Українська народна іграшка

На території України найдавніші прототипи іграшки виявлені в с. Мезин Коропського району Чернігівської області. Це були фігурки пташок, вовка чи собаки, виготовлені з мамонтового бивня приблизно 25 тис. років тому. Мали вони обрядове значення.

У IV—III тис. до н. е. трипільці виготовляли керамічні жіночі статуетки, різноманітні фігурки тварин (овець, коней, биків та ін.) та їх дитинчат, які символізували плодючість. В могильнику на території Львівської області археологами знайдено ліпні порожнисті фігурки пташок, що згодом трансформувалися в іграшки-свищики.

Дитячі іграшки давніх слов’ян (дерев'яні коники, качечки) знайдено під час розкопок на Наддніпрянщині. Датовані вони приблизно X — початком XII ст. У той час побутували і так звані технічні іграшки: луки, мечі, дзиґи тощо.

У дохристиянський період іграшки переважно зображали священних тварин, птахів, фантастичних істот, що свідчить про їх зв’язок з язичницьким культом, народною міфологією. Після прийняття християнства іграшки здебільшого використовували з ігровою та декоративною метою. Однак деякі з них зберегли ритуальний характер і дотепер (ялинкові прикраси до Нового року, святкові кульки тощо).

Від українських іграшок періоду XIV—XVIII ст. майже нічого не збереглося. Однак етнографи стверджують, що виготовлення забавок не припинялося ні в XIV, ні в XVI століттях. У другій половині XVIII ст. внаслідок розвитку в Україні ярмаркової торгівлі розпочалося масове виробництво забавок на продаж. Жодний ярмарок не обходився без глиняних коників, баранчиків, півників, маленького посуду, ляльок — «пань», розписаних орнаментом, прикрашених кольоровою глиною і покритих прозорою поливою.

Розквіт кустарного іграшкового промислу припадає на середину XIX ст. Найбільше виготовляли забавок на Наддніпрянщині, Поділлі, Прикарпатті. Серед тогочасних іграшок Наддніпрянщини кінця XIX ст. — дерев'яні кухлики для зачерпування рідини, дерев’яні ляльки, маленькі моделі побутових речей (іграшкові товкачики, тачівки, рублі, оздоблені різьбленням), дзиґи, вітрячки та ін. Популярними були механічні забавки з відповідними руховими елементами — вирізані фігурки попарно з'єднаних планками ведмедів, ковалів, ткачів; головоломки для дітей — так звані велика і мала мороки. Велика морока складалася з двох довгих і дванадцяти коротких кілочків, що утворювали на основній осі три хрестоподібні конструкції, а мала — із чотирьох однакових кілочків, зв’язаних у хрестик. Щоб їх розібрати, а потім скласти, необхідно було виявити кмітливість і винахідливість.

Найбільше дерев’яних іграшок виготовляли на Прикарпатті, у Яворові (Львівська обл.). Це різноманітні візочки з драбинками, кониками, іграшкові меблі (столи, скрині, лави-ліжка — бамбетлі), іграшкові музичні інструменти (сопілки, пищики, тарахкальця, тріскачки та ін.).

Селище Опішня (Полтавська обл.) відоме своїми керамічними іграшками, які відображали реальну природу, народний побут, героїв казок, пісень, творів фантастики (коник, квочка з курчатами, пташниця, вершники, міські та сільські жінки у типовому одязі, звірі-музики тощо).

Гончарі, крім ужиткового посуду, виробляли й «дріб», тобто маленькі іграшкові посудинки: глечики, макітерки, мисочки, горнятка, маснички тощо. Вони повторювали традиційні форми ужиткового посуду, а розписували їх відповідно до місцевості, де виготовляли (опішнянські, косівські, Васильківські та ін.).

На Поділлі відомими осередками виготовлення керамічної іграшки були Бубнівка, Бар Вінницької області, Адамівка — Хмельницької, Калагарівка — Тернопільської області та ін. Найпопулярнішими тут були ляльки, коники і вершники. Ляльок завжди ліпили у святковому одязі, з намистом на шиї, модною зачіскою на голові; очі і рот позначали крапками і рисками. Подільські ляльки тримали у руках дитину або під пахвою пташку. Традиційні іграшки-вершники зображали на коні селян, козаків, військових тощо. Подільські свищики мали вигляд тварин і птахів.

У XIX — на початку XX ст. на Волині діяли два найбільших осередки виготовлення керамічних іграшок (с. Вишнівець та Великий Кунинець Тернопільської обл.). Образи іграшок були традиційними (ляльки з птахами, свійські тварини, вершники), однак порівняно з подільськими вишнівецькі забавки витонченіші та барвистіші.

Наприкінці XIX ст. на Львівщині (с. Стара Сіль), виникли рідкісні в українському народному мистецтві сюжети — «танок» і «колисочка». Перший зображує жінку і чоловіка у танці. Свищик «колисочка» має вигляд «колиски на кружалах», у якій лежить дитина. Окрему групу забавок становлять керамічні тарахкальця («хихички»), відомі ще з часів трипільської культури, — порожнисті кульки завбільшки з гусяче яйце, прикрашені оздобленнями (сонце, півмісяць та ін.).

На Гуцульщині вівчарі ліпили іграшки з плавленого овечого сиру. Випасаючи овець, вони виготовляли казкових оленів, баранчиків, фантастичних півників, коників, а повернувшись із полонини, дарували їх дівчатам і дітям. Згодом цим почали займатися жінки, і в XIX ст. виготовлення іграшок із сиру стало домашнім промислом. Найбільшими осередками цього промислу були села Брустурів, Річка, Сні-давка і Шепіт теперішньої Івано-Франківської області.

В Україні іграшки виробляли не тільки з твердих і пластичних матеріалів, а також із лози, соломи, рогози, повісма, довгої трави. Для виготовлення саморобних іграшок використовували тканину, кольоровий папір, картон.

Першим збирачем і дослідником української народної іграшки був священик із Суботова Марко Грушевський (1865—1938), родич відомого історика Михайла Грушевського. У 1904 р. було опубліковано його працю «Дитячі забавки та ігри усякі. Зібрані по Чигиринщині Київської губернії» [2, с. 21−22].

Ляльки-мотанки зазвичай носили символічний характер і все в їхньому вигляді говорить про це. Їх зазвичай робили із клаптиків тканини, одягаючи в український народний однострій.

Майстри в галузі лялькарства стверджують, що специфікою будь-якої ляльки-мотанки є те, що вони не мають обличчя. Дитячі психологи впевнені, що саме цей нюанс сприяє тому, що в дитини розвивається уява. Це дає змогу дитині малювати дивовижні картини власного світу. Такі ляльки для малюка зазвичай робили мами та бабусі, вони передавалися з покоління в покоління та інколи в деяких хатах таких ляльок можна було зустріти до ста. В сучасному світі модернізованим мамам не потрібно економити час на власному чаді і докласти максимум зусиль до формування етнічної свідомості дитини.

Особливістю української ляльки є те, що її виготовляли з різних екологічно чистих матеріалів, зокрема зі соломи. Солом’яні ляльки вражають своєю специфікою. Найперше це техніка. Зазвичай такі ляльки носили ритуальний характер, про це свідчить той факт, що зі соломи найчастіше виготовляли янголів. Фігурки з соломи використовували у ритуально-культових обрядах. Позитивом цієї іграшки є те, що дитина може зробити її власними руками. Як відомо, будь-яка річ, виготовлена власними руками, допомагає у самоутвердженні особистості, розвитку креативного мислення та представлення наочного результату. Звичайно в цьому дитині повинні допомогти батьки або принаймні їй не заважати.

Наступним різновидом української народної іграшки є глиняні фігурки. Зазвичай такі фігурки виготовлялися дружиною та дітьми гончара. Вони не тільки прикрашали оселю, але й символізували господарку українського селянина: коники, баранці, півники. Найчастіше з глини виготовляли свищики, улюблену забавку хлопчиків. Проте, що ця іграшка не втратила актуальності в наш час свідчить наглядний приклад того, як на етнофестивалі «Країна мрій» діти шаленіли від цієї забавки, подекуди абстрагуючись від навколишнього середовища на декілька годин. Висновок: магнетизм української народної іграшки діє крізь віки. Зауважте, що глина не тільки найчистіша сировина для виготовлення посуду та іграшок, але вона ще й позитивно впливає на здоров’я вас та вашої дитини. А якщо зайнятися гончарною справою особисто, ви гарантовано омолодите шкіру ваших рук краще від будь-яких косметичних засобів. Ще одним позитивом такого роду заняття є те, що в процесі налагоджується контакт між дитиною та батьками. Сімейні психологи впевнені, що це найкраща терапія для сімей з проблемами.

Особливою обрядовістю була наділена іграшка з тіста. Вона не тільки смачна, але й ще допомагає виявити творчу сторону її автора. Фігурки були найрізноманітніші, але найпопулярнішими були іграшки, які виготовлялися до календарно-обрядових свят. Так, весною мами та бабусі випікали для своїх малят «жайворонки» з тіста, аби ті закликали з їхньою допомогою з вирію пташок. На Різдво пекли пряники у формі «півників» і «коників». Діти так само долучалися до цього процесу, щоб потім на вулиці разом із своїми ровесниками влаштовувати цілі театралізовані дійства та частувати один одного смачною випічкою.

Народні іграшки були не лише для дівчаток, хлопчики так само могли бавитися ляльками-мотанками у вигляді козачків, що в будь-якому випадку прищеплювало їм їх соціальну роль в майбутньому та сприяло прив’язаності до свого коріння. Не слід забувати про те, що дитина зажди копіює поведінку своїх батьків та відображає реалії у їх взаємовідносинах. Так само для хлопчиків були популярні фуркалки, калатальця та музичні ріжки. Останні використовували лісники, мисливці та пастухи з метою оповіщення про свій прихід або заманювання здобичі. Це є природно, бо за чоловіком закріплюється соціальна роль мисливця, годувальника і батька.

Специфікою українського народного іграшкового мистецтва є поєднання іграшкових фігурок у театр Вертепу. Вертеп виник ще за часів Київської Русі, модернізовуючись крізь століття він почав демонструвати актуальні картини побутового життя українського народу. Ще й досі цей театр є актуальним і традиційно продовжує розвиватись далі. Якщо на Різдво традиційним був театр Вертеп, то на Великдень цілою родиною робили великодню ляльку-панянку з трави.

Про українську народну іграшку можна говорити багато, її значення та роль у процесі виховання маленького українця завжди була, є і буде визначальною. Все, що треба для її виготовлення є навколо нас і воно своє, рідне і нічим незамінне. Потрібно лише, щоб батьки звернули увагу на це і сприяли цьому процесу. Тим більше, що наразі в незалежній Україні проводиться досить багато етнічних фестивалів, де можна не лише придбати ці іграшки, але й навчитися виготовляти їх самим, опанувати всі тонкощі майстерності творців української народної іграшки, які передавалися з покоління в покоління.

З культурологічної точки зору, українська народна іграшка сприяє утвердженню національної самобутності та менталітету і відіграє найважливішу роль в процесі становлення маленького громадянина незалежної країни. Тож давайте будемо любити українське, плекати та захищати наше, сприяти та робити все для його відродження, бо цього ніхто не зробить за нас.

Народна іграшка є специфічним витвором. Вона мусить мати пізнавальну цінність для дитини, відображати явища реального світу в доступних їй формах. Народна іграшка повинна не тільки нести інформацію, а й бути естетичною, втілювати оригінальну ідею. Використання її у дитячому садку, сім'ї збагачує, урізноманітнює ігрову діяльність дітей, розширює сферу пізнання світу і свого народу, розвиває традиційні для національної, господарської, побутової культури навички. Дитина сприймає народну іграшку і як витвір мистецтва, що сприяє її духовному збагаченню. Отже, народна іграшка дає дитині те, чого не може дати сучасна іграшка. Існуючи поряд, вони доповнюють одна одну [1, c. 144−146].