Вечно-женственное у російській душі

Честь та сумління. Російська менталъностъ у мові й у тексте

В.В. Колесов В інший лекції ми згадали ідеальних ликах російських культурних героївбогатыре-герое і святому. Обидва перебувають у житії (тобто. у світі), але ідеально по-різному: герой заради захисту від фізичної насильства (це живіт), а святої - від духовного поневолення (це життя). Про таке співвідношенні ідеальних цінностей багато пишуть російські філософи та поети. Ідеальним проявом героя є його честь, тоді як святої дорожить своїм власним сумлінням. Ось нові концерти російської ментальності, які потрібні слід подивитися на. Почати з історії термінів, вона повчальна у нас себе.

Для російського колективного підсвідомого честь совість рівноцінні і рівнозначні з кількох ознаками, І те й інша суть прояви особистої моральності у громадському середовищі - у суспільстві рівних, у соборній (спільному) переживання подій. Але честь — це язичницька совість; совістьхристиянська честь, Ідея честі приходить із слов’янського язичництва, ідея совісті - з прийняттям християнства, але розвивається поступово з урахуванням поганського самі уявлення про сором і сраме.

Слово честь тієї самої кореня, як і частина, у минулому це надзвичайно конкретним втіленням особистої частки, частини вчених у загальному багатстві роду чи сім'ї; особиста честьэтоу-частъ в при-част-ности до спільного справі, у-част-ии у ньому. Але честь (чъстъ) — слов’янське слово, а совість (съвЬстъ) — калька з грецьких слів cuv-si5-oc спільне знання > свідомість > совесть1 і cuy-ei5-r|GiG «сознавание > свідомість > совесть1 від дієслова cuv-si5-svai «бути власним соучастником1. У християнських текстах Нового Завіту це слово вже отримали сучасне значення «совесть1, але у мовами новонавернених християн таке значення розвивалося спроквола й довго. У російських це сталося тільки на початок XVII века.

Долгое час існувало типове для народного мовлення подвоєння слів, слугувало для висловлювання якогось важливого поняття. І так було й тут. Соціальна зв’язок честі і духовна зв’язок совісті складалися поступово. Їм передували формули честь і слава, сором і страм, У обох випадках маю на увазі особисте переживання (сором, честь) і - оцінка його оточуючих (страм, слава).

Субъект-объектные відносини не розведені, всі члени колективу може у такому становищі, і тоді це іменую він переживає і водночас становить своєму поведении.

Еще і можна сказати віршами дитячого поета: «а нечистим сажотрусам сором і страм, сором і страм! «- але від розуміння совісті, скоріш це осуд безчесності. Також, як й у формулі ні сорому ні совісті - у ній заперечуються і почуттєві і духовні підстави які у суспільстві норм поведінки, Але сором та сумління однаково особисті переживання, тут і немає про засудженні із боку. По судженню російських філософів, християнське «голос «совісті у російському свідомості з'єднує відчуття сорому, альтруїзму і благоговіння, тобто, обов’язково якогось піднесеного переживання, причина якого невідома, але «існування совісті у людині є факт, який підлягає сомнению.

Весьма рідкісні приклади людей яких цей внутрішній голос цілком заглушений… Діяти відверто може тільки самий людина, за власним бажанням спонуканню. Совість є саме вільне, що є у світі; вона підпорядковується ніяким зовнішнім понуждениям «(Б.Н.Чичерин). У послідовності розвитку почуттів психологи розрізняють сором’язливість > cm ыд > провину > совесть.

Застенчивость є стан, властиве російському характером і про неї говорять часто. Це небажання лізти вперед, висуватися, виставлятися, але, навпаки, прагнення залишатися у тіні (стЬнь це і є тінь), до часу, доки знадобишся у справі. Соромстан теж, але вже пасивне, це у відповідь виклик; переживання почуттів, які спільно формують з-знання, оскільки, по вірному слову Василя Розанова, «сором є розмежування », відділення особистого почуття від колективного переживання. Провина, розвиваючись з відчуття сорому, спричиняє почуття відповідальності, а совість, як породження провини, є цілком осмислене у власному о-со-знании прояв почуття на дії. На відміну від сорому й вини, совість діє, бо вона репрезентує собою сплав почуття і думки і втілюється волею до дії. От і прийшли «до з’ясуванню важливого ознаки совісті, то є вияв волі, закладених у переживаннях, не зрозумілі самому человеку.

Иногда кажуть, що вираз «чиста совість «є вказівку на відсутність совісті, адже «совість тому й совість, що вона нечиста », Але така тлумачення совість прирівнює свідомості і повертає нашім часи язичництва, коли совість, і є честь. А апостол Павло, введший поняття совісті, говорив саме про чистої совестя. Між іншим, слова чистий і частину корені близькі, а, по значенням близькі слову честь. Чиста совість — чесна совість; іще одна плеоназм, подвоєння одному й тому ж мысли,.

" совість потрібна кожній людині, — стверджує Іван Ільїн і підкреслює все слова свого визначення. — Совість є жива і цілісна воля до здійсненого «-це якісність, «не перший і найглибший джерело почуття відповідальності… основний акт внутрішнього самозвільнення… живий і могутній джерело справедливості… головна сила, що спонукає людини до предметного поведінці «, живої елемент упорядочивающей культурному житті. Якщо людина неспроможна підняти себе до совісті, то «розуміння совісті знижується або спотворюється ». Ось що таке совість у російській інтуїції: «промені якісність, відповідальності, свободи, справедливості, предметності, чесності та взаємної довіри » .

В цій виставі совісті ніякого зв’язку з свідомістю як інтелектуальним дією немає. Совість — це совісну акт, акт духовний, а чи не розумовий. Якщо людей очікують від совісті судження (indicium), тобто наділеного в поняття і слова вироку, це помилка: саме думку й губить совість: «Думка, рухаючись між докорами совісті чи вироком, починає спочатку заступати показання совісті, потім насильно вкладати їх у логічні форми, спотворювати його своїми роздумами та навіть видавати себе за необхідну форму совісних показань. Розум заступає совість; він розумник по-земному, по-человеческому… Від цього людина втратила доступом до совестному акту й починає приймати розумові міркування свого земного потужні мізки і земного досвіду за показання самої совісті «і «совість перестає силою », оскільки взагалі - «совісну акт не є акт інтелекту » .

Любопытно діалектичне крутіння думки між ідеями честі, і муки сумління. Об'єктивно обидві вони втілюють єдність особистих протиборств і загального, але погляд на єдність — різний. Людина честі пов’язаний законами боргу, накладеними нею суспільством, проте приймає рішення сам, особисто — по почуттю відповідальності. Совісний людина весь — в полоні особистого «демона », часом иссушающего душу, але саме такий людина зважується на вчинок іноді всупереч своєму «я» — за покликом повісті. Там починають із боргу і кінчають відповіддю на моральний виклик; тут починають із особисту відповідальність, завершуючи виконанням боргу. Герої західної літератури індивідуалісти, персонажі Хемінгуея чи Ремарка живуть поняттям честі; герої російської літератури занурені в безодні совісті. У європейця кордону свободи визначено боргом, в сучасного російського волаючи спрямована совістю. Коли Аарон Штейнберг говорить про діалектиці свободи в Достоєвського, він і словом не згадує основний для письменника ідеї совісті (проробка концепту «совість «- заслуга письменника, у розвитку світової філософії). Совість постійно з волею — це це і є розуміння свободи російською: обмеження свавілля і самоволия совістю. Ще 1742 року російський чернець Інокентій записав слова, якими Русь і живе споконвіку: «Кождо своє сумління у собі судію имат, паче ж аз окаянний! Комуждо зі своєї совісті собі зазревшу ». Совість — шосте почуття російського людини, його «почуття думки », бо «він осягає істину особливим почуттям думки, званої совістю » , — каже Михайло Пришвин.

Но російської ментальності честь — це лише частина, до того ж частина мирська, духовної силою не облагороджена. Не дуга, але тіло, речовий еквівалент, однорідна маса якого розподіляється між гідними: «у своєму стані член корпорації знаходить свою честь », писав Гегель, Але цього замало: частина занадто оземлена і приземлена; будучи долею, вона розв’язує проблеми долі, не підноситься у сфері духу, Тож слабшає в якостях, омертвляется і оскільки зауважив Герцен, у Європі «лицарська честь замінилась бухгалтерської чесністю », а всяка чесність як сурогат честі є лише «останній залишок онтологичности «(писав Володимира Эрна).

Средневековая формула честь слава — язичницька формула — передбачала взаимообращенность сюзерена і васала, але саме у умовах взаємності. Язичницьку двухчленную формулу християнство перебудувала в тричленну (додало символ хвали), тим самим запровадивши у її речові компоненти член ідеальний, духовний: сутність символу показано з урахуванням явищ. До цього часу відчуваємо ці межі, претворенные в розбіжностях стилю, але дані особливих висловлюваннях: надайте честь — видається як речовий знак нагороди, оспівайте славу — вона восхваляется в слові, піднесіть хвалу — але це вже ідея, віддайте идеей.

В понятті честі залишається невосполненной, ненасытимой притаманна російським ідея цілісності, яка від земних її іпостасей. Спрямованість до високий формам — до сущого, а чи не явищем — у тому внутрішньої цілісності й народжує ідею совісті, й чиста совість важливіше честі, оскільки «цілісність духу, незбиране відчуття дії «є «випробування цінності через себе «(Микола Лоський). Совість через ідею Бога єднає всіх людей загальної причетності в духовному.

Опосредованное єднання і породжує то відчуття (не усвідомлення, але почуття) соборності, на якому кріпиться і етика (особиста мораль) і соціальна політика (мораль соціальна), по визначенню Миколи Бердяєва, котрій «чесність, західноєвропейський ідеал. Російський ідеал — святість ». Чесність як початок обмирщенное може бути ідеалом, це лише засіб, яке сприймається стає целью.

Так ідея породжує ідеал, і ідеалом, зразком людським у цьому, духовному сенсі, визнається не герой, гідний честі, але святої як вчитель совісті. У будь-якому разі, — говорив Володимир Соловйов, — особиста совість людини краще перед «свідомістю », яку нав’язує середовище. Те, що пов’язані з свідомістю, то оповито думкою про «негативному відношенні «: російська людина може зізнаватися у своїх вчинках, але відмовляється усвідомлювати їх, оскільки сознавание йде ззовні, із боку інших; «зізнаватися у добродетелях і перевагах як і суперечить духові російської, як і духу християнського смиренності «- додавав філософ. Інше справа, що со-вестъ і є породженням со-борного со-знания, Со-в-местно со-в-мещенного. Совість взагалі сприймається як сила внутрішнього контролю за своїми вчинками з позиції усунення ззовні, як ти. Таке роздвоєння «я «замість природної і органічно властивою людині ідеї честі вносить в душу розлад; по суті, це теж погано. Християнство приносить роздвоєння сил душі - ось істинний джерело російської рефлексивности і пов’язаних з ним чорт характеру. Отже, ми можемо уявити зовнішніх ознак совісті, як їх розуміє інтуїція російських мислителів. «Совість є знання добра «(Ільїн), «совість неможливо ділити «(Пришвін), це благодать, протиставлена закону, яка «диктує безумовно належне «(Євген Трубецькой), і, «звісно, совість є більш як вимога, вона є факт «(Соловйов). І взагалі - «фізіологічне дуже просто пояснити, але — по-духовному «(Пришвін). Сором, свідомість та сумління не зводяться і замінні одне одним; не варто змішувати. Відчуття, розум і воля заповнюють дії одне одного, але ці різні якості особистості. І це різні прояви характерів в вчинок — але не злочині: сором’язлива сором’язливість, розважлива свідомість і одухотворена совісність. Чесність в цьому ряду, чесність предикат особистості, а чи не характеру, і тому можлива нічого для будь-якого характеру. Чесний так само загальний ознака особистості, як і славний, добрий, щасливий. Особливість сучасної людини у цьому, що їх внутрішньому жизнеутверждении місце богів (як в греків) або громадського думки (як у традиційних суспільствах) посіла совість, що з само-уважением гідності й моральними постулатами — наприклад, в розрізненні добра і зла. Совість стала хіба що уродженою схильністю сучасної людини до моральної життя, а «голос совісті «завжди звертається до справедливості, формуючи і загострюючи соціальні відносини. Саме поняття совість є «ім'я позачасного властивості людини », що у поетичному тексті може поставати як особа. Так, русская1 совість «терзає «душу, совість можна «втратити «чи «втратити «як цінну річ. Якщо честь завжди представляла собою «внутрішню в’язницю », то совість — то радше хробачок, який «точить серце «на хвилину душевної «слабкості. Для Дмитра Ліхачова є - «гідність позитивно який живе людини » ,.

тогда як совість, що йде від щирого душі, очищає і виправдовує прояви такого гідності. До Ліхачова про взаємній моральному відношенні честі й сумлінню казав багато хто. Микола Бердяєв стверджував, що «роботі совісті відповідають обов’язки, роботі честі - права », й у — російське розуміння як особистої совісті («повинен »), і корпоративної честі («маю права »). Точніше, честь є зовнішній регулятор суспільну поведінку, а совістьвнутрішній, обидві вони постають як ідеально належне у людини. У цьому сенсі честь — ця потреба від інших ставлення до, совістьвимога твого ставлення до іншим. Не випадково російської історії слов’янофіли постійно наголошували на совісті й совісності, а західники — про честь та чесності. Це російське уявлення про интровертности і экстравертности. Честь пов’язані з правом законом, совість — з відсутністю примусової влади, зрештою зі свободою. Совість як суто християнська ідея особисту відповідальність, «ця сила є чеснота «(Борис Чічерін), а чи не право закону. З огляду на російську схильність до справедливості, а чи не до Закону, можна сказати, що з російського людини совістьвелика цінність, ніж честь. Виконання моральних імперативів совісті формує особистість, тоді як честь лише підтримує її соціальне існування. Співвідношення справедливості совісті й гідності честі у тому разі збігаються загалом дії, оскільки гідність тлумачать як той самий обов’язок, але виражена не бес-со-зна-тельно, але вже настав «перейнятий розумом «(теж думку Чічеріна). Сенс кореня в слові совість зберігає складову цієї категорії: совість як відчувають, її ще треба знати (глибинно ведать).

Но антиномичность російської ментальності завжди припускає наявність якогось оппозита, тоді як яким основний концепт являє власної сутності. Таким протиставленням совісті є сознательность-сознание. Грецькі слова, зліпком із яким є слов’янське совість; були калькированы і латинський мову — conscientia, це й совість, і знепритомніла, але з споконвічного змісту кореня швидше все ж свідомість, У у вісімнадцятому сторіччі латинське слово калькировали в російській мові - і є свідомість. Саме такими розуміли ми висхідні до латинської західноєвропейські еквівалентами. Тим самим було від двох ліній — духовної східної і раціональної західної - у російській ментальності утворилося типове подвоєння совість — свідомість, і слово совість стала означати лише «душевне знание1, «Якби знала я, якби відала «-у російській пісні два дієслова тієї ж коренів розведені за одночасного вираженні поверхностно-внешнего, речового знання і набутий глубинно-сущностного, вічного ведення, Co-знанием сприймають світ, со-вестью — ідеальні його сущности, И аж наприкінці XVIII століття розходження між духовної докорами совісті чи надуманим свідомістю знаходить закінчені риси; ще в поета і перекладача Тредиаковского совість і сумління були синонімами, але після неї совість вже співвідноситься з іншим поруч цінностей (з честю передусім). Лев Толстой говорив, що «совість є пам’ять суспільства (тобто. честь), усвояемая окремим обличчям «(але це — совість} «. Толстого представляли як «останнього совісного інтелігента », а поет Анненський, протиставляючи совість, і свідомість, писав про Достоєвського, що той «був поетом нашої совісті… у ньому Совість стала пророком і поетом » .

На протязі кількох століть слово совість минуло свій шлях семантичних змін, спрямованих глибоким вивченням християнських текстів і підтримуваних обставинами особистому житті людей. Послідовність така: «сообщение1 > «известие1 > «знання «як вказівку чи веління власного серця. Цією двоїстості моральних встановлень і пояснюється, власне, яка йде до XVIII століття переконання у цьому, що в людини «два розуму «- розум серця й розум розуму, «Чисте серце «апостольських послань залишилося в нас «чистим сумлінням ». Ще XVII столітті совісну означало «відомий », а в у вісімнадцятому сторіччі він став «совісним ». Совість росіян слов’янофілів «сутнісно є щирість, тобто. свобода духу ». Публіцисти ХХ століття продовжували розробляти концепт «совість ». Зіставляючи честь совість, вони стверджували, що рух до загальнолюдських цінностей лежить шляху розширення особистої совісті до «загальнолюдської честі «. Проте чесність і совісність не те й т. е. Західноєвропейську «бухгалтерську чесність «гудив Герцен, а Константін Лєонтьєв називав її «вексельної чесністю ». Російський людина завжди совісний, але рідко чесний — це теж важлива тема російської літератури. Російський не бес-честен, саме не-честен, але це теж різниця, і велика. Безчесний позбавлений почуття честі, нечесний їм нехтує на користь вищої цінності, особливо тоді, коли ідея корпоративної честі руйнується, і творча людина не пов’язаний гідністю зобов’язань. Іван Ільїн описав чотири етапу у розвитку безчестя, починаючи з найпростішого спокуси; проте нечесний лише неушановувавши, а чи не безчесний. Зовсім інакше — «хвора совість «(слова Гліба Успенського) — це «почуття власної винності, не урівноважене свідомістю (!) правоти », тобто. як б повернення на момент «провини », не збагаченої вольовим зусиллям до дії - і совість зовсім, лише наближення до неї. Втім, це — типове російське душевне переживання. Чесність не співвідноситься зі справедливістю, оскільки честь — це корпоративна совість, вона поширюється лише з «своїх ». Совість спрямовано досягнення справедливості у спільній відтворенні духовних сил общества.

Действительно, по слову, начебто й чужим, двічі запозиченим, ховаються довгі праці поколінь російських людей своїх моральних розвідках відпрацьованих важливий концепт національної ментальне™ — совість. Багато афоризмах, мостинах, ідіомах це слово зберегло рух людського духу у його пошуках добра і загальної справедливості, що завжди залежить від кожної людини отдельно.

Увы! який завжди зберігала совість. «І де, дозвольте вас пораспросить, -говорила дама, — де теперича люди ця совість? «- словами з повісті Гліба Успенського висловимо цю думку. Або ще пісні, яку рідко виконують: Візьміть олівець і напишіть: Совість, І згадайте, як ви думали про ней.

Список литературы

Для підготовки даної роботи було використані матеріали із сайту internet.