К питання культі Пушкіна на Русі: швидкі нотатки

К питання культі Пушкіна на Русі: швидкі заметки

Михаил Безродный Вопрос, не чи є Пушкін новий російський святої, виник у кінці уже минулого століття у простого люду, з здивуванням котрий спостерігав за розмахом почестей, воздаваемых поетові: «Що таке, святої чи що новий? Чому призначений до нього в могилу панський съезд?"1; «Тож за що їй, святої він, що ли?"2.

Автор монографії, присвяченій рецепції Пушкіна у Росії, відповідає це питання ствердно й у главі «The Elevation of Pushkin to Sainthood» пише: «The phrase «the sun of our poetry «conjured up the lives of Russian princely saints. When Aleksandr Nevskii had died, for example, the Metropolitan Kiril told the people, «My dear children, you should know that the sun of the Suzdalian land has set ». Similarly, the widow of Dmitrii Donskoi bewailed his passing with the words, «O my Sun, thou hast set too early ». Odoevskii «p.s use of a hagiographic trope in connection with Pushkin «p.s death signaled that the poet was to be viewed as a saintly sufferer, a strastoterpets"3. Ця думка заслуговувала б уваги, чи уподібнення небіжчика закатившемуся сонцю саме агиографическим, а чи не взагалі фольклорним літературною тропом, і чи названі князі канонізовані саме як страстотерпцы. Довільність останнього припущення, схоже, дослідника бентежить, тож він пропонує іншу паралель: «I would like to suggest that the model for poeticizing Pushkin «p.s duel was «The Martyrdom of Boris and Gleb ««4 — яке спостереження вражає скоріш сміливістю, ніж влучністю. Довільним буде і головну тезу дослідника — у тому, що росіяни бачать у Пушкіна страстотерпца5, тобто. мученика, що зазнало страждання у ім'я Христове і беззлобно прийняв смерть від рук одновірців.

«К початку ХХ в., — пише інший учений, — можна стверджувати, сформувалася народна версія національної культурної міфу Пушкіна. Специфіка до цих пір не прояснена і усвідомлено наукой"6. Комізм цього простодушного визнання (народна версія, зрозуміло, існує, причому майже століття, тоді як у чому вона полягає, на жаль, неясно) відбиває розгубленість перед об'єктом, зрозумілим як єдине ціле. Втім, мушу віддати належне прагненню розчленувати загадковий об'єкт і описати окремі його частину. Так, на основі аналізу матеріалів, видобутого 1897−1980 рр. шляхом опитування селян, дійшли висновку про існування в народному свідомості трьох версій пушкінського образу: героїчна особистість, святою й демонологический персонаж7. Наведені приклади, проте, завзято пручаються такий систематизації, та й обсяг їх безсумнівно недостатній для скільки-небудь серйозних обобщений8. Примітно, нарешті, що кілька залучених до аналізу записів каже й не так про мужичках-богоносцах, як про господах-богоискателях. Так, селянський оповідання про лазні в Тригорському — «Приїжджі з міст все дивилися ту лазню. Від лазні тріски відламували, в хустинка загорнуть і везуть — пам’ять Пушкина"9 — свідчить, звісно, щодо народному, а про інтелігентському шанування реліквій (напередодні століття його смерті).

По ознайомлення з що така записами і дослідженнями з упевненістю сказати лише, що наприкінці 19 — початку 20 в. спостерігалися факти знайомства селян безпосередньо з ім'ям, творами і біографією поета що його образ іноді, справді, наділявся рисами надприродними, проте мав такий сталістю і популярністю, щоб мало сенс зіставляти його, скажімо, з Ильею-пророком чи лісовиком. Водночас у 1920;ті рр. ім'я Пушкіна — до смущению краведа — щось говорило навіть селянам, жительствующим в пушкінських местах10. Інакше виглядали справи у містах: вже у 1880 р. ім'я поета було чимало відомим, щоб бути привласненим горілці, цигаркам та інших товарам підвищеного спроса11. Записи 1920;х рр. засвідчують щодо стабільному побутування в московських низах історій про Пушкине12. І тут поет часом постає постаттю виняткової, проте не сакральної і демонічної.

Рост масової популярності пушкінського імені супроводжувався, схоже, на її шануванням, а на загальне. Вже наприкінці 19 в. для грамотного простого люду слово «пушкін» служить позначенням літератора взагалі. Аж по нашого часу широко демонструється наступний фокус: пропонується відреагувати першої асоціацією на поняття «поет», «фрукт», «частина особи» — і по тому, як відповіді пролунали, пред’являється заздалегідь складений список: «пушкін», «яблуко», «ніс» — всі відповіді виявляються предугаданы13. Процес перетворення на апеллятив, проте, зайшов ще: ім'я Пушкін зробилося аналогом поняття «хтось інший, а чи не ти «14 (в оборотах типу «А платити хто, Пушкин?"15), тобто. изофункциональным анонімному «дядькові», приреченій за всіх віддуватися (порівн.: «А уроки за тебе дядько робитиме?»).

Итак, формула «священне всім російських ім'я Пушкіна» виявляє свою неповну спроможність: квантор спільності робить це висловлювання неістинним. «З'їзд на пушкінську могилу» був і, очевидно, залишається виключно «панським» заняттям. Розмірковувати про причини, раз у раз що спонукають культурну еліту оголошувати свої смаки загальнонародними, нудно та й не доводиться. Цікавіше обговорити деякі типові механізми «панському» канонізації Пушкіна. Почати з найпростішого. У вашій книзі «Сенс творчості» Бердяєв, нагадуючи про факт приналежності двох сучасників — Пушкіна та Серафима Саровського — до «різним бытиям», розмірковує: не було б «з метою Промислу Божого», якби замість одного святого і самого генія ми мали б два святих: «святої Серафим в губернії Тамбовської та святий Олександр в губернії Псковської»? Ні, не краще, заявляє Бердяєв (від імені Промислу Божого), адже «геніальність Пушкіна перед Богом дорівнює святості Серафима Геніальність є інший релігійний шлях, рівноцінний і равнодостойный шляху святости"16. Булгаков у ювілейному промови 1937 р. журиться: «…Як може не чути про преподобному Серафимі, про свого великого сучасника? Як немає зустрілися два сонця Росії?», але дійшов заспокійливому висновку: «Вочевидь, не так на шляхах історичного, побутового і навіть містичного православ’я пролягала основна магістраль його життя, долі його. Йому був притаманний свій власний шлях збереження та особливий доля, — предстояние перед Богом в служінні поэта"17. Інакше висловлюючись, постулюється наявність чергового, на додаток до історичному, побутовому і містичному, типу православ’я — можна вважати, світського. Користуючись тою ж діалектикою, Карташев у ювілейному промови скаже про «світському євангелії», «світської біблії народів» і «світської канонизации"18.

Таков хід міркувань, запропонований глашатаями нової свідомості. Новітнє релігійне свідомість вирушила цим шляхом не обинуясь. Розуміння святості як заслуги перед народом спонукало 1998 р. нижньогородського губернатора із пропозицією: з нагоди 200-ліття Пушкіна причесть його до образу православних святих. (Патріарх, проте, не підтримав цього клопотання, і комісія патріархії по канонізації люб’язно повідомила журналістам, що кандидатура Пушкіна і не відповідає які висуваються требованиям19.) Намітилася, нарешті, тенденція і до нового розумінню святості - як спадкового задатку чи ознаки: 1998 р. світло побачив монументальний працю «Тисячолітнє древо Пушкіна: Коріння і крона: Книжка генеалогічних етюдів…», на каковом дереві, ошатному, мов різдвяна ялинка, серед родичів і свойственников поета представлено сорок православних святих.

Сознание естетичне, не задовольняючись перспективами світської канонізації Пушкіна, обожнює його. Якщо повсякденній мові пушкінське ім'я стає апеллятивом, то поетичної воно нерідко табуируется. Першим був, мабуть, Жуковський («Він лежав без движенья, немовби тяжкої роботі…»), однак у повною мірою цей прийом освоюється в $ 20 в. — можливо, під впливом символістської практики табуирования сакральних імен. Поетична пушкініана тяжіє до структури загадки: субститутом імені поета часто стає займенник «він», яке у своїй виділено здивував своєю початковою чи фінальній позицією з тексту. У найпростіших з загадок ім'я, неупоминаемое з тексту, є у заголовку: «Дорога Пушкіна» Ростовського, «Смерть Пушкіна» Сирина, «До портрета Пушкіна» Твардовського, «Пам'ятник юнакові Пушкіну» Рождественського та інших. Изысканней виглядає винесення в заголовок не антропонима, а топоніма («У Царському Селі» Ахматової) чи хрононима («29 січня 1837 — 1937 рр.» Милич, «27 травня 1836» Ходасевича, «1837» Булич). А загалом затейливее загадки, відгадки яких заховані з тексту: «Підлесник» Шенгелі, «Поетові» Ладинського, «Ім'я» і «Безсмертя» Антокольського, «» O, якщо щоправда, що у ночі… «» Адамовича, «Я народився Москві. Я диму…» Ходасевича, «У пам’ятника» Маршака та інших. Роль підказки у своїй виконують штрихи пушкінського портрета, шматки цитат і біографічні ремінісценції, зазвичай, пов’язані з дуэлью20. Найбільш рельєфно структура і модальності загадки виявлені в виршах Колосовського: «Він був великий дворянин / І прославився тут не весь світло, / Як Пожарський і Мінін, / Але ж і істинний поет. / Звісно, він відомий вам, / То справді був Пушкін сам!».

В прозі прийом табуирования імені використовується теж (така, наприклад, перша частина оповідання Антокольського «Друге Болдіно»), хоча, природно, рідше. Що й казати до творів драматичних, то тут, як відомо, у хід іде табуирование іншого — згадка якогось особи без появи його за сцені. Тим самим було профанне очікування — вироку чи невидимою княгині Марьи Алексевны, прибуття чи Справжнього Ревізора і Godot — височить до священного трепету перед «коемуждо по справою його». Посиленню статусу внесценического персонажі власний розсуд сприяла російська цензура. Зображати християнських святих на сцені не допускалося, що робить, наприклад, «Диво святого Антонія» йшло у Театрі Коммиссаржевской під назвою «Диво мандрівника Антонія». А містерію К.Р. «Цар Іудейський» заборонили до постановки і, попри те, що головний її герой показаний ні. Вважають, що, пишучи п'єсу «Олександр Пушкін», Булгаков запозичив у К.Р. згадану ідею. Гіпотеза про який вплив представляється необов’язковою (чому — стане з подальшого викладу), але, хіба що то не було, зробивши Пушкіна внесценическим персонажем (точніше, позбавленим реплік і показаним мигцем), Булгаков сакрализовал цей спосіб і пішов цензурному розпорядження, втратила силу за доби войовничого атеїзму.

«Was entbloesst die Anatomie des Kultes deutlicher als die gegen ihn gerichteten Schlaege?"21. Спробуємо проаналізувати відомий пасаж з маніфесту футуристів: «Покинути Пушкіна, Достоєвського, Толстого та інші. та інші. з Пароплава сучасності. Хто не забуде своєї перше кохання, не дізнається останньої». Скидання з пароплава сучасності - жест, повторює повалення Перунова кумира у Дніпро, а заклик забути свою першу любов — заперечення тези «Тебе ж, як першу любов, / Росії серце не забуде!..», який перегукується з Одкр. 2: 4. Інакше висловлюючись, футуристи розправляються з Пушкіним і з божеством гетерогенным — разом поганським і христианским22.

Недавно було висунуто припущення, що рядки «Переклик пароплава / З пароплавом удалечині» у вірші «Пушкінського Будинку» відбивають реакцію Блоку на футуристский заклик «кинути Пушкіна з пароплава сучасності», про каковом заклику Блок згадав через відновлених атак на Пушкина23. Спостереження це саме собою, то, можливо, не надто вдало (футуристскую формулу Блок згадував в 1921 р. не щодо слова «пароплав», а щодо слова «корабель»), однак у ньому вірно схоплена така особливість блоківського вірші, як удаваність пейзажного реалізму. Текст «Пушкінського Будинку» будується й не так на реаліях (невська навігація починалася, зрозуміло, не зі «дзенькотами льодоходу»), скільки на символах: Мідний Вершник, Площа Сенату, Сфінкс. Про символічному потенціалі у перших двох годі й говорити; що стосується Сфінкса, чи до переліченим конотаціям цього образа24 хотілося б підключити — у зв’язку з мотивами «загадковості» і «африканскости» Пушкіна — футуристский теза про «гиероглифичности» («Академія і Пушкін незрозумілішим гиероглифов»), образ «мумії» з обігу Маяковського до Пам’ятника і, нарешті, кліше пушкінської «сонячності».

Уподобление Пушкіна сонцю в $ 20 в. стає ритуальним: «Кому — бути сонцем. Ім'я — Пушкін» (Бальмонт); «Любов! Росія! Сонце! Пушкін!» (Сєвєрянін); «Ти геній, сонце, Царь-поэт!» (Арский); «Сонце Поезії Російської - зійшло!» (Нелидова-Фивейская і Голохвастов); «У дивовижній країні, де кров’ю злочинів / Весь образ минулого залитий, / Лише твій великий, світлий геній / Крізь сутінки тяжких миттєвостей / Ще сяє й горить» (Троцкая) та інших. Ця метафора реактивируется віршем Мандельштама («Сяяло сонце Олександра», «І учорашнє сонце на чорних ношах несуть») й у промовах 1921 р., противопоставляющих Пушкіна силам мороку: Блок характеризував «похмурих іменах» історичних діячів, Ходасевич — про «затьмареннях пушкінського сонця».

Финал промови Ходасевича — «ми уславливаемся, яким ім'ям нам аукатися, як перегукуватися в прийдешній пшеничний вал мороці» — як відомо, успадковує блоківським, лише (з «Пушкінського Будинку») мотивів: догляду «в нічну темряву» та звернення до Пушкіну як до заступнику («Дай нам руку в негоду»). Ці мотиви, своєю чергою, мабуть, представляють собою у відповідь вірш Мережковського «Діти ночі», у якому тим самим чотиристопним хореєм і південь від особи «ми» повідомлялося: «Спрямовуючи наші очі / На бледнеющий схід, / Діти скорботи, діти ночі, / Чекаємо, чи прийде наш пророк», а фіналі цей пророк іменувався сонцем: «Діти мороку, сонця чекаємо». Йдеться сонце «Третього Завіту». Цим сонцем в поетичному заповіті Блоку виявляється Пушкін. Якщо відвідання Пушкінського Будинку школярів у 1916 р. залишило в Блоку відчуття «мудрості, холоду та порожнечі государственности"25, то 1921 р. він побачить у цій установі останню опору культури, храм світлоносного бога і заступника26.

В висновок варто навести приклад, демонструє сумісність описаних механізмів обожнювання поета. Йдеться п'єсі Боцяновского «Наталі Пушкіна», вийшла окремим виданням в 1912 р. у Петербурзі й тоді ж поставленої. П'єса має підзаголовок «Жриця Сонця»: у тому наряді Наталя Пушкіна з’являється у початку п'єси на маскараді. Цікаво й те, що сама Пушкін на сцені показаний лише один раз і реплик27.

Примечания.

1 Цит. по.: Анненкова А. А. Віддзеркалення особистості О.С. Пушкіна в народному свідомості // Пушкін і сучасна культура. М., 1996. З. 185.

2 Цит. по: Мейлах Б. С. Пушкін в сприйнятті і свідомості дореволюційного селянства // Пушкін: Дослідження і матеріалів. Л., 1967. Т. 5. З. 107.

3 Debreczeny P. Social Functions of Literature: Alexander Pushkin and Russian Culture. Stanford, 1997. P. 224.

4 Ibid. P. 227.

5 Втім, сучасні західні відомостей про цієї категорії православної святості, здається, взагалі відзначені деякою приблизністю; це у недавно що вийшов довіднику повідомляється, що страстотерпцы «czеsto koесycie w klasztorze» (Romaczuk Sz. Страстотерптство // Mentalno rosyjska. Katowice, 1995. P. S. 93).

6 Повернення у світ поголоски («Панянка-селянка» у народних переказах) / Публ. О.Р. Миколаєва // Легенди і міфи про Пушкіна. СПб., 1995. З. 297.

7 Анненкова А. А. Указ. тв.

8 Чому, мабуть, як джерело притягнуті «записи» Шергіна і Гейченко, дають разом до чверті всіх прикладів.

9 Анненкова А. А. Указ. тв. З. 190.

10 Саме там. З. 185.

11 Див.: Михайлова Н.І. «Шоколад російських поетів — Пушкін» // Легенди і міфи про Пушкіна. СПб., 1995. З. 293−294.

12 Див.: Московські легенди про письменників / Записи Є.З. Баранова; вступ. ст., подгот. тексту і примеч. В. Боковой // Особи: Біографічний альманах. М.; СПб., 1994. Вип. 4. З. 288−338.

13 Існування пушкінського імені цього у якості й власного, і загального, а також явища, що у дію цієї подвійного статусу, — усе це гідно окремого обговорення. Тут хотілося б звернути звернула увагу лише на практику подыскивания соименных («соморфемных») Пушкіну об'єктів масового культу. Cм., напр., присвячену ювілею Алли Пугачової замітку «Пу…- наше все!» (Результати. 20.04.1999) чи іронічне визнання «Та хто / Ваш улюблений поет / Пушкін / і Вінні-Пух» (Некрасов У. Вірші журналу. М., 1989. З. 36.), і навіть розвиток останнього мотиву в «Пушкининане» Гецевича: «Пушкін — справа / Пушкін — зліва / А народну стежку / проторував Некрасов Сєва / безпосередньо до пам’ятника Пу» (Нове літературне огляд. 1994. № 6. З. 188).

14 Неточним представляється тлумачення «невідомо, хто; Бог його знає, хто «(Елистратов В. С. Словник московського арго. М., 1994. З. 387).

15 Перший відомий нам випадок фіксації цього обороту — кінофільм «Веселі хлопці» (1934).

16 Бердяєв М. Філософія свободи. Сенс творчості. М., 1989. З. 391−392.

17 Лик Пушкіна: Промови, читані на урочистому засіданні Богословського інституту у Парижі. Paris, 1938. С.14−15.

18 Саме там. З. 31, 36, 37.

19 Див.: Перехрестя Росії. 31.07.1998; Річ. 31.07−6.08.1998; Час. 8.08.1998. Треба сказати, що Православна Церква поводиться із цього питання дуже послідовно. То як торік лікеро-горілчане підприємство «Псковалко» намірився випустити горілки «Олександр Невський», «Довмонт» і «Пушкін», то перші двоє назви викликали заперечення Псковської єпархії (див: Сьогодні. 27.12.1998). За наявними даними, ці заперечення були враховані.

20 Останній мотив, до речі, особливо цінуємо — іноді як засіб запровадження теми стигматизації; у своїй готовність відчути себе мішенню Дантеса переживається як текстуально («Мені здається, він поціляє у мене…» — Доризо; «Комсомольцю здається крізь сон, / Що у Чорної річки він» — Светлов), а й биографически (дуель Волошина і Гумільова відбулася в Чорної річки, а дуель Анісімова і Пастернака було призначено на 29 січня).

21 Stammloser M. Erscheinungsformen des Kultes: Einfuehrung in eine hermeneutische Betrachtungsweise der Problematik. Zieghorn, s.a. Bd. 1. P. S. 957.

22 «Двоеверием» є і сучасні пушкінські культи, про що свідчать приклади, наведені в кн.: Епштейн М. Н. Нове сектантство: Типи релігійно-філософських умонастроїв у Росії (70−80 рр. ХХ в.). [М.], 1994.

23 Лекманов Про. «Переклик пароплава з пароплавом удалечині» (До питання літературної еволюції). Робота відома в рукописи.

24 Див.: Ронен Про. «Росія — Сфінкс» // Нове літературне огляд. 1996. № 17. З. 420−431.

25 Блок А. Записні книжки. 1901;1920. М., 1965. З. 305.

26 Замысленный як «літературний мавзолей» (Временник Пушкінського Будинку. 1913. З. XVII), Пушкінський Будинок згодом перетвориться на щось на кшталт вищого законодавчого органу на питаннях віровчення й релігійної практики і почне втілювати державний контролю над відправленням культу Пушкіна, стежачи за чистотою обох першоджерел — Письма і Перекази, встановлюючи канони текстології і кордону тлумачення. Але це завжди буде потім, а 1921 р. Пушкінський Будинок сприймається Блоком не як Синод, бо як анти-Синод. Вірш закінчується рядками «З білої площі Сенату / Тихо кланяюся йому». Це отже, що який провіщає стоїть обличчям до Пушкінського Будинку (який перебував тоді на Університетській наб., 5), тобто., власне, відвернувшись від будинку Синоду.

27 За відсутності Пушкіна на сцені одне із критиків побачив прояв авторського такту (Біржові відомості. 9.10.1912), інший — результат цензурного заборони (Російське слово. 9.10.1912). Користуємося випадком висловити вдячність Марині Бобрик і Аллі Лапидус за цінні консультації.

Список литературы

Для підготовки даної праці були використані матеріали із сайту internet.