Позбавлення волі і ув"язнення як види кримінального покарання (реферат)

Реферат на тему:

Позбавлення волі і ув’язнення як види кримінального покарання Після смертної кари кримінальне покарання у вигляді позбавлення волі - одне із найсуворі­ших, досить поширених, але разом з тим проблематичних соціально-правових інститутів. У радянській і сучасній вітчизняній юридичній літературі, кримінальній політиці, законо­давстві і практиці даний вид покарання традиційно займає значне місце. Йому присвячено сотні наукових робіт, в яких даються різні тлумачення: від затримання особи до її фізичної або соціальної ізоляції, поміщення у державну виправно-трудову або кримінально-вико­навчу установу різних видів режиму, в тому числі в «тюрму.» Ізоляція поєднується з різ­ними правообмеженнями, виправно-трудовим або кримінально-виконавчим впливом [1]. Нерідко продовжується декларування його високої ефективності. Науковці спрямовують свої зусилля на вдосконалення даного кримінально-правового інституту, але такий шлях не має перспективи. Позбавлення волі як вид кримінального покарання знайшло відобра­ження і в новому Кримінальному кодексі України 2001 року. Втім у сучасній науковій літературі спостерігається тенденція критичного ставлення до каральної політики щодо широкого застосування позбавлення волі. Так, українські фахівці М.І. Мельник і М.І. Хав­ронюк справедливо зазначають, що існує закономірність положень нового Кримінального кодексу, що відбиває кримінальну політику держави, — «надмірне захоплення таким видом покарання як позбавлення волі і прагнення до надмірної суворості санкцій. Через відсутність науково обґрунтованих критеріїв визначення видів і розмірів покарання останнє найчастіше визначається довільно, виходячи з чисто суб'єктивних міркувань, рідше — шляхом порівняння із санкціями інших статей» [2]. Російський учений О.І. Зубков ставить справедливе запитання: якщо кара, його вид і обсяг такі, що дефор­мують суспільство, роблять його в основі збитковим, втручаючись певним чином у його ге­но­фонд, то виникає питання: чи потрібна така політика, чи має вона право на існування [3]? Саме такі запитання виникають щодо застосування покарання у виді позбавлення волі. Проблеми, які існують у зв’язку з цим на сучасному етапі розвитку українського суспіль­ства і держави демократичним шляхом, стають головними, адже за ними стоять права і свободи людини, громадянина і свобода самого суспільства.

Недостатня юридична визначеність поняття «позбавлення волі» нерідко стає пред­метом дискусій, «каменем спотикання» у міжнародній правовій і судовій практиці, оскіль­ки у різних країнах воно може набирати різних форм, розмірів і не зводиться до фізичного обмеження свободи. Хоча традиційним покаранням у міжнародній і європейській юридич­ній практиці є ув’язнення (тримання під вартою, арешт), але позбавлення волі набирає й інших форм, різноманітність яких зростає. Однак їх необхідно тлумачити як ті, що переважають у демократичних державах. На думку Ентоні Бредні, до поняття «позбав­лення волі» не можна застосовувати формальні і точні критерії, а навпаки, це досить складне поняття, суть якого не може бути предметом дискусії, адже воно оточене «темною зоною,» де надзвичайно важко провести межу між позбавленням волі і простим обмежен­ням свободи [4].

Проведені додаткові дослідження соціально-правових проблем застосування позбав­лення волі показують, що даний вид покарання досить складне, суперечливе, абстрактне соціально-правове явище і врешті-решт несприйнятне для демократичних, правових держав покарання. Як декларований гуманний засіб захисту суспільства від найбільш небезпечних кримінальних посягань, дана міра покарання пов’язана з безліччю соціально-правових проблем, негативних наслідків, які надмірно карають не тільки засудженого, але й втручаються у права та інтереси значної частини населення, засвідчуючи свою над­мір­ність, низьку ефективність і підвищену суспільну небезпеку. Від даного виду пока­ран­ня потерпають не тільки засуджені, яким завдається надмірна фізична, матеріальна, соціально-психологічна і моральна шкода, але й мільйонам ні в чому не винних людей. Шкода завдається потерпілим, сім'ям, родичам, близьким і знайомим потерпілих і засуджених, платникам податку. В «орбіту» позбавлення волі втягнена значна кількість населення, в тому числі судді, прокурори, слідчі, міліція, адвокати, велике коло громад­ських, релігійних організацій і простих громадян України. Позбавлення волі також поглинає величезні матеріальні і духовні ресурси. Як показують дослідження, в усьому цивілізованому світі застосовується не абстрактне, суперечливе і недостатньо визначене кримінальне покарання у вигляді позбавлення волі чи довічне позбавлення волі, а конкретне, випробуване часом, покарання у вигляді ув’язнення (imprison). Установами його виконання є не кримінально-виконавчі (виправно-трудові) установи, колонії чи їх модифікації, а в’язниці (тюрми, prison) різних видів: закриті, напівзакриті, відкриті, спеціалізо­вані, пенітенціарні, виправні, виховні та інші. Обов’язковим атрибутом ув’язнення є в’язниці, де поєднується кара з гуманним поводженням із ув’язненими, без чого ув’язнення, як і позбавлення волі, не виконує соціально-корисних функцій.

Викривлений у радянський час світогляд щодо видів покарання взагалі і позбавлення волі зокрема має своїм наслідком абсолютизацію останнього як головного знаряддя боротьби зі злочинністю. Серед науковців виникає суперечка лише навколо окремих елементів змісту даного виду покарання, але вони не стосуються його сутності як головної проблеми. Виникає багато запитань щодо його поняття і сутності: що означає «позбавлення волі»? Чи може бути «позбавлення волі» окремим видом кримінального покарання? Чи можна позбавити людину волі і чи варто це робити? Позбавлення волі чи обмеження свободи? Позбавлення волі чи ув’язнення? На ці запитання у вітчизняній юридичній науці остаточної відповіді ще не знайдено. У політиці, законодавстві і практиці домінує позбавлення волі як окремий вид, а із введенням довічного позбавлення волі - два види кримінального покарання. У новому Кримінальному кодексі України дається визначення позбавленню волі, яке «полягає в ізоляції засудженого та поміщення його на певний строк до кримінально-виконавчої установи» (ст. 63). Проте дане визна­чення суперечливе, воно не визначає чіткої межі, відокремлення від інших видів покаран­ня, зокрема від обмеження волі, арешту. Передусім проблема полягає в тому, що його суть прихована в складному понятті «позбавлення волі.» Поняття і термін «позбавлення, позбавити буквально означають: забирати, відібрати, позбавити права, свободи волі, втрата, втрачати волю, права, нав’язувати свою волю, примушувати до неволі.» Воля — досить широке і складне поняття, яке включає свободу, свободу волі, одну із функцій люд­ської психіки, яка полягає у владі над собою, керуванні своїми діями, рішучість, прагнення до мети, хотіння, бажання, вимога, наказ, право розпоряджатися на свій розсуд, влада, відсутність обмеження [5]. Свобода як філософська категорія включає можливість вибору суб'єктом своєї волі, яка полягає в усвідомленні законів розвитку природи і суспільства, здатності приймати рішення із знанням справи, відсутність політичного і економічного гноблення, утиску, участь у суспільному, політичному житті, перебування не під арештом, не в ув’язненні, не в неволі. Отже, воля і свобода в широкому розумінні не може бути об'єктом покарання у вигляді її позбавлення. Однак позбавлення волі завжди, так чи інакше, надмірно втручається у волю засудженої особи, яка стає об'єктом покарання. Втім «воля,» «свобода» в правовому значенні може бути об'єктом лише її обмеження, звуження, а не позбавлення. У соціально-психологічному тлумаченні особи «без волі» не потрібні ні державі, ні суспільству. Найбільш суперечливим є «позбавлення волі» у праві взагалі і кримінальному зокрема, оскільки у праві може йтися лише про обмеження прав і свобод, а в кримінальному праві - про обмеження конкретних прав і свобод у конкретних видах покарання: арешт, взяття під варту, тобто ув’язнення.

Покарання у вигляді позбавлення волі на законодавчому рівні хоч і не має на увазі забирати, віднімати або скасовувати волю людини, а полягає в ізоляції, але все ж таки посягає на волю. Поняття ізоляції також може трактуватися досить широко. Поєднання ізоляції з примусовим впливом на волю людини із застосуванням «виправно-трудового,» «кримінально-виконавчого» впливу, а, по суті, репресивного впливу, нерідко зламує волю людини, а не виправляє її як це декларується з метою покарання. Людина від при­роди соціально і законодавчо наділена волею і тому її позбавлення суперечить самій природі людини та соціальним законам.

Недостатнє визначення і розуміння поняття позбавлення волі призводить до існування різних його модифікацій, зокрема «обмеження волі,» «арешт,» «направлення в дисциплі­нар­ний батальон» (ст. 60 КК). З радянських часів відома модифікація під умовною назвою «карена» (авт.) — надмірна, безмежна кара, яка полягає не тільки в ізоляції особи від суспільства на певний строк, але й у поєднанні її з іншими правообмеженнями і позбав­леннями, зокрема: політичних і соціальних прав і свобод, невизначений правовий статус, застосуванні додаткового примусу у вигляді: тоталітарного режиму, військової муштри, примусової, нерідко тяжкої «каторжної» праці, надмірної експлуатації засуджених з метою отримання прибутку, примусовий, ідеологічний і психологічний тиск, примусового виправлення і перевиховання, ставлення до засуджених, як до об'єкта покарання, відсутність гуманного поводження з ними. Правообмеження у зв’язку з даним покаранням розповсюджуються і супроводжують особу після звільнення із місць позбавлення волі, що переслідують особу все його життя. Така модифікація позбавлення волі ще значною мірою існує, але не виконує і не може виконувати соціально корисних функцій, вона не захищає суспільство, призводить до ще більшої соціальної деградації, відчуження та криміналізації засуджених осіб. Рецидив серед осіб, звільнених із місць позбавлення волі, вдвічі вищий від загального рецидиву. Перед даним покаранням ставляться соціаль­но значимі цілі - попередження злочинів, але в дійсності позбавлення волі криміналізує значну кількість осіб і постійно детермінує злочинність. «Боротьба,» «війна» зі злочин­ністю, започаткована за радянських часів, продовжується і час від часу посилюється, що знаходить своє відображення у каральній політиці, законодавстві і практиці. Про це свідчить новий Кримінальний кодекс України, судова і кримінально-виконавча практика. Головним досягненням цієї «боротьби» можна вважати те, що 35−40% дорослого населення останніх п’ятдесят років пройшли через місця позбавлення волі та їх «школи,» «університети,» «академії.» Стає очевидним, що позбавлення волі не виправляє і не перевиховує злочинців, як це декларувалось і ще декларується в цілях покарання. На сучасному етапі «боротьби» зі злочинністю виявляється, що майже кожне групове, організоване злочинне формування має у своєму складі осіб з досвідом «позбавлення волі,» які нерідко становлять їх ядро. Звільнені з місць позбавлення волі не знаходять свого місця в суспільстві. Цьому сприяє правообмеження у зв’язку із відбуванням позбав­лення волі і відсутність ефективної системи їх соціальної адаптації. Існуюча система працевлаштування допомагає знайти роботу лише близько 10% звільнених із місць позбавлення волі. Частина таких осіб втягує у злочинну діяльність законослухняних громадян, передусім «неповнолітніх» та осіб, які ніде не працюють і не навчаються. Інша їх частина виходить з місць позбавлення волі соціально і морально деградованими, а то й фізично хворими, які не знаходять притулку у державі і суспільстві і «лягають тягарем на їх плечі». Законослухняна частина населення почуває себе у постійній зростаючій небезпеці і передусім з боку осіб, які відбули покарання у вигляді позбавлення волі. Загалом застосування позбавлення волі пов’язане зі значними соціальними проб­лемами, зокрема: соціально-демографічними, соціально-економічними, соціально-психологічними, кримінологічними і морально-етичними негативними наслідками [6].

Отже, протягом тривалого часу в Україні спостерігається криза науки про покарання, криза законодавства і практики його застосування. Криза науки полягає у довготривалій консервативності наукових поглядів на покарання і окремі його види, які відображаються у вузькому, догматичному кримінально-правовому підході, абсолютизації позбавлення волі, як окремого і основного виду покарання, який не тільки ізолює засуджену особу, але й виправляє (перевиховує) її, попереджує злочини і є «ефективним» засобом боротьби зі злочинністю, сприяє її «викоріненню.» Не дивлячись на часткові зміни в наукових поглядах і звуження позбавлення волі до ізоляції у кримінально-виконавчу установу, сьогодні все ж зберігається радянська теорія покарання у вигляді позбавлення волі, яка не відображає реальну соціально-правову суперечливу його сутність. Крім того, спостеріга­ється множинність позбавлення волі в різних модифікаціях (арешт, обмеження волі тощо). Покарання традиційно розглядається у кримінальному, кримінально-процесуальному та кримінально-виконавчому (виправно-трудовому) праві і законодавстві. Відсутня така наука про покарання, як пенологія. Започаткована пенітенціарна ідея на теренах України ще не знайшла достатнього поширення. Радянська і пострадянська юридична наука відки­дає позитивний зарубіжний досвід теорії ув’язнення, що довгий час вважалась «буржуазною,» піддавалась і ще піддається критиці. Сучасна наука про покарання ґрунтується на радянській, пострадянській і нарешті російській теоріях про покарання, що відображається у новому Кримінальному кодексі і проектах Кримінально-виконав­чого кодексу. Проте догматичний підхід до такого складного покарання, яким є позбав­лення волі, не дає позитивних результатів. Передусім це досить складне, багатогранне і суперечливе соціально-правове явище, яке необхідно розглядати з більш широких соці­аль­них позицій із застосуванням досягнень такий галузей знань, як філософія, соціологія, пенологія, психологія, педагогіка (педологія), медицина, кримінологія, етика тощо. Розгляд поняття і змісту «позбавлення волі» у більш широкому розумінні свідчить про їх суперечливість «волі» людини, яка від природи і соціально наділена нею і якої неможливо позбавити і не варто цього робити. Замах на «волю» людини — це прерогатива тоталітар­них режимів, зокрема радянської держави, для якої «воля,» «свобода» не мали істотного значення.

Для демократичних правових держав, які належать до групи «цивілізованих», позбавлення волі чи свободи є незвичним, нетрадиційним і, врешті-решт, несприйнятним покаранням. Найбільш поширеним для них є арешт, взяття під варту (ув'язнення), які тісно пов’язані з гуманним поводженням із ув’язненими, як головним атрибутом, що супроводжує ув’язнення (мінімальні стандартні правила поводження із в’язнями, Євро­пей­ські в’язничні правила та ін.). Це принципові положення зарубіжної пенології, права і пенітенціарної практики. Існування ж позбавлення волі в сучасному вигляді не дозволяє гуманізувати покарання і поводження, оскільки не передбачає чіткої межі між ними. Акцент ставиться на кару, а не на гуманне поводження із засудженими.

Криза практики застосування позбавлення волі охоплює головним чином судову і кримінально-виконавчу практику. З аналізу судової статистики видно, що протягом останніх десяти років покарання у вигляді позбавлення волі у практиці судів домінує відносно інших видів покарань і призначається у межах 36−37%, тобто кожний третій засуджений направляється у місця позбавлення волі. У середньому щорічно до цих місць направ­ляється 70−80 тисяч осіб. За цей період через місця позбавлення волі (ураховуючи місця попереднього ув’язнення — СІЗО) пройшло близько одного мільйона осіб. Аналіз кримі­наль­но-виконавчої (виправно-трудової) статистики показує, що за десять років кількість ув’язнених і засуджених до позбавлення волі тримається на високому рівні і коливається в межах 200−220 тисяч осіб. Незважаючи на проведені амністії (13), зміни у новому Кримінальному кодексі, кількість засуджених до позбавлення волі й ув’язнених залиша­ється на досить високому рівні (за станом на 1серпня 2002 року — більше 200 тисяч осіб). За кількістю засуджених і попередньо ув’язнених із розрахунку на 100 тисяч населення Україна посідає четверте місце у світі (поряд із США, Росією, Білоруссю) і третє - в Європі. За період 1996;2002 року загальна їх кількість коливається у межах 400−415 осіб на 100 тисяч населення, з них: засуджених до позбавлення волі - 300−309 осіб, попередньо ув’язнених — 100−106 осіб. У цивілізованих європейських країнах величина ув’язнення коливається від 50 до 100 осіб, а саме: Фінляндія — 54, Норвегія — 56, Швеція — 58, Бельгія — 80, Італія — 85, Австрія — 85, Франція — 90, Германія — 90, Туреччина — 95, Іспанія — 110 [7]. Установи з виконання покарання — колонії, тюрми, слідчі ізолятори — постійно переповнені на одну третину. Вони розраховані для тримання 165 тисяч осіб, а фактично утримується більше 200. Фінансування здійснюється незадовільно і фактично становить 35−40% від мінімальних потреб. На харчування, побутове забезпечення, медич­не обслуговування потреби задовольняються лише на 25−30%. Реальних перспектив суттєвого покращання умов тримання і фінансування на наступні роки не передбачається. За даними опитування, переважна більшість засуджених і працівників установ з виконання покарань незадоволені своїм становищем, у зв’язку з чим зростає соціальна напруженість у місцях позбавлення волі і в суспільстві. Закономірними явищами для місць позбавлення волі стали не тільки надмірне покарання, але й жорстоке поводження із засудженими, групові і масові непокори, втечі, вчинення злочинів, великої кількості порушень режиму та дисципліни, високий рівень захворюваності і смертності, самогубства, поширення туберкульозу, СНІДу, інших соціальних хвороб, порушення прав людини. Загалом, покарання у виді позбавлення волі негативно впливає на соціальні процеси суспільства, втручаючись у генофонд, при цьому воно не знижує рівень злочинності, недостатньо охороняє суспільство, не виправляє засуджених, не попереджує злочини. Крім надмірної кари, позбавлення волі не досягає мети, яка ставиться перед покаранням у законодавстві [8].

Позбавлення волі як вид кримінального покарання суперечить міжнародним нормам з прав людини і поводження із правопорушниками. Згідно зі ст. 3 Загальної декларації прав людини «кожен має право на життя, свободу і абсолютну недоторканність.» Європей­ська конвенція про захист прав людини і основних свобод 1950 року у ст. 5 передбачає вичерпний перелік видів позбавлення (фактично обмеження) свободи, серед яких: «закон­не тримання під вартою особи після засудження компетентним судом.» У міжнародних нормах права відсутнє позбавлення волі як окремий конкретний вид кримінального покарання і фактично воно зводиться до обмеження свободи у вигляді арешту, взяття під варту, тобто до ув’язнення. Поняття «свобода» розуміється як фізична, особиста свобода на пересування і самовизначення, що і є об'єктом покарання у вигляді ув’язнення. Криміналь­не покарання у вигляді позбавлення волі в Україні суперечить досвіду цивілізованих демократичних країн світу. Для них позбавлення волі незвичне і несприйнятне, оскільки надмірно втручається у права і свободи людини. У більшості країн світу застосовується арешт, взяття під варту, ув’язнення (США, країни Латинської Америки, Європи). У деяких країнах Європи у кримінальному законодавстві хоч і застосовується загальний термін «позбавлення свободи,» але він зводиться до конкретних видів покарання: арешт, взяття під варту, тюремне ув’язнення (ФРН, Іспанія, Польща, Словаччина, Чехія). У кримі­нальному законодавстві Франції застосовуються терміни «замкнення,» «заточення,» що підкреслює і характеризує національний розвиток законодавства [9]. Позбавлення «свободи,» «волі» як окремий вид кримінального покарання характерний для країн колишнього Радянського Союзу, зокрема Росії, Білорусі та України, де він трактується і застосовується більш широко, ніж це прийнято у демократичних цивілізованих країнах.

Позбавлення волі суперечить історичним, національним інтересам України. Протягом майже тисячоліття, з часів Київської Русі, на території України застосовувалось пока­рання у вигляді ув’язнення та існувала в’язнична система. Витоки ув’язнення знаходять своє відображення у договорах князя Олега з греками (910 р.), де йдеться про «зв'язування крадія,» а також у «Руській правді,» де згадується про тримання злодія у «порупі,» «порубі,» «погребі,» пізніше — «в'язниці.» Відомо, що більша частина території України протягом тривалого часу розвивалась відповідно до європейських зразків, у тому числі інститут ув’язнення і в’язниць. З литовських статутів походить термін «турма,» а з російського законодавства — «тюремное заключение.» Лише на початку ХХ століття, після «жовтневого перевороту,» без достатнього наукового обґрунтування на хвилях політичних емоцій про шкідливість тюремного ув’язнення спочатку в постановах уряду (1918 р.), а потім у першому Кримінальному кодексі Української СРСР 1922 року знайшло своє відображення «позбавлення волі із суворою ізоляцією, або без такої.» На перехідному етапі застосовуються терміни: «арешт», «тюремне ув’язнення», «позбавлення волі». Про­те радянській владі так і не вдалось позбавитися від ув’язнення і «тюрми.» З Криміналь­ного кодексу зникло покарання у вигляді ув’язнення, але у виправно-трудовому законодав­стві «тюрма» залишилась до цього часу. В Україні збереглись Вінницька, Житомирська, Одеська, Лук’янівська в’язниці, побудовані у ХVІІІ-ХІХ ст. [10]. Отже, в історичному плані кримінальне покарання у вигляді позбавлення волі на території України застосовується більше 80 років, а ув’язнення і в’язниці - більше тисячоліття, починаючи з часів Київської Русі.

Покарання у вигляді позбавлення волі суперечить положенням Конституції України, в якій права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані (ст. 22).

Людина може бути затримана, заарештована або триматися під вартою (ст. 29). Кож­ному гарантується свобода пересування, вибір місця проживання, право залишати терито­рію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом (ст. 33). Засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, визначених законом і встановлених вироком суду (ст. 63). У новій Конституції України, на відміну від попередньої, де існувало позбавлення свободи, йдеться лише про обмеження особистої свободи людини і громадянина у передбачених законом видах: затримання, арешт, взяття під варту, тобто ув’язнення, що відповідає міжнародним нормам. Очевидно необхідно приведення даного покарання до положень Конституції України.

Крім того, покарання у вигляді позбавлення волі суперечить визначенню поняття пока­рання, яке дається у новому Кримінальному кодексі України. У ст. 50 Кримінального кодексу зазначається, що «Покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає у передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого.» Законодавцем наголо­шується, що покарання полягає в «обмеженні» прав і свобод засудженого, а не їх позбавленні.

Позбавлення волі відрізняється від ув’язнення за своєю суттю. У широкому і вузькому розумінні позбавлення волі означає відбирання, втрачання, втрату, скасування волі, свободи і недоторканності особи, тобто заперечення волі і права на волю, якою людина наділена від природи і соціально. У більш вузькому, кримінально-правовому розумінні, позбавлення волі означає примусову ізоляцію і поміщення засудженого у кримінально-виконавчу установу на певний строк або довічно. Основними елементами даного виду покарання є: примусова ізоляція, поміщення в кримінально-виконавчу установу, строк. Втім точного визначення терміна «ізоляція» не існує і його можна трактувати по-різному, зокрема фізична і соціальна ізоляція, ізоляція від мікросередовища, від суспільства, всі правообмеження, які застосовуються до засуджених. При виконанні покарання примусові заходи об'єктивно і суб'єктивно поширюються: примусова праця, примусовий режим, примусове виправлення (виховання). Розширення примусу при виконанні покарання веде до втручання у права і свободи людини, які ні за яких обставин, надзвичайних подій не можуть бути скасовані. Кримінально-виконавчі установи також називаються по-різному: виправно-трудові колонії, виховно-трудові колонії, колонії, поселення, тюрми, в’язниці, арештні будинки. Отже, позбавлення волі не піддається точному науковому поясненню сутності, юридичному визначенню і тому є недостатньо визначеним і надмірним.

За розповсюдженістю позбавлення волі як окремий, самостійний вид кримінального покарання застосовується у країнах колишнього радянського табору, але найбільш поширеним і сприйнятним у цивілізованому світі (демократичних країнах) є покарання у вигляді ув’язнення «тюремне ув’язнення.» Відмінності у поняттях і змісті також є: позбавлення волі полягає в ізоляції засудженого на певний строк до кримінально-виконавчої установи. Строк покарання встановлюється від одного року до п’ятнадцяти або довічно (ст. 63−64 КК України). Хоча при застосуванні позбавлення волі набуває більш широкого значення — відбирання, віднімання, скасування волі, прав і свобод людини. Ув’язнення полягає у обмеженні можливості засудженого на пересування і самовизначення шляхом взяття під варту і поміщенні його на певний строк, безстроково або довічно до в’язниці. При ув’яз­ненні обмежуються, але зберігаються всі інші політичні і соціальні права і свободи людини. Ув’язнення — більш науково обґрунтований конкретний і юридично визначений вид кримінального покарання. У науковій літературі «тюремне» ув’язнення розглядається як вужче, «тісне» розуміння позбавлення волі. Термін «тюремне ув’язнення» в українській мові неправильний, оскільки це тавтологія. Слово «тюремний» не є українським терміном і тому повинно застосовуватися поняття «ув'язнення» — «в'язниця.» Ув’язнення більш відповідає поняттю обмеження свободи, тобто взяття під варту, арешт і тримання особи у в’язниці. Воно означає примусове обмеження можливості засудженого на пересування, самовизначення або розпорядження собою на свій розсуд. Ув’язнення передбачає обме­ження фізичної свободи руху у просторі і часі. Основними атрибутами ув’язнення є: в’яз­нич­ні кам’яні стіни, грати (решітки), камери, замкнені двері, замки, охорона, нагляд, контроль, безпека тримання. Камера у сучасному розумінні - приміщення готельного типу з усіма або мінімально необхідними для людини зручностями. Сучасна в’язниця технічно оснащена пенітенціарна, соціальна установа з розвиненою соціальною інфра­структурою, архітектурою, дизайном. У Європі останнім часом поширюються «віртуальні тюрми» — утримання засудженої особи вдома, охорона і спостереження за нею за допомо­гою електронного контролю. В’язниці поділяються на центральні і місцеві, закриті, напів­закриті, відкриті.

Таким чином, у законодавстві кримінально-правового комплексу необхідні не част­кові, а докорінні зміни, зокрема: у кримінальному законодавстві замінити покарання у вигляді позбавлення волі на ув’язнення і довічне ув’язнення. Ст. 63 викласти у наступній редакції: «Ув'язнення на певний строк.

1. Покарання у вигляді ув’язнення полягає у обмеженні права засудженого на свободу пересування і самовизначення шляхом взяття під варту і поміщення його на певний строк до в’язниці.

2. Ув’язнення застосовується до осіб, які вчинили тяжкі злочини і встановлюється на строк від шести місяців до 15 років, за сукупністю злочинів, сукупністю вироків більше 15, але не більше 20 років." .

По всьому тексту Кримінального кодексу необхідно замінити «позбавлення волі» на «ув'язнення.» У нормах Кримінально-процесуального та Виправно-трудового кодексів, проекті Кримінально-виконавчого кодексу термін «позбавлення волі» замінити на ув’язнення, передбачити в’язниці закритого, напівзакритого та відкритого типів, цент­ральні та місцеві. Зосередити увагу на поводженні із ув’язненими, згідно з міжнародними і європейськими нормами і стандартами. Такий підхід відповідає сучасній і майбутній стратегії, потребам суспільства, наближує Україну до виконання міжнародних норм і стандартів у сфері прав людини і поводження із правопорушниками.

Література:

1. Кримінальне право України: Заг. частина / Александров Ю. В., Антипов В.І. та ін. — К.: Правові джерела, 2002. — С. 291, 298, 299- Кримінальне право України: Заг. частина / За ред. П. С. Матишевського та ін. — К.: Юрінком Інтер, 1997. — С. 313−340.

2. Мельник М.І., Хавронюк М.І. Попереднє слово. Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 року. — К.: А.С.К., 2001. — С. 7.

3. Зубков А. И. Карательная политика России на рубеже тысячеле­тий. — М., 2000. — С. 9.

4. Дженіс М. та ін. Європейське право у галузі прав людини. — К.: АртЕк, 1997. С. 337.

5. Новий тлумачний словник української мови / Укладачі: В. Яременко та ін. — К.: Аноніт, 2001. — Т. 1. — С. 516−517, Т. 3. — С. 511.

6. Рудник В.І. Позбавлення волі: негативні наслідки та заходи їхньої нейтралізації. — К.: Дія, 1999. — С. 22−41.

7. Дрьомін В. Інститут пробації в зарубіжному законодавстві // Вісник прокуратури. — 2001. — № 3 (9). — С. 97−98.

8. Рудник В.І. Функції кримінального покарання у вигляді позбавлення волі: декла­рації і реальність / Теорія оперативно-службової діяльності правоохоронних органів Укра­їни. — Львів, 2000. — С. 242−249.