Спорт — як еквівалент національної ідеї

Спорт — як еквівалент національної идеи

Николай Переяслов Проекция стану національної ідеї на нинішню ситуацію у російському спорте.

Июнь 2002 года.

…Смотрел сьогодні з телевізору транслировавшуюся з Йокогами зустріч футбольних збірних Росії і близько Японії, у якій наші програли японцям з рахунком 0:1. Сказати, що це мене дуже раздосадовало, отже, забувати нічого, оскільки, моє погляд, цей програш красноречивейше свідчить собою у тому, що маємо на сьогодні не залишилося навіть національного футболу. З огляду на стрімкої (побоююся, що безповоротну) втрати нами економічної, політичній і військовій мощі, яка відбувається у умовах катастрофічної зубожіння більшості населення і сверхобогащения купки про «олігархів», гра російської збірної на Чемпіонаті Миру по футболу була тієї останньої надією, котра ще залишала свідомості хоча б малесенький шансик чіплятися за нашу можливу перемогу, твердячи при цьому, що тільки тут, на футбольно-спортивной арені, ми ще втратили остаточно почуття нашої національної гордості — того останнього, то, можливо, ознаки, який ще виправдовує вживання у відношенні нас поняття єдиного народа.

К жалю, тренер російської збірної Олег Романцев від початку зорієнтував команду не так на атакуючу гру, а виключно на оборонну, ніби не розуміючи, що відсоткову ставку на девяностоминутную оборону ніби-то заздалегідь передбачає постійну присутність гравців команди противника в українських воріт, що раніше чи пізно може обернутися нас пропущеним м’ячем. Сумно, але саме так на початку другої тайму і сталося, а що у складі команди був лише одне нападаючий (інші — захисники і півзахисники), то і відіграти цей гол остаточно матчу виявилося завданням непосильним. Тим паче, що Романцев чомусь більшу частину гри тримав лаві запасних кращого нападаючого нашої збірної — 21-річного Дмитра Сичова, тоді як у полі томилися не позалечивавшие як слід свої вивихнуті меніски так травми старики.

Всё це те що, що відбувається нині й із дуже Росією. Прийнявши як даність присутність в українських «воріт» різноманітної зарубіжної сволоти, ми практично зовсім перестали думати, що нашу політичну «гру» можна спорудити і те щоб захищатися доводилося не нам, а нашим суперникам, і щоб боятися змушені були ми їх, а — вони. Та цього ми першим справою повинен мати тверду моральну опору, що базується на усвідомленні себе великим народом, чому ми (тому, що хтось навішав цього почуття ярлик шовінізму) боїмося цього, точно чогось ганебного і навіть злочинного. Останнім часом ніби вже занадто боїмося називатимуть себе російськими та говоримо про собі: росіяни. І що ми залишилося одвіку російського? Економіку свою ми, коли бачиш Захід, переробили на ринковому зразком, політику теж, запровадивши країни Парламент і президента. Книги друкуємо переважно перекладні, і якщо написані нашими авторами, то обов’язково за західними зразками. На телебаченні сьогодні — всуціль американські бойовики так порнуха, нашу національну кіно, схоже, залишилося стовідсотково у минулому. На жаль, як помітила в «Літературної газеті» (№ 23 за 5—11 червня 2002 року) Майя Ганіна: «Росія — це разорённая, пограбована „оцінювачами“ земля, зовсім не так давно благодатна, багата, і люди, її колись населяли, ніжно, безкорисливо і розрахунку улюблена. РОСІЯ — ЦЕ БУЛИ МИ. ТІ, ХТО ПІШОВ І ІДЕ. А ТЕ, ЩО ЛИШИЛОСЯ, — ВЖЕ НЕ РОССИЯ…».

Как це сумно, але останніми десятьма роками відбулася така стрімка ламка і зміна нашого менталітету, що таке сьогоднішній російський народ — то це вже зовсім інший народ, який будував Дніпрогес, вигравав Сталінградську битву, створював космічну станцію «Світ» й стояло у чергах до книжок Юрія Бондарева. Про те народу, на жаль, вже просто немає, і помічати цього — невозможно…

* * *

…В вечірніх новинах показали безчинства, які влаштувала сьогодні у центрі Москви є молодь із нагоди програшу нашій футбольній збірної. З кількома тисячами п’яних уболівальників переколотили все що прилягають до Манежній площі лотки і вітрини, спалили перекинули 80 автомашин, отже звісно ж влаштували кілька бійок, в результаті чого одна людина загинула й у п’ятдесят з лишком були госпитализированы.

Такова ціна катастрофи останньої сподівання відродження національної величі. Сумно, і навіть соціальний протест виявився виражений нами над національному дусі, а, по тим закордонним схемами, які потрібні прищеплювало впродовж останніх десятиріччя наше телебачення, показуючи молодіжні бунти в Англії, Франції чи Германии…

* * *

…Сегодня спеціально лишився б вдома, щоб подивитися на екрані телевізора зустріч збірних команд же Росії та Бельгії, від результатів якої залежить наше подальшу (чи неучасть) в чемпіонаті мира.

Увы, як не сумно це усвідомлювати, але гру ми самим позорнейшим чином продули. Тренер команди Олег Романцев знову дав гравцям згубну установку на нічию, та заодно не організував як землю треба лише напад (якщо вже йому просто непотрібна була перемога), а й оборону (хоча проигрыш-то вже нам вочевидь був ні з чему!).

При цьому він тримав лава запасних нашого кращого нападаючого — Дмитра Сичова, і лише у другому таймі випустив на полі не поступався йому за активності Олександра Кержакова, та й взагалі побудував гру отже, ми програли бельгійцям з рахунком 2:3 і цього цього вилетіли з подальшої участі в чемпионате.

Никаких погромів цього разу вболівальники у Москві не влаштовували. От і дивився, як у Манежній площі плакали двадцятирічні хлопці, і це були майже страшніше, ніж бачити перекинутих і палаючі автомобілі. Цей програш з’явився нам не просто прикрістю, але став останньою краплиною національного ганьби, продемонструвавши, що остаточно вийшла шлях пораженчества…

* * *

…Поражение російської збірної по футболу показало нам, що час оборонства та колективна психологія оборонства на сьогодні себе цілком вичерпали. Щоб нам вирватися з смуги поразок (яку знаменують собою розбомблена очах і за нашого бездіяльності Сербія, скинута ми з неба які в американській вказівкою станція «Світ», потоплений просто біля нас під носом натовськими субмаринами атомохід «Курськ», відібрані на зимової олімпіаді в українських спортсменів медалі і такі їм явища), нам — точно як і, як атакуючий футбол, — потрібні атакуюча література і яка живить її атакуюча ідеологія. Навіщо треба якомога швидше зламати лаву запасних і випустити на полі всі молоді й зухвалі сили Отечества…

* * *

…Смотрел фінальну гру збірних команд Бразилії, і Німеччини. Бразилія перемогла з рахунком 2:0 і став п’ятиразовим чемпіоном світу. Тепер в них за кілька днів може бути всенародне радість. Ось що таке, коли футбол заміняє собою у країні національну идею…

* * *

…Никак не можу від думок футбол. До цього часу відчуваю у душі викликати неприємний осад від поразки нашій футбольній збірної на Чемпіонаті світу, після якого став очевидно, що маємо сьогодні не залишилося як своєї національної армії, національної економіки, культури, науки, медицини тощо, але — і футболу. Гордості національної не залишилося, ось що найбільш страшное…

Апрель 2003 року.

…Вчера в Правлінні Спілки письменників Росії відбудеться презентація трёхтомной книжки Анатолія Хлопецкого «Від Святого Миколая до Президента», присвяченій історії створення такої виду спорту як самбо. Були голова СП Росії В.М. Ганічев, його помічник С. А. Лыкошин, митрополит Смоленський і Калінінградський Кирило, керівники національних і неолимпийских видів спорту Росії, директор видавництва «Бурштиновий оповідь», інші гости.

Лучше всіх, як відомо, говорив владика Кирилл…

Лично мені цій книжці найбільше запам’ятався один епізод, у якому розповідається притча у тому, як японський селянин, що у спадщину і мертвих батьків будинок із зростаючим проти нього горіхом, якось взяв капелюх і зрубав переставшее плодоносити дерево, і від цього від цього відвернулася вся село. Оскільки дерево — навіть коли вона росте в твого особистого порога і большє нє дає плодів — те ж саме надбання УСЬОГО СУСПІЛЬСТВА, оскільки люди звикли вбачати його з дня щодня цьому місці, милуватися його зеленню, чути шелест його листя, перечікувати у його тіні полдневную спеку, та й взагалі воно давно стало ЧАСТИНОЮ ДЕРЕВНИ. «Що ж мені тепер робити? — запитав селянин у місцевого мудреця. — Як мені відновити добросусідські відносини?..» «Посади цьому місці нове дерево», — порадив йому цього мудрець. «Але ж воно буде не надто довго зростати! Хіба я дочекаюся за всієї життя плодів від цього?» — затужив селянин. «А ті, хто саджав горіх перед твоїм домом, хіба думали про плодах з його гілок?» — резонно зауважив мудрец…

Думаю, що образ дерева, посадженого НЕ ДЛЯ СЕБЕ, а здобуття права у його тінню відпочивали ІНШІ і щоб ІНШІ насичувалися його плодами, це дуже потужний символ, під який підпадає і такі основна категорія як національна ідея. Ми маємо сьогодні такий думка відсутня — і ми почали точно село без дерева. Пригадаємо недавній провал російської збірної на Світовому чемпіонаті по футболу — це були схоже ж трагічно, як падіння Багдада для иракцев.

Книга Хлопецкого про самбо — це поставити цього разу місце ідеї національної ідею спортивну, благословлённую ще рівноапостольним Миколою Японским…

Апрель 2004 года.

…Одна із огорчительных новин дня — це звістка сокрушительнейшем поразку Володимира Кличків від Лаймона Брюстера. Він дуже вирубав, як пацана, той ледве зміг піднятися з рингу. Лікарі світили Кличків правді в очі ліхтариками, щоб отримати, в свідомості він узагалі чи ні… Гадаю, що ця була цілком закономірно, бо дуже дуже й Володимир, і Віталій діяли на рингу абсолютно без який би не пішли фантазії, з бою у бій повторюючи те ж примітивну схему ведення поєдинку. Ні які самі, ні до їх тренер практично будь-коли вносили в малюнок бою жодних змін і, навіть бачачи, що явна тактика не є вдалою, з якоюсь механічної тупістю продовжували розвивати постійно те ж схему, роблячи ставку єдино на гігантський зростання так на силу. Зрозуміло, що це могло себе якось не вичерпати, ось і сталося. Брюстер спромігся як вистояти під методично одноманітною серією ударів Володимира Кличків, а й вирішити них таким експромтом, від якого в того трохи голова не відлетіла. Це засвідчує тому, що у такому неэстетическом виді спорту як бокс, треба керуватися виключно творчим підходом до делу.

(А ще, гадаю, що це йому Божий знак про неприпустимість улаштування поганського арени на святу Великдень, адже бій Володимира проходив саме у той час, коли Росія стояла в храмах, очікуючи Світлого Воскресіння. Треба усе ж не забувати, що ми — нехай й погано воцерковлённые, але, тим щонайменше, ПРАВОСЛАВНІ люди…).

* * *

…И ще з думок про братів Кличків. Попри всю моєму суперечливому до них відношенні, Володимир і Віталій є сьогодні хіба що останній символ єднання слов’янства, оскільки чи єдині, хто сповідує відданий і потоптаний нами останніми роками усім життєвих рівнях життєвий кодекс, сформульований у тому принципі як стояння «брат за брата».

Июнь 2004 года.

…Около дванадцяти годин ночі включив телевізор і побачив показ бою Кістки Цзю з колумбийцем Хуго Пинедой, який відбувся у Австралії та показаний в записи компанією «Немирів». У першому раунді на підлозі виявився Костя, в четвертому і одинадцятому — Пінеда, загальну перемогу у бою здобув Костя Цзю, вырубивший-таки Пинеду кількома сильними ударами. Спостерігаючи поєдинком, я склав таке іронічне чотиривірш: «Якби я, як Костя Цзю, / посів боксёрскую шлях — / ото б відігравало б очко / у хохлів із прізвищем Кличко!..».

А взагалі, коли бачиш перемоги наших колишніх співвітчизників, виступаючих нині під іноземними прапорами, не можу позбутися якогось дивного почуття. З одного боку, це, звісно, здорово, що це з Росії демонструють всюди своє першість, продовжуючи в такий спосіб, хоча і не прямо, давати всім підставу думати скоріш про Росії із повагою. Але, з іншого боку — чому так нечасто досягаємо аналогічних результатів, виступаючи під прапором свого власного Отечества?..

* * *

…До години ночі дивився трансляцію з чемпіонату Європи з футболу з Португалії, де проходила гра нашої збірної з командою Іспанії. Ми програли з рахунком 0:2, цьому можна сказати, що діти наші хлопці грали ПОГАНО, але мене просто пригнічує сама стратегія побудови матчу Георгієм Ярцевым. Знову, як і за недавньому керівництві збірної Олегом Романцевым, Сычёва та інших молодих бомбардирів весь першого тайму протримали лаві запасних, і лише у середині другого тайму, коли наші вже пропустили один гол до своєї ворота і впали духом, їх випустили на полі, що вони спробували ВІДІГРАТИСЯ. Не відіграватися треба, а відразу, спочатку націлювати всю гру команди на ПЕРЕМОГУ! З перших хвилин випускати на полі самих лише нападаючих — причому наймолодших і жвавих, що вони накидали противнику штук десять голів в одні ворота, паралізували її психіку, зім'яли його тактику, встановили на полі свій диктат, тоді як у другому таймі взяти й зробити заміну — вводити на гру трьох досвідчених захисників, решту членів команди — вже втомлених перший тайм — переорієнтувати виключно на оборону. І хоча тоді здеморалізовані і розгромлені суперники намагаються щось зробити у відповідь! Нехай бігають через все полі. Втомлені і котрі пропустили купу м’ячів, вони уже не зробити з нашої збірної, а нам, відчуваючи своє перевага, залишиться тільки підпускати їх до своїх воротам…

* * *

…Вечером знову дивився футбол і, бачачи, як відчайдушно прагнуть перемозі й інші команди, продовжував думати, чому ж, виставляючи на полі нашу збірну, Ярцев залишив лаві запасних найкращих її нападаючих? Ну, просто неможливо відігнати лезущее в душу підозра, що він заплатили великі гроші через те, щоб збірна Росії вилетіла з чемпионата…

* * *

…Посмотрел ще дві гри чемпіонату Європи: Іспанія — Греція, а трохи згодом Росія — Португалія. Наші грали вже без Олександра Мостового, якого Георгій Ярцев вигнав з команди за критику на свою адресу і поразницькі настрої. Той говорив, що ні вірить у перемогу російської збірної чемпіонат. На жаль, також в неї не вірю — так як у неї можна вірити, якщо в нас у країні геть-чисто відсутня будь-яка розпорядження про перемогу (причому, у спорті, а й у всіх цих державних сферах) і ми налаштовані здебільшого лише те що, щоб ВІДІГРАВАТИСЯ так ліквідувати нескінченно які на форумі нашу доля негативні результати (поразки, аварії, дефолти, диверсії, стихійні лиха тощо. п.), тобто живемо за принципом пріоритетності МНС, але це — самий не благодатний з інших національних шляхів розвитку. Отож Мостовий був цілком прав у побоюваннях, тим більше наша команда вчора їх повністю підтвердила, програвши португальцям з рахунком 0:2. На жаль, ми майже стовідсотково відсутня почуття Батьківщини, тому на неї ніхто і бореться. Навіть у футболе…

* * *

…На результаті неділі повернувся у Москві з трёхдневной поїздки на Тургеневский свято на Бежином луці і ще навіть встиг подивитися другий тайм зустрічі між збірними Чехії і Данії, у якому чехи, ніби спеціально що очікували повернення, влупили в одні ворота датської збірної три голи і такою чином, вийшли у півфінал чемпіонату. «Я граю тут ЗА СВОЮ КРАЇНУ!» — з гордістю сказав сьогодні журналістам 22-річний бомбардир чеської збірної Мілан Барош.

Именно їх перемогу що й передбачав під час затеявшегося у нашій письменницькому автобусі спору у тому, хто у цій грі (у ньому брали участь Сашко Яковлєв з «Литературки», Аршак Тер-Маркарьян з «Літературної Росії», Сашко Дорін з «Російського письменника», Микола Федорович Іванов та інші). А днем раніше, прогнозуючи результати інший гри — греків французам, — я один в усьому автобусі сказав, що перемогу у ній здобудуть греки, і вони справді виграли в неї за пенальти…

* * *

…Перед сном подивився на екрані телевізора півфінальну зустріч футбольних команд Голландії і Португалії. Португальці грали із приголомшливою наполегливістю, вони викладалися на полі — примудрилися забити один гол навіть у свої власні ворота, але все одно перемогли збірну Голландії з рахунком 2:1 і у фінал. І, коли бачиш їх самовіддану гру, зробив у вкотре зрозумів, що маємо сьогодні геть-чисто зникло відчуття Батьківщини. Наша футбольна команда на Євро-2004 року відчувала себе єдиним організмом і відчувала зв’язку з усім своїм країною, кожен бігав полем просто САМ ПО СОБІ, ніж як ПОСЛАННИК ВЕЛИКОЇ РОСІЇ. У цьому, мій погляд — основа настільки грандіозного та швидкого поразки нашої національної сборной…

* * *

…Перед сном подивилися з Мариною гру нашої збірної з командою Греції, у якій перемогли з рахунком 2:1. Нам цей виграш до лампочки, з чемпіонату ми усе одно вилетіли, але, як заявив Ярцев, залишаючи Португалію, ми повинні обов’язково «грюкнути дверима». І ляснули. Хоча і це вже треба? Тільки даремно підпсували настрій грекам…

* * *

…Днём до мене у правління заїжджали подорожуючи Росії пітерські письменники Андрій Ребров і Віталій Розі, просять мене написати для якогось видання статтю про нашому спорті на задану тему: «Чому ми повинні перемогти». Кажуть, що редакція готова сплатити неї тисячу карбованців і обіцяє міцне співробітництво. Я сам він не проти поміркувати про те, що спорт — це наш сьогоднішній еквівалент національної ідеї, ось тільки чи залишиться в мене при цьому часу. Адже завтра — в мене останній робочого дня, і потім маю їхати під Самари за Алинкой й вивозити її відпочивати. Хоча тема статті дуже заманчива…

* * *

…Сегодня ввечері грають ЧЕХИ і ГРЕКИ, а мені чується: ЧЕКИ і ГРЕХИ…

* * *

…Это просто неймовірно, але, сідаючи перед екраном телевізора, я стовідсотково знав, що грецька збірна переможе чехів, і навіть ясно відчув, коли це відбудеться! Із абсолютним спокоєм дивився на гру на все основне час матчу, йдучи на кухню то потім, щоб перекусити, те що випити чаю, і анітрохи не хвилюючись у своїй, що за мого відсутності комусь заб’ють в одні ворота гол. Греки грали повільніше чехів, їх паси були б менш точні, і це ясно, що перемогти у футбольному бою рахунок спортивної техніки де вони зуміють. У той самий час був дуже добре видно, що Бог зберігає їх ворота від поразки, відводячи і геть небезпечні м’ячі сталася на кілька сантиметрів від штанги, отже, програти грекам усе ж не судилося. Отже, можуть виграти або за подачі штрафного удару, або під час пробивання серії пенальті. І все справді і сталося — після основного часу не було призначене додаткове, останній секунді першої пятнадцатиминутки греки, пробиваючи кутовий, забили гол в одні ворота чеської збірної отже вийшли у фінал чемпіонату. І тепер, що вони готувалися до виконання кутового, враз відчув, що саме це й є час їхнього перемоги, і сказав подумки (причому над мольбі, як водиться, коли пристрасно выпрашиваешь чогось у долі, а спокійно, як водиться, коли ти знаєш, що це тут і відбудеться): «Ну, хлопці, давайте. ПОРА!..» — й у таке ж мить м’яч влетів в одні ворота чехів. Найдивовижніше в усьому цьому (зокрема й ті мої подтвердившиеся прогнози, що їх зробив у автобусі під час нашої поїздки на Бежин луг), що ніколи було запеклим вболівальником і взагалі, досить слабко розуміюсь на футболі, отже вгадати результати що відбулися ігор з урахуванням професійного АНАЛІЗУ стану команд було в принципі — що дуже дивлюся нечасто футбол, переважно, лише світові чемпіонати, та ось вперше — чемпіонат Європи. Отож інакше, як дивом, усе це і назвати нельзя…

И тепер у неділю, 4 липня, створюється унікальною ситуацією, коли він греки вже вдруге зустрічатимуться з португальцями, повторивши цим самим момент відкриття чемпіонату — адже саме з матчу між збірними командами Греції та Португалії саме і розпочиналася щиросердна! Тоді грецькі футболісти здобули несподівану перемогу над господарями поля, і за ідеєю, результат тієї найпершої гри повинен перетворитися на нинішнє неділю обов’язково повторитися, закільцьовуючи цим, точно «римою» (за принципом вінка сонетів) початок і поклала край чемпіонату. Тоді б видно, що спорт — це буде непросто гра, але один із найбільш справжніх різновидів МИСТЕЦТВА, й у ньому працюють точно таку ж закони гармонії, як й у ПОЭЗИИ…

* * *

…Ура! Сьогодні відбулося неймовірне — греки перемогли значно більше сильну, що вони самі, збірну команду Португалії та стали чемпіонами Європи з футболу! Присутність у цю гру Бога за збірної Греції просто очевидним, і Він зробив усе, щоб чемпіонами стали представники православної країни. Його що у ході грецької збірної до чемпіонському званню можна було на всі етапи розвитку інтриги чемпіонату. Єдине поразка, яке Він попустив завдати грекам цей час, стався під час зустрічі грецької команди із збірною Росії, і це ясний знак те, що ми мали в багато разів більше підстав бути першими, якби, подібно грекам, зберегли свої почуття ВІРИ і ПАТРІОТИЗМУ. Однак у нас зникло почуття Батьківщини, зубожіла віра, і Господь віддав Свою любов тим, хто що цими якостями зумів сохранить…

* * *

…В одній з газет прочитав інформацію у тому, кожен російський спортсмен, завоював на олімпіаді в Афінах золоту медаль, отримає з державної скарбниці по 50 000 доларів. І подумав: що це, а то й сама справжня ДИСКРИМІНАЦІЯ? Чому досягнення у галузі спорту — держава платить комусь гроші (та ще й які!), а, скажімо, за досягнення у галузі літератури — фіг? Адже з цього витікає, що спортсмени державі — це найвищий каста, а письменники — нижча. Отже, ми бачимо приклад перетворення Росії у РАСОВЕ держава, лише замість етнічного поділу в нас запановує станове чи, точніше, профессиональное…

Декабрь 2004 года

…В прозвучавшем днями доповіді В’ячеслава Фетисова було зазначено, що у зв’язки України із переходом наших спортсменів в закордонні команди щорічно 350−400 мільярдів $ «їдуть до інших держав». По останнім даними, зараз у закордонних спортивних клубах грають близько 200 російських хокеїстів, підкреслив міністр, виступаючи на засіданні уряду. У той самий час наші вітчизняні команди змушені на місце вибулих «зірок» купувати собі великі гроші гравців у міністерствах закордонних клубах.

«Давайте ми краще наших залишимо тут, й платитиму їм гроші, ніж купувати гравців там», — почувши це, заявив міністр по надзвичайних ситуацій Сергій Шойгу.

Кроме того, вважає голова МНС, керівники спортивних федерацій мають рішенням Уряди РФ, а чи не сидіти на виборних посадах до глибокої старості, як Колосків.

«Пока ми законодавчо не внесемо зміни у організацію нашого спорту, то не змінимо ситуацію», — сказав Шойгу.

Он запропонував у другому кварталі наступного розглянути на засіданні Уряди як федеральну цільову програму, а й оновлений закону про спорте…

* * *

…Поздно ввечері подивився на екрані телевізора (у запису) зустріч знаменитого боксёра-профессионала Майка Тайсона з Анджеєм Голотой, під час якої Тайсон у першому ж раунді розбив Голоте брову, і той, простоявши ще лише раунд, відмовився від подальшого ведення бою. Майк, звісно, особистість непередбачувана (1997 року, наприклад, бачачи, що не може запобігти свою поразку, він узяв і відкусив вухо своєму супернику Эвандеру Холифилду; значаться його та інші скандально-уголовные справи), але боксёр він усе ж чудовий. Хоча — і вкрай жорстокий. До 1991 року не зазнав поразки, і я тут просто не можу оцінювати але його поєдинків цього періоду без суміші якогось захоплення та страху. У окремих боях він працює, як стенобитная машина, завдаючи якісь надзвичайно різкі і нищівних ударів. Спостерігаючи нього, мушу вразитися закладених у цього боксёра енергії, спрямованої на добування победы…

Февраль-март 2005 года

…Сегодня ввечері знову дивився бокс — показану фірмою «Nemiroff» запис найцікавішого поєдинку між боксёрами-профессионалами Крисом Бёрдом і Джамилем МакКлайном. Обидва — суперваговики, у своїй Бёрд — чемпіон світу, а МакКлайн хотів в нього цей титул відібрати. Проте, попри гігантське перевага МакКлайна в зростанні (на 15 див) і вазі (на 20 кг), Кріс Бёрд назву йому себе не разу по-справжньому вдарити, і врешті-решт здобув перемогу за очками та зберіг у себе титул чемпиона…

* * *

…Вот вже друге чи втретє в телевізійної програмі Володимира Гендлина «Світовий бокс» показують передачі, присвячені знаменитому боксёру-профессионалу — супертяжеловесу Джорджу Форману. Цей, пам’ятний якийсь солідної красою, негр колись було грозою американського боксу, такою собі молотобойной машиною, крушащей суперників у поєдинкам, а згодом і було бачення понад, і він залишив ринг й в священики. Створив за всієї церкви за чесно зароблені їм в боксі гроші притулок для підлітків, яким він давав освіту й виховував по Господнім заповедям.

Но якось закінчуються навіть мільйони, і його, після великого перерви в поєдинках, довелося знову виходити на бій, щоб заробити гроші для свого приюта.

Сегодня дивився у запису з його останніх боїв — той, де йому вже 48 років. Воістину Джордж засвідчив у ньому, що бокс може бути меншим мистецтвом, що навіть поезія… І зрозумів, чому враз став любити це вид спорту, хоча ще раніше я бокс терпіти було, — до душі енергія професіоналізму, вона відповідає моїм внутрішнім критеріям і тому заряджає мене і подпитывает…

* * *

…Как вже стала в мене традицією, перед сном знову дивився на екрані телевізора бокс — зустріч бійців найлегшого ваги Вахтанга Дарчияна (це котрий переїхав до Австралію вірменин) і Айрина Пачеко (Колумбія), у якій вірменин здобув перемогу захоплюючою й відібрав у колумбійця звання чемпіона світу у даної ваговій категорії. Це вже друге після Кістки Цзю чемпіон світового рівня, подарований Росією Австралії. А скільки золотих «рукавичок» виїхало із Росії інших країнах? А скільки взагалі останніми роками спливло ми до інших держав «мізків», «м'язів», «голосів», «дирижёрских паличок», «творчих пензлів», «хірургічних скальпелів», «тенісних ракеток» та інших талантів? На тих, хто залишається тут, лягає ответственнейшая завдання заповнити цю стрімко зменшуваний потенціал, та більшість лише підраховує гроші які виїхали, тоді як перекривати їх рекорди не поспішає. Відсутність прямий грошової зацікавленості призвело до відключення будь-якої волі до перемоги, до прагненню бути першим. Це починають почуватися такий «побічний», але неминучий ефект капіталізму, як непатриотизм…

* * *

…Посмотрел бій нашої молодої важкоатлета Григорія Дрозда з мексиканцем Солом Монтаной. Хоча Дрозд через свою худощавости і здавався зовні слабше Монтани, але ці не не перешкоджало йому навішати мексиканцу «дроздюлей» і відібрати в нього звання чемпиона…

Апрель 2005 года

…Гляжу на сьогоднішніх рок-кумиров, і маю якесь складається враження, що з досягненням якогось певного рівня гонорарів там відбувається якесь автоматичне відключення цивільних почуттів. Пригадаємо, приміром, Маккартні, Леннона, інших західних солістів чи рок-групи — вони повинні завжди виявляли свою активну позицію: виступали проти війни у Бангладеш, за припинення насильства в Ольстері, заявляли різноманітні протести проти антинародних дій своїх урядів — словом, реалізували себе як блазні, звеселяючі публіку, а й як найбільш справжні національні лидеры!..

А що саме наші? Користуючись величезної популярності у мас, такі співаки як Расторгуєв, Кіркоров, Газманов, Басков будь-якої іншої з кумирів російської естради міг би сьогодні стати другим Че Геварой, очолити якесь рух за права в Росії, закликати народ боротьбі за права, вимагати від уряду прийняття життєво важливих соціальних законів… так, в результаті розширення зрештою, хоча б якось чітко висловити політичні і цивільні позиції, заявивши, що нинішня владу у країні — це збіговисько сволот, цього вже було досить, щоб спричинити те що ми воцаріння свавілля! А, точно пацани у шкільному вбиральні, тільки і вміють, що хвалитися у своїх інтерв'ю, яких зарубіжних курортах вони востаннє відпочивали, і з якими з безголосих співачок трахкалися… Та ще й виступають на період виборних кампаній з концертами на підтримку антинародної власти…

Кумиры — мали бути зацікавленими ОСОБИСТОСТЯМИ. Такими, щоб влада боялася їхні думки себе. Вони повинні перетворювати своїх слухачів над бездумну одурманенную натовп, а виховувати їх громадян Росії, здатних думати як дівчаток і «чорному бумері», а й Батьківщині… Вони міг би стати національними вождями, але насправді воліють сюсюкати щось слащавое для спливання спермою підлітків, і за цьому не червоніють. Немає сенсу сіло, що Расторгуєв не цурається тим про війну і спецпризначенні, коли він погоджується виконувати теми між пісеньками про «мусі-пусі» і вихляющимся у жіночому пеньюарі Борею Моисеевым?..

Из-за того практично не дивлюся останнім часом по TV естрадні програми. Не можу також дивитися і. Західні — тому, що вже майже стовідсотково засновані на будь-яких патологічних аномаліях персонажів, що або зазнали у дитинстві сексуальному насильству (часто — з боку своїх близьких), або страждають втратою пам’яті, або мають якісь маніакальні відхилення в психіці, і заодно ще зарубіжні (особливо, американські) актори зображують пережиті ними емоції переважно з допомогою істеричного ора і лицьової міміки, раз у раз завмираючи з відкритими ротами, витріщеними очима так перекошеними гнівом чи жахом фізіономіями, що багаторазово посилює відчуття психічної ненормальності їх мира.

Отечественные ж фільми, у гонитві за гострими сюжетами, почали робити своїми героями переважно представників кримінально-олігархічної середовища, лідерів бандитських «бригад», агентів якихось неіснуючих спецслужб та інших теле-гомункулусов, майже які виявляють себе у навколишній життя. Якщо ми оглянёмся нашу недавнє минуле, то побачимо, що мистецтво у СРСР мало найвищою мірою узагальнюючий характер, і було описати чи зобразити на екрані п’ять-десять типових на той час людина, щоб позначилися характерні риси УСЬОГО НАРОДУ. І це сьогоднішнє мистецтво здається мені абсолютно нетиповим і неживим, бо основними його персонажами (як і літературі, і у кіно) стали представники неймовірно вузького громадського кола, що був різноманітними тіньовими магнатами, працівниками таємних служб, тузами мафії, кілерами та інші «екзотичними» персонажами сучасної Росії. Безумовно, такі люди напевно теж є у певних шарах нашого суспільства, але де вони є від сили 0,5% від країни, тож і сприймаються не як мої реальні сучасники, бо як якісь штучно створені моделі чоловічків, у яких просто НЕ ВПІЗНАЮ ні себе, ні своїх сучасників. Адже головна мета мистецтва у тому і полягає, щоб кожен читач чи глядач ДІЗНАВСЯ в изображённом художником персонажа СЕБЕ і ЗБІГСЯ з героєм по переживаниям.

Список литературы

Для підготовки даної роботи було використані матеріали із сайту internet.