Смерть і безсмертя в поезії Державина

Смерть і безсмертя в поезії Державіна.

Тема смерті невідступно супроводжує поезію Державіна з його перших нам відомих одичних творений.

В старості, на спокої, написавши званские вроди й натюрморти, увінчані блакитним щучим пером, поет ніби знову бачить: «Де стіл був страв, там труну стоїть» — й гірко пророчествует: «Зруйнується цей будинок, всохне бір і сад…».

В найрізноманітніші роки, у різних віршах у поета, вміє так яскраво оспівувати радість життя, то майже резонерски, то лірично пристрасно проривається споконвічне «пам'ятай про смерти».

«На світлі жити нам час терміново…» — помічає він «першому соседу».

Радуясь одужанню мецената І. І. Шувалова, малює Харона:

На брег з човни вылезает Старик похмурий і седой.

И, озираючись, подпирает Себя ужасною косой.

Вздыхает над труною графині Румянцевой:

С убогим вантажем чи богатым, Всяк повинен до вічності пристать.

Рядом з алмазної горою водоспаду Кивач поет знову повертається до мучающей мысли:

Не зримий чи будь-якої день гробов, Седин старіючої вселенной?

Не чуємо у бою часов Глас смерті, двері криється подземной.

Так одне із найбільш жизнелюбивых і російських поетів виявляється, і однією з заворожених баченням смерти.

Державин був відважним людиною. Перед пугачевской розбійної вольницею, перед розбурханим, захлестывающим вутлу човен Білим морем, перед вельможним і царьов гнівом не боявся, не падав духом.

А яке не губитися до начальства? Відомо, що у коридорах влади догідливо згиналися навіть ті, хто не вклонявся й кулям на полі боя.

Волевая державинская відвага віршем, у яких поет вдохновено переживав власне життя (хоч у яких формах де це виявлялося), була присутня й у невтомному нагадуванні про чергуванні смерті поруч із котрі живуть. Уміння повнокровно, розкрито жити й відчувати, пристрасно пережити цю єдину життя слові, то, можливо, і давало йому відвернути увагу від смерти.

Но поруч із бренной життям у Державіна завжди безсмертя, у ній та контроль нею — Бог.

В своїй дивовижній оді він своє философско-религиозном розумінні й життя, і смерть, і безсмертя, звертаючись до Создателю:

Твоей то правді потрібно было, Чтоб смертну безодню преходило Мое невмируще бытие:

Чтоб дух мій в смертність облачился И щоб через смерть я возвратился, Отец! — в безсмертя Твое.

В «Поясненнях» за власні твори Державін у зв’язку з одою «Бог» навів себе (говорячи про собі у третій особі, хіба що продовжуючи цезаревскую традицію, блискуче підхоплену ми Денисом Давидовим) наступний «анекдот»: «Народився він у 1743 року 3 липня, а 1744 року, в зимових місяцях, коли стала комета… він, быв близько двох років, побачивши її і показавши пальцем, быв у няньки на руках, перше слово сказав: «Бог».

Рассказывая про своє дитинстві, у тому, як він, слабенького новонародженого, запекали, звичаєм, до хліба, і хвостатої кометі, поет робить у своїх «Записках» примітка, де роз’яснює, що дві цих події, то, можливо, були Провидінням, вони передбачили поетові важкий життєвий шлях збереження та створення ним поеми «Бог», «що від всіх похваляется».

Из думок поета про життя і смерть ясно, що усе ж таки дійшов у розвідках до гармонійного розуміння цих всесвітніх крайнощів, дійшов через віру в Спасителя. Дозрівши духом, Державін не тільки себе, а й іншим зумів сказати слова розради і надежды:

Почто ж мучитися і скорбеть, Что смертний друг твій жив не вечно?

Жизнь є небес миттєвий дар;

Устрой її до покою И чистою твоєї душою Благословляй доль удар.

Итак, лише у гармонії з усім справжнім, включаючи народження, життя й смерть, по Державину, стверджується зв’язок долішнього світу з Богом, досягається перемога над злом і смертю, зовсім на що є перепоною шляху до вічної життя душі людської.