Иерусалим після ухвалення резолюції ООН про поділ Палестини і під час війни за незалежність

Иерусалим після ухвалення резолюції ООН про поділ Палестини і під час війни за независимость.

29 листопада 1947 року ООН прийняла резолюцію про поділ Палестини на єврейське і арабське держави й про інтернаціоналізації Єрусалима й його околиць. Англія відмовилася брати участь у здійсненні цього плану і оголосила про своє намір вивести ринок із Палестини свої Збройні сили і суто цивільна персонал до 15 травня 1948 року. У Єрусалимі, який номінально продовжував перебувати під британської владою, запанувала анархія. Єврейський квартал Старого міста був у ізоляції, новий місто був на зони, які були або під єврейським, чи під арабським контролем. Арабські екстремісти, отримували підтримку від антисионистски і антиеврейски налаштованих елементів у британській адміністрації й армії, розгорнули терористичну кампанію проти єврейського населення міста. Невпинні нападу арабів на єврейські автоколони з постачанням, які у Єрусалим на єдиній дорозі, що пов’язувала місто з приморській рівниною, сприяли фактичної блокаді єврейської частини Єрусалима. Оскільки британська влада не робили ніяких практичних заходів для нормалізації становища, Єврейське Агентство та духовності Національний комітет сформували надзвичайну комісію. У його обов’язки входило забезпечення єврейського населення Єрусалима продовольством, водою, паливом і електрикою. У главі комітету встав єврейський комендант міста Дов Йосеф.

В початку 1948 року терористична діяльність арабів значно посилилася: 1 лютого була підірвана друкарня «Палестайн посаду «і серйозно пошкоджена поліклініка лікарні Хадасса; 23 лютого в час вибуху надворі Бен-Иехуда в центрі міста загинуло близько 50 людина; 11 березня вибухом у дворі будинку Єврейського Агентства загинуло 12 людина. У у відповідь такі дії Эцел і Льохи справили 9 квітня 1948 року спільну акцію проти арабської села Дир-Ясин, розташовану західному околиці Єрусалима й що служила арабам базою для напади проти сусідні єврейські квартали. У результаті збройної сутички було вбито 254 жителя села, що викликало різке осуд частини єврейської громадськості. Як удару у відповідь 13 квітня араби напали на автоколону, яка йшла у університет і вже лікарню Хадасса на горі Скопус, віддалені від інших єврейських районів Єрусалима арабськими кварталами. 78 людина — лікарів, медсестер і науковців — убили. Які Були поблизу англійські солдати як зайвими не були нападу, а й перешкодили загону Хаганы прийти допоможе жертвам нальоту.

В центральної частини Єрусалима вулиці, які розділяли єврейські і арабські квартали, перетворилися у фронтові лінії, вздовж яких було встановлено дротові загородження і зведено зміцнення. Оборону єврейських районів здійснювали загони Хаганы, Эцела і Льохи; арабські райони контролювалися арабської міліцією.

В початку квітня 1948 року Хагана з боями доставила із Заходу країни бійців, продовольство і зброю у обложений Єрусалим. Ця операцію першою великою операцією Хаганы, спрямованої на звільнення головною дороги країни, що призводить до місту. У середині травня ударні загони Хаганы розпочали наступній операції, метою якої було захоплення пануючих над дорогий у Єрусалим висот. Проте побоювання, що англійці передадуть свої укріплені позиції з місті арабам, змусило єврейське командування припинити операцію і кинути всі сили у Єрусалим. 14 травня 1948 року, напередодні закінчення терміну британського мандата було і державотворення Ізраїль, британське мандатное уряд та її останні військові частини залишили Єрусалим. Єврейським збройних силах вдалося зайняти звільнені англійцями урядові помешкання у центрі міста. Незадовго перед тим Хагана заволоділа деякими арабськими кварталами нового міста. Проте облога Єрусалима тривала 2 місяці, оскільки піднесеність Латрун, що панувала над дорогий з Тель-Авіва Єрусалим, була узята єврейськими збройних сил. Наприкінці травня був ушкоджений англійський водогін, снабжавший Єрусалим водою з річки Яркон; міська електростанція перестала діяти через нестачу палива. Саме тоді продовольство, вода і дизельне паливо розподілялися у місті за картками. Через те, що єврейська частина міста виявилася відрізаною від цвинтаря на Оливній горі, поховання проводилися у тимчасових місцях поховання. Була споруджено злітно-посадкова смуга для легких літаків, внаслідок чого підтримувалося повідомлення коїться з іншими частинами країни. Населення єврейського кварталу Старого міста (воно тоді близько двох тисяч жителів) перебувало майже герметичного ізоляції.

14 травня 1948 року була проголошена Декларація незалежності для держави Ізраїль. Відразу після цього територію вторглися армії п’яти арабських держав: Сирії, Лівану, Іраку, Трансиордании і Єгипту. Арабський легіон — трансиорданское військове формування під керівництвом англійських офіцерів — блокував Єрусалим зі Сходу, півночі і північного заходу. Його солдати захопили єврейські населених пунктів Атарот і Неве-Яаков і взяли в облогу Єврейський квартал Старого міста. Підрозділи Збройних Сил Єгипту й Іраку підійшли до південно-західним околиць міста. Західна, єврейська частина Єрусалима, і навіть гора Скопус зазнали інтенсивному артилерійському обстрілу. Попри те що, що вночі з 17 на 18 травня 1948 року єврейським частинам вдалося прорватися у Старий місто, нечисленні захисники Єврейського кварталу, що тяжких втрат в вуличних боях з бійцями Арабського легіону, більше могли утримувати позиції. 28 травня Єврейський квартал капітулював; поранені, жінки, літні люди (всього близько 1300 людина) було евакуйовано в західну частина міста, а захисники кварталу взято у полон. 22 травня єгипетські війська що з арабським легіоном завдали удару по киббуцу Рамат-Рахель на південній околиці Єрусалима, але це атака було відбито нечисленними єврейськими силами. На західних підступах до міста було відбито атаки Арабського легіону на кібуц Маале ха-Хамиша. Проте три спроби єврейських Збройних Сил зайняти Латрун закінчилися нищівним провалом, і зв’язку з містом відновилася лише по тому, як і найважчих умовах пролягав ґрунтова шлях у обхід Латруна (її називали «Бирманская дорога «42 .).

По умовам першої угоди про яке припинення вогню, укладеного за посередництва ООН 11 червня 1948 року, Східний Єрусалим, включаючи весь Старий місто, виявився під контролем Трансиордании, а Західний Єрусалим — під медичним наглядом держави Ізраїль.

РАЗДЕЛЕННЫЙ ГОРОД

В протягом певного часу після припинення вогню становище Єрусалима залишалося незрозумілим. Єгипетські війська продовжували загрожувати місту із своїх позицій у районі Бет-Лехема. У результаті десятиденних боїв, що спалахнули 9 липня 1948 року, після закінчення терміну домовленості про припинення вогню, єврейські сили прорвали лінії оборони єгипетських військ Півдні й оволоділи селом Эйн-Керем на захід від Єрусалима. У ніч із 16 на 17 липня частини Радянської армії оборони Ізраїлю й загони Эцела ввірвалися до Старий місто з обох сторін, проте вони змушені його залишити за кілька годин до набрання чинності другого домовленості про припинення вогню. У жовтні 1948 року, внаслідок операції «Иоав », єгипетські частини було відкинуто із своїх позицій, і є загроза Єрусалима з півдня було усунуто.

Между тим, місто залишався розділеним на частини демаркаційною межею, яка пересекала Єрусалим із півночі на південь. Пропозиція посередника від ООН Фольке Бернадота43 демілітаризувати Єрусалим і повністю передати його передачі під контроль Трансиордании відкинули ізраїльським урядом. Взаємини між двома частинами міста регулювалися домовленістю, досягнутої 30 листопада 1948 року, між командувачем арабським легіоном у Єрусалимі Абдаллой Талем і главою ізраїльських Збройних Сил у місті Моше Даяном. Ця домовленість є частиною загального домовленості про перемир’я, укладеного між Ізраїлем і Трансиорданией 3 квітня 1949 року. Згідно з умовами перемир’я, йорданська сторона зобов’язувалася забезпечити євреям вільний доступом до Західної стіні, до цвинтаря на Оливній горі Ай-Петрі і до університетському кампусу і лікарні Хадасса на горі Скопус. Жоден з цих зобов’язань був виконано. Посівши у травні 1948 року східну частина Єрусалима, Арабський легіон зруйнував Єврейський квартал Старого міста, у цьому числі майже всі синагоги, ієшиви будівлі общественно-благотворительных установ. Єврейський цвинтар на схилах Оливній гори було опоганено, а могильні плити використовувалися на будівництво і мощения доріг. Гора Скопус залишалася під медичним наглядом Ізраїлю, але проїзд туди було вирішено лише обмеженої кількості ізраїльських поліцейських (насправді що це солдати бойових частин Армії оборони Ізраїлю, переодягнені в поліцейську форму). Ніякого іншого повідомлення між двома частинами міста був. Через єдиний контрольно-пропускний пункт північ від міста — звані «Ворота Мандельбаума «- могли проходити лише представники ООН й іноземні дипломати.

13 грудня 1948 року парламент Трансиордании прийняв Закон про анексії захоплених арабськими силами територій Палестини, включаючи Східний Єрусалим. У 1950 року Єрусалим був офіційно проголошений «другий столицею «держави, що отримало назву «хашимітський королівство Йорданія ». Хоча Східному Єрусалима присвоїли статус центру, місто кілька років ніхто не звертав електрики і майже без водопостачання ззовні. Проте поступово почалося розвиток йорданської частини Єрусалима. На північ від стін Старого міста виник новий арабський житловий район з численними готелями і магазинами. Замість доріг північ і південь від Єрусалима, що проходили через єврейську частина міста, було покладено об'їзні шосе. Нова дорога, проходила територією єврейського цвинтаря на Оливній горі, зв’язала місто з Иерихоном.

Большая частина населення арабського Єрусалима зайняв обслуговуванням туристів, і прочан.

Население єврейської частини Єрусалима взяли участь у виборах 1949 року у кнесет першого скликання. Перші засідання кнесета відбулися у Єрусалимі у будинку Єврейського Агентства, після чого засідання кнесета що час відбувалися Тель-Авіві. 10 грудня 1949 року Генеральна Асамблея ООН прийняла резолюцію, за якою весь Єрусалим та її околиці повинні бути передані під міжнародне управління. У відповідь 13 грудня уряд Ізраїлю офіційно проголосила Єрусалим столицею держави й розпорядився про перекладі кнесета й урядових установ з Тель-Авіва Єрусалим. Трансиордания також відкинула резолюцію ООН від 10 грудня 1949 року, й у подальшому її у посилався лише Ватикан та інших держави у своїх виступах проти Ізраїлю.

В Західному Єрусалимі, після нетривалого періоду невизначеності та непевності у майбутньому, що призвів до значному зменшенню єврейського населення, як уже почалися поновлення і розвитку міста. Було налагоджене водоі електропостачання, відновилося залізничне повідомлення з прибережній рівниною, прокладалися нові шосейні дороги, котрі пов’язували Єрусалим з іншими районами Ізраїлю.

В 1954;1958 роках було побудовано нові корпусу Єврейського університету у Гиват-Раме (архітектори Д. Карми, Ц, Мельцер, 3. Рехтер, X. Pay та інших.), а 1952;1961 роках — новий медичний центр Хадасса у районі села Эйн-Керем (архітектор І. Нейфельд). Ці будівлі мали замінити відрізані від єврейської частини міста Кампус і медичний центр Хадасса на горі Скопус. У 1951 року відкрив свої двері перший сучасний концертний зал у Єрусалимі «Биньяней ха-Умма «- «Палац націй «(архітектор 3. Рехтер). У 1958 року було споруджено будинок Верховного раввината, а 1962 року — будинок Хибру Юніон Коледж (архітектор X. Pay), у якому розмістилися представництво Всесвітньої спілки прогресивного іудаїзму та Інститут біблійної археології, У кінці 50 років почалося будівництво комплексу урядових установ, й у 1966 року кнесет, заседавший доти в часі приміщенні, перейшов у новий будинок (архітектори І. Кларвайн, Д. Карми, Д. Плазун). У 1967 року було закінчено будівництво національного Музею Ізраїлю (архітектори А. Мансфилд іД. Гад). На західної височини, що отримала назву «Гора Герцля », знайшлося місце для загальнонаціонального меморіалу. Сюди, по рішенню ізраїльського уряду, в 1949 року перенесли останки Теодора Герцля44, а 1964 року — останки Володимира Жаботинського. Гора Герцля стала місцем поховання державних лідерів, але в її північному схилі було закладено військове цвинтарі. У 1957 році інтерес до заходу від Гори Герцля закінчилося будівництво меморіального комплексу Яд ва-Шем, присвяченого пам’яті Катастрофи європейського єврейства (архітектор А. Элханани).

Наряду зі спорудженням будинків державного та громадського призначення до західної частини міста велость також інтенсивне житлове і промислове будівництво. Міські квартали і що прилягають до місту села, залишені арабськими жителями під час боїв, були значно розширено і упоряджені. Колишні арабські села Малха, Эйн-Керем, Дир-Ясин, квартали Мусрара, Абу-Тор, Катамон, і навіть Німецька колонія було заселено євреями, переважно репатріантами, прибулими у країну у роки. Для потреб швидко що розвивається туризму у місті було споруджено кілька великих готелів. Розширення міста йшло у напрямку, тут почалося будівництво нових кварталів: Кирьят-Йовель (1954) і Кирьят-Менахем (1958). У південно-західній частині міста виникло десять нових кварталів, які отримали загальну назва — Гонен.

В розділеному надвоє Єрусалимі відчуття напруженості стало звичної рисою життя. Уздовж демаркаційній лінії тяглися масивні бетонні стіни чи дротові загородження, у прикордонних укріпленнях по обидва боки постійно перебували збройні солдати. Раз у раз, часто це без будь-якого приводу, йорданські прикордонники відкривали зі стін Старого міста снайперський вогонь по жителям єврейського Єрусалима. Деколи це закінчувалося багатоденної перестрілкою. Втручання спостерігачів ООН, які перебували у Єрусалимі від часу перемир’я 1949 року, який завжди приносило позитивні результати. Попри значне будівництво і поступове зростання населення, до 1967 року Єрусалим залишався на периферії економічної й нерозривності культурної життя Ізраїлю. Це була пов’язана як її прикордонним становищем, і про те, що багато країн світу визнавали Єрусалим столицею Ізраїлю, а свої представництва розмістили у Тель-Авіві.

Список литературы

Для підготовки даної праці були використані матеріали із сайту internet.