Розділ 1. Особливості навчання дітей з тпм

Теоретичні основи дослідження тяжких порушень мовлення

Мовлення — це основний спосіб спілкування людей, один із найважливіших чинників соціального розвитку, що реалізується в усній та писемній формах. У психології мовленням називають процеси спілкування за допомогою говоріння, слухання, читання, письма. Без мовлення життя в суспільстві стає обмеженим, неповноцінним. Ось чому проблема своєчасного виявлення, попередження та подолання порушення мовлення, особливо у дітей, є надзвичайно важливою для цілої низки наук — медицини, психології, педагогіки тощо. Невиправлені помилки у мовленні можуть не лише закріпитися, а й залишитися у дитини на все життя. Вони не лише ускладнюють спілкування дитини, негативно потім впливають на засвоєння читання та письма.

У дітей перших років життя мова надає важливий вплив на розвиток відчуттів і сприймань, на формування процесів гностики. А.А. Люблінською було показано, що навіть пасивне оволодіння мовою в перші два роки життя сприяє розвитку у дитини узагальненого сприйняття, додає всім його сенсорним функціям активний пошуковий характер.

Мова перебудовує всі основні психічні процеси дитини: з її участю сприйняття набуває узагальненого характеру, розвиваються уявлення, удосконалюється синтетична діяльність. У міру розвитку лексико-граматичної сторони мови у дитини стають можливими також такі інтелектуальні операції, як порівняння, аналіз і синтез.

Мова — одна з основних психічних функцій людини, будь-які її порушення є об'єктом вивчення різних наук: педагогіки, психології, логопедії, нейропсихології, нейролінгвістики та інших. [18].

Категорія дітей з тяжкими порушеннями мовлення (ТПМ) достатньо різноманітна, це діти з алалією, дизартрією, ринолалією, афазією, вираженим заїкуванням. Загальною їхньою особливістю є стійке комплексне порушення мовлення, яке зазвичай поєднується з неврологічною та психологічною симптоматикою, з різними відхиленнями психічної діяльності. Їхнє навчання і виховання має здійснюватися у спеціальних освітньо-виховних закладах, куди вони направляються на підставі висновку про ступінь вираженості того чи іншого мовного дефекту. Порушення таких дітей виражені такою мірою, що навчання, відповідно до Державних стандартів освіти, для них утруднене і можливості освіти ускладнюються.

Основною ознакою тяжких порушень мовлення є різко виражена обмеженість засобів мовного спілкування при нормальному слухові і збереженому інтелекті. Діти, які страждають такими порушеннями володіють убогим мовним запасом, деякі з них зовсім не говорять. Спілкування з оточуючими в цьому випадку дуже обмежене. Незважаючи на те, що більшість дітей здатні розуміти звернену до них мову, самі позбавлені можливості в словесній формі спілкуватися з оточуючими. Це призводить до важкого становища дітей у колективі: вони повністю або частково позбавлені можливості брати участь в іграх з однолітками, у громадській діяльності. Розвиваючий вплив спілкування виявляється в таких умовах мінімальним. Тому, незважаючи на достатні можливості розумового розвитку у таких дітей виникає вторинне відставання психіки, що дає привід неправильно вважати їх неповноцінними в інтелектуальному відношенні. Це погіршується відставанням в оволодінні грамотою, в розумінні математичних завдань.

Характерне для тяжких порушень мовлення загальне її недорозвинення, що виявляється в неповноцінності як звукової, так і лексичної та граматичної сторін мовлення. Внаслідок цього у більшості дітей з тяжкими порушеннями мови спостерігається обмеженість мислення, мовних узагальнень, труднощі в читанні і письмі. Все це ускладнює засвоєння основ наук, незважаючи на первинну збереженість розумового розвитку.

Усвідомлення своєї неповноцінності і безсилля в спробах спілкування часто призводить до змін характеру: замкнутості, негативізму, бурхливих емоційних зривів. У деяких випадках спостерігається апатія, байдужість, млявість, нестійкість уваги. Ступінь вираженості таких реакцій залежить від умов, в яких знаходиться дитина. Якщо на його дефекті не фіксують увагу чи не підкреслюють неправильність його мови нетактовними зауваженнями, намагаються його всіляко зрозуміти і полегшити важке становище в суспільстві. Зазвичай при правильному педагогічному підході діти опановують усне й писемне мовлення, засвоюють необхідний обсяг шкільних знань. Разом з розвитком мови як правило зникають і вторинні зміни психіки. [3].

Із тяжких порушень мови частіше за все зустрічаються алалія, афазія, ринолалія і різного типу дизартрії. Також відносяться деякі форми заїкання, якщо цей дефект не дає змоги дитині навчатися в масовій школі.

Алалія є одним з найбільш важких дефектів мовлення, при якому дитина практично позбавлена мовленнєвих засобів спілкування: її мовлення самостійно і без логопедичної допомоги не формується.

Алалія (від грец. а — частинка, що означає заперечення, і лат. laliaмова) — відсутність мовлення або системний недорозвиток мовлення внаслідок органічного ураження зон кори головного мозку у внутрішньоутробному або ранньому періоді розвитку дитини (до формування мовлення).

Діти — алаліки є різнорідною формою в педагогічному відношенні групою і розрізняються по ступеню вираженості дефекту продуктивності колекційної роботи.

Афазія належить до важких порушень мовлення органічного центрального походження. Частіше вона виникає у людей літнього віку на фоні порушень мозкового кровообігу.

Афазія (від грец. a — частинка, що означає заперечення, і phasis — мова) — повна або часткова втрата мовлення, зумовлена локальними ураженнями головного мозку.

Афазія найчастіше виникає в дорослому віці. Але іноді вона спостерігається і у дітей. Як правило, дитяча афазія буває двох видів: моторна і сенсорна.

Ринолалія — порушення тембру голосу і звуковимови, зумовлене анатомо-фізіологічними дефектами мовленнєвого апарату.

При ринолалії механізм механізм артикуляції, фонації і голосоутворення має істотні відхилення від норми і зумовлений порушенням участі носового і рото глоткового резонаторів. При нормальній фонації у людини під час вимови всіх звуків мовлення, крім носових, відбувається відокремлення носоглоткової і носової порожнини від глоткової і ротової.

Існують дві форми ринолалії: закрита ринолалія характеризується пониженим фізіологічним носовим резонансом під час вимови звуків мовлення. Відкрита ринолалія для нормальної фонації характерно наявність змикання між ротовою і носовою порожнинами, коли голосова вібрація проникає тільки через ротову порожнину. Ці форми ринолалії можуть бути органічними і функціональними. [13].

Термін «дизартрія» походить з латинської і в перекладі означає розлад членороздільного мовлення. Дизартрія характеризується певними особливостями залежно як від проявів, так і від походження.

Причиною дизартрії може бути несумісність по резус-фактору. Декілька рідше дизартрія виникає під впливом інфекційних захворювань нервової системи в перші роки життя дитини. [19].

Форми дизартрії.

Бульбарна дизартрія — виявляється при захворюванні (запаленні) або пухлині довгастого мозку. [13].

Підкоркова дизартрія виникає при ураженні підкіркових вузлів головного мозку.

Мозочкова дизартрія характеризується порушенням узгодження (координації) в роботі артикуляційної, дихальної та фонаційної мускулатур, що призводить до порушення синхронності артикуляції, дихання і фонації.

Кіркова дизартрія характеризується більш ізольованими порушеннями іннервації м’язів артикуляційного апарату.

Псевдобульбарна дизартрія характеризується різними порушеннями м’язового тонусу. Ці порушення зумовлені ураженням черепно-мозкових нервів, що іннервують артикуляційну мускулатуру.

Заїкання — це порушення темпу, ритму та плавності усного мовлення, зумовлене судомним станом м’язів артикуляційного апарату.

В усьому світі визнано, що заїкання — важка проблема як у теоретичному, так і в практичному аспектах. Проблема заїкання залишається ще остаточно не вивченою через широкий спектр причин його виникнення, різноманітність клінічних проявів, варіантів перебігу, патологічних реакцій логопата на свою ваду. [19].

Відхилення у формуванні мови розглядається авторами як порушення розвитку, що протікають за законами ієрархічної будови вищих психічних функцій. Велике значення надається системному підходу до вивчення і подолання мовних порушень. Різноманіття проявів тяжких порушень мови виявилося в педагогічних цілях можливим розмежувати по мірі вираженості дефекту, що характеризує рівень недорозвиненої мови дітей. [5].