Достоєвський

Родіон Раскольніков, головним героєм роману, — юнак, виходець з збіднілої дворянської родини, студент юридичного факультету університету, змушений через відсутність коштів залишити вчення. Живучи в тісній комірці, схожій труну чи шафу, на п’ятому поверсі багатоповерхівки біля Сінний, Раскольніков постійно спостерігає за життям бідноти Петербурга. Раскольніков — розумний, гордий, нетовариський юнак, повний свідомості власної винятковості. Він страждають від голоду і поневірянь, від принижень, яким піддаються мати і сестра.

Раскольніков почувається нікому непотрібним, отвержённым серед багатих особняків, розцяцькованої публіки. Придушений злиднями й несправедливістю життя. Раскольніков вирішується на вбивство процентщицы Алёны Іванівни. Ідея у тому, що, на думку Родіона, можна зробити злочин задля загального добра, злочин «відверто»: можна вбити «дурну, безглузду, незначну, злий, хвору, нікому непотрібну, а навпаки, всім шкідливу старушонку», взяти її гроші й загладити це «крихітний преступленьице» тисячами добрих справ. Раскольніков багато думав про цієї ідеї, доки знайшов їй пояснення. Він дійшов висновку, що все людство здавна ділиться на дві категорії: на людей звичайних, підпорядковуються силі, «тварин тремтячих», і надлюдей, яким все дозволено і який не зупиняться перед ніж, навіть злочином, як, наприклад Наполеон. І це, думає Раскольніков, вічний і незаперечний закон: «Хто міцний і сильний розумом і духом, той з них і владар! Хто багато посміє, той вони й прав. Хто за більший може плюнути, той вони й законодатель… Так досі велося й дуже завжди будет!».

Увірувавши у цю ідею, Родіон хоче випробувати себе: він — «тварина тремтяча» чи «владар судьбы»?

Но, вбивши стару лихварку, Раскольніков переконався, що він не «істота вищого порядку», оскільки злочин не дало йому нічого, крім страждань і мук совести.

І тепер, намагаючись переробити у собі людську натуру, відокремити волю від совісті, Раскольніков дійшов трагічному роздвоєнню. Граючи роль «владаря», вона розуміє, що ця роль задля нього. Знищивши процентщицу, Родіон вбиває усе те людське, що пов’язувало його навколишнім світом, з людьми: «Я саму себе убив, а чи не старушонку».

Після вбивства Раскольніков переживає стан отрешённости від світу, його душа обійнята «мертвим холодом». Це жахливий відчуття стає розплатою за совершённое злочин. Герой зрозумів, що незримо пов’язані між собою і злочини кожна людина, його життя — безумовна цінність, тож ніхто немає права розпоряджатися життям іншу людину. Трагізм Раскольникова — в помилковості теорії «наполеонизма». Він зрозумів, зробивши злочин, але повернутися старої, життя зміг лише ближче через страдания.

Лужин — підприємець середнього гатунку, це розбагатілий «маленький людина», якому дуже хочеться стати людиною «великим», перетворитися з раба в хазяїна життя. У цьому вся корені її «наполеонизма», але, як схожі на соціальні коріння раскольниковской ідеї, її пафос соціального протесту пригнобленої особистості світі принижених і оскорблённых! Адже Раскольніков — жебрак студент, якої також хочеться піднятися над своїм станом. Але набагато важливіше йому бачити себе людиною, переважає суспільство, у нравственно-интеллектуальном відношенні, попри свою соціальне становище. Так з’являється теорія про поїздку двох розрядах; й інші і іншому залишається тільки перевірити своїй приналежності до вищої категорії. Отже, розкольників і Лужин збігаються саме у прагненні стати вище тог становища, відведений їм законами соціального життя, і тих самим піднятися з людей. Раскольніков привласнює право вбити ростовщицу, а Лужин — погубити Соню, оскільки вони обидва походять від зрадливої посилки, що вони краще за інших людей частковості тих, які стають їхніми жертвами. Тільки розуміння самої проблеми і методи Лужина набагато пошлее, ніж в Раскольникова. Але це єдина відмінність між ними. Лужин опошляє, а цим дискредитує теорію «розумного егоїзму». За його думці, краще бажати блага собі, чиїм, треба йти до цьому благу будь-що, і має робити те саме — тоді, досягнувши кожен свого блага, люди й утворять щасливе суспільство. От і виходить, що Дунечке Лужин «допомагає» із міркувань, вважаючи свою поведінку бездоганним. Приклад Лужина автор нам показує двійника, немає скоріш антипода Раскольникова. Так, наводячи всіх персонажів роману співвідношення з головним героєм, Достоєвський сягає головною своєї мети — дискредитації людиноненависницької теорії, рождённой самим несправедливим миром.