Криза 1935-1936 рр. у Європі. 
Однобічний розрив Німеччиною воєнних статей Версальського договору

Підсумки саарського плебісциту обговорювалися на нараді в Гітлера з його співпрацівниками. В ході наради прийшли до висновку, що настав час йти на ризик відкритого порушення Версальського договору і, насамперед, в питанні озброєння Німеччини.

Мілітаристська політика керівників Німеччини фактично заохочувалась урядами західних держав. Так, в комюніке переговорів між Францією та Англією від 3 лютого 1935 року повідомлялось, що обидва уряди висловлювали готовність відмінити угодами частину 5 (воєнні статті) Версальського договору. Берлін міг тільки вітати таку позицію Лондона і Парижа.

16 березня 1935 року в Німеччині був прийнятий «Закон про відбудову сил національної оборони». Закон складався з трьох параграфів: «1. Служба у збройних силах відбувається на основі всезагальної військової повинності. 2. Німецька армія мирного часу (включаючи воєнну поліцію) складається з 12 корпусів і 36 дивізій. 3. Міністру рейхсвера слід подати додаткові законопроекти про регулювання всезагальної військової повинності» [8, с.126].

В той же день на прес-конференції в німецькому міністерстві пропаганди Гебельс виступив з заявою про те, що уряд Німеччини не визнає більше воєнних постанов Версальського договору. В наслідок чого правлячими колами Англії, Франції були підписані три міжнародні угоди. Прийняті в Стрезі рішення засвідчили появу спільного антинімецького фронту. Ці держави засудили будь-яку односторонню денонсацію міжнародних договорів. Через кілька днів Рада Ліги Націй, розглянувши звернення Франції щодо порушення Німеччиною Версальського договору, прийняла резолюцію з осудом її дії. Було визнано, що подібні кроки шкодять збереженню миру в Європі та можуть спричинити відповідні заходи.

Під час голосування тільки Данія утрималась. 2 травня 1935 року в Парижі був підписаний договір про взаємодопомогу між Францією та СРСР.

Договір був підписаний на п’ять років з можливістю його автоматичного продовження.

16 травня 1935 року відбулося підписання радянсько-чехословацького договору про взаємодопомогу. При цьому в протоколі підписання договору (сторінка 2) було обумовлено, що учасники договору прийдуть на допомогу одне одному тільки в тому випадку, якщо Франція прийде на допомогу державі, яка стала жертвою агресії. Таким чином, дії радянсько-чехословацького договору ставилися в залежність від поведінки Франції.

Договори з Францією та Чехословаччиною могли б стати основою для дієвої відсічі агресорам. Але цього не трапилось. В правлячих колах Парижа, Праги і Лондона взяла гору політика зговору з гітлерівцями.

4 червня 1935 року британський уряд приступив до переговорів з Німеччиною щодо військово-морського флоту, а 18 червня була підписана угода. Німеччина погодилась на ліміт чисельності флоту в розмірі 35% від британського на наступні 10 років, правда, одержавши право на рівність по підводних човнах [8, с.121]. Двостороння угода відкривала шлях до ремілітаризації Німеччини з певними обмеженнями.

Британський кабінет, без всякого сумніву, розумів, що укладена воєнно-морська угода, по суті, є мовчазне підтвердження Німеччини дотримуватись воєнно-морських обмежень Версальського договору і тому, як мінімум, суперечить духу «фронту Стрези». Більше того, укладення воєнно-морської угоди означало, що Великобританія віддає перевагу примиренню з противником, ніж опорі на партнерів по «фронту Стрези» — так складалась психологічна першооснова того, що потім стане відомо як «політика умиротворення» .

Франція та Італія, з якими навіть не було проведено консультацій, відразу продемонстрували своє незадоволення. Досягнутій угоді в Стрезі було нанесено відчутного удару. Стреза була останньою спробою переможців у Першій світовій війні вжити спільних дій. Цю згоду остаточно зруйнували малійці, розпочавши агресію проти Ефіопії - члена Ліги Націй. 3 жовтня 1935 року в Ефіопії розпочалися воєнні дії, що тривали аж до початку травня 1936 року. Поразку Ефіопії легко пояснити. Італійці стягнули туди понад двохсоттисячну армію, що мала сучасне озброєння. Найбільші труднощі, з якими зіткнулися італійці, були пов’язані з кліматом, рельєфом місцевості та відсутністю комунікацій.

7 жовтня Рада Ліги Націй одноголосно заявила, що Італія, розв’язавши війну, порушила міжнародний договір. 11 жовтня була скликана асамблея Ліги Націй, на якій представники п’ятидесяти країн підтримали цю заяву. Відмовились це зробити тільки Австрія, Угорщина та Албанія. Які ж саме заходи були вжиті?

Асамблея погодилась зняти ембарго на постачання зброї Ефіопії з боку деяких країн і заборонити її продавати Італії. Асамблея схвалила також економічні заходи. Вони складались з заборони на деякі види експорту до Італії. Ембарго стосувалося передовсім сировини, що використовувалась у військових цілях: заліза, сталі, міді, свинцю, бавовни, нафти. Кожен застосовував санкції на свій розсуд. Починаючи з червня 1935 року, Німеччина була головним постачальником вугілля в Італію.

Тоді Англія повернулась до політики ефективних санкцій і спробувала по справжньому стати на перешкоді Італії, встановивши ембарго на нафтові і продукти. В такий спосіб можна було б зробити нерухомими італійські флот і авіацію. Головним постачальником Італії були США. Але вони не увійшли до Ліги Націй, тому й відмовились застосувати санкції. Отже, захід Ліги Націй був зовсім неефективний.

9 травня 1936 року указом Муссоліні було проголошено, що Ефіопія приєднана до Італії. 4 липня сесія Ліги Націй проголосувала за резолюцію на користь відміни економічних і фінансових санкцій проти Італії. Ефіопія була принесена в жертву італійському агресору. Італійський акт насилля увінчався найбільшим успіхом. Для Гітлера це стало найціннішим заохоченням, а для Ліги Націй — ознакою непереборного занепаду.

Не зустрічаючи відсічі з боку західних держав, гітлерівці діяли відкрито. Німеччина шукала приводу порушити Локарнські угоди. І такий привід було знайдено. В своїй промові від 21 травня 1936 року в рейхстазі Гітлер заявив, що французько-радянський союз (2 травня 1935 р.) був порушенням Локарнських угод, хоча Німеччина дотримувалась цих угод.

Широке обговорення ратифікації франко-радянського договору почалось в лютому. 25 лютого 1936 року в Палаті депутатів виступив новий міністр закордонних справ Франції П.-Е. Фланден. Він показав, що французько-радянський пакт був сумісним з Локарнськими угодами, запропонувавши Гітлеру з метою доведення французької правомірності розглянути цю проблему на міжнародному суді в Гаазі.

27 лютого Палата депутатів ратифікувала пакт. Національні збори 12 березня 1936 року підтримали це рішення.

Ратифікація французько — радянського пакту Національними зборами Франції прискорила введення в дію плану захоплення і ремілітаризації рейнської зони з боку Німеччини.

7 березня 1936 року в міністерство закордонних справ Німеччини були запрошені посли Англії, Франції, Бельгії та Італії. Тут Нейрат передав їм меморандум німецького уряду, в якому заявлялось про те, що Франція «порушила» Локарнські угоди, уклавши договір з СРСР, внаслідок чого Німеччина вирішила відновити свій «новий і необмежений суверенітет» в Рейнській області. В меморандумі далі говорилося, що німецький уряд готовий укласти пакт про ненапад з Францією і Бельгією строком на 25 років.

Нейрат повідомив послам про відмову Німеччини від Локарнських угод і зайняття нею Рейнської зони.

В той же день більше 30 тис. німецьких солдатів вступило в Рейнську область.

Дії Німеччини в Рейнській зоні викликали пожвавлену дискусію в дипломатичних колах Заходу. Полемізували з питання про те, чи насміляться Франція і Англія застосувати санкції проти Німеччини.

Французький уряд прийняв рішення ніяких заходів не вживати до того часу, поки Рада Ліги Націй не прийме свого рішення.

Англійський уряд виступив з осудом однобічної відмови Німеччини від зобов’язань по Локарнському пакту.

14 березня в Лондоні відкрились засідання Ради Ліги Націй. Розпочались великі дискусії, в яких дипломати західних країн швидше виправдовували, ніж засуджували німецьку акцію. 20 березня Рада Ліги Націй прийняла резолюцію, яка обмежилась визнанням факту порушення Німеччиною статті 43 Версальського договору і Локарнських угод.

Отже, порушник договорів знову залишився без покарання. 21 березня 1936 року Гітлер урочисто проголосив в Гамбурзі, що «дух Версальського договору знищений». На наступний день він заявив в Бреснау, що в Європі повинен виникнути «новий порядок». Через декілька років народи на власному гіркому досвіді переконались, що означає цей гітлерівський «новий порядок» .

Однією з найбільших диверсій фашистських держав був заколот генерала Франко в Іспанії.

16 лютого 1936 року в країні проходили вибори в парламент. Наслідками виборів було формування «народного фронту», до якого увійшли всі ліві сили від лібералів до комуністів.

Реакційні кола Заходу були серйозно схвильовані успіхами демократичних сил в Іспанії і Франції.

Підготовка заколоту велась посиленими темпами. 17 липня в іспанському Марокко вибухнув заколот, який 18 липня поширився по всій Іспанії. Командування заколотників очолив генерал Франко і 25 липня у Бургосі був сформований заколотницький уряд. Великі держави визначились дуже швидко — Франція і Англія підтримували законний уряд.

Фашистська Італія, як і гітлерівська Німеччина, направляли в Іспанію свої війська на допомогу Франко. За три роки війни в Іспанію було послано 250 тис. італійських і близько 50 тис. німецьких солдат і офіцерів [8,с.137]. Відтак Іспанія ставала ареною боротьби між комінтерном і західними демократіями, з одного боку, та фашистськими країнами, з іншого.

• 26 серпня 27 держав прийняли політику невтручання. 9 вересня в Лондоні відбулось зібрання представників держав невтручання, де була створена «Міжнародна комісія невтручання». 23 жовтня представник СРСР Майський проінформував комісію, що його уряд не може вважати себе причетним до невтручання, оскільки інші члени комісії не дотримувались його. 8 листопада «Інтернаціональна бригада», укомплектована комінтерном, в якому не було жодного росіянина, прибула на мадридський фронт. СРСР надав законному іспанському уряду кредит в 85 млн. доларів. З іншого боку, частину запасів іспанського золота в листопаді 1936 року було відправлено в Москву [8,с.122].
• 18 листопада Італія та Німеччина визнала де-юре уряд генерала Франко, Франція і Англія, навпаки, намагаючись зупинити потік добровольців, відмовилися визнати заколотників як супротивну сторону. Отож, невтручання провалилось наприкінці 1936 року. Громадянська війна в Іспанії продовжувалась.
• 27 листопада 1936 року іспанський міністр закордонних справ Альварес дель Вайо звернувся до Ліги Націй з проханням надати іспанському народові допомогу в його боротьбі за незалежність. 12 грудня 1936 року Рада Ліги Націй прийняла академічну резолюцію про необхідність «вивчити становище», яке склалося в Іспанії.

Найсерйознішим наслідком криз 1935 — 1936 років стало утворення «осі» Рим — Берлін. В жовтні 1936 року італійський міністр закордонних справ Чіано вів у Берліні переговори з Гітлером і Ріббентропом. Вони закінчились укладенням офіційної угоди між Німеччиною і Італією 25 жовтня 1936 року. Була закріплена угода про визнання «уряду» Франко.

Фашистські правителі домовились про розмежування сфер економічної експансії на Балканах і в Дунайському басейні. В цілому, «вісь» Берлін — Рим накреслювала вихідні позиції для широкої програми загарбницьких дій фашистських держав на міжнародній арені.

Підготовка до нової світової війни велась спільними зусиллями Німеччині і Італії. Але скоро стало очевидно, що плани Берліну і Риму зустрічають повне схвалення в Токіо.

25 листопада 1936 року в Берліні була підписана угода між Німеччиною, Італією і Японією, відома під назвою «Антикомінтернівський пакт» .

Отже, наприкінці 1936 року політична позиція Німеччини відчутно посилилась, тоді як Франція, ослаблена внутрішніми чварами, втратила в Європі частину свого авторитету і впливу. Водночас Гітлер, відчувши слабкість і втрату авторитету Ліги Націй, проводив переозброєння і, підбадьорений успіхом, задумував удари.