Право власності на грішну землю в Запорозьській Січі

Одеський державний економічний університет.

Доповідь на тему:

«Право власності на грішну землю в Запорозькій Січі».

Виконав студент.

26 КЕФ.

Каверін Анатолій.

Одеса 2002.

Право власності на грішну землю в Запорозькій Січі.

Cеред цивільно-правових норм козацького права важливе місце займали норми, котрі регулювали право власності на грішну землю. Звичаєве право запорожців встановлювало порядок володіння й користування землею, лісами, ріками, озерами, сіножатями тощо.

як відомо, запорозькі козаки до 1775 р. володіли значною територією на лівому й правому берегах Дніпра. Власниками цієї землі смердоті вважалися на підставі права Першого займу.

Заїмка (займанщина) земель був широко поширена на територї Гетьманщини й Слобожанщини, особливо в другій половині XVII — протягом XVIII ст. Займанщина — це норми звичаєвого права, котрі дозволяли на підставі Першого посяду володіти, користуватися й навіть розпоряджатися землею. Займати дозволялося лише вільні землі, котрі нікому не належали. Землю займали конкретні особини (чи особа). Тому відразу ж утворювалася й певна форма землеволодіння: общинна (колективна) чи особіста (індивідуальна).

На територї Запорозьких Вільностей існувала виключно колективна власність на грішну землю. Земля й усі угіддя запорозьких козаків вважалися спільною власністю Війська Запорозького й були в повному розпорядженні Коша Запорозької Січі. Наприклад, канцеляристе Денис Зараховський в офіційній відповіді київському митрополиту Гав-риїлу у зв «язку із відводом землі под церкву в слободі Мичковій (дата відсутня), зауважив, що «земля військова запорозька над розділі, а вся громадською вважається».

На мою думку, існування колективної (общинної) власності на грішну землю обумовлювалося такими причинами: по-перше, суб «єктом Першого посяду землі був колектив, громада, запорозьке товариство; по-друге, колективна власність на грішну землю підтримувалася промислами (передусім рибальством й мисливством), котрі базувалися на колективній роботи. Для промислового рибальства й мисливства потрібен був реманент й чимала кількість робочих рук, тому виникали про «єднання промисловиків — рибальські тафи, мисливські артілі (наприклад, лисичників) та ін.

За звичаєм, козаки — члени січового товариства, а також посполиті — піддані Війська Запорозького, котрі мешкали на територї Запорозьких Вільностей, могли отримати землю на правах користування. Фактично цією можливістю користувалися старшини та заможні козаки, котрі малі змогу її обробляти.

Земельні ділянки відводилися Кошем (інколи паланковим правлінням) козакам й посполитим за їхні проханням. землі було б багато, що дозволяло козакам самим вибирати собі ділянки, после чого смердоті одержували від Коша «паспорт» чи «білет» на право користування цією землею й заводили на ній своє господарство — зимівник. За звичаєм, зимівник й землю розглядали як неподільні частини господарства. Власник землі та зимівника, за згодою кошової старшини, мав право навіть розпоряджатися своїм господарством: продати, закласти, подарувати його. Заможні козаки й військові старшини нерідко володіли кількома зимівниками. Наприклад, кошовому отаману П. Калнишевському у 1774 р. належали три зимівники. Двома зимівниками володів полковник Орільської паланки Гараджа. У військового писаря Глоби було б три зимівники.

Земельні угіддя запорожців розрізнювалися за своєю якістю: самі були надзвичайно багаті на звіра й рибу, інші — бідніші. Крім того, кращими вважалися тих угіддя, котрі були розташовані якомога далі від південних кордонів Запорозьких Вільностей, оскільки смердоті зазнавали найменших втрат від набігів татар. Щоб уникнути непорозумінь, заговорили українською у «язаних із експлуатацією різних за якістю земельні ділянок, у Запорозькій Січі щороку проводили перерозподіл угідь «по лясам», шляхом жеребкування.

Жеребкування землі проводилося в такому порядку: спочатку землю отримували курені, потім — старшина, далі — духовенство й, нарешті, — жонаті козаки та усі інші. Ос-кільки просте жеребкування відразу всієї землі не виключало того, що курені й старшина могли одержати найгірші ділянки, то, на думку М. Слабченка, жеребкували кілька розрядів (класів) земель. Кращі земельні угіддя (можливо розташовані ближче до Січі) жеребкували між куренями; трохи гірші, за тими чи іншими ознаками, — між старшиною та духівництвом, а тих, що залишилися, розподіляли, знову ж таки жеребкуванням, між іншими суб «єктами землекористування. Річне користування не повертало угіддя в одноманітну масу, чотири розряди землі залишалися й жеребкувалися окремо шкірного року.

На основі сказаноговище постає запитання: якщо усі землі запорозького козацтва підлягали щорічному перерозподілу шляхом жеребкування, те могли існувати великі зимівники? Адже неможливо навіть уявити, щоб власник зимівника щороку переносив його на нове місце (зимівник нерідко складався із двох-трьох житлових та господарських споруд досить значних розмірів).

Ймовірно, що у запорозьких козаків існувало дві категорії земель, котрі малі різний правовий статус. Перша категорія земель — це мисливські та рибальські угіддя, сіножаті, пасовища тощо. Саме смердоті підлягали щорічному перерозподілу між різними суб «єктами землекористування, вказаними вище. Курінь, військовий старшина чи рядовий козак, котрі отримали цю землю, малі право користуватися нею протягом одного року.

До другої категорії можна віднести вільні землі, якими, за дозволом Коша, міг володіти й користуватися до самої смерти кожен бажаючий (козак чи посполитий). Він міг побудувати на цій землі зимівник, посадити сад тощо. У окремих випадках, знову ж таки із дозволу Коша, власник цих земель міг навіть розпоряджатися ними: міняти, продавати, закладати, залишати у спадщину. За користування цією землею власник платив податок й виконував інші повинності на користь Коша. Ця категорія земель був основою для формування приватної власності на землю.

Документи свідчать, що в період Нової Січі (1734−1775 рр.) у зв «язку із інтенсивним розвитком промислового скотарства й землеробства (особливо із 50- x років XVIII ст.) почала формуватися приватна власність на грішну землю, але й до ліквідації запорозького козацтва у 1775 р. цей процес не був завершений.

Аналогічна ситуація був й на землях Війська Донського. Тут, починаючи із 40-х років XVIII ст., для організації хутора донським козакам потрібно було б отримати дозвіл Війська. У проханні про надання землі потрібно було б вказувати місцезнаходження хутора й розміри земельної ділянки, якої хотіли зайняти. Такі дозволи обумовлювалися певними вимогами: суворо заборонялося приймати на хутори біглих; як правило, хутори надавалися задля землеробства, а «прокорму в зимовищ годину худоби» та ін. Вже в XVIII ст. земля у донських козаків стає про «єктом купівліпродаж. Хоча формально продавалося лише господарство, яку знаходилося на цій землі, але й разом із ним до покупця переходила й земля.

У звичаєвому праві запорожців існувало поняття давності володіння. Так, у 1774 р. вдова Ганка Силиха скаржилася в Кіш, що старшина Самарської паланки відібрала в неї ділянку землі в з. Панчовому. У скарзі зазначалося, що цією землею її покійний Чоловік користувався протягом останніх 13 років, обробляв її своєю працею, вирощував «чорні» й «родючі» (плодові) дерева. Кіш задовольнив прохання Силихи про Повернення їй землі, посилаючись на давність володіння. У ордері, виданому Кошем 10 грудня 1774 р. військовому старшині Андрію Порохні, вказувалося, щоб для паланкових потреб знайшли іншу ділянку «там, де слід й згідно із порядком».

До середини XVIII ст. адміністрація Січі не забороняла поселення сторонніх осіб на територї Запорозьких Вільностей. Згадаємо хоча б заселення «Заднепрских місць» (територія, пізніше зайнята под Нову Сербію) вихідцями із Полтавського й Миргородського полків ". Та у другій половині XVIII ст. ситуація різко змінилася. Пояснимо це детальніше. У XVI-XVII ст. земля, особливо орна, задля запорожців особливого значення. Основну частину прибутку запорозьких козаків становила військова здобич, а й у вільний від військових дій годину запорожці займалися рибальством, мисливством та іншими промислами. Тому практичне значення малі лише землі, на які були розташовані угіддя: річки, озера, ставки, ліси, сіножаті. Орна земля в цей годину практично не використовувалася. Людність Запорожжя був невеликою (у XVII ст., наприклад, тут мешкало лише декілька тисяч козаків), тому землі було б досить всім. У основі господарства лежали екстенсивні методи експлуатації природних багатств. Кордони земельні володінь запорозьких козаків не були чітко визначені. Суперечки із сусідами про землю за годину були рідкістю й стосувалися лише земель, на які були розташовані угіддя. Так, наприклад, 1688 р. Сич сперечалася із гетьманом І. Мазепою в справі будівництва Новобогородицької фортеці (на правому березі р. Самари, у 5−7 км від впадіння її в Дніпро), оскільки на цих землях у запорожців були свої гаї, пасіки та рибна ловля.

Ставлення до землі змінилося после Повернення запорозьких козаків з-під турецького протекторату в 1734 р. У період Нової Січі військова здобич втрачає своє вирішальне значення, а основою життя запорожців стає господарська діяльність. Погіршення економічного й політичного стану селянства у Гетьманщині й на Правобережжі, а також незліченні природні багатства запорозького краю викликали посилену міграцію населення на територію Запорозьких Вільностей. У 60-х роках XVIII ст. населення Запорожжя, за підрахунками А. Скальковського, досягало 100 тис. Козаків. (З цими підрахунками в основному погоджувалися і інші дослідники, наприклад, У. Кабузан). Це зумовило перехід до более інтенсивних методів господарювання. Поширення набуло промислове скотарство (коней, волі, вівці), а також землеробство. Крім того, як відомо, до середини XVIII ст. Запорозька Сич був залежною від привізного хліба. З кінця 50-х років XVIII ст. запорожці не лише повністю забезпечують собі хлібом, а і починають його експортувати.

Земля у цей період набуває великої ціності. Запорозькі козаки уже не задовольняються спільним землекористуванням зі своїми сусідами (татарами, донськими козаками та іншими), а намагаються чітко визначити кордони своїх земель й не так на неї чужих осіб. Дуже часто справа сягала збройних сутичок з сусідами. Особливо ситуація загострилася в останні рокта існування Запорозької Січі (із кінця 60-х років до 1775 р.).

У цей годину стороннім особам, котрі не малі ставлення до Війська Запорозького, отримати дозвіл від Коша на користування запорозькими землями було б дуже важко. Наприклад, 1774 р. поміщик Михайлів уклінно просив Кіш, щоб йому відвели землю і для пасовища й сінокосу та будівництва хутора. Він пропонував значну суму грошей, Незважаючи на щорічне жеребкування землі. Прохання його відхилили, посилаючись тих, що без ухвали всієї громади дозвіл не можна дати.

У окремих випадках допускалася оренда землі. Наприклад, у. 1774 р. полковник Орільської паланки Іван Гараджа здав в оренду сінокоси російським однодворцям. Можливо, це були угіддя із числа зайвих, хоча б й із тихий, котрі припали на жеребок, чи за отримані гроші можна було б купити необхідне сіно, не витрачаючи на косіння та перевезення багато робочої сили та часу.

У XVIII ст. оренда землі був поширена також на Лівобережній й Слобідській Україні.

Розглянемо запитання щодо верховного власника земель запорозьких козаків. Вперше кордони Запорожжя були визначені спеціальним указом польського короля Стефана Баторія від 1576 р. Право запорозьких козаків на грішну землю неодноразово підтверджували і інші польські королі, а також російські царі — Олексій Михайлович, Петро І, Ганна Іванівна, Єлизавета Петрівна, Катерина II.

З середини XVII ст. територія Запорожжя стає про «єктом міжнародних угод. Після Андрусівського перемир «в 1667 р. ця територія вважалася спільною для Росії й Польщі. Тільки после Вічного світу 1686 р. вона перейшла повністю под юрисдикцію Росії.

Після відомих подій Північної війни за наказом Петра І Запорозька Сич у 1709 р. був зруйнована й запорозькі козаки були змушені перейти под протекторат Кримського хана. землі ж запорожців офіційно були втрачені Росією лише по Прутському світу 1711 р. Петро І змушений був погодитися на проведення кордону між Самарою й Ореллю й взагалі не «вступатися понад в запорожців».

Колі в кінці 1734 р. запорожці знову перейшли в підданство Росії, вважалось, що смердоті забирають із собою тому й свою територію, котра, як вже зазначалося вище, належала Запорожжю з права Першого посяду, не підтверджена ніякими міжнародними трактатами, чи ж «по неразграничению неї», кажучи мовою тодішніх документів. Лише после закінчення російськотурецької війни 1735−1739 рр. було б остаточно визначено кордон між Росією й Туреччиною: на Лівобережжі цей кордон (так звань кордон 1740 р.) ішов по прямій лінії від витоків р. Кінські Води до витоків р. Берди. Таким чином, запорозькі землі формально увійшли у склад Ро-сійської імперії. як бачимо, із середини XVII ст. запорозькі козаки не виступають на міжнародній арені як власники своїх земель. Це право уособлювали в різні рокта Польща, Туреччина, Росія.

У період Нової Січі Військо Запорозьке зберігало певну автономію у складі Ро-сійської імперії. (Про це свідчить хоча б термін «Запорозькі Вольності», який із «являється в офіційних документах у XVIII ст.). Алі царський уряд, виступаючи верховним власником цих земель, вів активний наступ на територію Запорожжя, передусім шляхом спорудження фортець й впровадження поселень на цій територї, котрі відмежовували землі запорожців від Лівобережної та Правобережної України. Ще 1687 р. на р. Самарі було б збудовано Новобогородицьку фортецю. 1736 р. її було б відновлено под назвою Самарського ретраншементу. У 1699 р. зведено фортецю у Кам «яному Затоні. У 1735 р. протягом двох кілометри від Січі для утримання козаків «в належному порядку» було б збудовано Новосіченський ретраншемент. З 1740 р. почалося заселення «Заднепрских місць» вихідцями із Полтавського та Миргородського полків. У 1746 р. східна частина Запорожжя по р. Кальміус «перейшла» у володіння донських козаків. 1750−1754 рр. на запорозьких землях було б споруджено фортецю св. Єлисавети — центр організованої тоді Нової Сербії. На північному сході запорозьких земель було б створено Слів «яно-Сербію. З 1770 р. розпочалося будівництво Дніпровської укріпленої лінії, Яка пройшла майже крізь усе територію Запорозьких Вольностей.

Запорожці боролися за збереження своїх «Вільностей» як мирними, легальними шляхами — делегації до Петербурга, то й збройними сутичками зі своїми сусідами. Один з дослідників, А. ЦІиманов, назвавши її «передсмертною поземельною боротьбою Запорожжя».

як відомо, запорожці не визнавали законів інших держав. Проте у разі потреби, зокрема, коли йшлося про їхні права на грішну землю, смердоті не цуралися посилання на відповідні нормативні акти Речі Посполитої та Росії. Не випадково депутація запорожців у складі військових старшин Сидора Білого й Логіна Мошенського та полкового старшини Антона Головатого, спрямована до Катерини ІІ кінці 1774 р., везла із собою цілий пакет документів (у копіях), в який входили: універсал Б. Хмельницького 1655 р., грамота царя Олексія Михайловича гетьманові Б. Хмельницькому й Війську Запорозькому від 27 березня 1654 р., універсал польського короля Михайла Вишневецького 1670 р. з затвердженням Острозької догоди, грамоти царів Іоанна, Петра й Софії 1688 р., конституція сеймові у Варшаві 1717 р., де згадується універсал короля Стефана Баторія козацтву 1576 р.

Список використаної літератури:

1. Будзилович І., Юрченко А. Оренда землі в Україні // Право України.

— 1994. — № 10. — З. 65.

2. Голобуцький У. Запорозьке козацтво. — З. 499.

3. Голобуцький У. Про. Запорізька Сич в останні рокта свого існування.

1734−1775. — До., 1961. — З. 163.

4. Гуржій Про. І. Заїмка землі і вільні військові села та містечка в загальному розвитку аграрних відносин на Лівобережній Україні.

(друга половина XVII — перша половина XVIII ст.) / Історія та історіографія України: 36. наук, праць. — До., 1985. — З. 59.

5. Зварницкий Д. І. Вільності запорозьких козаків: Историкотопографічний нарис. — 2-ге вид. — СПб., 1898. — З. 337.

6. Кабузан У. М. Заселення Новоросії. — З. 9, 12, 120.

" ГолобуцькийВ. Запорозьке козацтво. — З. 501−502.

7. Кабузан У. М. Заселення Новоросії (Катеринославської і Херсонській губерній) в XVIII — першій половині ХІХ століття (1719−1858 рр.). ;

М., 1976. — З. 51−52, 76−77.

8. Слабченко М. Соціально-правова організація… — З. 296;

9. Скальковський А. А. Хронологічний огляд истории.

Новоросійського краю. — Ч. 1. — Одеса, 1836. — З. 120.

10. Пашук А. І. Суд й судочинство на Лівобережній Україні в XVII-XVIII ст. (1648—1782). — Львів, 1967. — З. 20, 78−79.

11. Слабченко М. Соціально-правова організація… — З. 296.

12. Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків: У 3 т. — До., 1990.

— Т. 1. — З. 165.

13. Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків. — До., 1993. — Т. 3.

— З. 41−44.

14. Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків. — Т. 1. — З. 154.