Основи сучасного героїко-патріотичного виховання

Наш час вимагає відродження і розвитку української національної системи освіти і виховання

Сучасна педагогічна наука безперервно повинна еволюціонувати, набувати все глибшого національного змісту і характеру, творчо використовуючи кращі досягнення інших народів. Вдосконалюється й філософія та ідеологія, коналюється й філософія та ідеологія, методологічні, теоретичні положення. Молоді потрібно оволодіти не лише системою наукових знань, а насамперед цілісною національною культурою, духовністю, не виключаючи вищі здобутки культури, духовності цивілізованих народів.

Батьки, вчителі і вихователі повинні усвідомлювати, що в процесі виховання кожної дитини мають застосовуватися численні вітчизняні пізнавально-виховані традиції. Ідеї і засоби міфології прадавніх українців, трипільської культури, духовності язичницької епохи, вищі досягнення культури України-Русі, козацько-лицарської доби, багатющий потенціал фольклору, інших народних мистецтв, класичної професійної культури рідного народу, його наукових здобутків — такі цінності підростаючі поколінні мають насамперед засвоювати в процесі навчання і виховання.

Українська педагогіка за своїм змістом і спрямуванням має гармонійно поєднувати могутню культуру і духовну «трійцю» — історію, сучасне і майбутнє нашої нації і держави. Вона покликана утверджувати в серцях і душах, реальних справах, діяльності і поведінці кожного школяра культурно-духовні традиції, цінності рідного народу, вищі здобутки світової цивілізації.

Одним із найважливіших завдань теорії і практики є патріотичне виховання, яке повинно здійснюватися, на мою думку, ще з раннього дитинства. Патріотично-наснажена громадська активність особистості повинна постійно підвищуватись в процесі виховання, самовиховання і самовдосконалення, переростати, у відповідності до вікових особливостей, в громадсько-політичну, державницьку діяльність.

Щоб сформувати у дітей активну життєву позицію, громадянські переконання та ідеали, необхідно насамперед навчити їх визначити моральні цінності. Надання емоційної забарвленості, моральної оцінки знанням — пріоритетне завдання вчителя, вихователя, всього педагогічного колективу. Без цих двох «вогників» педагогічної діяльності навчально-виховний процес «засушується», неодухотворюється.

Педагоги повинні пам’ятати велику істину, що перемогу в житті здобуває не сила рук і навіть не сила розуму, а сила духу.

Найвищих вершин розум особистості сягає тоді, коли в ній сформована сила духу. Розум, не зігрітий серцем, інтелект, байдужий до долі народу, нації, Батьківщини, перетворюється на соціально-індиферентну силу, а то й на небезпеку, загрозу.

Українська педагогіка серця в перші роки нашої незалежності дала помітні сонцелюбні пагони, бо вона почала орієнтуватися на вічні цінності й відповідати ментальності українського народу, його національному характеру і світогляду. На мою думку, дуже цінними під чим оглядом є праці академіка АПН України М. Стельмаховича, професора О. Вишневського, які розвивають педагогіку серця, педагогіку віри у вічні цінності, високі національні ідеали.

Історія вітчизняної і зарубіжної педагогічної думки переконливо свідчить про те, що вагомі результати у вихованні дитини досягаються тоді, коли в ньому домінують найвищі моральні цінності - любов до Бога, Батьківщини і рідного народу, але такі здобутки науки, світового досвіду законодавство України про освіту і виховання ще повністю не враховує.

Творчо відроджуючи вітчизняні виховні традиції, багато педагогів успішно використовують ідеї, принципи, засоби козацької педагогіки з метою поліпшення героїко-патріотичного виховання учнів, формування у них високої шляхетності, політичної культури, сили волі і сили духу, відчуття володаря становища, усвідомлення прав і обов’язків перед Батьківщиною, відповідальності перед рідним народом.

В роботі досліджуються основні традиції, які становлять підмурівок патріотичного виховання в найтіснішій єдності з головними шляхами, засобами загартування підростаючого покоління у дусі любові до рідної мови, культури, народу, України-Батьківщини.

На долю підростаючого покоління випала історична місія — побудова незалежної України, яка має посісти гідне місце серед цивілізованих держав світу.

У зв’язку з цим нині значною мірою зросла відповідальність батьків, учителів, вихователів за рівень вихованості дітей і юнаків. Враховуючи помилки, викривлення, які були у вихованні впродовж останніх десятеліть, науковці і практики докладають великих зусиль, щоб вивезти з кризи складний і багатогранний процес виховання.

Філософські, психологічні і педагогічні дослідження переконують у тому, що у своєму історичному розвитку виховання дітей у багатьох країнах світу є найефективнішим тоді, коли воно є природним, тобто враховуючи природу дітей, довкілля, має народний, національний характер, ґрунтується на досягненнях людино-, вітчизнознавчих, суспільних наук. Значна частина педагогів нашої держави дійшла висновку, що фундаментальні, системоутворюючі поняття «нація», «Національна культура», «національна духовність», «національна ідея» багато в чому визначають сутність, зміст, завдання, мету, форми і методи виховання підростаючих поколінь кожного народу. У зв’язку з тим, що Україна впродовж тривалого часу перебувала в становищі колонії і напівколонії, у нас часто заборонявся, замовчувався навіть сам термін «національне виховання», який найбільшою мірою сприяє новому осмисленню такого багатогранного «етносоціального» явища, яким є виховання.

Перед незалежною Україною постала історичної ваги проблема творчо відродити українське національно-патріотичне виховання і водночас піднести його на сучасний рівень наукового і культурного розвитку. Чимало зробили з цього огляду академіки України А. М. Алексюк, П. П. Кононенко, А.Г. Погрібний, М. Г. Стельмахович, відомі педагоги О.І. Вишневський, В.І. Каюков, Є.І. Сявавко та ін.

Закономірним є те, що в наш час значно зріс інтерес педагогів до виховного потенціалу попередніх століть, їхніх виховних традицій. Міфологія прадавніх українців, трипільна культура, цінності язичницької епохи, козацько-лицарська духовність, ідейно-моральний потенціал фольклору — все це цінні набутки нашого народу. Українська система виховання формувалася впродовж тривалого історичного періоду.

За часів Київської Русі закладалися основи системи виховання, яка розвиваючись і долаючи величезні труднощі, зумовлені загарбницькою політикою сусідніх держав, досягла найвищого щабля за великої доби Українського Відродження (ХVІ-ХVІІІ ст.), тобто за Козацької доби. Відкривалися перші українські друкарні, бурхливо розвивалися фольклор, інші види народного мистецтва, театр, етнопедагогіка та інші галузі культурно-освітнього життя народу. Організовувалися братства, які багато зробили для виховання молоді, пробуджуючи в неї патріотизм, громадянську свідомість, прагнення захистити рідну культуру, мову від денаціоналізації. Виникли нові типи національних навчально-виховних закладів. Густа мережа братських шкіл, які були яскраво вираженими гуманітарними закладами, вкривали значну територію України. Багато дітей відвідували різні типи навчально-виховних закладів — козацькі січові, сотенні і полкові, дяківські, братські, церковні, монастирські школи, колегіуми, а також школи народних мистецтв і ремесел. Історичну роль у розвитку національної освіти і культури відіграли Острозька (1576 р.) і Києво-Могилянська академії (1615, 1632 р.), які готували кадри з багатьох галузей науки, культури, мистецтва, релігійного і державницького життя. Це доба дала світові таких визначних культурних діячів, письменників, педагогів як Л. Баранович, І. Гізель, Л. Зизаній, Є. Славинецький, М. Смотрицький і Г. Смотрицький, Ф. Прокопович, С. Яворський та ін. За часів Української національно-визвольної революції під проводом гетьмана Б. Хмельницького усталися і значно зміцнілі риси української національної освіти і виховання, яка формувала в молоді високу національну самосвідомість, лицарський дух, спрямований на захист рідної землі від чужеземних загарбників, на оборону культурно-історичних традицій свого народу.

Досягнення Україною в багатьох галузях життя світового рівня неможливе без пізнання і творчого відродження національно-духовних скарбів минулого, зокрема великої Козацької доби. Кожен педагог покликаний усвідомити важливу для нашого народу культурно-патріотичну місію українського козацтва.

Висока козацька духовність, яка за своєю суттю, змістом і характером у кращих своїх виявах була справді лицарською, забезпечувала бурхливий розвиток усіх сфер життя України в епоху великого відродження нашого народу.

Закономірно, що за умов незалежної України почалося творче відродження багатогранних козацько-лицарських традицій нашого народу. Починаючи з 1995 р. на загальнодержавному рівні реалізуються укази Президента України «Про відродження історико-культурних та господарських традицій Українського козацтва» (1995). «Про День Українського козацтва» (1999), «Про Координаційну раду з питань розвитку Українського козацтва» (1999), «Про Положення Координаційної ради з питань розвитку українського козацтв» (1999), «Про склад Координаційної ради з питань розвитку Українського козацтва» (1999).

В указах, дорученнях і розпорядженнях Президента України мають місце положення про відродження і розвиток історико-культурних традицій українського козацтва, залучення сучасних козацьких товариств до військово-патріотичного виховання, організації фізкультурно-спортивної, туристсько-краєзнавчої та культурно-просвітницької роботи серед молоді.

Міністерство освіти України видало «Методичні рекомендації педагогічним колективам закладів України по відродженню історико-культурних та господарських традицій Українського козацтва» (1995).

Науковцями і методистами створено програму «Сучасне козацько-лицарське виховання дітей та юнацтва України» (1997), написані до неї методичні рекомендації.

У листопаді 2001 р. Президент України затвердив «Національну програму відродження та розвитку Українського козацтва на 2002;2005 роки».

У цьому важливому державному документі ставляться завдання творчо розвивати козацько-лицарські традиції у сферах військово-патріотичної роботи.

Відомо, що про українське козацтво значна частина сучасної молоді має, як правило, поверхове і спрощене уявлення. Здебільшого розуміють козаків лише як воїнів, які боролися з ворогами, захищали від них рідну землю. Насправді ж козацтво було не лише військовим, а й яскраво вираженим національним, соціальним, політичним, державним, культурно-історичним, психолого-педагогічним феноменом. Сила, велич і могутність козацтва були настільки впливовими, суспільно значущими, що кожен українець прагнув стати козаком.

Глибоко багатогранну духовність, що стала гордістю української культури, створила епоха козацтва. Її освітньо-виховний, ідейно-моральний, емоційно-естетичний потенціал покладено в основу не лише козацької, а й усієї української національної системи виховання. Козацтво було в кращому розумінні цих понять, аристократією національного духу, високоморальною і освіченою елітою своєї нації. Палкий український патріотизм козаків був могутнім стимулом до державотворчого і незалежного життя.

Кожному вчителеві, вихователю необхідно ґрунтовно продумати і систематично реалізувати в щоденній навчально-виховній роботі з дітьми цілісну систем пізнання ними національних пріоритетів українського козацтва, пробудження в них глибокого інтересу до вітчизняного лицарства.

Необхідно зважити на те, що надійшов час великих змін у духовній сфері, і козацько-лицарські традиції виховання є за своєю сутністю високим покликанням, одним із найефективніших шляхів формування в підростаючих поколінь шляхетності, аристократизму духу, націотворчих і державотворчих якостей, спрямованості духовної енергії на практичні справи в ім'я народу, Української держави.

Усі педагоги повинні усвідомлювати, що українська педагогіка має підтвердити свою глибоку самобутність, свої вищі досягнення перед усім світом, що він визнав її оригінальний, національно-неповторний і потужний виховний потенціал, вона покликана створювати високий імідж нашої нації у світовому масштабі. Ми, педагоги, маємо зробити великий внесок у формування «Гуманітарної аури нації», яка повинна світитися змістом «свого неповторного національного варіанту», «Могутньою силою мистецтва і науки», енергією «ідеї історичного безсмертя нації». (Ліна Костенко).

Назвавши свою наукову працю «Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала», Ліна Костенко порушила одну з найважливіших проблем, наукове розв’язання якої сприяє піднесенню на вищий рівень національної свідомості і самосвідомості нашого народу, формуванню його привабливого іміджу серед інших народів.

Ліна Костенко говорить, що впродовж століть коли ворожі імперські сили знищили нашу державність, вони «умисно спотворювали обличчя нації. Тому й живемо в постійному відбутті негараздів, психологічного дискомфорту, викривленої істини». Треба протиставити дезінформації про наш народ, національний характер, ментальність українців про «націю, що стоять на колінах», «трьох гетьманів на двох українців».

На віки козаки показали високі взірці служіння Богу і Україні, шляхетності і аристократизму, героїзму, звитяги, подвижництва, глибокого гуманізму, милосердя і самопожертви в ім'я свободи України. С. Наливайко і П. Сагайдачний, Б. Хмельницький і І. Мазепа, І. Богун і М. Кривоніс, І. Виговський і І.Сірко, П. Полуботок і П. Калнишевський та інші гетьмани, кошові атамани, керманичі козацько-селянських повстань завжди будуть високими прикладами, ідеалами для творчого наслідування молоддю.

Козацтво створило дві форми української державності - Землі вольностей Війська Запорозького (Запорізьку Січ) і Гетьманську Україну.

Козаки утвердили передовий демократичний устрій, виборну систему.

Конституція українського гетьмана Пилипа Орлика (1710 р.) продемонструвала усьому світові високу правосвідомість нашого народу, його політичну культуру і гуманістичну сутність.

Еліта українського козацтва — запорозькі лицарі - створили незвичайний форпост волі і свободи Запорозьку Січ, кілька століть функціонування якої - це найбільш яскравий і цікавий період українського життя і з погляду українця-потомка, і з погляду стороннього дослідника-історика" (М. Грушевський).

Козацька армія становила Збройні сили України, які в часи піднесення національно-визвольної боротьби з чужоземними загарбниками, в період гетьманування П. Сагайдачного і Б. Хмельницького були одними з кращих у Європі.

Багатовіковий визвольний козацький рух покликав до життя унікальне явище не лише української, східнослов'янської, а й світової культури — козацьку педагогіку. Історія покликала до життя такі обставини, коли в сотнях тисяч сімей, в січових, козацьких школах і частково в інших типах тогочасних шкіл діяли козацьке навчання і виховання.

Козацька педагогіка — це частина народної педагогіки в її вершинному вияві, яка формувала у підростаючих поколінь українців синівську вірність Батьківщині, народу, здатність захищати рідну землю від чужоземних загарбників.

Основна мета козацької педагогіки — формування в сім'ї, школі і громадському житті дитини як козака-лицаря, мужнього громадянина, захисника рідної землі з яскраво вираженим дійовим патріотизмом, силою волі і силою духу.

Головні завдання козацької педагогіки — готувати фізично загартованих, міцним здоров’ям, мужніх воїнів-захисників рідного народу від чужоземного поневолення, виховувати у підростаючих поколінь український національний характер, світогляд, національні і загальнолюдські цінності, формувати глибоку любов до людини, пошану її гідності, прагнення до милосердя; інші високі лицарські якості.

У національній системі освіти і виховання найважливішими були провідні ідеї козацького руху — свобода і незалежність України, непорушність прав людини і народу, свобода особистості, народовладдя, самоврядування, тощо. Психолого-педагогічні набутки козаків сприяли зміцненню національної системи виховання. Виникали перші українські академії (Острозька — 1576 р., Києво-Могилянська — 1615, 1632 рр.), що стали визначними центрами розвитку вищої освіти, науки і культури України, усіх слов’янських земель. Чимало козацьких лідерів — гетьмани України І. Виговський, І. Мазепа, І. Самойлович, Ю. Хмельницький та інші політичні і державні діячі отримали вищу освіту в Києво-Могилянській академії.

Під могутнім захистом козацьких збройних сил в Україні діяли різні типи навчально-виховних закладів. Поряд із академіями, братськими, дяківськими, церковними, монастирськими школами, колегіумами, народними професійними школами мистецтв і ремесел (гончарства, кобзарства, рушникарства, братництва та ін.) працювали козацькі навчально-виховні заклади (січові, сотенні тощо).

У цих навчально-виховних закладах панував волелюбний демократичних дух козацтва. Українська козацька система виховання мала кілька ступенів.

Перший ступінь — це козацьке дошкільне виховання, яке утверджувало високий статус батьківської і материнської козацької педагогіки. Вже в цей час специфікою була роль батька: він цілеспрямовано займався загартуванням своїх дітей, формував у них лицарську честь і гідність, готував їх до подолання життєвих труднощів, до захисту рідної землі, вільного життя.

Другий ступінь козацького виховання найдоцільніше назвати козацьким родинно-шкільним. У козацьких, братських та інших типах шкіл найвищий статус мали родинні, національні духовні і матеріальні цінності, які переростали в загальнонаціональні (волелюбні заповіді батьків і дідів, традиції і звичаї) і включали в себе релігійно-моральні цінності.

Потім молодь, яка прагнула знань, училася у вітчизняних колегіумах і академіях, у відомих університетах Європи, отримувала підвищену і вищу освіту (третій ступінь). Такі люди, освічені і виховані, як правило, на європейському рівні, часто очолювали національно-визвольний рух, брали активну участь у розбудові освіти, науки і культури в Україні.

По закінченні вищих навчальних закладів молодь одержувала (в сотнях, полках, військових таборах, в Запорізькій Січі) систематичне фізичне, психофізичне, моральне, естетичне і трудове загартування, національно-патріотичну підготовку, спортивно-військовий вишкіл, лицарське загартування (четвертий ступінь).

Характерною особливістю козацького родинного виховання був його високий дух, який забезпечувався реалізацією ідей та засобів козацької духовності, народної педагогіки, національних традицій і звичаїв, здобутків християнської моралі. У козацьких сім'ях панував культ батька і матері, бабусі і дідуся, роду і народу.

Родинні виховні традиції, зокрема батьківські, освічені козаки продовжували у школі джур. Такі козаки перед своєю совістю, громадою зобов’язувалися щодо свого козачка джури виконувати роль названого батька. Від своїх наставників джури переймали науку жити і перемагати у складних, навіть екстремальних умовах, під їхнім керівництвом оволодівали високим бойовим мистецтвом.

Січові школи реалізовували право особистості на навчання, задовольняли, як культурні, духовні так і військово-оборонні потреби козацтва. Тут вихованці крім читання, письма, хорового співу і музики, оволодівали (читанням, письмом) військово-оборонною справи.

По закінченні січової школи най здібніші хлопці вступали, як правило, до Києво-Могилянської академії.

Частина випускників працювала церковнослужителями і вчителями в козацьких школах. Інші залишалися у своїх куренях, продовжували вдосконалювати своє бойове мистецтво.

Козацькі школи діяли в полкових сотенних містах і містечках України. У таких школах, крім загальних підручників і посібників, були і свої, які відповідали специфіці січових і інших козацьких шкіл. Так, одним із підручників була «Козацька читанка» (автор невідомий). Матеріали читанки пройняті ідеями українського патріотизму, національною духовністю.

Густа мережа козацьких шкіл покривала значну територію України.

Так, відомий історик козацтва О. М. Апанович вважає, що після козацької Ради 1766 р. і до кінця існування Запорозької Січі як державного утворення «в межах Вольностей Війська Запорозького нараховувалося 44 церкви, 13 каплиць, 2 скипи… у 53 поселеннях та урочищах». Характерно, що при «кожному з цих поселень існували козацькі школи». Знаменний історичний факт: майже в кожному населеному пункті на Землях Вольностей Війська Запорозького існували церкви, собори, шпиталі і школи, що свідчить про загальнокультурний і освітній рівень козацтва.

Козацькій педагогіці було притаманне родинно-шкільне виховання. Як вияв глибокої єдності впливу на особистість найважливіших соціально-педагогічних факторів сім'ї і школи при збереженні пріоритетності батьків, родинного оточення у виховному процесі. Більше того, родинні виховні цінності, які мали найвищий статус в усьому суспільстві, широко впроваджувались в багатогранне козацьке життя, зокрема у виховання. Це, своєю чергою, сприяло зміцненню сім'ї, підвищенню відповідальності батьків перед громадою, державою за виховання своїх дітей. На жаль останні десятиліття у справі виховання в цьому відношенні майже все було навпаки, що призвело до низької вихованості дітей.

Тому, на мою думку, перш за все потрібно змінювати підхід до виховання дітей у сім'ї бо в дошкільних закладах, а потім і у школі їх уже потрібно перевиховувати, а це набагато важче робити ніж виховувати. Для батьків потрібно створити курси, які повинні пройти майбутні батьки. На цих курсах ознайомити батьків із їх відповідальністю за виховання дітей перед державою, а також перед самими дітьми.

Більшість з батьків на перше місце ставлять матеріальне забезпечення своєї дитини, а задля досягнення цієї мети нехтують моральними принципами виховання. Вони бачать свій обов’язок в тому, щоб нагодувати дитину і одягнути — так, щоб не була гірша за інших. В таких сім'ях ведуться розмови в основному як і де заробити побільше грошей, використовуючи любі шляхи.

В таких сім'ях прикладом для наслідування є ті діти, які мають модні речі. Одним словом «круті». Тому дитина в цих сім'ях виростає егоїстом, бездушною і черствою людиною, їй не властива така риса як патріотизм.

В виховній роботі основний акцент треба ставити на виховання справжнього патріота своєї землі. Щоб дитина, яка приходить в перший клас була уже справжнім патріотом своєї землі. А вчитель молодших класів повинен, навчаючи дітей, продовжувати виховувати в них любов до свого краю, свого народу, використовуючи для цього краєзнавчий матеріал, а також козацьку педагогіку, в якій відводилась особлива роль лицарській честі і лицарській звитязі. Кожен молодий козак, стимульований громадською думкою, прагнув розвинути в собі ці шляхетні якості. В народній пам’яті, свідомості і реальному житті, в поведінці високий статус мали такі правила, закони кодексу лицарської честі, що передбачали виховувати у дітей і юнацтва:

любов до батьків, рідної мови, вірність у коханні, дружбі, побратимстві, товаришуванні, ставленні до Батьківщини-України;

поважне, з підкресленою ввічливістю ставлення до дівчини, жінки, бабусі;

готовність захищати слабших, турбуватися про молодших, вболівати за дітей, їхню долю;

непохитну вірність ідеям, принципам народної моралі, духовності (правдивість і справедливість, скромність і працьовитість, культ волелюбних заповідей батьків і дідів, вшанування пам’яті загиблих та ін.);

відстоювання повної свободи і незалежності особистості, народу, держави;

турботу про розвиток національних традицій, звичаїв і обрядів, бережливе ставлення до рідної природи, землі;

прагнення робити пожертвування на будівництво храмів, навчально-виховних і культурних закладів;

цілеспрямований розвиток власних фізичних і духовних сил, волі, постійне самовдосконалення і самореалізацію в ім'я підвищення добробуту народу;

уміння скрізь і усюди поступати благородно, шляхетно, проявляти доброзичливість і доброчинність, інші чесноти.

Крім того, із століттям в століття козацька педагогіка формувала у молоді такі героїчні якості, які становили кодекс лицарської звитяги. Він вимагав від кожного юнака розвитку в собі високого рівня моралі, духовності, стійкої і незламної волі, сили духу. Кодекс лицарської звитяги в себе включав:

• 10 готовність боротися до загину за волю, віру, честь і славу України;
• 11 нехтування небезпекою, коли йдеться про життя друзів, побратимів, Матері-України;
• 12 розвиток в собі стійкої, незламної волі, сили духу в боротьбі з ворогами Вітчизни, з усім, що заважає рідному народу вільно жити;
• 13 прагнення звільнити рідний край від завойовників;
• 14готовність завжди бути господарем становища, володарем на рідній землі;
• 15героїзм, подвижництво в трудовій діяльності на благо родини, свого краю, Батьківщини і в захисті її гідності і честі.

Водночас козаки були, як правило милосердними людьми. Вони чуйно ставилися до інших людей, чесних, добрих і правдивих, ділили з ними радість і горе.

Такі високі якості козаків виховувалися з найбільш раннього віку на всіх ступенях козацької системи виховання і навчання. Відомо, що у січових, сотенних і полкових козацьких школах перехід з одного класу до іншого, від букваря до часослова, потім до Псалтиря тощо супроводжувався народними дитячими забавами, іграми, різноманітними фізичними вправами, які загартовували дітей фізично, морально, духовно.

Творче відродження і виховання сучасної молоді на традиціях українського козацтва — історична необхідність. Під час відродження України насамперед потрібен культ лицарства, духовних висот козаків. Для цього треба використовувати нові форми виховної роботи на традиціях українського козацтва, щоб планка національної свідомості неухильно підіймалася все вище і вище.

Лицарська духовність, як одне з найвищих досягнень національного генія, має відображатися насамперед у змісті освіти, спрямованості і методиці навчання і виховання молоді від дитсадків до вузів.

Останнім часом педагоги України виправляють історичну несправедливість, яка полягає в тому, що козацько-лицарські традиції тривалий час цілеспрямовано не застосовувалися у навчально-виховному процесі.

Одним з перших кроків педагогів має бути пробудження у дітей потреби в знаннях про українське козацтво, формуванню у них інтересу до козацької тематики шляхом ознайомлення їх з історією козацького визвольного руху, науково-популярними і художніми творами А. Кащенка, Я. Кухарка, Лесі Українки, Б. Лепкого, П. Куліша, Б. Грінченка, О. Олеся, І. Франка, Т. Шевченка та інших письменників про козаків, їхні військові походи, визначні перемоги та гіркі поразки та бойове мистецтво.

Значний виховний потенціал має вивчення учнями героїчного життя, подвижницької діяльності, високого військового мистецтва гетьманів, кошових отаманів, керівників повстань С. Наливайка, І. Богуна, І.Сірка, М. Кривоноса, І. Мазепи, І. Виговського, П. Орлика, П. Полуботка, П. Калнишевського та ні.

Велике пізнавальне і виховне значення мають вікторини, вечори козацької слави, конкурси козацьких інтелектуалів, лицарів-любомудрів, фестивалі козацької пісні і танцю, організація спортивних гуртків, секцій з метою оволодіння дітьми видами козацьких спортивних змагань.

Тому що традиції українського козацтва пробуджуватимуть у молоді любов до героїчного, переконуватимуть у тому, що за будь-яких історичних часів в житті завжди є місце для подвигів, вірного служіння рідному народу, Батьківщині.

патріотичний виховання духовність козак.