Розділ 1. Комунікативні типи речень та їх функції

Комунікативні типи речення як об'єкт лінгвістичного та перекладознавчого дослідження

Основною, майже всеохоплюючою комунікативною мовною одиницею, синтаксичною домінантою спілкування є речення. До категоріальних, визначальних ознак речення належать: предикативність, модальність, відносна закінченість змісту речення, його логічна сутність, структурно-синтаксична організованість, інтонаційна оформленість і комунікативність, стилістична своєрідність[5]. Комунікативною одиницею є і слова-речення, або синтаксично нечленовані речення.

Основні комунікативні різновиди речень своєрідні й стилістично, що по-особливому виявляється в усіх структурно-синтаксичних групах речень.

Залежно від мети висловлення розрізняють речення розповідні, питальні і спонукальні. Ці різновиди речень називають комунікативними типами речення.

Розповідні речення містять повідомлення про якийсь факт дійсності, подію, явище тощо. Розповідні речення — найпоширеніший комунікативний тип простого речення. Вони вирізняються максимальним ступенем формально-синтаксичного й семантико-синтаксичного членування і різноманіттям передаваного змісту. Для розповідних речень характерна відносна закінченість думки та специфічна розповідна інтонація — підвищення тону на логічно наголошеному слові і зниження тону в завершальній частині речення, наприклад: Я лежу на возі Навколо, спинами до мене, дід і батько з косарями. Мене везуть у царство трав, річок і таємничих озер (О. Довженко) [2].

Питальні речення містять запитання, що спонукає співрозмовника до відповіді, їх комунікативне завдання полягає не в передачі інформації, як у розповідних реченнях, а у спонуканні до отримання потрібної інформації, напр.: Що має почувати горобець у горобину ніч? (Л. Костенко) [2] .

Для вираження питання використовують такі засоби: [2].

• а) питальну інтонацію, яка виявляється в підвищенні тону на слові, пов’язаному з питанням: Вам подобається осінь? Вам подобається осінь? Вам подобається оань?
• б) порядок слів, який здебільшого полягає в пересуненні пов’язаного з питанням слова на початок речення: Чуєш гул космодромів прадавніх? (Л. Костенко)[2]; Пізнаєш ти очей Господніх воль наслання в поконі квітування і виквіті смертей? (В. Стус); — не страшно вам отут у посадках?— запитала Ольга (О. Гончар);
• в) питальні частки невже, хіба, чи та ін.: Невже і справді заважка мені Дорога зустрічей і тиха путь прощань? (М. Бажан), — Хіба ви і в грозу літаєте? (О. Гончар); Чи страх пропорційний до маси тіла? (Л. Костенко);
• г) питальні займенникові слова хто, що, який, чий, котрий, скільки, де, куди, звідки, як, коли, доки, чому, навіщо і под.: Що в дотику рук ласкавих?- (М. Рильський); Звідки оця жива тополина готика в краю степового безмежжя, в краю сивополинових українських прерій? (О. Гончар); Де голубів вільготні лети і бризки райдуги в крилі? (В. Стус). Нерідко питання виражається не одним засобом, а всією їх сукупністю.

За типом питання й передбачуваної відповіді питальні речення поділяють назагальнопитальні і частковопитальні. Загальнопитальні речення орієнтовані або на ствердну відповідь (Так), або на заперечну відповідь (Ні), або на інші модифікації цих відповідей. Частковопитальні ж речення спрямовані на отримання: якоїсь нової часткової інформації. У загальнопитальних реченнях питальність виражають частки або інтонація, тобто вони є незайменниковими реченнями, а у частковопитальних реченнях— питальні займенникові слова, тобто останні являють собою займенникові речення, пор.: Ти мій не ворог, ні? (В. Стус); А згадати — та невже з докором, Із жалем, з невдячністю згадать? (М. Рильський); — Поезіє, красо моя, окрасо, я перед себе чи до себе жив? (В. Стус) і А ждеш — кого ти? А начуваєшся — чого? (В. Стус); Куди ж мене зовеш, брунатна бджілко? (В. Стус)[2].

З-поміж конструкцій, що мають формальну організацію питального речення, вирізняються невласнепитальні речення, які значеннєво зближуються з розповідними й спонукальними реченнями. Вони виражають наприклад, риторичне ствердження чи заперечення і ввічливе спонукання: Чи правду кривді подолати? (М. Рильський); — Може, взяти її підвезти? — запитує Голика шофер віліса (О. Довженко)[2].

Спонукальні речення виражають різновиди волевиявлення: наказ, вимогу, заклик, побажання, прохання, пораду, дозвіл тощо. Необхідною ознакою кожного, спонукального речення є спонукальна інтонація.

Крім інтонації, до засобів вираження спонукання належать [1]:

• а) дієслівні форми наказового способу, які є спеціалізованими формами вираження цього значення: Земле моя! Веснородице! Світла всесвітнього лоно! Ти кров мою чисту навіки в сонце своє візьми! (Д. Павличко); Віддай людині крихітку себе (Л. Костенко). Аналітичні форми наказового способу утворюються за допомогою часток хай і нехай, що у значенню спонукання вносять відтінки заклику, заохочення тощо: Хай кожний в країні виростить по одному плодовому дереву (О. Довженко);
• б) неозначена форма дієслова, якою передається додатковий відтінок категоричності: — Встать! — гаркнув Грабовський (О. Довженко)[2]. Неозначена форма з часткою би (б) надає спонукальному реченню відтінку прохання, поради: Відвідати б вам дідуся;
• в) нейтралізовані форми умовного способу, які, перейшовши до засобів вираження спонукання, пом’якшують ступінь його вияву: Відпросився б ти в командира, прийшов би до мене хоч на часину (О. Гончар)[2].

Семантика спонукальних речень часто зумовлює появу у їх структурі звертань — назв осіб, рідше — інших конкретних предметів і абстрактних понять: Зжалься, Божа Мати! (О. Ольжич); Розцвітай же, слово, і в родині, і у школі, й на заводі, і у полі (П. Тичина) [2].

До розповідних, питальних і спонукальних речень іноді додають оптативні речення, які виражають модальність бажальності. Це специфічне модальне значення, яке в оптативних реченнях передають оптативні частки, реченнєва структура тощо: Подати б Денисові якийсь знак (О. Гончар); А я тепер би Ішов куди б там не було (О. Ольжич) [2]; Хоча б коли до нас у гості прийшли онуків відвідати (Г. Тютюнник) [2].

Розповідні, питальні і спонукальні речення можуть мати різний ступінь емоційного забарвлення. Одні речення вимовляються із звичайною інтонацією, інші—з підсиленою. Розповідні, питальні та спонукальні речення, що вимовляються із звичайною інтонацією, є емоційно нейтральними. Емоційно ж забарвлені розповідні питальні та спонукальні речення, які вимовляються з підсиленою, напруженою інтонацією, називають окличними. Поділяються емоційно нейтральні й емоційно забарвлені (окличні) речення:

• а) розповідні: Лункі октави дальніх голосів запише обрій у вечірній простір (Л. Костенко); Не ти, о пресвята моя зигзице-мати! (В. Стус) [2];
• б) питальні: по якій несповідимій карті знаходиш ти [музо] поетів на землі? (Л. Костенко); Хто з вас може перелічити обов’язки своєї матері?! (О. Гончар) [2];
• в) спонукальні: Господові помолись за мене (В. Стус); О земле втрачена, явися бодай у зболеному сні і лазурово простелися, пролийся мертвому мені! (В. Стус) [2].