Місце доказування у системі цивільного процесуального права

МІСЦЕ ДОКАЗУВАННЯ У СИСТЕМІ ЦИВІЛЬНОГО ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА

О. Грабовська Юридичні терміни, поняття, категорії складають основу будь-якої науки, вчення, а також їх компонентів. Не є виключенням й цивільне процесуальне право, цивільний процес, які є складовими правової науки. Правильне розуміння термінів та понять, закріплених чи застосовуваних у цивільному процесуальному законодавстві, теоретичних висновках, у практичному обігу, їх однакове тлумачення, сприяє уникненню плутанини, що особливо важливим є для законотворчої та правозастостовчої діяльності, оскільки в залежність ставиться реалізація суб'єктами цивільних процесуальних правовідносин передбачених законодавством прав та обов’язків у суді, законність та обґрунтованість судового рішення, а отже, й якість захисту прав, свобод та інтересів.

Аналіз наукових та навчальних джерел, виданих останнім часом, свідчить про те, що авторами широко досліджуються та висвітлюються питання та проблеми доказування у цивільному судочинстві, і це не випадково, адже судове доказування становить основу процесуальної діяльності по розгляду та вирішенню будь-якої цивільної справи. Тому закономірно виникає питання про місце доказування у системі цивільного процесуального права, його взаємозв'язку з іншими нормами та інститутами. Враховуючи теоретичні категорії та критерії, також виникає питання про те, чи є доказування у цивільному судочинстві підгалуззю цивільного процесуального права інститутом тощо.

Можливість зробити той чи інший висновок про певне явище залежить, насамперед, від правильного лексичного розуміння слова, словосполучення, словарної конструкції, їх значеннєвих нюансів.

У новому тлумачному словнику української мови поняття «доказувати (доказати)» протлумачено як «підтверджувати істинність, правильність чого-небудь фактами, незаперечними доводами» [1]. Якщо перенести зазначене тлумачення доказування на площину діяльності, пов’язаної із доказуванням у цивільних справах у суді, то можна дійти висновку, що доказування слід розуміти як підтвердження суб'єктами доказування усіма можливими засобами обставин (фактів, доводів тощо), на які кожен з них посилається як на підставу своїх вимог, тверджень, роз’яснень, заперечень тощо. Втім не лише «підтвердження істинності, правильності чого-небудь.» складає основу доказової діяльності у суді. Ці дії притаманні суб'єктам, які є юридично заінтересованими, але ж у цивільному процесі у доказуванні, незважаючи на прагнення до змагальної форми цивільного судочинства, суб'єктами доказування є не лише особи, які беруть участь у справі, а й суд, який не підтверджує істинність, правильність чого-небудь, а досліджує, оцінює докази тощо з метою ухвалення законного та обґрунтованого рішення. Таким чином, покласти повністю поняття «доказувати», наведене у тлумачних словниках, в основу визначення поняття «доказування у цивільному процесі» не можна.

Норми цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) апелюють поняттям «доказування», зокрема ст. ст. 60, 62, однак не містять визначення поняття доказування у такий спосіб, як закріплено поняття «докази» у ч. 1 ст. 57.

Поняття доказування у цивільних справах розкривається в багатьох наукових та навчальних джерелах, і їх аналіз дає підставу для висновку про те, що кожен з дослідників у визначенні поняття судового доказування, його змісту, акцентували або акцентують увагу саме на тих аспектах, які здавалися їх авторами найбільш важливими і такими, що відображають сутність такого явища як судове доказування у цивільних справах. Так, процесуаліст — класик Е. В. Васьковський в «Учебнике гражданского процесса» 1917 р. писав, що доказування:

— це діяльність осіб, між якими виник спір, метою якої є переконати суд в істинності їх тверджень та заяв. Доказування в процесуальному сенсі уявляє собою встановлення істинності тверджень сторін перед компетентним судом у передбаченій законом формі [2]. У наведеному висновку автор виділяє сторони як основних суб'єктів спірного правовідношення, а отже, й доказування, діяльність яких зводиться до доведення ними перед судом своїх доводів, заперечень тощо, а завданням суду при цьому є встановити істинність цих тверджень.

У радянський період часу поняття судового доказування часто висвітлювали через його стадійність (етапи, процесуальні дії), і виділяли пошук, збирання, подання, дослідження, оцінку доказів тощо [3], і саме на цих аспектах зосереджували увагу і розкривали сутність доказування.

Пізніше у навчальних джерелах з’явились більш повні визначення поняття доказування у цивільних справах, зокрема у підручнику відомих українських процесуалістів М. Й. Штефана, О.Г. Дріжчаної, Радзієвської Л.К. та ін., до елементів «доказування» у цивільному процесі автори включили процесуальну і розумову діяльність суб'єктів доказування, яка проводиться в законодавчо врегульованому цивільному процесуальному порядку і спрямована на з’ясування дійсних обставин справи, прав і обов’язків сторін, установлення певних обставин шляхом утвердження юридичних фактів, вказівок на докази, а також подання, прийняття, збирання, витребування, дослідження та оцінки доказів [4]. Цей висновок згодом був підтверджений й іншими процесуалістами [5].

У даному визначенні поняття доказування враховане більше коло компонентів доказування: сама специфіка судового доказування (сукупність процесуальної та розумової діяльності), його законодавче регулювання, мета та стадії. Разом з тим відсутня вказівка на суб'єкти, які здійснюють доказову діяльність у суді. цивільний процесуальний право судовий Внаслідок поступового запровадження і реалізації змагальної форми цивільного судочинства, розробкою ЦПК України, в систему норм якого й було покладено основоположні засади змагальності, з’явились визначення поняття судового доказування, в основу яких покладені сутнісні ознаки принципу змагальності, який визначає процесуальну природу такої діяльності [6].

У навчальних джерелах, підготовлених останнім часом, містяться, в основному, спрощені визначення поняття судового доказування. Зокрема, доказування визначають як «регламентовану в певний порядок процесуальну діяльність зі збирання, витребування і надання суду доказів суб'єктами, які за цивільним процесуальним законодавством вправі подавати докази в конкретній справі на різних стадіях її розвитку» [7], як «розумову та процесуальну діяльність суду та інших учасників цивільного процесу, спрямовану на встановлення істини по конкретній справі і вирішення спору між сторонами» [8] тощо.

Наведені висновки про сутність судового доказування у цивільних справах різняться розставленими акцентами, на які, очевидно, вплинули зміни як у цивільному процесуальному законодавстві, так і у суспільстві в цілому. Не менш різноманітні погляди висловлюються й щодо мети судового доказування у цивільних справах. Логічно, що судове доказування як і будь-яка діяльність має мету, тобто те, до чого діяльність прямує, чого прагне досягти. Різними дослідниками ця мета бачиться по різному. Зокрема, вже згадані вище процесуалісти у своїх працях зазначали, що «мета доказування — встановити, що твердження сторони є істинним, тобто що приведені ним на свою користь обставини існують у дійсності і саме у такому вигляді, як він стверджує, або, навпаки, що обставини, які ним спростовуються, насправді немає [9], або що метою доказування є «всебічне, повне та об'єктивне з’ясування дійсних обставин справи, тобто встановлення з допомогою доказів у повній відповідності з істиною юридичних фактів, з якими закон пов’язує виникнення, зміну та припинення спірного правовідношення між сторонами, та інших обставин, що мають значення для правильного вирішення справи» [10], «встановлення обставин та фактів, що мають значення для справи» [11], «підтвердження тих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог чи заперечень при захисті свого права у суді» [12] тощо. Окремі процесуалісти мету судового доказування вбачають у законному та обґрунтованому вирішенні правового конфлікту [13].

Кожен з наведених висновків в цілому є логічним та обґрунтованим, однак неповним. Думається, що для висновку про мету доказування у цивільних справах слід враховувати, що мета доказування обставин справи у кожного з його суб'єктів є різною. Зокрема, метою доказування стороною обставин справи є задоволення судом її інтересів, ухвалення прийнятного рішення саме для неї. Тобто мета доказування у особи, яка бере участь у справі, має приватний характер. Тому сторона ставить перед собою завдання (якщо під завданням розуміти «визначений, запланований для виконання обсяг роботи» [14]), спрямовані на обґрунтування своїх вимог та заперечень, або спростування фактів засобами, передбаченими законом тощо. Що стосується суду, то для нього як для органу, який реалізує конституційну функцію правосуддя, метою доказування є захист прав, свобод та інтересів, ухвалення законного та обґрунтованого рішення, а досягти цієї мети можна лише за умов всебічного, повного та об'єктивного з’ясування обставин справи.

Наведені погляди та висновки про зміст доказування у цивільному судочинства, його мети, обґрунтовано потребують уточнення та розширення, оскільки повинні давати максимальне повне уявлення про одну з найважливіших категорій цивільного судочинства — доказування. Зрозуміло, що врахувати усі нюанси судового доказування у цивільних справах в одному визначенні, задача проблематична, але основні аспекти, які б дозволили комплексно уявити доказування у цивільних справах, чітко вирізняти його серед інших понять, категорій, необхідно.

Вірогідно, ґрунтовний висновок, у якому б відображались усі найважливіші аспекти доказування у цивільному судочинстві, можна зробити лише після дослідження кожного з них окремо, а також взаємозв'язку між ними. Проте беручи до уваги основні теоретичні висновки та погляди про сутність судового доказування та його мети, положення цивільного процесуального законодавства, можна виділити основні характерні риси, ознаки доказування у цивільних справах:

• 1) діяльність по доказуванню є процесуальною за своєю юридичною природою, оскільки здійснюється у зв’язку з розглядом та вирішенням цивільної справи у суді;
• 2) метою судового доказування є обґрунтування вимог та заперечень особами, які беруть участь у справі, повне, всебічне та об'єктивне з’ясування обставини справи, ухвалення законного та обґрунтованого рішення судом;
• 3) доказування у цивільних справах урегульоване масивом законодавчих актів;
• 4) ґрунтується доказування на реалізації суб'єктами цивільних процесуальних правовідносин найважливіших принципів цивільного судочинства;
• 5) здійснюється доказування усіма суб'єктами цивільних процесуальних правовідносин, хоча і з різною метою, юридичними підставами та наслідками тощо;
• 6) доказування у цивільних справах характеризується стадійністю (послідовністю) тощо.

Таким чином, доказування у цивільних справах — багатогранне поняття, яке включає чи не найбільшу кількість компонентів цивільного процесу. Яке ж місце доказування серед окремих норм та інститутів цивільного процесуального права? Враховуючи, що всередині галузі права прийнято виділяти підгалузі та інститути, логічно виникає питання про те, чим є доказування?

В теоретичних джерелах поняття «підгалузь права» тлумачиться як частина певної галузі, яка об'єднує правові норми та інститути, які регулюють суспільні відносини, що мають певне самостійне значення у межах їх відповідного типу. Водночас ці норми та інститути мають стійкий взаємозв'язок з іншими елементами даної галузі права [15], або як систему однорідних норм права, яка складається з певних правових інститутів (наприклад, спадкове право як підгалузь цивільного права складається з наступних правових інститутів: спадкування за законом і спадкування за заповітом) [16]. «Інститут права» — група взаємопов'язаних юридичних норм, що регулюють окремий вид суспільних відносин; елемент системи права. Є галузевими, міжгалузевими і комплексними. До галузевих відносять, зокрема, інститут громадянства, оподаткування, права на спадщину тощо [17], які функціонують в рамках певної галузі права, в даному випадку конституційного, фінансового, цивільного. В системі процесуального права прийнято, наприклад, виділяти інститут цивільного процесуального представництва [18], інститут позову (інститут зустрічного позову) [19] та інші. Тобто інститут галузі права складається з групи норм, які регулюють певні правовідносини всередині галузі, тісно пов’язані з усіма іншими нормами та інститутами, «працюють» у сукупності, є невід'ємними від них. Думається, що і доказування у цивільному процесі логічно виділяти саме як один з галузевих інститутів цивільного процесуального права, який складається з сукупності норм, що регулюють процесуальну діяльність по доказуванню. Ці норми тісно пов’язані з усіма іншими нормами та інститутами, є взаємозалежними та взаємообумовленими.