Виклад основного матеріалу дослідження

Концептуальними засадами розвитку педагогічної освіти в Україні є створення ефективної системи підготовки та підвищення кваліфікації науково-педагогічних і педагогічних працівників на основі поєднання національних надбань світового значення та усталених європейських традицій забезпечення розвитку педагогів, здатних у процесі постійного вдосконалення здійснювати професійну діяльність на засадах гуманізму, демократії, вільної конкуренції та високих технологій, а також забезпечувати неперервну освіту громадян. Завдання вищого навчального закладу — підготувати компетентного вчителя, здатного працювати в нових умовах, застосовувати інноваційні технології, що реалізовуються в педагогічній практиці, позитивно впливати та змінювати педагогічну систему. Засвоєння майбутнім педагогом психологопедагогічних та фахових знань, формування практичних навичок і умінь, розвиток творчих можливостей, загальної культури складають основу його професійної підготовки.

Академік В. Кремінь зазначає, що перехід світової спільноти до інформаційного суспільства ставить нові вимоги до якості освіти — тепер пріоритетним вважається не процес накопичення студентом знань і предметних навичок, а вміння вчитися, знаходити необхідну інформацію і самонавчатися впродовж життя. Одним із шляхів вирішення цієї проблеми є перенесення уваги із процесу навчання на його результат, орієнтація змісту й організації навчання на компетентнісний підхід і пошук ефективних технологій його впровадження [6, с. 6−7].

Орієнтованість освітньої політики й педагогічної науки на компетентнісну парадигму у здійсненні процесу навчання і виховання продиктована інтеграцією України в європейський простір. Оскільки компетентнісна парадигма безпосередньо пов’язана з ідеєю всебічної підготовки й виховання індивіда не тільки як фахівця, професіонала своєї справи, а й як особистості та члена колективу й соціуму, то цей підхід за своєю суттю є гуманітарним. На сьогодні, метою гуманітарної освіти є не тільки передача майбутньому спеціалістові сукупності знань, умінь і навичок у певній сфері, а й розвиток інтелекту, кругозору, здатності до індивідуальних креативних рішень, до самонавчання, а також формування гуманістичних цінностей.

У сучасних умовах відбувається поглиблення протиріч між вимогами до особистості і діяльності вчителя, та рівнем готовності випускників педагогічних навчальних закладів до виконання ними своїх професійних функцій; та між типовою системою підготовки вчителя та індивідуальнотворчим характером його діяльності. Ці протиріччя вимагають оновлення змісту освіти, удосконалення та подальшого розвитку методів та форм навчання.

Вирішенню вище зазначених проблем сприяє активне впровадження інноваційних технологій, що напрацьовуються роками в результаті наукових досліджень. Успіх інноваційних змін, у першу чергу залежить від учителя, його творчого потенціалу, готовності до безперервної самоосвіти, здібності до гнучкого педагогічного мислення, гуманістичної спрямованості особистості. Саме тому особливу роль у забезпеченні позитивних змін у системі освіти має вирішити удосконалення професійної компетентності педагогічних кадрів та підвищення їхнього наукового і загальнокультурного рівня. Формування високого рівня професійної компетентності майбутніх педагогів — один із основних напрямів реформування освіти. Галузевими стандартами вищої освіти України запроваджується модель професійної компетентності фахівця, названа освітньо-кваліфікаційною характеристикою.

Так В. Лозовецька зазначає, що «професійна компетентність — це інтегративна характеристика ділових і особистісних якостей фахівця, що відображає рівень знань, умінь, досвіду, достатніх для досягнення мети з певного виду професійної діяльності» [2, с. 722]. Згідно Закону України «Про вищу освіту» компетентність — динамічна комбінація знань, вмінь і практичних навичок, способів мислення, професійних, світоглядних і громадянських якостей, морально-етичних цінностей, яка визначає здатність особи успішно здійснювати професійну та подальшу навчальну діяльність і є результатом навчання на певному рівні вищої освіти [3, с. 13].

Н. Козакова вважає, що компетенція — це вимога, яка включає знання, уміння, навички, способи діяльності, певний досвід. Компетенція сама по собі не є характеристикою особистості, нею вона стає у процесі засвоєння і рефлексії студента, перетворюючись у компетентність. А компетентність — це здатність застосовувати набуті знання, вміння, навички, способи діяльності, власний досвід у нестандартних ситуаціях з метою розв’язання певних життєво важливих проблем. Компетентність є особистісним утворенням, яке проявляється у процесі активних самостійних дій майбутнього педагога [5]. Зовсім протилежної думки дотримується В. Хоминець: у загальному випадку компетентність майбутнього педагога слід розуміти як спеціально структуровані набори знань, умінь, навичок і ставлень, що їх набувають у процесі навчання" [13]. Тобто, це вже не «здатність застосовувати набуті знання», як говорить Н. Козакова, адже за компетентнісного підходу основна увага має фокусуватись не на знаннях, а на тому, для чого вони потрібні (тобто на здатності застосовувати ці знання у практичній діяльності).

Серед великої кількості дефініцій компетенції з позиції випускника вищого навчального закладу та його майбутньої педагогічної діяльності найбільш практично значущим є визначення професійної компетентності.

H. Ничкало наголошує, що професійна компетентність — це сукупність знань, умінь, необхідних для ефективної професійної діяльності, уміння аналізувати, передбачати наслідки професійної діяльності, використовувати інформацію [10, с. 78].

I. Зимняя під компетентністю розуміє актуальну, сформовану особистісну якість, що ґрунтується на знаннях, інтелектуально і особистісно обумовлену соціально-професійну характеристику людини, його особистісну якість [14, с. 4].

У своїх дослідженнях А. Маркова визначає професійну компетентність педагога як здатність та готовність виконувати особисту професійну діяльність, поєднання здатності та готовності до професійної діяльності [11, с. 24]. професійна компетентність педагог практика Своєю чергою Н. Кузьміна запропонувала дещо інший підхід визначення поняття професійно-педагогічної компетентності вчителя, та розглядала її структуру, як сукупність наступних компонентів: спеціальна компетентність учителя (знання, уміння певної галузі науки, що концентрується в змісті навчального предмету; методична компетентність вчителя (уміння здійснювати оптимальний вибір методів навчання і виховання для вирішення навчально-виховних задач); соціальнопсихологічна компетентність, яка передбачає сукупні характеристики вчителя як суб'єкта спілкування; диференціально-психологічна компетентність (знання і уміння педагога здійснювати індивідуальний підхід до школярів у навчально-виховному процесі); аутопсихологічна компетентність вчителя, яка передбачає компетентність педагога в сильних і слабких сторонах своєї особистості, власної діяльності, способах самовдосконалення [7, с. 32].

Професійна компетентність педагога — це єдність його теоретичної та практичної готовності до здійснення педагогічної діяльності (Т. Добудько) [1, с. 26]. А. Орлов у теорії та практиці професійної діяльності вчителя виділяє основні компоненти професійно-педагогічної компетентності: етичні установки вчителя, систему психолого-педагогічних знань, систему знань у сфері свого предмета, загальну ерудицію, засоби розумових і практичних дій, професійно-особистісні якості. На думку В. Синенка, варто розрізняти професійну підготовку фахівця та його професіональну компетентність. Перше — це процес оволодіння потрібними знаннями та навичками, друге — результат цього процесу. Він трактує професійну компетентність педагога як інтегрування відповідного рівня його професійних знань, умінь, навичок, особистісних якостей, що виявляються в результаті діяльності. Так, В. Синенко в наукових дослідженнях визначає це поняття як поєднання високих за рівнем психолого-педагогічних та науковопредметних знань з відповідними особистими, культурно-моральними якостями [12, с. 45].

Таким чином, компетентнісний підхід не заперечує значення знань і вмінь, але він акцентує увагу на здатності використовувати здобуті знання. За такої постановки питання очевидною є вимога переорієнтації з навчального процесу майбутніх педагогів на безпосередньо результат освіти в діяльнісному вимірі. Саме педагогічна практика — є початковим етапом у системі фахової підготовки, перша ланка практичного засвоєння педагогічної професії. У цей період закладаються основи професійної діяльності фахівців, які володіють науково-методичною майстерністю викладання, практичними уміннями і навичками; формуються професійні якості особистості вчителя-вихователя та інтерес до майбутньої професії. Тому обов’язковою умовою навчально-виховного процесу вищого педагогічного закладу у системі професійної підготовки майбутнього педагога є проходження педагогічної практики, що сприяє формуванню творчого ставлення студентів до майбутньої педагогічної діяльності, визначає ступінь їх професійної здатності та рівень педагогічної спрямованості, забезпечує вдосконалення основ професійної майстерності як важливої якості особистості майбутнього педагога.

Метою педагогічної практики є: оволодіння майбутніми педагогами сучасними методами, формами та засобами навчання і виховання; формування необхідних професійно-педагогічних навичок та умінь для вирішення практичних завдань в умовах реального навчально-виховного процесу у вищій школі; виховання потреби постійного вдосконалення педагогічної майстерності; розвиток творчої ініціативи та конкретних дослідницьких умінь у професійній діяльності викладача вищої школи. Формування готовності майбутніх педагогів до професійної діяльності у процесі педагогічної практики забезпечується низкою завдань: ознайомлення із сучасним станом навчально-виховної роботи у середній і вищій школі та залучення студентів до активної діяльності у ролі вчителя, викладача, куратора тощо; розвиток комунікативних умінь, професійнопедагогічних навичок та практичних умінь здійснювати виховну роботу; вироблення навичок самостійності у підготовці та проведенні різних форм навчально-виховної роботи та особистої відповідальності за якість та ефективність цієї роботи; стимулювання творчого, дослідницького підходу до педагогічної діяльності; закріплення, поглиблення і збагачення теоретичних знань студентів, застосування отриманих знань при розв’язанні конкретних педагогічних завдань; розвиток у майбутніх педагога педагогічного мислення, здатності до аналітичного осмислення педагогічної дійсності, розширення педагогічного кругозору та формування творчого, дослідницького підходу до педагогічної діяльності [9, с. 1−2].

На сьогодні успіх педагогічної практики залежить від вибору базової установи, оптимальної реалізації найдосконаліших методів і прийомів роботи в конкретних умовах, методичного рівня і майстерності викладачів. Вибір типу навчального або виховного закладу для педагогічної практики визначається специфікою факультету, майбутньою спеціальністю студентів. Нині у ДВНЗ «Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди» створено ефективну мережу баз практик спільними зусиллями регіональних органів управління освітою та виробничим відділом нашого навчального закладу із залученням до цієї роботи найдосвідченіших учителів.

Перелік, форми, тривалість та терміни проведення педагогічних практик визначаються у виші навчальним планом кожної спеціальності або спеціалізації. У зв’язку з підвищенням вимог до підготовки педагогічних кадрів сьогодні створена система цілісної побудови педагогічної практики, що передбачає єдність окремих її етапів, наступність ідей, змісту, взаємозв'язку з психолого-педагогічними дисциплінами. Створено нове покоління планів практики, які передбачають багатоступеневість, де на кожному етапі забезпечено чіткий перелік компетенцій, якими повинні оволодіти студенти, визначені цілі і завдання, що характеризують психологопедагогічну спрямованість практичної підготовки на даному етапі.

Практика студентів вищих навчальних закладів України є невід' ємною складовою освітньо-професійної програми підготовки фахівців. Вона спрямована на закріплення теоретичних знань, набуття і вдосконалення практичних умінь та навичок, формування професійної компетенції щодо реалізації державних стандартів, а це в свою чергу дає можливість стверджувати, що педагогічна практика є повноцінною складовою педагогічної освіти. Особливо це актуально на сьогодні, в умовах переходу до системи ступеневої підготовки майбутніх фахівців.

Понятійний аналіз демонструє приблизно однакове тлумачення сутності категорії «педагогічна практика». За педагогічним словником педагогічна практика — «це спосіб вивчення навчально-виховного процесу на основі безпосередньої участі в ньому практикантів, мета якої - виробити у них уміння і навички, необхідні в майбутній професійній діяльності, закріпити теоретичні знання, застосувати їх на педагогічній практиці» [10, с. 212]. М. Євтух педагогічну практику розглядає як обов’язкову складову навчального процесу педагогічних університетів, яка передбачає професійну підготовку педагогічних кадрів і підвищення їх кваліфікації та має на меті: навчити студентів творчо використовувати в педагогічній діяльності науково-теоретичні знання і практичні навички, набуті в процесі вивчення педагогіки, психології, окремих методик і спеціальних дисциплін, і застосування їх на практиці; сприяти оволодінню студентами сучасних форм і методів організації навчально-виховного процесу в загальноосвітній школі та в ін. типу навчально-виховних закладах (гімназіях, ліцеях, коледжах тощо), а також виховувати у студентів інтерес до педагогічної роботи, сформувати потребу систематично поповнити свої знання та творчо застосовувати їх в практичній педагогічній діяльності [2, с. 647].

Так, Г Шулдик, В. Шулдик розкривають поняття педагогічної практики як ланки, яка пов’язує теоретичне навчання студента і його майбутню роботу в школі [14, с. 27]. Н. Козакова розглядає педагогічну практику у контексті ступеневої підготовки. З одного боку, як важливу складову професійної підготовки, спрямовану на закріплення та реалізацію набутих студентами предметних, психолого-педагогічних, методичних знань, умінь та навичок, а з іншого — як засіб творчого розвитку та саморозвитку [5]. Між тим, пошук шляхів підвищення ефективності педагогічної практики, оптимізація її змісту та організації були й залишаються актуальним завданням педагогічних закладів освіти та досліджень, що проводяться у цьому напрямку.

У процесі педагогічної практики необхідно створити умови, максимально наближені до реальних умов самостійної професійної діяльності в школі. Саме під час практики відбувається формування у студентів знань основ професійної діяльності. Таким чином, професійна підготовка майбутніх педагогів повинна мати на меті не тільки засвоєння студентами сучасних знань із загальнопрофесійних і фахових дисциплін, виховання високоосвіченої, культурної, гармонійно розвиненої особистості, а й пропагувати ідеї освіти, компетентнісного підходу, створення єдиної зони європейської освіти.