Древнеримская цивілізація. 
Від повної демократії до імперії

Древнеримская цивілізація. Від повної демократії до империи.

История давньоримському політичної і правової думки охоплює ціле тисячоліття і у своїй еволюції відбиває істотних змін у соціально-економічної і політико-правової життя Стародавнього Риму за довге час. Саму історію Стародавнього Риму заведено поділяти втричі періоду: царський (754 — 510 рр. до зв. е.), республіканський (509 — 28 рр. до зв. е.), імператорський (27 р. е. — 476 р. зв. е.). Причому єдина Римська імперія в 395 р. зв. е. була остаточно розділена на Західну (столиця — Рим) і Східну (столиця — Константинополь) імперії, і (Східна Римська, Візантійська імперія) проіснувала до 1453 г.

Политико-правовые інститути та погляди у Давньому Римі розвивалися протягом довгої історії за умов гострої боротьби між різними верствами населення — патриціями і плебеями, нобилитетом (з патриціїв і багатих плебеїв) і неімущими, оптиматами (прибічниками верхів суспільства) і популярами (прибічниками вільних низів), вільними і рабами.

Существенную роль історії Стародавнього Риму зіграла боротьба плебеїв за рівняння свого положення з патриціями, т. е. з власне «римським народом», члени якого монополізували в руках політичні та цивільні права. Ця боротьба призвела до реформам Сервия Туллия, шостого римського царя. Через війну даної реформи плебеї були у склад «римського народу», який був п’ять розрядів по майновому ознакою. Реформа забезпечила перевага багатих під управлінням державою. Плебеї отримали декларація про що у народному зборах і частку від громадської власності (зокрема і земельної). Але не були повністю вирівняно у правах з патриціями і ще довгий час продовжували боротьбу проти привілеїв патрициев.

Когда в 494 р. до зв. е. плебеї, незадоволені своїм становищем, залишили Рим, тодішній консул патрицій Менений Агриппа переконав їх повернутися до місто з допомогою порівняння римської громадянської громади із організмом, в якому різні складові (патриції і плебеї) здійснюють хоч і різні, але необхідних всього організму функції. Тут, до речі, ми маємо працювати з одній з ранніх (для європейської думки) формулювань органічної концепції нашого суспільства та государства.

В це водночас створюється посаду плебейського (народного) трибуна з широкі повноваження, дозволяли нейтралізувати антиплебейские акції інших магістратур. Надалі (367 р. до зв. е.) було ухвалено Закон, за яким одне із двох щорічно які обиралися народним зборами консулів (вищих магістратів римської республіки) мав бути плебеем.

Видными ідеологами плебеїв були брати Тіберій і Гай Гракхи, які, будучи обрані народними трибунами (відповідно 133 і 123 рр. до зв. е.), рішуче виступили за обмеження великого землеволодіння, конфіскацію надлишків землі та його роздачу безземельним громадянам. У чиїх інтересах міського плебсу і люмпен-пролетариев Гаем Гракхом було запропоновано і ті заходи, як зниження ціни хліб, будівництво шляхів тощо. д.

Попытка реалізувати цього заходу зустріла запеклий опір верхів римського нашого суспільства та призвела до збройної боротьби, під час якої загинули і держава сама Гракхи (Тіберій в 133 р. е., Гай в 122 р. дон. э.).

В плані рух братів Гракхов було спрямовано послаблення і підрив сенату та консервативне налаштованого сенаторського стану і вирішальна посилення ролі народу (і міського і сільського плебсу, і навіть стану вершників) на ділі держави. По проведеного Гаем Гракхом судовому закону суди, котрі раніше у веденні сенаторського стану, було передано до руки вершників. Після прийняття закону Гай Гракх вигукнув: «Я одним ударом знищив сенат». Хоча це і перебільшенням, проте сумніваюся велика роль названого закону, у зміцненні антисенатских зусиль і посиленні демократичного руху проти аристократичної верхівки тодішньої римської республіки. Певне впливом геть боротьбу Гракхов за демократизацію римських соціально-політичних порядків надали ідеали й інститути давньогрецької демократии.

В общетеоретическом плані давньоримська політико-правова думку перебував під помітним впливом відповідних давньогрецьких концепцій. Примітно, що, як у V в. е. плебеї зажадали складання писаного законодавства, до Греції були спрямовані римські посланці ознайомлення і з грецьким законодавством і особливо на закони Солона. Результати цього ознайомлення було використано під час упорядкування важливого джерела давньоримського права — знаменитих Законів XII таблиць (перші десять таблиць було прийнято в 451 р. до н.е., два останніх — складено і ухвалюватимуть у 450—449 рр. до зв. э.).

Значительное впливом геть давньоримських авторів надали погляди Сократа, Платона, Аристотеля, епікурейців, стоїків, Полібія і багатьох інших грецьких мыслителей.

Так, загальфілософські погляди Демокрита і Эпикура, уявлення Демокрита про прогресивному розвитку від початкового природного стану аж до створення упорядкованим політичного життя, держави й законів, думку Эпикура про договірному характері держави й права було і розвинені Титом Лукрецием Каром (99—55 рр. до зв. е.) у його відомої поемі «Про природу вещей».

В своїх теоретичних побудовах римські автори використовували естественно-правовые ідеї грецьких мислителів, їх вчення політику і політичну справедливість, про форми держави, про «змішаної» формі правління тощо. д.

Однако слід пам’ятати, що римські автори не обмежувалися лише простим запозиченням положень своїх попередників, а розвивали їх далі з урахуванням специфічних соціально-політичних умов і завдань римської дійсності. Наприклад, характерна давньогрецької думки ідея взаємозв'язку політики і право набула свого розвиток і винесла нове вираження у трактуванні Ціцероном держави як публічно-правовий спільності. Уявлення грецьких стоїків про вільному індивіді було використане римськими авторами (Ціцероном і юристами) під час створення, сутнісно, нової концепції — поняття юридичної особи (правової особистості, персоны).

Значительным досягненням давньоримському думки було визнано створення самостійної науки — юриспруденції. Римські юристи старанно розробили великий комплекс політико-правової проблематики у галузі спільної теорії держави й права, і навіть окремих юридичних дисциплін (громадянського права, державного устрою і адміністративного права, кримінального права, міжнародного права).

Римские автори у побудовах теоретично відбили ту нову, відрізняється від давньогрецької, соціально-історичну і політико-правову реальність, за умов якому вони мешкали й діяли (досить висока розвитку відносин приватної власності і право, криза полисного устрою держави й старої полисной ідеології, перетворення Риму у світову державу, перехід від республіки до імперії, від традиційних форм правління від реальної одноосібної влади — до принципату і доминату, криза рабської праці і становлення колонату тощо. д.).

В межах Римська імперія на початку нашої ери з’являється християнство, яке виступив із проповіддю ідей загальної рівності і свободи людей.

Ранние християни обрушувалися з нападками і їхніми прокльонами на всіх багатих і панівне, таврували порядки Римська імперія, відхиляли приватну власність, розподіл людей на вільних і рабів, багатих і бідних, віддавали трубку, насос у розпорядження своїх сект і громад (церквей).

В «Откровении Іоанна Богослова» («Апокаліпсисі»), написаного 68—69 рр., передвіщається загибель Риму, «великої блуд-нице»; «лютим вином блудодеяния свого вона напоїла все народи, і царі земні любодействовали з ним, і купці земні розбагатіли від великої розкоші її». Захист найбідніших і найбільш критика багатих чітко достукується до «Євангелії від Луки»: «Блаженні прагнучі нині, бо насытитесьНавпаки, горі вам, багаті! Бо ви вже отримали своє розрада». Різкі випади проти багатих містяться й у «Соборному посланні апостола Иакова».

В ранньохристиянських громадах, як звідси як повідомляють у «Діяннях святих апостолів», не мав свого майна, «але не всі вони мали загальне», а кошти на життя члени громади ділили між всіма «дивлячись за потребою каждого».

В своєму новий підхід до питань власності, праці та розподілу ранні християни проповідували принципи загальної обов’язки працювати й винагородження кожного з його праці. Нові вимоги звучать в таких положеннях, як: «Кожен отримує свою нагороду зі свого праці»; «Якщо хто хоче трудитися, той і ешь».

Для правопонимания ранніх християн, апеллировавших до божественному «закону свободи», характерно використання у дусі вимог нової релігії цілого ряду колишніх естественно-правовых ідей уявлень. Істотне значення у своїй надавалося принципу рівності всіх покупців, безліч дотриманню такого рівності у різноманітних галузях людських стосунків. Дуже енергійно ранні християни проповідували (загалом контексті устремлінь, ідей цінностей своєю «новою релігії) основний принцип природного правничий та естественно-правовой справедливості — воздаяние рівним за однакову. Цьому присвячений ряд максим ранньохристиянської правової ідеології: «Яким судом судіть, таким будете судимі»; «Якою мерою міряєте, такою відміряно буде вам».

Появление і запровадження християнства як світової релігії волі народів і рівності людей стало важливий чинник відновлення світу і справила значний вплив попри всі наступне історичне розвиток. Втім, реальна практика і земні справи нової релігії виявлялися багато в чому іншими, чому це уявлялося ентузіастам раннього христианства.

Уже у ІІ. життя християнських громадах помітно змінюється. Посилюється влада керівників громад, налагоджується стала зв’язок між ними, формується церковна бюрократія (духовенство). Водночас йде процес створення офіційного віровчення, канонізації християнської літератури. Церква починає наголошувати божественний характер будь-якої влади, проповідуючи покірність владі й засуджуючи опір насилию.

Уже апостол Павло підкреслював у своїй «Посланні до римлян»: «Будь-яка душа буде покірна вищій владі; оскільки немає влади Божий, існуючі ж влади Божий встановлено. Тому противитися влади противиться Божу встановленню; а опиралися самі викликають він осуд». Павло зазначав, що «начальник є Божий слуга», тому «потрібно коритися з страху покарання, а й у совести».

Процесс становлення церковної ієрархії, єпископату і єдиною церкви, канонізації християнства супроводжувався гострої боротьбою проти різного роду сект і єресей, отклонявшихся від «істинного» віровчення. Прихильники цих сект і єресей у ІІ. (зокрема, «монтанисты» у Малій Азії, «агонистики» в в Північній Африці) виступали за якнайшвидше реалізацію ідеалів раннього християнства, за знищення рабства, приватної власності і нерівності людей.

В боротьбі проти єресей формировавшаяся і укреплявшая свої позиції християнська церква нерідко знаходила собі спільницю від імені офіційної влади. Щоправда, у II—III ст. сама церква на напівлегальному становищі й християни нерідко піддавалися гонінням. Але вже у 311 р. християнство було офіційно визнано одній з рівноправних релігій у Римській імперії, а 324 р. вона стала державної релігією. Видатним виразником офіційної християнської і політичної ідеології християнства цей час був Аврелій Августин.

При підготовці цієї праці були використані матеріали із сайту internet.