Тема революції та громадянської війни у романі Б. Л. Пастернака «Доктор Живаго»

Тема революції та громадянської війни у романі Б. Л. Пастернака «Доктор Живаго».

Необычно початок роману: «Йшли і йшли поряд і співали «Вічну пам’ять»… Кого ховають?.. «Живаго». Так, на протиставленні живої і мертвого, будується все твір Пастернака.

Основной питання, навколо якого обертається «зовнішня й внутрішня соціальність» життя головних героїв, — відносини з революцією, ставлення до революції. Найменше і Юрій Живаго, і сам автор були її противниками, найменше вони сперечалися із перебігом подій, пручалися революції. Їх ставлення до історичної дійсності зовсім інше. В тому, щоб сприймати історію, якою вона є, не втручаючись в неї, не намагаючись змінити її. Така позиція дає можливість прозирнути події революції об'єктивно. «Доктор згадав недавно минулу осінь, розстріл заколотників, дітовбивство і женоубийство Палых, криваву колошматину і человеко-убоину, якої приснилося кінця. Бузувірства білих хусток і червоних суперничали по жорстокості, поперемінно збільшуючись одне у відповідь інше, точно їх перемножили».

История доктора Живаго та її близьких — це історія людей, чиє життя спочатку вибита із колії, а потім зруйнована стихією революції. Позбавлення і розруха женуть сім'ю Живаго з обжитого московського будинку по Урал. Самого Юрія захоплюють червоні партизани, він мусить проти волі брати участь у збройної боротьби. Возлюбленная Живаго Л ара живе у цілковитій залежності від сваволі сменяющих одне одного влади, готова до того що, що їх у будь-якої миті можуть притягнути до відповідальності по чоловікові, давно вже який залишив його з дочкою.

Жизненные і творчі сили Живаго згасають, оскільки вона може змиритися з неправдою, яку відчуває навколо себе. Безповоротно йдуть які оточували доктора люди — хто до небуття, хто кордон, які у іншу, нове життя.

Сцена смерті Живаго — кульмінаційна у романі. У трамвайному вагоні в лікаря починається серцевий напад. «Юрію Андрійовичу не пощастило. Він потрапив у несправний вагон, який постійно сипалися нещастя…» Перед нами втілення задохнувшейся життя, задохнувшейся від того, що потрапила до ту смугу історичних випробувань, і катастроф, яка у життя Росії із 1917 року. Ця кульмінація підготовлена всім розвитком роману. На його протязі і герой, і автор цих все гостріше сприймали події як насильство за життям.

Отношение до революції виражалося як з'єднання несумісного: правота відплати, мрія про справедливості — і руйнувань, обмеженість, неминучість жертв.

На останніх сторінках роману вже п’ятнадцять років по смерті героя з’являється дочка Живаго Тетяна. Вона перейняла риси Юрія Андрійовича, нічого не знає про неї: «…ну, звісно, я дівчина неучена, без впали, без мами, росла сиротою». Ще влітку 1917 року Живаго передбачив: «…прийшовши до тями, ми сьогодні вже большє нє повернемо втраченої пам’яті. Ми забудемо частина минулого й думати шукати небувалому пояснення…».

Но роман закінчується авторським монологом, приемлющим той інший світ, яким би у цей момент був би. Життя у самій собі несе початок вічного відновлення, волю і гармонію. «Щасливе, розчулене спокій цей святого міста і поза всю землю, за що дожив доти вечора учасників цієї історій та його дітей тиранило їх і охоплювало нечутній музикою щастя, разлившейся далеко колом». Це результат любові до життя, до Росії, до цієї нам дійсності, який би вона була. «Як солодко жити у світі і любити життя! Про, як відомо тягне сказати спасибі самого життя, самому існуванню, сказати це… наприкінці тягчайшей зими 1920 року».

Эти філософські роздуми виражаються й у циклі віршів, завершальних роман.

Список литературы

Для підготовки даної праці були використані матеріали із російського сайту internet.