і сміливого людини». І далі критик зазначав, що й письменник «вмів поставити Лаврецкого отже з нього ніяково иронизировать».

З більшим поетичним почуттям Тургенєв описав виникнення любові у Лаврецкого. Зрозумів, що він міцно любить, Шаляпін повторив багатозначні слова Михалевича:

І спалив все, чому поклонялся;

Вклонився всьому, що сжигал…

Любов до Лізі - це час його духовної віднови, початку при повернення Росію. Ліза протилежна Варварі Павлівні. Саме вона змогла б сприяти розгорнутися здібностям Лаврецкого, не була б зайвою йому бути трудівником. Сам Шаляпін думав звідси: «…вона відволікала б мене моїх занять; вона сама надихнула мене розмовляє чесний, суворий працю, і ми пішли б обидва вперед, до прекрасної мети». У суперечці Лаврецкого з Паншиным розкривається його безмежний патріотизм і віра у світлу будучину свого народу. Шаляпін «заступався за нових людей, право їх переконання і желания».

Втративши особисте щастя вдруге, Лаврецкий вирішує виконувати свій громадянський обов’язок (як він його розуміє) — покращує побут своїх селян. «Лаврецкий мав права для вдоволення, — пише Тургенєв, — він став справді добре господарем, справді вивчився орати землі і трудився задля одного себе». Проте це було половинчасто, це заповнювало всього життя. Приїхав у будинок Калитиных, він замислюється про «справі» своєї життя зізнається, що було бесполезным.

Письменник засуджує Лаврецкого за сумний підсумок його життя. За всіх своїх симпатичних, позитивних якостях головним героєм «Дворянського гнізда» не знайшов путнього покликання, не дала користь своєму народові і навіть домігся особистого счастья.

У 45 років Лаврецкий почувається постарілого, нездатним до духовної діяльності, «гніздо» Лаврецких фактично припинила свою существование.

У епілозі роману герой з’являється постарілим. Лаврецкий не соромиться минулого, не чекає нічого від майбутнього. «Здрастуй, самотня старість! Догоряй, нікому не потрібна життя!» — каже он.

2.4. НЕЖДАНОВ («НОВЬ»).

У 1876 р. один і 2 книжках «Вісника Європи» Тургенєв публікує роман «Новина». Складна суспільне життя Росії 1970;х років і його кричущі протиріччя, зростання та підвищення революційного руху, невдалий ходіння в народ, трагедія передовий молоді, бажала беззавітно йому, але витраченого по зрадливому шляху, иллюзионность її надій, становище різних класів російського суспільства, напружена боротьба народницького і реакційного, ліберально-консервативного таборів — така проблематика останнього роману Тургенєва. Об'єктом художнього зображення були невідкладні, животрепетні проблеми російського життя, які хвилювали все російське суспільство. У той самий час Тургенєв намагався намітити свою програму допомоги народу. Роман свідчив у тому, що Тургенєва як і хвилювали долі Росії, долі народу, свідомість його важкого положения.

Тоді як вірнопідданське журналістика славила благодіяння, пов’язані з «великої реформою» і пореформені порядки, І.С. Тургенєв викривав безмірну фальш і брехня офіціозної друку. Він справедливо писав в «Нові»: «Народ бідує страшно, податі його розорили вщент і лише та і відбулася реформа, що це мужики кашкети наділи, а баби кинули кички… а голод! А пияцтво! А кулаки!» І хоча це слово вимовляє такий дуже непоказний і жовчний людина, як Паклин, у яких виражено, безсумнівно, авторське ставлення до пореформеній життя Росії. Тургенєв викриває цілий клас помещиков-ростовщиков, які «продають мужику чверть прілої жита за шість рублів, а одержують з нього… по-перше, роботу за минулий шосту, так понад того… цілу чверть хорошою жита, і з прибавком! Тобто висмоктують останню кров зі мужика».

Знедолене селянство страждають від безземелля. Одне з селян, виведених у романі, висловлюючи заповітні думи багатьох безмірно пограбованих мужиків, прямо заявляє Нежданову: «Вже ти… пан, не розмазуй — а прямо скажи: віддаєш чи ти все своє землю, є, алі нет?».

У вашому романі «Новина» І.С. Тургенєв показує, як захисницею голодуючих і знедолених народних мас від імені багатомільйонної «безіменної Русі» виступала революційна народницька молодь. «Новина» будила в молоді прагнення служінню народу. «Враження нього справив прямо мені величезне», — згадував старий більшовик З. Міцкевич. За словами, роман Тургенєва допоміг зрозуміти, що «революціонери — і є є кращими людьми, які хочуть просвітити селян робітників і підняти їхню на революцію проти їх угнетателей».

Найбільш яскравою представницею революційної народницької молоді є чесна самовіддана дівчина Маріанна. Тургенєв назавжди увічнив у літературі безсмертний образ революціонерки від імені Маріанни Синецкой, малюючи образ сильної духом, чарівної і безстрашної Маріанни, що явилася «втіленням батьківщини, щастя, боротьби, свободи», народницьку революційну молодежь.

Головним героєм роману є і народник Олексій Нежданов. Початковий виховання він одержав у пансіоні одного швейцарця, ділового і суворого педагога, і потім вступив до університету. «Сам він хотів зробитися юристом; а генерал, батько його, ненавидів нігілістів, пустив його „з естетики“, як із гіркою усмішкою висловлювався Нежданов, тобто за историко-филологическому факультету. Батько Нежданова бачився з нею всього тричотири рази на рік, але цікавився його долею і, помираючи, заповідав йому — „в пам’ять Настусі“ (його матері) — капітал о шостій тисяч карбованців сріблом, відсотки від якого, під назвою „пенсії“, видавалися йому його братами, князями Г.».

Нежданова пригнічують несправедливі російські порядки. Розумний, неабиякий людина, він порівняно швидко розібрався у навколишній його обстановці, в людях, їх характерах. Він швидко розпізнав хижого натуру Калломейцева.

Нежданов бачить, як всюди злидарює трудовий народ, бідує і голодує селянство. Прагнення і помисли Нежданова спрямовані до того що, щоб полегшити скрутне становище народу. Заради інтересів знедоленого люду він іде «межи простих людей». Але Нежданов і її друзі - учасники народного руху — розчаровуються, падають духом, втрачають віру у власних силах і народ. Задумані Неждановым брошури «не клеїлися». «Непотрібний я йому з моїми брошурами — і є!» — із відчаєм вигукує Нежданов після невдалої спроби пропаганди у народі. Усі, що виробляв і говорив Нежданов, здавалося йому непотрібним і нудотним дурницею, банальної фальшем та брехнею. «Ой, важко естетику стикатися з дійсною життям». «Хоч куди кинь — все клин! Окургузила мене життя…», такий сумний підсумок роздумів Нежданова. Про одного знайомий селян Нежданов каже: «…як він зі мною, — точно стіна між нами».

Трагедія Нежданова, крім соціально-історичних причин, пов’язана, на думку Тургенєва, і з спадковістю. Невдачу ходіння у народ і народницького справи Нежданов схильний пояснити не сутністю самої справи, а властивостями своєї нестійкою натури. «Про, який у мене проклинаю… цю нервовість, чуйність, вразливість, бридливість, ця спадщина мого аристократичного батька!" — вигукує із жалем Нежданов після невдачі свого спілкування з народом. Нежданов щиро хоче вірити у те, що він говорить народові, але його спроби розпочати контакти з ним виявляються безуспішними. «Я почну говорити, точно винний, все вибачення прошу», — з болем у серце констатує Нежданов. У цьому нездатності до дієвою, беззавітної вірі Нежданов і якими бачить прояв спадковості. Він звинувачує свого аристократа-отца.

З Неждановым, відданим своїй справі, сміливим, чесним, самовідданим людиною, відбувалося щось дивне. «Романтик реалізму», він пішов «в народ», на переконання Тургенєва, без віри, без твердої опори. Він був незадоволений «своїм діяльністю, тобто бездіяльністю», всіма своїми вчинками, промови його були просякнуті жовчю і їдкістю самобичування. Скептик і маловір, марно прагне «опроститься», з одного боку, і борец-пропагандист, віддана справі народу, з іншого, Нежданов заплутується в лабіринті нерозв’язних, болісних протиріч. Рефлектирующее свідомість його роздвоєно. Він цілком поглинеться своїми тяжкими сумнівами. Його воля до боротьбі виявляється парализованной.

Нежданов, за словами А. В. Луначарського, «вражає своєю спорідненістю зі усіма… старими Рудиными». Нежданов каже: «Чому йому це невизначене, невиразне, ниюче почуття? До чого, навіщо ця смуток? — Колі ти рефлектор і меланхолік, — знову шепотіли його губи, — якою ж ти під три чорти революціонер? Ти пиши віршики, так кисни, так возися зі своїми мыслишками і ощущеньицами, так порпайся у різних психологічних соображеньицах і тонкощах, а головне — не приймай твоїх хворобливих, нервових подразнень і примх за мужнє обурення, за чесну злість переконаного людини! Про Гамлет, Гамлет, датський принц, як із твоєї тіні? Як перестати наслідувати тобі в усьому, навіть у ганебний насолоду самобичевания?».

Тургенєв показує складну динаміку душевне життя Нежданова. «Таємний внутрішній хробак продовжував точити і гризти Нежданова». Він постійно відчуває у собі тривожні сумніви. Його меланхолійна роздвоєність, рефлексія і душевна втома розкриваються через майстерно створений автором діалог та внутрішній монолог. Нежданов іноді відповідає невпопад, механічно, дуже часто його складне душевного стану відповідає його промов, його внутрішньому монологу. Так, на питання Соломіна: «Чи готовий йти за народ?» — Нежданов поспішно відповідає: «Звісно, готовий». Але внутрішній монолог свідчить про інше: «Джаггернаут, — згадалося йому інше слово Паклина.- Ось воно котиться, величезна колісниця… і це чую тріск і гуркіт її коліс». Нежданов трагічно гине, поступаючись дорогу більш «практичному», більш обачному, поміркованому постепеновцу-народнку, «новому» людині - Соломину. Нежданов назавжди викреслює себе із життя і навіть заповідає Соломину підтримати ніжно улюблену їм наречену — Маріанну, чесну, розумну, віддану своєму делу.

ЗАКЛЮЧЕНИЕ

.

Зблизька «зайвих людей» у творах Тургенєва можна побачити одну закономірність: що пізніше написано твір, то більшим повагою користується герой-«лишний людина» автор, тим він розумнішими, багатшими духовно і матеріально. Згодом це безнадійно хворими людьми стають краще організувати і навіть корисніше для общества.

Проблема «зайвих людей» часі зараз. «Воспламеняющий аудиторію, але нездатний на вчинок „зайва людина“, даремно марить про щастя і приходячи до смиренному самоотвержению» — такий тип людей існує й час, і існуватиме завжди, й у літературі, й у дійсності, і він нагадувати тургенєвських Лаврецких, Рудиных, Неждановых та інших «зайвих людей» у творах Тургенева.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ. Повне зібрання творів і листів. М.; Л., 1960;68. Т. 1−28.

Клеман М. До. Літопис життя і І. З. Тургенєва. М.; Л., 1934.

Жизнь Тургенєва // Зайцев Б. Далеке. М., 1991.

Летопись життя і І. З. Тургенєва (1818−1858) / Сост. М. З. Нікітіна. СПб., 1995.

И.С. Тургенєв, тому 2, Гослитиздат, Повне Зібр. Тв.,, М. 1961.

Батюто А. Тургенєв — романіст. — Л.: Наука, 1972. — 390 с.

Бялый Р. Перший роман Тургенева//Тургенев І.С. Рудин. — М.: Дитяча література, 1990. — 160 с.

Бялый Г. А. Тургенєв і російський реалізм. — М.-Л.: Радянський письменник, 1962.