Реве та стогне Дніпр широкий, щоб розбудити тих, хто спить

Реве та стогне Днiпр широкий, щоб розбудити тих, хто спить Люди — наче рiки.

Малi, ледь помiтнi серед очеретяних та верболозних берегiв. Або великi й величнi, що гордо несуть свої води до моря, зрошують поля, тримають на собi пароплави, дають енергiю для електростанцiй.

Однi легко всихають, лишаючи лише русла. Iншi живуть вiками, i здається, що вони вiчно молодi.

Чи не можна сказати те саме про творчiсть рiзних поетiв?

Кого нагадує Днiпро — символ України на всi часи, могутня i прекрасна рiка, джерело натхнення для митцiв, рiка хрещення Русi, свiдок героїзму народу з часiв його виникнення? Чи не славетного Великого Кобзаря українського народа, Тараса шевченка — людину високої культури i незламного духу, крiпака-академiка, нiжного тонкого лiрика i непримиримого борця проти будь-якого гноблення.

Вiн — вiчний.

Вiн — рiзний.

Зворушливий i лагiдний, коли оспiвує «карi оченята», свiтле i чисте кохання, працелюбних людей, «садок вишневий коло хати», коли вiн милується степами i ланами, над якими «тихесенько вiтер вiє», вербами, тополями, взагалi — красою людей, природи i України в цiлому.

Але, як Днiпро, буває похмурим i грiзним, коли «сердитий вiтер завива» (хоча i в гнiвi вiн прекрасний), так i Шевченко може викривати, обвинувачити, морально знищувати усе те, що заважає рiдному народу вiльно жити, i навiть бити на сполох, кликати до боротьби. i саме такого ми його знаємо i пам’ятаємо.

Чорнi хмари самодержавства нависали над гнобленими народами Росiйської iмперiї, в якiй «на всiх язиках все мовчить». Цар «приспав» «хиренну волю». Але гучнiше Днiпрових порогiв лунає голос Шевченка:

Кайдани порвiте.

I вражою злою кров’ю.

Волю окропiте!

Била на сполох бунтiвна муза Кобзаря:

Схаменiться! Будьте люди,.

Бо лихо вам буде.

Його чули. I боролися, i перемагали. Сонце проривало хмари над Днiпром. Працьовитий i мужнiй народ здобув свободу i незалежнiсть — хай через багато рокiв пiсля смертi самого Шевченка, що усi свої сили, усе своє натхнення вiддав визвольнiй боротьбi, за свiт, у якому:

Врага не буде супостата,.

А буде син, i буде мати,.

I будуть люди на землi.

I сьогоднi актуальним є заклик Тараса Шевченка не бути байдужи ми до долi рiдної землi. I знову пiд час палких суперечок часом наводять як доказ рядки з його вiршiв.

Наприклад, таке складне питання, як пошук правильного ставлення до чужої культури, чужої мудростi. Хтось i досi чекає, що нас навчать якiїсь-то «нiмцi» — хтось з-за кордону. Iншi, навпаки, не бажають нiчого слухати про чуже, бачать у ньому лише зло. Але ж Шевченко ще у ХIХ столiттi закликав:

…Учiтесь, читайте.

I чужому научайтесь,.

Й свого не цурайтесь.

Не вичерпати води з Днiпра. Невичерпна Кобзарева мудрiсть.

Багато його пророцтв i мрiй здiйснилося — чи не у цьому зайвий доказ глибини його розумiння свiту?

I забудеться срамотна.

Давняя година.

I оживе давня слава,.

Слава України.

Оживає ця давня слава. «Ще не вмерла Україна, нi слава, нi воля» — спiваємо ми в державному гiмнi.

Живий Днiпро-Славутич. Живий великий Кобзар!

Житиме завжди i йтиме в свiтле завтра народ Ярослава Мудрого i Володимира Великого, Шевченка i Сковороди, Франка i Лесi Українки, Довженка i Стуса.