Теоретичні засади диференційованого навчання

Психологи (І.Е.Унт та ін.) уважають, що необхідно враховувати такі особливості учнів, від яких найбільше залежить якість процесу учіння, варіабельність яких стосовно середніх показників учнів одного віку особливо велика і які стануть основою для формування індивідуальності учня. Такими особливостями є здібності та інтереси людини. Як слідує з досліджень відомого психолога Б. М. Теплова, основні властивості нервової системи людини досить стабільні, тому вони утворюють хороший ґрунт для формування певної форми поведінки. І тому практична задача навчання полягає не в тому, щоб змінити індивідуальні властивості учня, а в тому, щоб для кожного типу нервової діяльності встановити найкращі шляхи навчання.

Саме тому великого значення в контексті вищесказаного мають здібності та інтереси учня. здібність особистість диференціація навчання Під здібностями розуміють індивідуально-психологічні особливості, які відрізняють одну людину від іншої. Здібностями називають не будь-які взагалі індивідуальні особливості, а лише такі, які мають відношення до успішності виконання тої чи іншої діяльності.

Поняття здібностей не зводиться до тих знань, умінь і навичок, які вже сформовані в людини. Здібності можуть бути виявлені тільки на основі аналізу особливостей діяльності. Успішність діяльності залежить від комплексу здібностей, компенсація можлива в широких границях заміни одних здібностей іншими.

Загальні здібності - це загальні розумові, інтелектуальні здібності, які проявляються скрізь, у багатьох галузях діяльності.

Спеціальні здібності - це здібності до конкретних видів діяльності, наприклад, до музики, математики, техніки, мови і т.ін. Для того, щоб здібності проявились, розвинулись, потрібне відповідне середовище, відповідне навчання.

Завдання школи полягає в тому, щоб природні задатки кожного школяра, кожної дитини, яка прийшла в школу перетворити у відповідні здібності. Ось чому багато дослідників проблеми диференціації навчання виступають за ранню профілізацію (диференціацію навчання).

Як показує практика та дослідження при оптимально підібраних умовах навчання переважна більшість школярів (дітей) мають середні здібності, малоздібні учні складають близько 5%, здібні, талановиті - теж біля 5% і 90% - складають звичайні учні з хорошими середніми здібностями.

Здібності людини не є вродженими особливостями людини. Спеціальні і загальні здібності мають спільний фундамент — задатки. Для того, щоб ці задатки проявились, розвинулись, потрібна відповідна діяльність, відповідне середовище, відповідне навчання. Отже, зрозуміло, що диференціація навчання на основі здібностей учнів є одним із важливих шляхів здійснення диференційованого навчання в загальноосвітній школі.

Мотивація учіння, тобто інтерес до навчального предмета є основою будь-якої форми диференціації. Психологи вживають термін «мотив» у різних смислах: потреба, інтерес, захоплення, емоції, установки, ідеал.

Навчальна діяльність людини може мотивуватись або внутрішніми мотивами по відношенню до діяльності учіння (інтерес до змісту предмета, до характеру розумової діяльності, відповідність навчального предмета нахилам учня), або зовнішніми (зв'язок навчального предмета з майбутньою професією, престиж майбутньої професії). Не виникає інтерес до того, що не має для школяра об'єктивного смислу, значущості, тому інтерес є вибірковим. З допомогою інтересу у вивчення привноситься особистісне начало, розкриваються можливості школяра.

Диференціація навчання може здійснюватися: за характером індивідуальних особливостей учнів, за рівнем вимог до засвоєння програмового матеріалу, на основі виділення обов’язкового необхідного мінімуму, за характером допомоги учням тощо.

На перших порах диференціація розглядалась як розділення змісту освіти, на основі чого розроблялись диференційовані навчальні плани, які «відповідали індивідуальним нахилам, здібностям та інтересам учнів».

Загальне уявлення про диференціацію. Принцип гуманізації сучасної освіти передбачає зосередження уваги до особистості кожного учня, створення умов, необхідних для розвитку закладених природою задатків.

Одним із можливих шляхів його втілення є диференціація освіти. Диференціація навчання — це така організація навчального процесу, при якій створюються умови, які дозволяють кожному учневі розкрити всі свої потенційні навчальні можливості. Нині розрізняють зовнішню, профільну і внутрішню, рівневу диференціацію. Зовнішня диференціація проявляється в існуванні різних типів шкіл, внутрішня диференціація — це дидактична диференціація.

У центрі уваги школи мають стояти інтереси дитини і її здібності. Однак, свобода, на думку Марії Монтессорі, не означає робити, що сам хочеш. Свобода — це насамперед надана можливість зробити вибір із запропонуваних варіантів. Айзенк у своїх працях стверджує, що розумовий розвиток дитини на 80% залежить від генетичних чинників, закладених у дитини від народження. На його думку спадковість відіграє вражаюче велику роль у появі індивідуальних відмінностей як у когнітивних, так і в некогнітивних типах поведінки.

Тому індивідуальні відмінності, без сумніву, повинні відігравати дуже важливу роль у визначенні типу освіти, що підходить для даної дитини. Це майже аксіоматично стосовно розумових здібностей.

На існування індивідуальних відмінностей між дітьми вказують багато психологів. Однак, обумовлені вони не тільки генетичними чинниками, але й соціальними умовами, характером виховання та іншими причинами.

Зовнішня, профільна диференціація

Зовнішня диференціація — це така організація навчально-виховного процесу, при якій врахування індивідуальних особливостей учнів здійснюється у спеціально організованих класах, групах, школах. Тобто комплектування цих шкіл, класів, груп учнями здійснюється на основі певних критеріїв. Такими критеріями є задатки, нахили, здібності, майбутній професійний інтерес. Нині зовнішня диференціація проявляється у широкій мережі гімназій, ліцеїв, спеціалізованих шкіл, класів з поглибленим вивченням предметів, профільних класів, класів з випереджаючим розвитком, класів вирівнювання, класів за рівнем знань, факультативів, курсів за вибором. Без сумніву, — це позитивні моменти в житті як сучасної, так і майбутньої школи.

Загальна схема здійснення диференціації, як показує світова практика, така: у перші 3−4 роки після закінчення початкової школи навчання йде за загальною програмою із загальноосвітніх предметів і разом з тим цілеспрямовано виявляються здібності кожного учня. На цій основі визначаються напрямки освіти, що відповідають об'єктивним даним про учня, його бажанням і бажанням його батьків, а також виявленому професійному інтересу. У наступні 3−4 роки учні вибирають профільні навчальні предмети, навчальні курси, які вони вивчають поглиблено.

Різні дослідники вкладають різний зміст у поняття диференціоції освіти, а саме:

• — як можливість для учня вибору професії у відповідності зі своїми бажаннями і нахилами;
• — як розділення по науково-технічних напрямках виробничої підготовки учнів.

Найбільшу трудність при визначенні поняття «диференційованого навчання» викликає та обставина, що дуже часто змішується два таких поняття, як «індивідуалізація» та «диференціація». Наприклад, у «Педагогічній енциклопеції» індивідуалізація визначається як: «…організація навчального процесу, при якій вибір способів, прийомів, темпу навчання враховує індивідуальні відмінності учнів, рівень розвитку їх здібностей до навчання» [Пед. Енциклопедія. — М., 1965, Т. 2. — с. 20].

У роботах В. О. Крутецького диференціація розглядається як один із проявів індивідуалізації. Вчені, виділяючи педагогічний аспект диференціації, підкреслюють, що це «форма організації навчальної діяльності школярів середнього і старшого шкільного віку, при якій враховуються їх нахили, інтереси і здібності, що проявилися», в той же час, як методичний аспект полягає в тому, що: «диференційоване навчання є навчально-виховний процес, що протікає з врахуванням домінуючих особливостей груп учнів. При цьому індивідуалізоване навчання розглядається як один із видів диференційованого навчання, його найбільш повне втілення» [19].

Ми вважаємо, що диференціація навчання — це шлях здійснення індивідуалізації навчального процесу, або ж що те саме, що це форма індивідуалізованого навчання.

Основними видами диференціації є внутрішня (рівнева) та зовнішня (профільна).

Профільна диференціація нероздільна від рівневої, будьяка із цих різновидностей диференціації без другої неповноцінна. Рівнева диференціація присутня у всіх формах профільної диференціації. Рівнева диференціація має в своїй основі планування результатів навчання: виділення рівня обов’язкової підготовки і формування на цій основі підвищених рівнів оволодіння матеріалом. У відповідності з ними та враховуючи свої здібності, інтереси, потреби, учень отримує право і можливість вибирати обсяг і глибину засвоєння навчального матеріалу, варіювати своє навчальне навантаження.

Досягнення обов’язкових результатів навчання стає тим об'єктивним критерієм, на основі якого може видозмінюватись найближча мета в навчанні кожного учня і перебудовуватися відповідно з цим зміст його роботи, або ж його зусилля спрямовуються на оволодіння матеріалом на більш високих рівнях, або ж продовжується робота щодо формування важливих опорних знань та умінь.

Умовами успішного та ефективного здійснення рівневої диференціації є:

• 1. Виділені рівні засвоєння матеріалу, і в першу чергу, обов’язкові результати повинні бути відкритими для учнів.
• 2. Наявність певних «ножниць» між рівнем вимог та рівнем навчання. Рівень викладання повинен бути істотно вищим рівня засвоєння.

Рівнева диференціація забезпечується не за рахунок того, що одним учням дають менше, а іншим більше, а в силу того, що пропонуючи учням однаковий об'єм матеріалу встановлюють різні рівні вимог до його засвоєння.

• 3. У навчанні повинна бути забезпечена послідовність у русі учня по рівнях.
• 4. Добровільність у виборі рівня засвоєння.

Рівнева диференціація передбачає перехід учня з одного рівня навчання на інший після досягнення певних результатів.

Деякі автори виділяють загальнокультурний (обов'язковий) базовий рівень, який повинен бути засвоєний усіма учнями, а також рівні прикладний і творчий.