Его віршів чарівна солодкість

" Його віршів чарівна солодкість… «

Его віршів чарівна солодкість.

Пройдет століть заздрісну далеч,.

И, прислухаючись до їм, зітхне славу младость.

Утешится безсловесна сум.

И жвава замислиться радость.

А. Пушкін.

Василий Андрійович Жуковський — одне із образованнейших людей кінця ХУШ-начала ХІХ століття. О дев’ятнадцятій років із перекладом елегії Грея «Сільське цвинтарі» до поета прийшла літературна популярність. Елегія Грея перекладалася і зараз, і жоден з перекладів стане справжнім подією літературного життя. Елегія було обрано Жуковським невипадково. Вона стосується «вічних» тим життя і смерть. Але він цієї теми по-новому. Звичайний людина позбавлений справедливого кари і співчуття як за життя, а й по смерті: А ви, наперсники фортуни ослепленны.

Напрасно сплячих тут поспішайте зневажати Про те, що труни їх непышны і забвенны, Що лестощі їм вівтарів не мислить воздвигать.

Неравенство в світі триває і поза порогом смерті, залежить від випадків долі, возносящей виступи своїх улюбленців на п'єдестали величі і залишає затінена простих трудівників, чиї «корисні праці» віддані приниженню. І як нелюдяно ставлення до звичайних людей за життя! Не винні у цьому, що… просвещенья храм, споруджений століттями, Угрюмою долею їм був затворен.

Их рок обтяжив убозтва цепями.

Их геній строгою нуждою умертвлен…

Поэт говорить про тому, що і смертний шлях, і земної доля всіх людей превратен, тому справжні гідності людини — не здобуті ним титули, нагороди, чини, а спроможність до ніжної кохання, і дружбі, чутливість, чуйність, жаль. Так народжується гуманна думка про непомітному людині, який стає вище щасливих счастливцев.

Жуковский в своєму замисленому усамітненні хіба що піднімається над прозою життя й поводиться до безумовним цінностям. Перебуваючи віч-на-віч із природою, поет знаходять у ній внимающего йому співрозмовника. Найповніше і «глибоко ці художні пошуки позначилися у його елегії «Вечір». Вірш передає світовідчуття людини нової доби, котрій «почестей исканье», жага слави, успіх у світі і у жінок — лише минущі блага, а справжнє призначення людини у світі вищою, і значительнее.

Мне рок судив: брести невідомої шляхом, Бути іншому вірних сіл, любити вроди природи, Дихати під сутінком дубравной тишею І, погляд схиливши на пенны води, Творця, друзів, любов, і щастя воспевать.

О пісні, чистий плід невинності серцевої! Блаженний, кому дано цевницей оживляти Годинник цей життя швидкоплинної! Жуковський, описуючи природу, прагне тільки її одушевити, але і знайти у ній співзвучне власній душі, передати особисте сприйняття і психічний стан описуваного предмета.

Как сонця за горою чарівний захід, — Коли поля була в тіні, а гаї отдаленны І на дзеркалі води коливний град Багряным блиском озарены.

Жуковский шукає за тими словами подвійний сенс, їх цікавить конкретика, він шукає гармонії не лише у описуваних предметах, а й у своєї власної душі. Від споглядання гармонії в природі поет невимушено переходить до смутку і задумі, викликаним спогадами про минулих друзів. Туманний вечір «на лоні дрімаючої «природи» породжує думку про швидкоплинності людського життя й неминучості смерті. Вечір природи обернувся «ввечері» душі, а відразу краєвид перетворилася на «пейзаж душі», тому назва вірші символічно. Пізніше, у своєму програмному вірші «Невимовне» Жуковський сказав, у яких, на його думку, полягає таємниця поезії і що він, творець, відчуває найбільші труднощі. У цьому вірші відбиті философско-эстетические погляди поета на лирику.

Что нашу мову земної перед дивною природою? З якою небрежною і легкою свободою Вона розсипала всюди красу І разновидное з єдністю согласила! А де, яка пензель її зобразила? Жуковський впевнений, що природа — великий творець, «сочиняющий» свої картини по законам прекрасної гармонії. Людина гребує не може задовольнятися простим спогляданням. У ньому також живе творчий вогонь, і він жадає творити подібне природі «з небрежною і легкою свободою». Свою мета, як поета, Жуковський бачив у тому, щоб надати «земному» мови таку ж велич, яке властиво природе.

От вірші до вірша Жуковський дедалі більше переконується, що хвилини земного щастя — відблиски вічного і прекрасного духовного вогню, чекає людини по смерті. Земне життя — лише підготовка людини до зустрічі з ідеальним світом, призначеним для досконалу людину, що у земної життя удосконалює свою душу зустрічати з таємничим царством. Там, за межею днів, нічого очікувати ні нещасть, ні зрад, ні користі, ні розлуки. Ми там знову знайдемо — вже навічно — тих, чиї душі стали нам рідними і дарували нам світлі годинник радості, духовного спілкування, насолод і робили нас вищою, і чистіше, чому ми можуть бути без них.

Глубина думки і новизна мови Жуковського висунули їх у число перших поетів, його дотримувалися і наслідували початківці. І коли в 1808 року було надрукована його балада— «Людмила», першість Жуковського в поезії стало непререкаемым.

Взошла зоря. Диханням приємним Переманила сон із моїх вона очей; З хижки за гостем благодатним Я сходив на гори моєї; Перлина роси по травкам пахучим Вже вирізнявся младым вогнем променів, І день злетів, як геній светлокрылый! І життям все живому серцю было.

Трагедию своєї любові Жуковський зрозумів як трагедію мислячого і відчуває людини, як неминучість катастрофи кращих надій. Він стверджував, що людина неспроможна перемогти могутні сили, які стоять Донецькій залізниці до счастью.

Прекрасное загинуло в пишному цвете…

Таков доля прекрасного на свете.

Горький і сумний вывод.

Список литературы

Для підготовки даної роботи було використані матеріали із російського сайту internet.