Сербская література

Сербская література

А. Добровольський.

Первые зачатки З. л. ставляться до кінця ХІІ і початку XIII в. (так зв. «Євангеліє Мирослава» тощо. пам’ятники). Ця структура і майже все наступне середньовічна З. л. носить церковного характеру. Це — євангелія, требники, канони, житія святих і апокрифи. Трохи ширшим популярністю серед пам’яток — які близько 2 000 — користується лише «Кодекс царя Душана» (Душанов законик) XIV в. як важливий історична пам’ятка. Є серед пам’ятників історії й ряд середньовічних романів, цілком неоригинальных, напр. роман Александра Македонського. На переході від середніх до нових століть сербське держава гине, сербський панівний клас («властела») перетворюється на магометанство і денационализируется. Літературний працювати з XV—XVIII ст. культивується лише у монастирях і продовжує обслуговувати виключно потреби церкви. Зате отримує величезне розвиток фольклор, особливо епос, прославляющий древніх сербських царів (цар Лазар тощо.), героїв (Кралевич Марко, Мілош Обилич тощо.) і «гайдуків», загибель сербського держави в битві на Коссове тощо. п. Дослідження засвідчили, що більшість цих сербських народних пісень виникло значно пізніше (через 200 л.) після загибелі сербського держави, коли турецький гне став нестерпно посилюватися, отже загибель національної держави стала сприйматися як втрата свободи взагалі, хоча кріпосні відносини існували в сербів і по приходу турків. Оспівана в епосі боротьба сербських селян проти феодального гніту турецьких поміщиків і турецьких влади має религиозно-национальную забарвлення, але у ньому зустріти і кілька моментів, де цей боротьба чітко сприймається як класова боротьба («Бунт проти дахий» — «Буна на дахије», пісні про гайдуке «Старця Вуядине»). Художня цінність сербського епосу дуже високий, хоча часто вона перебільшувалась порівнянням з піснями «Іліади» тощо. Збирачем сербського фольклору з’явився котрий у першій половині ХІХ ст. Вук Стефанович Караджич (1787—1864).

С. л. у власному значенні виникла лише XVIII в. серед сербської буржуазії (гол. обр. торговців), що розвилася за умов еміграції сербів, оселилися у південної Угорщини. Вона зміцніла значною мірою завдяки заступництву австрійського імператора Йосипа II. Більше ранню дубровницкую літературу слід віднести як у мови, і з її історичним долям до жодного з історичних періодів хорватської літератури. Спочатку вона, як і і середньовічна власне сербська, є радше «писемністю», ніж літературою. Мова ранньої сербської писемності — не сербський народний, а так зв. «слов'яносербський» — суміш із російського, сербського народного і церковно-славянского мов. Ця література перебував під сильним російським впливом, т. до. сербські священики, майже єдині грамотні в це час, навчалися у Росії чи мали російських вчителів. Ще Петро надіслав сербам першого вчителя словесності М. Т. Суворова — що це перші літературні зачатки панславістської політики царської Росії щодо до сербів, політики, конкретно що була у разі маневром проти Австрії, але Туреччини. З літературних пам’яток XVIII в. можна згадати «Славяно-сербскую хроніку» графа Георгія Бранковича (1645—1711) і Захарія Стефановича-Орфелина (1726—1785) — «Житіє Петра Великого» тощо. Наприкінці XVIII в. (1791) з’явилася Відні перша сербська газ. «Сербські новини». Наприкінці XVIII в. у зв’язку з розвитком класу сербської буржуазії і потягом створенню національно незалежної держави пробуджується прагнення. організації сербського літературного з. з елементів сербської ж народного мовлення. Звісно ця мова була ще дуже мало розроблено й відбивав ідеологію класу, колишнього його основним організатором — класу сербської буржуазії епохи розкладання феодалізму і назрівання капіталістичних взаємин у специфічних історичних умовах боротьби з турецьким феодальним гнітом. Першим письменником на народному сербському мові, хоч і порядно засоренном «славяно-сербщиной», був Досифей Обрадович (1742—1811) — піонер пануючих тим часом у країнах просвітницьких ідей серед сербів. Головні його твори: «Живіт і пригоди» (1783) і «Байки» (1788). Епоху Обрадовича і прийнято називати «епохою раціоналізму». Вона стала літературної передвісницею і супутницею боротьби сербів проти турецького феодального гніту в початку в XIX ст.

В першій половині ХІХ ст. у зв’язку з деякими успіхами у боротьбі, частковим визволенням Сербії від турків і подальшим прогресом серед сербської буржуазії не більше капитализировавшейся Австрії відбувається виділення красного письменства з словесності взагалі. З’являється ряд письменників, поетів і романістів, писали почасти на народному, почасти на «славяно-сербском» мові; та їх твори (напр. вірші Лукияна Мушицкого (1777—1837) чи романи Милована Видаковича (1780—1841)) давно застаріли і мають лише історичний інтерес. Винятком є котрий у той час (1813—1851) чорногорський єпископ глава держави Петре Петровичу Негош, автор знаменитої поеми «Горський Вијенац», однієї з кращих творів З. л., у якому дається опису життя і побуту чорногорців. У цей час жив і виступав відомий серед славістів реформатор сербської мов і автора листа Вук Стефанович Караджич. Найбільшим його літературним справою було збирання сербських народних пісень. Епоха революції 1848 та ліквідації основ феодалізму у Європі є епохою, коли реформаторські ідеї Караджича у сфері мови отримали загальне визнання (близько 1840—1860). Аналогічно аналогічним явищам біля підніжжя капіталістичного розвитку у Європі в З. л. широко розвиваються поезія та прозу в стильових формах романтизму, відповідальних запитам потягу буржуазному переродженню сербських письменницьких кіл. Найбільшими письменниками подібного типу були поети: Бранко Радичевич (1824—1853) — життєрадісний лірик; Змай-Йован Йованович (1833—1904) — найосвіченіша письменник цього часу, дуже плідний, із широкою світоглядом, зумівши дати та прекрасні пісеньки для дітей, і політичну сатиру, і оспівати ідеали у смак національно-демократичного світогляду, І що найцікавіше, Паризьку комуну; Гюра Якшич (1832—1878) — романтик, поет великий сили (але у прозі дуже слабкий); почасти Лазу Костич (1841—1910) — поет і драматург; Йован Іліч тощо. З писателей-прозаиков жоден не досяг такої загального визнання, як перші троє фахівців з поетів. Кілька виділяються Стефан Митров Любиша (1824—1878) і М. Р. Миличевич (1831—1898), дали у творах цікавий фольклористический і лінгвістичний матеріал, і навіть М. П. Шапчанин. Як драматурги відомі До. Трифкович (1848—1875), та ще більше його не попередник Йован Стерия Попович, сатира якого «Годолюбци», изобличающая дрібнобуржуазний патріотизм, часі по сьогодні. У період романтизму в З. л., зокрема у поезії, сильна тематика і художні прийоми фольклору, але проникають і сфери впливу Заходу. Проте вплив західної літератури надзвичайно слабко проти фольклорній стихією. У революції 1848 серби разом із літераторами грали контрреволюційну роль, що теж спричинила посилення національної замкнутості й у літературі. У другої половини в XIX ст., навпаки, у зв’язку з зростанням капіталістичної буржуазії, розвитком ширших зв’язку з іноземним ринком змінюються, й загальні ідеологічні установки в сербському літературному процесі. У 70—80-х рр. в XIX ст. широко розвивається буржуазно-реалистическая література, яка відмежовується від «гнилого Заходу», а прилучається його й навчається в нього. Сербія, стала на той час політично незалежної країною, притягує до собі культурні сили тих частин сербського народу, які жили, в Австро-Угорщини. Коли раніше, в XVIII і на початку ХІХ ст. центр З. л. був у чужині, у Відні та Будапешті, а середині ХІХ ст. — в гір. Новий Сад, у закутку південної Угорщини («Сербські Афіни»), нині таким центром дедалі більше власне Сербія і зокрема Белград. Проте загальнокультурна розвиток виробництва і зокрема розвиток З. л. у Австро-Угорщині не слабшає, а посилюється. Тут відбувається тісніше зближення сербів і хорватів, та все ж злиття З. л. з хорватської немає.

Эпоха буржуазного реалізму ознаменувалася перебудовою «романтиків», на кшталт Змай-Йована Йовановича, на «реалістичний лад» і появою низки письменників, які у літературу реалістичні прийоми і соціальні й політичні тенденції. Взагалі на той час З. л. властиві просвітницька дидактика, слов’янофільство і найбільше націоналізм, але тільки деякі письменники вміли художньо висловити ці тенденції. «Епоха реалізму» означає й у відношенні перелом, але у З. л. ще довго живуть елементи романтизму, т. до. вони більше відповідають пануючій націоналістичної тенденції часом що у шовінізм.

Писателями найбільш типовими з цією епохи є відмінний стиліст, новеліст «сербський Тургенєв» Лазу Лазарович (1851—1890), Мілован Глишич (1847—1908), перший реалістичний побутописець сербської села, хороший перекладач з російського («Війни та світу»), Сима Матавуль (1852—1908), побутописець всіх буржуазних громадських класів біля сучасної Югославії, юморист-реалист Стеван Сремац (1855—1906), поет Воїслав Ілліч (1862—1894), від якого починається сучасна сербська поезія. Саме це період доводиться також початок літературній діяльності популярного гумориста і драматурга Бранислава Нушича (р. 1864) і потім великого поета Алексі Шантича (1868—1924), що мав великий вплив на сербську націоналістичну молодь до 1914. Поруч із посиленням впливу західної літератури (французької і ін.) у цю епоху помітно також неабиякий вплив і російською літератури, т. до. значної частини сербської інтелігенції навчалася й у Росії. Саме тоді було зроблено багато перекладів російських класиків: Гоголя, Пушкіна, Лермонтова, Тургенєва, Толстого, Достоєвського тощо. У період перехідну до реалізму розвивається діяльність Світозара Марковича (1846—1875), учня і послідовника Чернишевського і росіян народників, яка початок інтересу до соціалізму у Сербії і Балканах. Власне літературою він займався мало, написавши лише дві статті на задану тему поезію і реалізмі, але де вони мали велике вплив та сприяли б утвердженню в З. л. реалізму.

На порозі XX й у XX в. буржуазна З. л. піднімається на вищий щабель. Попри те, що З. л. і тоді період не дала творів, які увійшли до світову літературу, тим щонайменше ряд сербських письменників не відстають від так само, мають «місцеве» значення письменників інших країнах, чому багато сприяло встановлення в Сербії в 1903 конституционно-демократического режиму, дав ще більше широкий простір розвитку капіталізму у Сербії. У 1901 з’явився літературний журнал «Српски књижевни гласник» і кілька ін. Розвинулася літературна критика (Богдан Попович, (р. 1863) — Йован Скерлич (1877—1914)). Провідним родом літератури до цього час, як й у ХІХ ст., є поезія. Найвищими представниками сербської поезії тим часом були Йован Дучич (р. 1871), воспитавшийся під сильним впливом французької буржуазної літератури, Милон Ракич, одну з найкращих майстрів сербської поезії, Алекса Шантич, бард сербського націоналізму, Стеван Лукович, «декаденти» З. Пандурович і В. Петкович-Дис (1880—1917), М. Коралия (р. 1886) тощо. Буржуазна З. л., відбиваючи відповідні процеси у соціальному політичному розвитку сербського буржуазного суспільства, виділяє низку ідеологів дрібної буржуазії, найбіднішої селянства, подымающих голос проти окремих сторін буржуазного ладу. Так, напр. серед прозаїків слід згадати Петра Кочича (1877—1916) — ідеолога національно та соціально поневоленого сербського боснійського селянства (чудова його сатира «Суд над барсуком»), І. Чинико — изобличителя куркульства (роман «Павуки»), Радий. Домановича (1873—1908) — автора сатири «Кралевич Марко вдруге серед сербів», Бор. Станковича — побутописця разрушающихся патріархальних громадських взаємин у сербської південної провінції, Милутина Ускоковича — першого побутописця міського життя у Сербії. У цей час трапляються й дещо визнані поетеси і письменниці, як Доница Маркович (р. 1879), Ісидора Секулич (р. 1877). У драматургії має успіх комедіограф Бр. Нушич (р. 1864). Слід зазначити, що тільки-но почав повинна розвиватися у Сербії пролетаріат встиг тим часом висунути талановитого, але рано померлого поета Косту Абрашевича (1879—1898).

Начавшаяся з 1912 епоха війн для Сербії (дві балканських і світова), здійснення в результаті цих війн «вікових мрій» сербського народу і повний його об'єднання в новоствореному Державі Югославії може дати цілком у літературі відповідних результатів. Пояснюється це тим, що національно-визвольний той час у цих війнах грав цілком другорядну роль, як це було зазначено у свого часу Леніним. Волелюбні національні мрії, які надихали сербських поетів і письменників, було розбито імперіалістськими претензіями великосербської буржуазії. Неоковирна дійсність війни, яка понесла зі світу майже четверту частину всього сербського народу, і що встановилися у її державні та суспільні порядки сприяли великому розчаруванню серед дрібнобуржуазних письменників та ідеологів тієї частини буржуазії, яку перевидали тій чи іншій ступеня обділена у розвитку імперіалістичної політики Югославії. Проте, вказані суспільні верстви виявилися занадто слабкими і змогли виділити зі свого середовища сміливих критиків сформованого ладу. Але з іншого боку, жодна твір, не що містить в собі елементів заперечення військової техніки та повоєнної дійсності, не користується масовим успіхом. Воно сприймається як брехня, казенщина або у кращому разі як пустоцвіт (напр. роман Див. Кракова «Кроз бурові»). Оскільки мало таких творів, які б скільки-небудь вільними аналогічних недоліків — та й ті містять зазвичай лише спроби легкої «самокритики», — то передових шарах буржуазного суспільства і робітничий клас перекладна література користується бо? льшим успіхом, ніж оригінальна, з другого боку, мають успіх деякі хорватські революційні письменники, близькі за духом до пролетарського руху (М. Крлежа (р. 1893), А. Цесарец (р. 1896) тощо.). У самої З. л. бачимо поки проблиски революційного самосвідомості у творах деяких письменників (Д. Васич, М. Богданович, Й. Попович, Б. Чосич). Слід відзначити традицію сербської буржуазії нагороджувати відомих письменників синекурою і прив’язувати їх цим до своїх інтересам, що теж в значною мірою пояснюється офіціозність тону в багатьох сучасних сербських письменників. Із більш-менш відомих сучасних буржуазних сербських письменників слід сказати: М. Настасиевича, Живадиновича, Р. Божовича, Б. Ефшича, братів Николаевичей, У. Янковича тощо. та найкращого сучасного драматурга Йосипа Кулунджича. Передову дрібнобуржуазну критику представляють М. Богданович і У. Глигорич. Великим успіхом мають твори радянських письменників. Але т. до. їх видання по цензурним умовам практично неможливо, всі вони читаються або у російському оригіналі, або у німецьких та інших. перекладах. Перекладається досить багато і з зап.-европейских мов. Передовими видавництвами є «Нолит» («Нова література»), «Космос» (хороше видання «Капіталу» Маркса) і «Світлість».

Сербские письменники, виступили після війни, часом перевершують щодо формального досконалості власних творів старих письменників, і жоден не придбав великий популярності і сфери впливу.

В перші роки після війни, роки культу формалізму, основним напрямом у буржуазної З. л. був експресіонізм (М. Црнянський, З. Миличич, Т. Манайович, Р. Петрович, Алексич, Топин, Винавер, Дединац). Байдуже і беззмістовне віршотворчість як цього, і інших напрямів («зенитизм» Мицича тощо.) часто прагнуло заявляти про своє співчуття Жовтневої революції" і революційному пролетаріату, але вже настав епоха часткової стабілізації капіталізму і особливо кризи і запровадження військово-фашистської диктатури в Югославії привела значну частину письменників цих напрямів до лав фашизму. Проте кілька представників з деяких інших груп, теж формалистских, зокрема з оформилася останніми роками групи сюрреалістів (М. Ристич, До. Попович, Р. Йованович і ін.) прагнуть приєднатися до робочому руху.

Характерным явищем для повоєнної З. л. (і що з ній хорватської) була поява, починаючи з 1919, низки журналів з більш-менш чітко висловленої марксистської ідеологією, мали велике поширення та вплив, але вони раніше чи пізніше було заборонено («Боротьба», «Нова література», «Книжевна Рспублика», «Стожер», «Данас» тощо.).

Список литературы.

?afárik P. J., Geschichte des serbischen Schrifttums, Prag, 1865.

Murko M., Geschichte d. ält. südslavischen Literatur, Lpz., 1908.

Скерлич І., Српска књижевност у 18 віці, Београд, 1909 (поздн. вид. 1923).

А його, Историја нове српске књижевности, Београд, 1914 (поздн. вид., 1921).

Прохаска Д., Преглед савремене хрватско-српске књижевности, Загреб, 1921.

Stanoyevich M. P. S., Early Jugoslav literature, 1000—1800, N. Y., 1922.

Seifert J. L., Literaturgeschichte der? echoslowaken Südslaven u. Bulgaren, Kempden-München, 1923.

Gesemann G., Die serbo-kroatische Literatur, Wildpark — Postdam, 1930.

Для підготовки даної роботи було використані матеріали із сайту internet.