Конституційне право РФ

П л, а зв :

1. Конституційна характеристика суб'єктів РФ…3.

2. Статус суб'єкта РФ…4.

3. Типологія і конституційні основи організації суб'єктів РФ…6.

Заключение

.

Список литературы

…13.

Проблеми федеративного устрою Російської держави є одним із центральних місць у нової редакції Конституції Російської Федерації. Це зумовлена необхідністю, з одного боку, зміцнення територіальної цілісності і єдності Росії взаємопов'язані як багатонаціональної держави, вирішального завдання усунення дезінтеграційних процесів і стабілізації своєї внутрішньої структури, з іншого — забезпечення самовизначення народів, як носіїв і вибір джерел влади стосовно всім суб'єктам Федерації за збереження різноманіття объединяемых кожним із них етнічних, релігійних і мовних сообществ.

Попри те що, що у ухваленій у 1993 року Конституції Російської Федерації закріплені принципово нові, незнайомі попереднім Конституціям положення про федеративному устрої, це зовсім все, що необхідно зробити по дорозі будівництва справді федеративного держави. Ще не склалися традиції взаємовідносини центру і на рівні, яким у конструктивному ключі вирішувалися б існувати як проблеми федерального центру, і регіонів. Спільна діяльність регіонів і центру нині поки не остаточно не позбулася ідеологічних пут радянської державності. У своїй діяльності як регіональні, і федеральні органи структурі державної влади керуються часом не законодавчими нормами, а певної «доцільністю», «корисністю», що суперечить закону. Таким чином, слід констатувати, що у шляху побудови гармонійних відносин між центром та регіонами обидва боки доведеться вирішити ряд непростих завдань. І з завдань є чітке визначення кордонів компетенції обох сторін, уточнення і коригування правового статуса.

1. Конституційна характеристика суб'єктів РФ.

Російської Федерації — держава з її унікальною державної структурою. У складі суб'єктів Російської Федерації нині налічується 89 суб'єктів: 21 республіка, 6 країв, 49 областей, 2 городафедеральногозначения, 1 автономна область і десяти автономних округів. У них проживає більше 140 націй і народів, історично які об'єдналися на російської землі в багатонаціональний народ Російської Федерации.

У п. 1 ст. 65 Конституції всіх суб'єктів Російської Федерації перераховані невипадково. Включення назви кожного суб'єкти федерації у цю статтю служить мети закріплення суб'єктів у складі Російської Федерації і є правовою підставою від використання його державними органами конституційні права, таких, наприклад, як право законодавчої ініціативи, декларація про входження у Раду Федерації два представники (ст. ст. 95 і 104 КРФ). Слід враховувати, що згідно з Указом Президента Російської Федерації від 9 січня 1996 р. № 20 «Про включенні нових найменувань суб'єктів Російської Федерації до статті 65 Конституції Російської Федерации"[1], соціальній та через відкликання зміною найменувань Інгушської Республіки і президента Республіки Північна Осетія відповідно на Республіку Інгушетія та республіки Північна Осетія — Алания нові найменування включені у год. 1 ст. 65 Конституції замість колишніх. Пізніше, в відповідність до аналогічним Указом від 10 лютого 1996 р «Про включенні нового найменування суб'єкта Російської Федерації до статті 65 Конституції Російської Федерации"[2] й у зі зміною найменування Республіки Калмикія нове найменування цієї Республіки також внесли в год. 1 ст. 65 Конституції Російської Федерації. Тому, за перевиданні тексту Конституції Російської Федерації нові найменування суб'єктів повинні внесені до тексту Конституции.

Порівняно з 1978 р. — роком прийняття передостанній і четвертій по рахунку Конституції Російської Федерації — число суб'єктів Російської Федерації значно зросла. Змінилися найменування і підвищення правової статус суб'єктів Федерації. До суб'єктів Російської Федерації ввійшли 49 і 6 країв, і навіть 2 міста федерального значення. Статус республік, крім 16 колишніх автономних республік, придбали також 4 автономні області — Адигейська, Карачаево-Черкесская, Горно-Алтайская і Хакасская, та якщо з автономних областей залишилася лише одна — Єврейська. У 1992 р. Чечено-Інгушська Республіка поділили на Чеченську Республіку і Інгушську Республику.

Суб'єкти Російської Федерації різняться між собою за величиною території, чисельності та густоти населення, його національному складу. Так, за наявності таких порівняно невеликих територією суб'єктів, як Калінінградська область (15,1 тис. км і Республіка Адигея (7,6 тис. км, є й такі значні за величиною території суб'єкти, як Республіка Саха (Якутія), що становить 3102 тис. км і Красноярський край, територія якого — 2401 тис. км. Такі суб'єкти через свою територію перевершують багато інші держави. Наприклад, Республіка Саха (Якутія) майже дорівнює Індії, та вдвічі більше Індонезії; Республіка Комі (415,9 тис. км) більше разом узятих Великобританії, Греції та Бельгии[3].

Найбільші за кількістю населення суб'єкти Російської Федерації — міста федерального значення Москва (більш 9 млн. людина) і СанктПетербург (понад п’ять млн. людина), і навіть Московська область (майже сім млн. людина) і Краснодарський край (понад п’ять млн. людина) — входять до складу Російської Федерації поруч із такими щодо нечисленими суб'єктами, як Республіка Тыва — всього 307 тис. людина, Республіка Калмикія — 328 тис. людина, Камчатська область — 473 тис. человек.

2. Статус суб'єкта РФ.

Суб'єкти Російської Федерації різняться і з ряду ознак — рівню розвитку загалом, наявності та розвитку окремих галузей в промисловості й сільського господарства, історичним традиціям, національної культурі всього або це частини населення. Проте, як випливає з Конституції, ці інші особливості не впливають на конституційно-правові статуси суб'єкта Російської Федерации.

Як відомо, чинна Конституція закріпила перетворення Росії у справжнє федеративну державу, проголосивши рівноправність суб'єктів як між собою, і у стосунки з федеральної владою. Конституція зберегла ті найменування суб'єктів, що вони дали самі собі. У ст. 137 Конституції Російської Федерації передбачено, що з зміні суб'єктом Федерації свого найменування «…нове найменування… підлягає включенню до статті 65 Конституції Російської Федерації». Це засвідчує тому, що питання найменуванні суб'єкта належить до компетенції самого суб'єкта (що слід і з положень ст. 71, 72, 73). Внесення нового найменування в Конституцію Російської Федерації відбувається вже автоматично виходячи з указу президента Російської Федерації. А ще вказує Постанова Конституційного Судна Російської Федерації від 28 листопада 1995 р у справі тлумаченні год. 2 ст. 137 Конституції Російської Федерации[4]. Саме такими внесли зміни в ст. 65 КРФ наведених вище Указом Президента Російської Федерації від 9 січня 1996 г.

Сказане не належить до змін найменувань суб'єктів що з зміною їхнього статусу (наприклад, при заміні назва «край» чи «область» назвою «республіка»). Це питання вирішуються основі год. 2 ст. 65 КРФ. У ньому встановлюється можливість ухвалення в Російську Федерацію і освіти у її складі нових суб'єктів. У цьому можуть бути різні варіанти зміни числа суб'єктів Російської Федерації: шляхом поєднання двох чи більше суб'єктів і гуманітарної освіти з їхньої основі нового суб'єкта чи розпаду наявного суб'єкта на два чи більш частини кожна, у тому числі висловила бажання стати окремим суб'єктом Російської Федерації; ще, можливо вхід до складу Російської Федерації території на правах самостійного субъекта.

Передбачається, що проблеми можуть вирішуватися гаразд, встановленому федеральним конституційним законом. Він підлягає з розробки й прийняттю відповідно до Конституцією. Звісно ж, що у законі буде розроблено процедуру прийняття у Російську Федерацію й у її складі нового суб'єкта; у ньому слід також знайти гарантії добровільності входження до Російську Федерацію нових суб'єктів, дотримання міжнародно-правового принципу самовизначення народов.

Відповідно до ст. 66 Конституції РФ основні тези, що стосуються статусу, тобто. правового становища суб'єкта Російської Федерації, визначаються Конституцією Російської Федерації. Поруч із неї суб'єкти Російської Федерації мають елементами установчої влади. Це означає, кожен суб'єкт Федерації вправі вирішувати питання своєї внутрішньої організації та із метою приймати нормативні акти, які регламентують його статус. Статус республіки визначається як Конституцією РФ, а й конституцією самої республики.

Зі змісту ст. 66 Конституції РФ слід, що суб'єкт Російської Федерації неспроможна в в односторонньому порядку змінити статус. Конституції республік і статути інших суб'єктів, оскільки є частиною правової системи Російської Федерації, що неспроможні суперечити її Конституції, якої відведено чільне місце у визначенні статусу суб'єктів. Разом про те у своїх основних законах (конституціях і статутах) суб'єкти Федерації, природно, можуть і мають враховувати свої особливості, серед яких специфічні особливості території і жителів них населення, зокрема особливості його національного состава.

Базуючись цього разу вже згаданому способі визначення статусу суб'єкта Російської Федерації, Конституція передбачила регламентації статусу автономної області й автономних округів ще й шляхом прийняття відповідного федерального закон про автономної області, автономному окрузі (п. 3 ст. 66 Конституції). Такі закони може бути прийнятий в відношенні кожного з цих суб'єктів за поданням їх законодавчих і виконавчих органів. Разом про те можливо прийняття та єдиного федерального закон про автономних округах.

Автономна область перебуває у складі Російської Федерації. З 10 автономних округів 9 нині входять до складу країв, і областей. У самі складі Російської Федерації зараз входить лише Чукотський автономний округ, який вийшов із складу Магаданської області у відповідність до Законом Російської Федерації від 17 червня 1992 р. «Про безпосередньому входження Чукотського автономного округи у склад Російської Федерации.

Конституція Російської Федерації в год. 5 ст. 66 закріплює можливість зміни статусу суб'єкта Російської Федерації по взаємною згодою Російської Федерації і даного субъекта.

Перетворення конституційно-правового статусу суб'єкта, наприклад області у республіку навпаки, у принципі може спричинити і для її перейменуванню. Але зміна статусу суб'єкти федерації, певне, можливо, й у межах одного найменування суб'єкта, наприклад коли автономного округу зі складу краю чи области[5].

Регулювання зміни статусу суб'єкта Російської Федерації Повинно здійснюватися з урахуванням федерального конституційного закону. Прийняття його передбачається Конституцією Російської Федерації. У цьому вся акті, вважаємо, слід формулювати підстави щоб поставити питання про зміну суб'єктом Федерації свого статусу процедуру розгляду відповідних питань. У ньому мають передбачатися: обов’язковий попередній рішення цього питання суб'єктом Федерації; можливість проведення регіонального консультативного референдуму; порядок розгляду у федеральному парламенті; способи дозволу суперечностей, і порядок оскарження в Конституційний суд РФ у разі в позитивному рішенні вопроса.

3. Типологія і конституційна організація суб'єктів РФ.

Проблеми федеративного устрою Російської держави є одним із центральних місць у нової редакції Конституції Російської Федерації. Це зумовлена необхідністю, з одного боку, зміцнення територіальної цілісності і єдності Росії взаємопов'язані як багатонаціональної держави, вирішального завдання усунення дезінтеграційних процесів і стабілізації своєї внутрішньої структури, з іншого — забезпечення самовизначення народів, як носіїв і вибір джерел влади стосовно всім суб'єктам Федерації за збереження різноманіття объединяемых кожним із них етнічних, релігійних і мовних сообществ.

У Конституції РФ закладено основні засади, гарантують суверенітет держави й непорушність його меж, єдність основ конституційного ладу у кожному регіоні, відкритий режим внутрішніх меж, посеред Російської Федерації як розмежувальних адміністративних, а чи не державних чи економічних ліній між територіями, верховенство федерального законодавства, неправомірність односторонніх дій зі зміни статусу суб'єктів федерації і др.

Реалізація названих принципів ввозяться процесі забезпечення дії найважливіших конституційних інститутів, отримали нове втілення і які віддзеркалили зміст основних почав національно і адміністративнотериторіальних форм демократії, властивих державного устрою России.

Перший із названих інститутів характеризує процес вищого правового закріплення устрою Росії на федеративних засадах, спорудження федералізму до рівня конституційного принципу її строя.

Друге принципове становище, втілене у новій Конституції, стосується закріплення поняття суб'єкта федерації. Якщо раніше розкриття цієї поняття обмежувалося доктринальним тлумаченням, оскільки в попередніх конституціях говорилося лише про входження відповідних держав і введення державних утворень у складі РРФСР, нині їхнього характеристики використовується загальний термін «суб'єкти Російської федерации».

У Конституції як закріплюється система всіх видів суб'єктів федерації (ст. 5), а й наводиться конкретний перелік суб'єктів (в кількості 89), що у складі Росії (ст. 65). Попри єдність підстави входження до Російську федерацію (усі вони «перебувають» у її складі, а чи не «утворюють» саму федерацію), Конституція передбачає 6 видів суб'єктів, закріплюючи з допомогою окремих абзаців (частин) ст. 65: республіка, край, область, місто федерального значення, автономна область, автономний округ. Аналізуючи їх юридичну природу, варто дійти до висновку, що вони наділяються Конституцією статусом державних утворень, про що свідчить наявність в них елементів установчій влади, власного законодавства, територіального верховенства, особливого характеру відносин із федеральної владою. Якщо звичайні адміністративно-територіальні одиниці що немає правосуб'єктністю саме у складі федерації, то суб'єкти федерації наділяються природою державних образований.

Разом водночас дедалі види суб'єктів федерації можуть бути інтегровані в загальніші групи та 3 типу суб'єктів. Така типологія заснована, з одного боку, різному обсязі повноважень відповідних суб'єктів (одні їх наділяються повноваженнями держави як, інші — державного утворення), з іншого — на запровадження нових, територіальних форм державності поруч із раніше що існували национальными.

Поєднання зазначених підстав дозволяє до національно-державному типу віднести республіки до складі РФ (держави у звичному значенні) і обидва виду автономних одиниць — автономну область і автономний округ (національно-державні освіти), до територіальнодержавному типу — краю, області, міста федерального значення. Таким чином, республіки, форми административно-политической автономії і регіональні державні освіти становлять окремі типи суб'єктів Російської Федерации.

Саме надання державного характеру усім зазначеним типам дозволяє: зробити крок до уніфікації статусу суб'єкта федерації, що, на свій чергу, служить подоланню несиметричності самої федерации.

Зрозуміло, асиметрія у будівництві і статусі суб'єктів не служить якимто показником «неякісність» або неповноцінності Російської Федерації через дуже серйозної специфіки її державного будівництва. Проте за інших рівних умов конституційні можливості вирівнювання державного рівня суб'єктів (за збереження всіх інших особливостей) нічого не винні бути упущені під час еволюційного процесу развития.

Кваліфікація усіх суб'єктів як державних утворень дозволяє, з одного боку, усунути несправедливі градації в розподілі національних суб'єктів на нерівноправні розряди, з іншого — прирівняти до ним колишні адміністративно-територіальні одиниці: краю й області, багато серед яких є більшими величинами, ніж республіки і. Певне, саме ці міркування стоять за формулюваннями діючої Конституції рівноправність суб'єктів федерации.

Разом про те офіційне визнання рівноправності не супроводжується поки ще достатніми теоретичними проработками статусу суб'єктів Російської Федерації у тому новому конституційному ролі. Насамперед саме собою закріплення рівноправності суб'єктів ще робить Росію повністю симетричній федерацією. Так, розкид між суб'єктами з базових параметрами — економічним потенціалом, природоресурсной забезпеченості, демографічним, соціальним й іншим критеріям дуже значний, і часто це на користь суб'єктів, які мають вищим юридичним статусом (досить порівняти, наприклад, потенціал сусідніх суб'єктів: Ростовської області й Республіки Калмикія). Але проведене політичне рівноправність суб'єктів такого відмінності не враховує, більше, він може дати початок дуже різнорідним тенденціям діяльності у еволюції державного будівництва Росії. Тому установа рівноправного статусу суб'єктів однаковою мірою мері може забезпечити розвиток перетинів поміж ними або за шляху унитаризации держави, тоді як основу ляже лише територіальний принцип побудови його суб'єктів (скажімо, «приведення» республік рівня суто територіальних утворень типу області), або за шляху конфедерализации у разі підвищення статусу усіх суб'єктів до «вища планка» прав у складі федерації - статусу республики.

Щоправда, як зазначалось, нова Конституція не проголошує, так сказати, «пласкою» федерації з одномірними суб'єктами (типу земель), зберігаючи різний їх статус. Причому Конституції закладено певні гарантії проти як сепаратизму, і надмірної централізації, що дозволяє враховувати збереження відмінностей у статусі суб'єктів федерації з одночасним зближенням політичних прав субъектов.

0тказ від конституційного закріплення суверенітету республік становить жодну з важливих гарантій державної цілісності Росії, оскільки він цілком природно поєднується тим, що ні передбачає і право виходу республік (як та інших суб'єктів) зі складу Російської Федерації. Така юридична нерозривність є головна риса федерації у її класичному вигляді, передбачає конституційну, а чи не договірну основу її образования.

Слід відзначити, що із близько здійснення цього принципу явно «випадають» дії деяких суб'єктів Російської Федерації (Чеченської Республіки, Татарстану), прагнуть утвердженню своєї суверенної статусу як у договірної, і на фактичної, внедоговорной (відмови від підписання Федеративного договору) засадах. Відсутність концепції державної політики Росії з врегулюванню конституційних міжнаціональних конфліктів спонукало, наприклад, федеральна влада вдатися до висновок двостороннього договору Російської Федерації зі своїми суб'єктом — Республікою Татарстан про розмежування предметів ведення і взаємній делегуванні повноважень. Сам собою правомірний акт за змістом створив чітко видимий прецедент порушення компромісу Росії з усіма суб'єктами федерації, досягнутого з федеративного договору, і відновлення суверенної атрибутики однієї з таких суб'єктів. У цьому деякі положення договору: про участь республіки до міжнародних відносинах, самостійності зовнішньоекономічної діяльності, створенні свого Національного банку України, розв’язанні тих завдань республіканського громадянства, права опротестування законів Російської Федерації та інших., — прямо порушує російську Конституцію, або відповідає її положенням. Вже за підписанні такого договору проявився його коллизионный характер щодо федеральної Конституції та стало очевидним необхідність застосування саме її (а чи не цього договору) нормативних установок через дію год. IV п. 1 разд. II про заключних і перехідних положеннях Конституції РФ. Це відповідала б принципу її прямої дії і верховенства на терені Росії (ст. 4, 15). Такий договір укладено і з Башкортостаном.

З питанням про державному характері суб'єктів пов’язана важлива конституційна проблема співвідношення в федеративному устрої Росії національного і територіального моментів. З огляду на досвід існування й розпаду загальносоюзної федерації, побудованої за національним принципом, можна припустити неспроможність настільки обмеженого розуміння її установи, що призвів до огосударствлению національної (етнічної) структури населення, тобто. поділу людей на національні спільності з «присвоєнням» окремим статусу відповідних державноправових форм організації. Як зазначалося, за умов Російської Федерації декларація про самовизначення має бути «відокремлена» від національного його носія і переорієнтоване на рівноправність і самовизначення народів в складі Росії, що рівносильне відмові національної (етнічної) державності як єдиною основи федеративного устрою. Через закріплення Конституції пріоритету правами людини перед правами будь-який спільності такий основою стає принцип безумовного дотримання правами людини безвідносно для її національну приналежність, та у з проживанням на відповідної території, як і висуває право кожного народу (як територіальної спільності усіх громадян) самовизначення по центр побудови федеративного государства.

Відомо, що всі стійкі федерації у світі базуються на територіальному принципі, ніж забезпечується їх стабільність як найважливішого моменту федеративної організації держави. Справедливості треба зазначити, що цю обставину неодноразово визнавалося марксизмом, і лише догматичний підхід для її вивченню не дозволяв вийти далеко за межі традиційного уявлення, за яким саме національний питання розглядався як особливих, виняткових умов федеративної організації. Тим більше що визнання федерації «необхідністю», «неминучістю» класиками марксизму здебільшого пов’язувалося або з гігантськими масштабами території (Сполучених Штатів), або з територіальним об'єднанням країни (Швейцарії), або з вигодами збереження територіальної цілісності при неможливості запобігти відділення (Ірландії від Англії) та інших. Та й процес освіти Радянського союзного держави здійснювався за умов незвичайної об'ємності його території, що потребувало максимального обліку специфічних особливостей її частин 17-ї та втілилося з вичерпаності унитарно-централистской форми в вигляді федеративної зв’язку територіальних суб'єктів (республік і областей). Але потім можливості, закладені у безпосередній вплив територіального чинника на федерацію, стають дедалі схожішими виявлятися через національні моменти, а наступному і взагалі перестали учитываться.

Відновлення значення територіальних форм державності, й світлі чинної Конституції РФ передбачає нову концептуальну основу визначення субъектного складу Росії. Це як найтісніше пов’язані з становищем російського народу як нації в Російській державі. Колишній принцип побудови РРФСР як федерації, заснованої на автономії її суб'єктів, не забезпечував власної державно-правової форми організації російської нації у складі Федерации.

Вважати, що вона і є спеціальної формою національної державності росіян, через що де вони потребують організації їм будь-якої особливої (наприклад, автономної) одиниці не чи реальні. Російський народ, має інтеграційний статус і в складі багатонаціональної держави, грає роль об'єднавчого чинника для державності безлічі народів був позбавлений хоча б мінімальний ступінь ииституционализации лише на рівні федерального представництва. На місцях ж государственно-правовыми формами його були навіть автономні, а адміністративнотериторіальні одиниці (області, краю), котрі входили у складі Росії на унітарних началах.

Нова Конституція РФ намітила основи механізму виявлення та питаннями захисту інтересів російського народу як у індивідуальному рівні — забезпечення прав особи на одне «споконвічно російської» території, тобто. не більше територіальних субъектов-государств, і на груповому рівні позитивного потенціалу кожній територіальній спільності. Останній розкривається у вигляді спеціального представництва російського населення у відповідних державних структурах (наприклад, дві представника у Раді федерації від регіонів поруч із представниками від національно-державних суб'єктів), і навіть та інших формах: законодавчої ініціативи суб'єктів федерації, субсидиарного характеру їх компетенції як можливості децентралізації повноважень шляхом їх перерозподілу від федерації до суб'єктів і т.д.

Звісно, ідея російської державності може бути доведено до абсурду, скажімо, шляхом реалізації російськими права відділення до створення «свого» національної держави. Це було б згубно для федерації, бо у 15 з 21 входять до неї республік росіяни складають або переважну, або найбільшу частина населения[6].

Разом про те унікальність Росії взаємопов'язані як держави, що об'єднує безліч народів з допомогою і з допомогою російського населення, що становить більш 83% від населення РФ, але такі довгий час позбавленого своєї державності, мусить бути відповідним чином скорректирована.

Цілком ймовірно, що в разі основу критеріїв державності кладеться принцип географічного детермінізму, який сам собою, поза найважливіших соціальних і розширення політичних чинників, навряд чи може бути визначальним початком цьому плані. До того ж навряд чи справедливо не бачити за величезної територіальному масштабі Росії різноманітної специфіки вхідних і неї країв, і областей, на відміну, скажімо, від німецьких земель, котрим така специфіка визнається. Ще раніше, коли краю й області розглядалися як верхньої ланки адміністративно-територіального розподілу, у літературі спеціально підкреслювався комплексний характер організації виробництва їхньої території, який грунтувався єдності принципів фізико-географічних, природничоісторичних, економічних, адміністративно-політичних, етнографічних (щільність і розміщення населення, його національний склад тощо.) особливостей даних территорий.

У разі переведення у ранг територіальних суб'єктів федерації змінюється регулювання владних взаємин у межах країв, і областей. Діяльність їх представницьких органів окреслюється здійснення структурі державної влади, а обласної, крайової адміністрації — як виконавчої, тоді як органи нижчестоящих територіальних ланок виступають органів місцевого самоврядування. У цьому вся нині й полягає основним критерієм державності регіональних суб'єктів федерации.

Разом про те взаємовідносини суб'єктів федерації з органами федеральної влади припускають встановлення конституційних гарантій проти надмірної централізації держави. Поруч із сепаратистськими тенденціями подібні устремління можуть бути згубними становлення сучасного федеративної держави. Саме тому такі важливі включення «механізму самонастройки» регіонів як нових соціально-економічних комплексів, створення міжрегіональних структур управління, беруть він тягар здійснення функцій, належали раніше унітарному центру, виявлення і втратило реальний забезпечення умов незалежності регіонального та місцевого рівнів економічного розвитку з урахуванням поділу матеріальнофінансової бази, податкових джерел постачання та т.д. з-поміж них та Федеральним рівнем. Комплекс таких заходів окреслено в посланні Президента федеральному зборам як основних принципів, і цілей регіональної стратегії й виступає за умови розвитку регіонів в усьому, що який суперечить цих принципів і цілям, і навіть їх самостійності поза меж компетенції Російської Федерации.

Конституція дає підстави передачі кола владних повноважень у регіони, проте саме у них містяться ті кордону, які дозволяють розглядати цей процес як безмежний, загрозливий цілісності федерації (як зазначалось, договір з Татарстаном переходить межі). Істотне значення у зазначеному плані має можливість досить чітке визначення у Конституції правової системи Російської держави з урахуванням її федеративної структуры.

Так, ст. 76 Конституції, закріпляюча ієрархію законодавчих актів у федерації, конкретизує принцип верховенства федерального закону стосовно загальну тенденцію розширення прав суб'єктів у складі РФ. За ними визнано важливе повноваження за проведення власного правового регулювання (включаючи законодавчу діяльність) поза межами ведення Російської Федерації і його спільного ведення з суб'єктами федерації. Ще Федеративный договір поставив умову прийняття федерального закону з питанням спільного ведення обов’язкове врахування думки суб'єктів РФ, для чого відповідний проект повинен попередньо спрямовуватися їм для обговорення. З іншого боку, загальний стан про неприпустимість протиріч прийнятих суб'єктами законів та інших правових актів федеральним законам по предметів виняткової чи спільної компетенції федерації узгоджується з новим конституційним правилом про юридичну силі нормативних правових актів суб'єктів РФ у разі, якщо федеральний закон суперечить ним питанням, не що належать до ведення федерації чи спільному її ведення з суб'єктами. Якщо до цього додати, що у Конституції не передбачено право федеральних органон скасування будь-яких актів суб'єктів федерації, прийнятих вони за предметів своєї компетенції, зрозуміло, що коло владних законодавчих повноважень суб'єктів в достатньо захищений юридичними гарантиями.

Проте законодавчі повноваження суб'єктів федерації зовсім на можуть розглядатися у плані абсолютного верховенства їх правової діяльності територій свого ведення. Така ситуація, характерна конфедеративного союзу, взагалі прийнятна державі з федеративним пристроєм. Конституційний спосіб розв’язання правових колізій до не передбачає встановлення будь-яких додаткових умов запровадження чи відторгнення біля суб'єкта федеральних законів. Вище вже говорилося, що порушенням Конституції РФ є домагання Татарстану на опротестування федеральних законів, якщо вони суперечать заключённому останнім і федерацією договору.

Вочевидь, що таке домагання на повинен стати правом даного чи іншого суб'єкта, що б встановити актом Конституційного Судна РФ, до ведення якого і віднесено дозвіл справ відповідності Конституції РФ договорів між федеральними органами влади й органами влади суб'єктів РФ.

Заключение

.

Порівняно з 1978 р. — роком прийняття передостанній і четвертій по рахунку Конституції Російської Федерації - число суб'єктів Російської Федерації значно зросла. Змінилися їх найменування і з правової статус. До суб'єктів Російської Федерації ввійшли 49 і 6 країв, і навіть 2 міста федерального значення. Статус республіки крім 16 колишніх автономних республік придбали також 4 автономні області - Адигейська, Карачаево-Черкесская, Горно-Алтайская і Хакасская, і з автономних областей залишилася лише одне — Єврейська. У 1992 р. Чечено-Інгушська Республіка було поділено на Чеченську Республіку і Інгушську Республику.

Суб'єкти Російської Федерації різняться між собою за величиною території, чисельності та густоти населення, його національному складу, рівню розвитку загалом, наявності та розвитку окремих галузей в промисловості й сільського господарства, історичного минулого, національної культурі всього або це частини населення. Проте, як випливає з Конституції, ці інші особливості не впливають на конституційно-правові статуси суб'єктів Російської Федерации.

Конституція закріпила перетворення Росії у справді федеративну держава, проголосивши рівноправність суб'єктів, як між собою, і у стосунки з федеральної владою. Конституція зберегла колишні найменування суб'єктів, проявивши певну історичну наступність державно-правових традицій, але з тим врахувала й ті найменування суб'єктів, що вони дали самі себе.

1. Філімонов В. Г. «Освіта та розвитку РРФСР». — М., 1993.

2. Коментар до Конституції РФ. — М., 1996.

3. Конституційне (державне) право. Довідник. — М., 1995.

4. Проблеми суверенітету до. Збірник статей. — М., 1994.

5. Конституційне нараду: Інформаційний бюлетень. — М., 1993 № 3.

6. «Вісті» від 12.11.93 г.

7. «Російська газета» від 09.12.93 г.

8. «Російська газета» від 14.12.95 г.

9. «Російська газета» від 13.01.96 г.

10. «Російська газета» від 15.02.96 г.

———————————;

[1] Російська Газета. 1996.13января.

[2] Російська Газета. 1996.15февр.

[3] Коментар до конституції Російської Федерації. М., 1996. С. 276. [4] Російська Газета.1995.14 дек.

[5] Комметарий до конституції Російської Федерації. М., 1996. С. 280.

[6] Печенев В. В. У чому гордість великоросіянина. Російська газета. 1993. 1 дек.