Некоторые особливості регулювання зобов'язальних відносин по статутному праву Великого князівства Литовського

Некоторые особливості регулювання зобов’язальних відносин по статутному праву Великого князівства Литовського

Объектом дослідження, у роботі є питання регулювання зобов’язальних правовідносин по статутному праву Великого князівства Литовського. Мета роботи — виявлення найважливіших особливостей зобов’язальних правовідносин, підстав виникнення, зміни і припинення зобов’язань, відповідальності по обязательствам.

При дослідженні даних питань шляхом порівняльно-історичного методу автор постарався дати загальну характеристику інституту обов’язкового права статутного періоду, як і приділив увагу найважливішим і основним моментів регулювання зобов’язальних правовідносин, зокрема у питанні використання запозичених правових норм в феодальному законодавстві Великого князівства Литовского.

Результати дослідження може бути використані ролі лекційних матеріалів, посібники для студентов.

Робота впроваджена навчальний процес середньої школи № 42 р. Вітебська, с/ш № 3, № 7 р. Новополоцька, соціальній та навчальний процес кафедри теорії держави й права Полоцького державного университета.

ВВЕДЕНИЕ

По назві даної роботи зрозуміло, що зачіпаються основні історичні аспекти виникнення та розвитку зобов’язальних правовідносин у Білорусі за доби феодалізму. Сама ця епоха — величезний історичний пласт, що породив безліч цікавих процесів, явищ, що призвели зміну і подальшого вдосконаленню як способу життя суспільства, економічних, політичних відносин, до реформі у сфері права, регулюючої ці суспільні відносини. Тому дану галузь необхідно вивчити і осмислити, аби зрозуміти ті зміни і новації, які диктують умови сьогодення. Останні роки збільшився інтерес вітчизняних учених звернулися до історії над народом, у цьому числі історії права. >У цьому розпочалося і активне вивчення правових джерел білоруського права, зокрема джерел ранніх етапів його виникнення. Автор даної роботи, також вирішивши приєднатися до пошуку, піднімає метою охопити сферу зобов’язальних правовідносин феодального права повністю й цілком, а лише вибрав як об'єкт дослідження сферу регулювання зобов’язальних правовідносин в Великому князівстві Литовському (далі — ВкЛ) в статутный період. Причиною і те, що Статути ВкЛ 1529, 1566 і 1588 рр. виглядали тоді найновітніші і старанно розроблені збірники правових норм у Європі. Саме у цих правових документах знайшли відбиток ідеї гуманізму, досягнення гражданско-политической, філософської, правової думки. У цей час увагу білоруських мислителів і просвітителів зосереджувалася на проблемі нормативно-правового упорядкування громадянської життя, потребах законодавчої практики і його теоретичному обгрунтуванні. Саме пам’ятниках права відбито хід історичного поступу білоруського права від простих форм правових актів до складнішим, систематизованим, і характерні при цьому розвитку тенденції. Тому ми маємо можливості оцінити рівень розвитку національного права в історичному і сучасному контексті і порівняти його з правом інших країн і народів. Що ж до інституту зобов’язального права, то XVI столітті у цій галузі сталися корінні зміни у через відкликання розвитком товарообміну та соціально економічних відносин / 1, з. 238 /.

Изучению зобов’язального права феодального періоду Білорусі, у свого часу приділяли увагу такі вчені як І. Малиновський, У. Демченко, хоча раніше їх праці більше стосувалися відповідальності за злочину, ніж всієї сукупності зобов’язальних правовідносин загалом. Нині широковідомі роботи Т. І. Довнар у цій галузі права. Хоча слід відзначити, що досі пір комплексне вивчення даного інституту феодального громадянського права й не проводиться і це тема також не досить розроблено у плані історичного анализа.

Не досить вивчені історія та джерела зобов’язального права. У цьому слід відзначити, що цікавим з вивчення є запитання про використання запозичень у сфері договірних правовідносин досягнень римських правознавців, які широко використовують і застосовують у правових нормах, регулюючих зобов’язальні правовідносини навіть на етапі. Тим паче цікаво вивчити з урахуванням умов феодальної епохи й порівняти з сучасністю. А, щоб вивчення системи права було чимало глибокою й повноцінним, необхідне початку вивчити окремі її інститути. Для вивчення зобов’язальних відносин статутного періоду необхідно виявити найважливіші особливості та організаційні принципи регулювання, що він і спробує надалі сделать.

ВОЗНИКНОВЕНИЕ І РОЗВИТОК ЗОБОВ’ЯЗАЛЬНИХ ОТНОШЕНИЙВ БЕЛАРУСИ:

ОБЩАЯ ХАРАКТЕРИСТИКА І ОСНОВНІ ПОНЯТИЯ.

На початковій стадії своєї появи зобов’язальні правовідносини особливо відрізнялися від майнових. Відмінність права на дію від права на річ тим менш усвідомлюється, ніж менш існує конкретне уявлення про свободу особи і в багатьох людей відсутня майнове забезпечення. Тому зобов’язальні правовідносини виникли значно пізніше майнових. І це було зумовлено передусім наявністю патріархального укладу, відсутністю торгівлі або слабким її розвитком. Обмежений коло благ, необхідні задоволення незначних потреб первісного суспільства, здобувався не шляхом обміну, і з допомогою обробки землі. Та поступово з недостатнім розвитком торгового обміну, з одночасним посиленням майнові права й під час еволюції цивільних правовідносин з’являються і розвиваються зобов’язальні правовідносини. У статутах ВкЛ такого роду правовідносини відбито у ролі окремого інституту громадянського права.

Характеризуя поняттєвий апарат зобов’язального права, стоїть отметить, что під зобов’язаннями (з договору ЄС і правопорушення) розуміються такі юридичні відносини, з яких витікає право однієї особи визначені дії іншої особи /2, с.371/. Цю ухвалу стисле, але представляється досить точним. Практично таку ж визначення зобов’язань з невеликими уточненнями дано в год. 1 ст. 268 Цивільного Кодексу Республіки Білорусь у (ДК РБ).

Возвращаясь до статутному періоду, слід зазначити що на відміну від майнових правовідносин, у яких праву активного суб'єкта відповідає обов’язок всіх у загальному сенсі громадян без конкретного визначення учасників правовідносин, в зобов’язальних правовідносинах встановлюється повна визначеність осіб, що у них. Ці відносини існує лише між відомими особами та не стосуються інших. Суб'єкти зобов’язальних правовідносин мають якісь назви. Активний суб'єкт називається «верником» чи кредитором, т. до. він старанності пасивного суб'єкта, званого боржником, т. до. останній повинен виконати покладену нею обов’язок. Слід зазначити, що ці терміни вживаються стосовно договірних зобов’язаннях. У певних договорах суб'єктам зобов’язальних правовідносин присвоюються інші специфічні назви: продавець, покупець, наймач тощо. Найчастіше одному боржникові відповідає один кредитор. Проте можливі були й випадки, коли активних і пасивних суб'єктів була більш двох. Це можна говорити про ще класичному римському праві, де також були прості випадки зобов’язальних правовідносин — один кредитор (reus stipulandi) і тільки боржник (reus promittendi), і навіть зобов’язальні правовідносини складніші за кількістю учасників: з кількома кредиторами і боржниками. До речі, що така відносини регулюються ст. 289 ДК РБ.

В основі системи білоруського феодального права лежало його поділ на приватне і публічне. У цьому порушення приватного права волочило у себе зобов’язальні правовідносини, виникнення, дію і припинення яких регулювалися нормами зобов’язального права.

Объектом зобов’язальних правовідносин було дію, яке на той водночас становила і змістом зобов’язання. Це могло виявлятися в передачі однією особою певної речі у власність або вирішенні одного особи користуватися річчю іншого (майновий оренду), чи здійсненні одним обличчям особистих послуг користь іншої особи тощо. Цікаво, що у римському праві поняття змісту зобов’язання та її об'єкта поділялися. Під об'єктом, порузумівались, наприклад, гроші, послуги, робота, тобто, то, на що поширювалося зобов’язання. Дії, які були об'єкт зобов’язальних правовідносин по статутному праву ВкЛ, були одноразовими (передача придбаної речі), багаторазовими (постачання дров опалювання житла), тривалими (зберігання чужій речі). Для виникнення зобов’язальних відносин потрібен був юридичний факт, із настанням якого закон пов’язував також наступ певних наслідків /4, с. 100 /. Зведені в певні групи, такі факти називаються джерелами виникнення зобов’язань. Римське право знало кілька таких джерел: договір, хіба що договір, правопорушення, хіба що правопорушення всі інші факти, які підходили до жодної із зазначених категорій. /5, кн 44. т. 7, фр. 1 /. Законодавець ж феодальної Білорусі ухилився від перерахування джерел. Аналізуючи норми Статутов ВкЛ, можна назвати дві основні джерела: договір і правопорушення, хоча мали місце та інші факти, >здатні стати джерелами виникнення зобов’язань, наприклад, безпідставне збагачення. Можна відзначити, у цьому плані сучасний законодавець солідарний із нормами статутного права, й інші джерела є основними сьогодні. Зокрема, відображено в п. 2 ст. 228 сучасного ДК РБ.

В феодальному білоруському законодавстві особливу увагу приділялося нормам, регулюючим процедуру ув’язнення й виконання зобов’язань. У статутном законодавстві регламентувалися форма і Порядок здійснення угод, терміни позовної давності, способи забезпечення виконання зобов’язань, порядок здійснення стягнень за невиконання зобов’язань та таке інше. Зобов’язальні відносини вважалися дійсними тоді, коли їх було відповідним чином оформлені. Зрозуміло, усна форма укладання угоди поступово поступається місце точнішою і формальної письмовій, що у своє чергу служила однією з способів забезпечення зобов’язань. Письмова форма угоди стає переважної з XVI в. Особливої оформлення вимагали операції з землею. Законом передбачалося їх нотаріальне запевнення і реєстрація в нотаріальних книгах. / 1, з. 238 /.

В ролі коштів забезпечення зобов’язань виступали задаток і неустойка. Завдатком, що мав в народному побут велике значення, була виплата частини грошової цифру час укладання договору у виконанні зобов’язання. І в разі задаток набував подвійне значення: як засіб забезпечення виконання зобов’язань та час укладання договора.

Неустойка ж являла собою додавання до основного зобов’язанню додаткового умови виплати боржником певної суми у разі неналежного виконання чи невиконання. Неустойка застосовувалася переважно торговцями при поставці товарів, і навіть при договорі підряду тощо / 4, з. 104/.

Средствами забезпечення зобов’язань були такі ж заставу та поручництво. Проте, в статутах не згадується у тому, було поручництво повним чи неповним, простим чи терміновим як регламентації відносин між «верником» і поручителем, поручителем і верником.

Обеспечению виконання зобов’язань служила ще й зарука, яка являла собою особливий вид неустойки, яку встановлював суд із єдиною метою належного виконання судового постанови про майбутнє запровадження володарем нерухомим майном. Зарука по статутному праву — певну суму грошей, розмір який мав відповідати «важливості тое промови, про што йде» / 6, р. IV, ст. 74 / .

Действие зобов’язань припинялося виконанням чи закінченням встановленого сторонами терміну позовної давності, а окремих випадках смертю сторін чи неможливістю виконання. Всі ці випадки мали місце й у римському законодавстві і тому закріпив Дигестах Юстініана, але відзначити, що смерть кредитора чи боржника не припиняла зобов’язальних правовідносин, бо їх місце займали спадкоємці, які, як й у римському праві, вважалися універсальними приймачами / 7, таб. V, арт. 9-а, 9б /. Річ у тім, що у вона найчастіше зміст зобов’язань настільки малий пов’язані з індивідуальністю суб'єкта, що ні з’являється ніяких перешкод переходу правий і обов’язків до спадкоємцям. Але це загальне правило мало винятку за таких обставин, тісно що з особистістю верника чи боржника (наприклад, угоди про особистих діях, оренду послуг).

На припинення зобов’язань впливала давність. В усіх трьох статутах ВкЛ є вказівку те що, у разі, якщо протягом певного проміжку часу (10 років) з моменту можливості вимоги верником (кредитором) виконання зобов’язання, воно було виконано право вимоги був пред’явлено до стягненню, тоді зобов’язання припинялися. Крім цієї спільної терміну були й інші, коротші, припинення деяких зобов’язань, заснованих на виключно договорі чи правопорушення /4, з. 105 /.

Что саме стосується відповідальності за зобов’язаннями, то XVXVI вв. она була ще суворо індивідуальної. І попри те, що відповідно до статутному законодавству кожен відповідав саму себе /6, р. I, ст. 18 /, в обязательственном праві ще присутній ідея солідарності. Законом передбачалася відповідальність членів сім'ї: дружини, чоловіка, батьків, дітей / 6, р. VII, ст. 18 /. Така сама солідарна відповідальність розповсюджувалася і на феодала щодо боргу, зробленого залежатиме від нього людиною. Відповідно, і другий ніс відповідальність за свого господаря. Вочевидь, метою переходу у спадок боргових зобов’язань було збереження самого зобов’язання і розбазарювання майна кредитора. Треба сказати ця ідея була досить прогресивна, оскільки відповідала основним напрямам розвитку феодального білоруського права. Але досягалася вона застарілими засобами, так званої «старовиною», тобто солидаризмом сім'ї, який виступав суб'єктом права. Проте слід зазначити, що такий відповідальності була не кревна солідарність, а в дедалі більшому ступеня сімейне имущество Закон допускає випадки переходу прав за зобов’язаннями до іншого особі, наприклад, на ділі про заставах і боргах / 6, р. VII, ст. 15 /. Передача кредиторам своїх прав іншому особі здійснювалася досить вільно, бо створювала нового обязательства.

Статутное законодавство також закріплювало вступ до зобов’язальні правовідносини третіх осіб, які цілком заміняли дійсних учасників правовідносин. Обличчя, прийняло він повне право й обов’язки суб'єкта правовідносин, називалося «заступцем». Про дійсному ж учасника правовідносин, якого замінював «заступец», далі щось говориться, швидше за все, адже місці виступали майнові й інші інтереси. Цікаво, що аналогічно ця ситуація регулювалася в римському праві. У Дигестах, наприклад, немає згадувань у тому, що зобов’язання повинні бути виконані лише боржником. Зобов’язання може бути виконано будь-яким обличчям / 5, кн. 3, титул 5, фр-т 38 /. Крім цього, і платити потрібно було кредитору або тому, кому він вкаже, або опікунові, повіреному, наступникові / 5, кн. 46, т. 3, фр-т. 49 /. У цьому сенсі законодавець ВкЛ піддає меншою конкретизації коло осіб, що потенційно можуть в ролі «заступца». Можливе також йшлося про опікуни, батьки та др.

В той час виділялися долевые і солідарні зобов’язання. Якщо кожен боржник мав виконати уся дія, що становить зміст зобов’язання, чи пізно кожен кредитор мав права вимагати від боржника виконання всього дії, то такі зобов’язання були солідарними (саме цей терміна почав вживатися значно пізніше) / 6, р. VII, ст. 251 /. Солідарність виходила з угоді (договорі, заповіті) чи постанові закону. Що ж до пайових зобов’язань, то цьому випадку боржник мав би виконати частина домовленості і верник (кредитор) мав права від кожної боржника вимагати лише виконання частини умовного дії. Статут 1588 р. прямо наказував, що за зобов’язаннями, що виникли з урахуванням одного «аркуша», кожен із учасників виконував свій шматок зобов’язання і відповідав перед верником її виконання /6, р. VII, ст. 25 /.

Также в феодальному законодавстві передбачався нерівний обсяг правомочий суб'єктів зобов’язальних правовідносин. Наприклад, феодально-зависимый людина у відсутності права без згоди свого господаря укладати угоди про землі, доручатися за когось за зобов’язаннями понад певної суми тощо. У період феодалізму вважалися незаконними як операції з >невільними людьми, але і прийняття у відношенні їх будь-яких зобов’язань. Закон забороняв заповідати у тому користь майно, крім випадків заздалегідь оформленої своїм «полоненику» і «челядину домовику» вільної /6, р. VIII, ст. 8/. Визнавалося законним поневолювання вільної людини у зв’язку з взятих ним він зобов’язаннями, однак цьому разі вимагалося письмове оформлення такого зобов’язання /6, р. VII, ст. 8/.

Такова загальна картина регулювання зобов’язальних відносин по статутному праву феодальної Білорусі. Підхід законодавців на той час регулювання питань виникнення зобов’язальних відносин, джерел виникнення та способів забезпечення зобов’язань, виникнення, виконання й припинення зобов’язань, суб'єктів та зобов’язальних правовідносин, що є основними у вибраній автором тематиці і буде розглянуті далі вже конкретніше у тому зв’язки Польщі з особливостями регулювання зобов’язальних відносин по статутному праву ВкЛ, зокрема, зобов’язань з договору ЄС і правопорушення, і навіть відповідальності за цими обязательствам.

2. ЗОБОВ’ЯЗАННЯ ІЗ ДОГОВОРА

Необходимо розпочати колись усе з те, що договір здебільшого направили на встановлення зобов’язальних відносин, простіше, договір і зобов’язання перебувають у такий взаємозв'язку, як причину та досудове слідство. У разі на той час поняття цивільних правий і обов’язків конкретно був визначено, тому йдеться про юридичні правовідносинах загалом сенсі. Договір є виглядом угоди, але сфера договору виходить поза межі зобов’язальних правовідносин, як і й інвестиційні зобов’язання своєю чергою може мати основу своєї не договір, а, наприклад, правопорушення, чи безпідставне збагачення. Закономірністю і те, які ускладнення економічних відносин збільшується кількість видів договорів. У статутном законодавстві немає чіткої класифікації договорів, зазначається лише окремі їх види: договори купівлі-продажу, дарування, міни, поклажі, позики, підряду, особистого та майнового наймання та ін. Майже всі ці види договорів мали місце ще римському право і сьогодні регулюються нормами громадянського законодавства /3, р. IV/.

Если говорити про особливості договірних відносин, можна зауважити певну невизначеність кордонів між схожими їх видами, особливо стосовно предмета зобов’язань та умов його виконання. Найяскравіший приклад — договір купівлі-продажу, який часом нагадував договір міни у вигляді те, що при практичному його здійсненні боку могли доповнювати передані речі іншими речами (одягом, кінської збруєю), а договір позики часто нагадував отримання грошового позики шляхом застави. Таке явище пояснювалося наявністю традиціоналізму і натуралізації у характері товарних відносин, і навіть недостатньою розробкою юридичної техніки. У цьому плані Статут 1588 р. вже у більшою мірою свідчить про формалізації та набуттям більшої диференціації договірних правовідносин. Але також було пов’язані з удосконаленням економічних відносин. Наприклад, повноцінний договір купівлі-продажу з’явився тільки з запровадженням грошового товарооборота.

Объектом купівлі-продажу було рухоме і нерухомого майна. Законодавством XVI століття було закріплено певні правила придбання і відчуження. У частковості, Статут 1588 р. закріплював вимоги до форми договору, вимагав нотаріального запевняння купівлі-продажу нерухомого майна, а купівля-продаж рухомого майна (передусім свійських тварин та інших «промов») повинна була ввозяться присутності свідків і реєструватися у спеціальних «врядовых книгах» /6, р XI, ст. 8/. Виникнення спору щодо майна волочило заборона розпорядження їм досі вирішення спору /6, р. IV, ст. 73/.

Как вже зазначалося, тим часом для зобов’язальних відносин є характерною змішання різних видів зобов’язань. І тут доречне знову згадати про договори купівлі-продажу, міни і дарування. У Статуте 1588 р. за договором купівлі-продажу називаються договори міни і дарування, причому без особливих згадувань про їх відмінності та особливостях зобов’язань. Наприклад, в ст. 50 р. III говориться тільки те, що процедурі підписання договору міни пред’являються самі вимоги, як і договору купівлі-продажу. Особливість — у разі міни шляхетських маєтків на великокнязівські була потрібна виїзд комісарів цього разу місце перебування землеволодінь з метою забезпечення «рівною і зупольной» міни. Договір підтверджувався великокняжеским листом /6, р. III, ст. 50/.

А ось договору дарування статутное законодавство приділяє взагалі обмаль уваги. У це пояснювалося тим, що це договір був відомий здавна і він досить врегульоване звичайним правом.

. Взагалі цікаво, що договір дарування був санкціонований ще Кодексом Юстініана як одне із видів обміну дарами, також відбилася в візантійському середньовічному законодавстві. У такій значенні його присутність відчуваєш й у Эклоге, наприклад. У на відміну від феодального права ВкЛ, де договір дарування часто здійснювався під виглядом договору міни, у «класичному римському праві договір дарування противопоставлялся і відрізнявся від договору продажу-купівлі, міни чи позики.

Что саме стосується договору позики, цей вид договірних відносин був дуже поширений. Договір цей був у усній формі у разі позики зерна, меду й інші подібного. Але був договір і грошової позики. І Статут 1529 р. встановлював вимоги письмовій форми договору при позиці у сумі «виший десяти коп» /7, р. X, ст.3/. У зворотному разі займодатель втрачав свої гроші, оскільки угода визнавали нечинною. А Статут 1588 р. нарівні з необхідністю письмового оформлення вимагав особистої підписи й печатки на документі боржника і підписів щонайменше трьох шляхтичів. У статтях 6, 7 розділу VI Статуту 1588 р. вказувалося, що оформлений подібним чином договір вважався дійсним і «без зезнанья урядового». Тільки за відповідному оформленні договору закон дозволяв стягнення боргу. Суперечки при боргових зобов’язання розглядалися у суді. Статут 1588 р. встановлював терміни виконання судових розпоряджень про боргових зобов’язаннях у залежність від суми боргу: від 2 до 24 тижнів /6, р. IV, ст. 84/.

Особенностью боргових зобов’язань було те, що до Статуту 1588 р. договори позики не мали терміну позовної давності, тому стягувати борг обличчя могло у будь-якій момент, але основі належним чином оформленого договору. Причому вимагати борг можна було тільки з боржника, але й його спадкоємців /6, р. VII, ст. 12; р. IV, ст. 9/. Передбачалася та «особиста відповідальність по борговим зобов’язанням — у разі неплатоспроможності боржника. Такі відповідальність вважалася додаткової до відповідальності майнової і можна було встановлений лише у судовому порядке.

Еще одним виглядом договорів, заслуговує на увагу, є договір найму майна. Орендне угоду використовувалося при найманні нерухомого майна. Особистий оренду людини «вольнага паходжання» регулювався статтею 8 розділу VII Статуту 1588 р., в якому висувалися вимоги письмового оформлення договору ЄС і підписів трьох заслуговують довіри шляхтичів. Особистий оренду, як договір з використанню праці міг виражатися у вигляді домашніх, ремісничих, землеробських та інших робіт та надання послуг. >Договір домашніх послугах зазвичай підтверджувався щороку. Поступово під час укладання договору особистого найму вводилося в практику пред’явлення свідоцтва (свого роду рекомендації) від попереднього хазяїна /4, з. 114/.

Кроме вже розглянутих вище найпоширеніших договорів Статут 1588 р. містить вимогами з відповідному оформленню та інших видів договірних зобов’язань: підряду, оказывания різних видів послуг та інших. Але найчастіше, не характеризуючи загалом договірних відносин, не нагадуючи про умови виконання, статутные норми просто їх називають: «про поруку якую», «обовязки добровільні на виплату суми пенезей», «хаступованье в суду», або тільки: «хто кому давши на собі запис», чи, перераховуючи деякі зобов’язання, доповнює: «по иншые різні мови і напади». Отличительно, те, що регламентуючи більшою чи меншою мірою договірні стосунки або просто іменуючи їхні, Статут 1588 р. вимагає головного — належного оформлення договорів.

Отличительной особливістю договору поклажі було, очевидно: він здавна розглядався як приятельська послуга. У межах статутного законодавства даний договір вимагав відповідного оформлення і покладав на поклажедержателя обов’язок нести відповідальність за довірена йому майно. Основну вимогу — належне збереження майна, і повернення речей у вигляді, де вони були передані за зберігання, — усе це загальні вимоги, що характеризують договір поклажі як такої. Ніяких яскравих особливостей цього договору проти римським класичним правом виділити неможливо. Тут також встановлювалася відповідальність у разі заподіяння шкоди речам, узятим на зберігання, чи його втрати. Поклажедержатель не ніс відповідальності за випадкової загибелі речі. У цьому речі власника, які було вкрадено чи, наприклад, згоріли разом із речами поклажедержателя, потрапляють під умови випадкової втрати. Поклажедержатель у разі присягою мав би засвідчити, що він ці «промови» ні з «корыстия і ку пожитку своєму ничого не обернув». У разі ж втрати чи пошкодження лише речей, переданих для зберігання, при збереженні речей поклажедержателя, останній мав ці речі повернути чи них сплатити /4, з. 113 /. Ризик випадкової загибелі лежав поклажедержателе і тому випадку, якщо речі власника зберігалися під замком окремо від речей поклажедержателя, а останній користувався ними, чи переніс деінде. Такі зобов’язання регулювалися ст. 30 розділу VII Статуту 1588 г.

Таким чином, в статутном законодавстві багато уваги приділялася регулювання договірних правовідносин. Виділялися окремі види договорів: купівлі-продажу, позики, найму послуг і розбазарювання майна, міни, дарування, поклажі тощо. Регламентувалися правничий та обов’язки сторін, форми укладання угод, підстави визнання угод недійсними, і навіть підстави відповідальності за зобов’язаннями з договорів. Слід зазначити досить значну розробленість питань регулювання зобов’язань з договору, і навіть їх схожість із нормами класичного римського права, у якому старанно було розроблено систему договірних зобов’язань, сформульований певний поняттєвий апарат, і основні засади регулювання договірних правовідносин, чимало з яких застосовуються і з цей день.

3. ЗОБОВ’ЯЗАННЯ ІЗ ПРАВОНАРУШЕНИЯ.

Как зазначалось, джерелом виникнення зобов’язань були як угоди, а й правопорушення. Тому надалі йдеться про видах правопорушень, умовах наступу відповідальності з правопорушень і його видах. Хочу відзначити, що у феодальному праві поняття цивільно-правової кримінальної відповідальності були ще розділені, чітких меж з-поміж них неочерчивались. Як забороненого дії громадянське правопорушення прирівнювалося до карному злочину, т.к. і те, й те могло виявлятися у вчиненні забороненого дії чи недобросовісності виконання зобов’язань /4, з. 115/.

В феодальному законодавстві встановлюється загальний принцип, за яким всяка втрата майна чи заподіяння комусь шкоди давали право вимагати плату. Спільним всім правопорушень було те, що винний у вчиненні якогось злочини, або проступку мав би сплатити весь завдані збитки. Разом про те всякий винний мав сплатити шкода, заподіяний його дією чи необачністю, навіть коли вони не виглядали злочини, або проступку, що тільки був доведено, що він був примушений до цього вимогою закону чи збігом непередбачених обставин /4, з. 117/. Тобто тому випадку діє принцип провини порушника, і відповідальності вважалася винність того особи, яке зашкодило цей вред.

Как правило, кожен відповідав саму себе, проте вони і виключення від цього правила. У окремих випадках встановлювалася відповідальність одних осіб за інших: відповідальність батьків і опікунів за шкода, заподіяний неповнолітніми і божевільними, яку говорилося раніше; відповідальність господарів за своїх слуг.

Также, як правило, кожен відповідав за шкода заподіяний своїми тваринами, якщо саме це був викликано діями самого потерпілого. Такі зобов’язанням в статуте 1588 р. присвячувалася окрема стаття. Причому чітко не вказувалося, у яких цей шкода міг виражатися: у позбавленні чи життя, заподіянні шкоди здоров’ю чи, то, можливо, майну, вимагалося тільки від власника цієї тварини «пса чи бидла» компенсувати завдані збитки. Було невеличке уточнення у тому, у разі, якщо тварина людини «образило» (покалічило), вона має бути видано потерпілому /6, р. XIII, ст. 14/. Цікаво, що у Законах XII таблиць згадується про що така зобов’язання з правопорушень, де також потрібен було видати потерпілому тварина чи компенсувати завдані збитки /8, таб. XIII, ст. 6/.

Особые правила відповідно до статутному законодавству встановлювати у разі пошкодження чи потрави полів і лук. Потерпілий мав права сам затримувати у своїх земельні володіння чуже тварина й пред’являти претензії його власника. У разі недосягнення з-поміж них угоди вимагати покриття заподіяної шкоди можна був у в судовому порядку /6, р. XIII, ст. 2/.

И у вищеописаному разі, і у будь-якому іншому обсяг відповідальності була пов’язана й не так з виною, як із розміром заподіяного. Обов’язок довести наявність шкоди лежала на потерпілому /4, з. 116/. Він також мав довести сам собою факт скоєння правопорушення, і навіть вже у сучасному розумінні так звану причинно-наслідковий зв’язок між досконалим правопорушенням і понесеним збитком. Доводити провину правопорушника також мав потерпілий. Судове розгляд починалося виходячи з подання позову із боку потерпілого чи, у випадках, його опекунов.

В відмінність від попередніх склепінь законодавства Статут 1588 р. вже відрізняє дії, скоєні зумисне і з необережності. Наприклад, в ст. 17 розділу X вказується визволення з відповідальності людину, який «неопартностью свою чи із якое інше пригоды пожежа пустив». Та заодно вимагалося принесення присяги у тому, що справді учинение пожежі було цілком не зумисне. У разі, якщо доведуть, що лісової пожежа стався «умыльне із вазни один проти іншому», судом призначалася виплата компенсації за заподіяну шкоду /6, р. X, ст. 17/. А статтею 18 цього ж десятого розділу Статуту 1588 р. встановлювалася кваліфікована смертна страту за умисний підпал міст та описи будинків — «маеть быти сам вогнем спалень», а заподіяну шкоду компенсувався майном злочинця. Це ж в відношенні санкцій за вказане злочин знаходимо й у Законах XII таблиць /8, табл. VIII, ст. 10/.

Охраняя права власника, Статутное законодавство часом регламентує виникнення зобов’язань виходячи з заподіяння шкоди, особливо стосовно об'єктів сільськогосподарського виробництва. У порівняні з попередніми Статутами, в Статуте 1588 р. отримали значного розвитку норми, регулюючі дані зобов’язання. Проте єдина норма, загальна, щодо умов і підстав виникнення зобов’язань, видів тварин і розмірів відповідальності, так і не усталилася. Залежність відповідальності від об'єкта, якого було заподіяно збитки, виділяється у різних нормах. Отже, ми маємо справу з конкретними випадками зобов’язальних правовідносин, виникаючих виходячи з заподіяння шкоди: ушкодження чужого соколиного чи лебединого гнізда, ловля чужих птахів /6, р. X, ст. 8/; ушкодження або винищення чужих пристосувань, ловля птахів у тих пристосуваннях /6, р. X, ст. 11, 12/; ушкодження, крадіжка чужих вуликів, плодів /6, р. X, ст. 14/; потрава на чужих полях /6, р. XIII, ст. 2/ та інших. Зазвичай санкції таких статей регламентували покриття заподіяного, хоча іноді йшлося й про додатковому штраф. У римському класичному праві в зазначених випадках щодо санкцій перевагу теж віддавалася штрафу чи покриттю заподіяного, але випадки й незвичні покарання смертю, наприклад, за потраву полів /8, табл. VIII, ст. 9/. Статутное законодавство у тому сенсі більш гуманно до правопорушникові, але ще чимало дуже багато казуальних норм при все більшому удосконаленні правової системи трохи бентежить, це все легко пояснюється характером історичних умов і ще неотпавшей необхідністю в що така нормах. Статути, регламентуючи санкції за заподіяння шкоди, юридично закріплюють вартість різних речей. Особливо докладно ціну рухомого і нерухомого майна каже Статут 1588 р. У його нормах встановлювалася вартість домашнього худоби, птахів, собак, речей домашнього вжитку, продуктів харчування навіть лісових звірів /6, розділ XIII/, регламентувалися розцінки земельних ділянок при напрямі стягнень на майно боржника /6, р. IV, ст. 98/ тощо. З часом вартість речей збільшується, одночасно й зростають розміри штрафних санкцій за заподіяння шкоди, з’являються нові становища, статті. Вперше, порівняно з попереднім законодавством, в Статуте 1588 р. було визначено вартість, наприклад, дерева відповідно його породі і господарському призначенню, вартість низки домашніх речей. І слід зазначити, це надзвичайно допомагало суддям при визначенні заходи відповідальності, зокрема, розміру виплат за заподіяння шкоди /6, р. XIII, ст. 10, 11/.

Что саме стосується злочинів проти особистості (особливо вбивства), всі вони вабили у себе виникнення зобов’язальних правовідносин. Обличчя, винна у позбавленні життя, заподіянні шкоди здоров’ю, образі честі й гідності іншої особи, мусила при цьому заплатити. Наприклад, передбачалася виплата компенсацій скоєння злочинів проти здоров’я та перемоги честі жінки. У основі майнової відповідальності за цей злочин основу була думка, що матеріальна забезпеченість жінки залежала більшою мірою від заміжжя, а тінь їхньому репутації від скоєння наруги над нею, викрадення й інші подібного, значно заважає вдалому заміжжя /4, з. 116/. І треба відзначити, що з на той час це було досить актуально. Стаття 1 розділу XII Статуту 1588 р. встановлювала, що з убивстві шляхтичем вільного людини, шляхтич після доведення його провини, (що в умовах на практиці здійснити було складно), крім виплати головщизны повинен бути покараний смертю. При убивстві вільного, «простага чалавека», вільним — той самий /6, р. XII, ст. 2/. З іншого боку, закон давав перелік розмірів головщизны щодо різноманітних груп населення. Отже, вже про кримінальної відповідальності. Це ж й у випадках регламентації штрафний санкції за навмисне ушкодження чужого майна — законодавець конкретно ніде свідчить про кримінальної відповідальності, але в разі вказує, що цю кримінальну покарання, доповнюючи: «за насильство» /6, р. X, ст. 15/.

Уголовные санкції правових норм, які регламентують майнові злочину, поєднувалися з обов’язком для злочинця покрити заподіяну шкоду («шкоду оправити»). По смисловому змісту норм Статуту 1588 р. розумінням, що кримінальним діянням вважається полювання в чужих володіннях. У разі крім кримінальної санкції - «гвалту заплатити дванадцать рублів грошай» — передбачається покриття шкоди за вбивство тварин по встановленої законом ціні /6, р. X, ст. 18/. Аналогічно, тобто. як кримінальних злочинів, трактуються та інші правопорушення, які у час розглядаються як зобов’язань з заподіяння шкоди, заснованих на виключно цивільному правопорушення: посів і валовий збір врожаю у чужій землі /6, р. IX, ст. 22/, ушкодження кордону чужих володінь /6, р. IX, ст. 19/, затоплення чужих сіножатей /6, р. IX, ст. 20/ тощо. Вважаючи такі дії насильством і встановлюючи них кримінальної відповідальності, метою котрої часто служило попередження, законодавство одночасно вимагає покриття заподіяного або повернення у початковий стан. Яскравий приклад — за ушкодження кордонів чужих володінь потрібно «межі і межы по-первому направити» /6, р. IX, ст. 18/. Але цьому якраз нічого ані слова про випадковості таких правопорушень. Найімовірніше, при неумышленном дії наступала не кримінальна, а цивільно-правова ответственность.

Подводя підсумок характеристиці зобов’язань з правопорушень, слід зазначити, що основна їх особливість — ще конкретно не закріплене юридично, але вже настав фактично існуюче розмежування за змістом ніякого кримінального злочину і цивільно-правового правопорушення. Але оскільки чіткої кордону не встановлювалося, а схожі правопорушення вабили різні заходи відповідальності, то існувала необхідність законодавчо закріплювати конкретні види відповідальності скоєння конкретних правопорушень. І це, як вже зазначалося раніше, значно полегшувало роботу суддям, і аж ніяк сприяло розширенню сфери громадських відносин, регульованих нормами феодального білоруського права.

ЗАКЛЮЧЕНИЕ

В висновок хотілося б зробити деякі висновки з усього вищевикладеного отже підбити підсумки виконану роботу.

Как вже зазначалося раніше, історія білоруського права багата за змістом і має характерні нею риси й особливо, але, на жаль, донедавна часу недостатньо розроблялася і вивчалася у плані. Однією з головних цього була проблема джерел права: їх недостатня на сьогодні исследованность, труднощі, які під час аналізі правових норм, які обов’язково потрібно розглядати в історичному контексті. Звідси і чималі прогалини у історії права, а нашому випадку права обязательственного.

Развитие права феодальної Білорусі відбувалося під впливом соціально-економічних, політичних, культурних процесів і явищ. Саме під впливом цих внутрішні чинники відбувається поступове пристосування феодального права до нестабільних умов життя, розвитку передусім економічних відносин. Початковий звичайне право, існуючий у різних окремих білоруських государствах-княжествах (Полоцьком, Мінськом, Турово — Пинском та інших.) поступово змінюється правом загальнодержавним, єдиним по всій території держави. Це сталося ході на основі згуртування білоруських земель під прапором Великого князівства Литовського сприяло позбавлення від партикуляризму в право і поступового створення єдиної, стрункої системи права. У цій зв’язку по-перше, можна назвати на вирішальній ролі у виникненні та подальший розвиток інституту зобов’язального права, процесу узагальнення і переробки звичайного права окремих білоруських земель, але в другому етапі - узагальнення власного правового досвіду, обліку результатів судебно-административной практики держави й правового досвід інших країн. Це реально позначилося змісті основних пам’яток білоруського феодального права — Статутах Великого князівства Литовського 1529, 1566 і 1588 рр. Після прийняття Статуту 1529 р., основу становили норми звичайного права, спостерігається тенденція до приведення, якщо можна сказати, всього права до спільного знаменника, до загальності і пріоритету писаного закону. У Статуте 1566 р. вже простежуються нові принципи систематизації права, служили зразком кодифікації законодавства інших держав. І, нарешті, нове розуміння права, науковий підхід до формування загальнодержавного права послужили основою створення Статуту 1588 р. У цей час активно вивчається право західно-європейських держав, а римське класичне право особливо. за рахунок запозичення і рецепції права інших держав ліквідовувалися багато прогалини у праві. Отже, виходило, що чимало норми іноземного права увійшли до склад білоруського феодального права, і зобов’язального права зокрема, і послужили свого роду джерелами деяких правових норм нашої держави. Приміром, великий вплив римського класичного права у сфері регулювання договірних відносин по статутному праву Великого князівства Литовського. Завдяки праці римських юристів вже у епоху феодалізму були визначено засадничі поняття і категорії у цій галузі феодального права. І хоча не можна забувати тому, що, ясна річ, самі договірні відносини, різновиду договорів було вироблено життєвими умовами, економічними, історичними тощо., але завдяки досягненням римського приватного права наноелектроніка регулювання зобов’язальних відносин отримала достатню систематизацію і упорядкованість. Отже, роль іноземного права була радше допоміжної, запозичення були великі й запозичені норми пристосовувалися до вимог історичних умов у той час. Необхідно як і відзначити, що навіть коли щось і заимствовалось, то зрозуміло, це має бути щось, здатне в достатній мірі ліквідувати ті проблеми, що існували тоді в білоруському законодавстві. Приміром, в відношенні тих самих договірних зобов’язань — норми Російської Правди, наприклад, у сфері регулювання зобов’язань з договорів, на думку професора З. У. Юшкова, відрізнялися меншою розробленістю проти візантійськими пам’ятниками права (Еклога, Прохирон, Эпаногога), що були прямими спадкоємцями досягнень римського класичного права. «Закон російський, — вважає З. У. Юшков, що тоді противополагался грецькому, візантійським праву…». А далі робить висновок у тому, що навіть коли якась аналогія між нормами права сусідніх народів (наприклад, ВкЛ) і простежується, це швидше за все пояснюється подібністю суспільно-економічного ладу Русі сусідніх країн. І як на мене, що цю позицію обгрунтована, бо в сьогодні складно точно визначити чи є та чи інша норма прямо запозиченою з римського права чи правових джерел інших країнах, чи це свідчення однаковості державного розвитку чи правового мислення законодателя.

Что саме стосується безпосередньо зобов’язальних відносин, то характерною рисою феодального законодавства Великого князівства Литовського було те, що існувала тенденція розширення індивідуальних правомочий суб'єктів правовідносин, особливо це стосувалося шляхетського стану. Норми феодального права власності, які прикріплювали безліч правомочий однією і хоча б об'єкт, об'єднували іноді у тому ж понятті власності майнові правничий та зобов’язальні вимоги. Тепер статутные норми охороняли право власності не тільки через санкції за майнові злочину, а й через відшкодування шкоди за ушкодження чужого имущества.

В кінці XVI століття найактивніше отримали заставні і зобов’язальні правовідносини. Запорука маєтків і земель (зокрема і введення державних) був джерелом отримання грошей. До кредитору, зазвичай, переходили повне право на землеволодіння разом із залежними людьми, й інші права міг передати іншій юридичній особі, що призводило включенню нерухомості до товарообігу. Цьому процесу значною мірою сприяло розвиток таких видів договірних зобов’язань, як купівля-продаж, міна, дарування, оренду, поспіль, займ, оренда. Формальною боці таких відносин приділяється дедалі більше уваги, а як і велике значення надається умовам операцій та їх законності, видам відповідальності держави і правомочиям сторон.

Отже, активізація товарно-грошових відносин, проведення економічних реформування і пристосування зобов’язальних ставлення людини-спеціаліста до цих процесів зумовили розвитку інституту зобов’язального права за доби феодалізму і сприяли подальшій систематизації і вдосконаленню.

Список литературы

1. Юхо Я. А. Гiсторыя дзяржавы і права Беларуci: Вучэбн. дапам. — У 2 год. И.1., Мн.: РIВШ БДУ, 2000 — 325с.

2. Шершеневич Р. Ф. Підручник російського громадянського права. Казань, 1905.

3. Цивільний кодекс Республіки Білорусь у. — Мн.: Амалфея, 2001 — 608с.

4. Доунар Т. I. Развiцце асноуных iнстытутау грамадзянскага і крымiнальнага права Беларусi у XV-XVI стст. — Мн.: «Протилен», 2000 — 224с.

5. Дигесты Юстініана. — Космач У. А. Історія держави й права розвинених країн. У три год. Ч. 1. Давні цивілізації: Учеб. посібник для вузів. — Мн.: Беларуская навука, 2000 — 744с.

6. Статут Вялiкага княства Лiтоускага 1588 р. — Тэксты. Мн.: БелСЭ, 1989 — 573с.

7. Статут Вялiкага княства Лiтоускага 1529 р. — Мн., 1960.

8. Закони XII таблиць. — Космач У. А. Історія держави й права розвинених країн. У три год. Ч. 1. Давні цивілізації: Учеб. посібник для вузів. — Мн.: Беларуская навука, 2000 — 744с.

9. Юшков З. У. Російська Щоправда. Походження, джерела, його значення/ Під ред. Про. І. Инстякова. — Мн.: ИКД «Зерцало — М», 2002 — 400с.