Прийняття християнства. 
Історія утвердження християнства на Русі

Перші кроки князювання Володимира стали останнім спалахом антихристиянської боротьби в Русі-Україні. Обійнявши великокняжий стіл, він був змушений на початку шукати підтримки тих поганських елементів, що привели його до влади. На Старокиївській горі знову постали ідоли Перуна, Хорса, Даждьбога, Стрибога, Симаргла і Мокоші. Разом зі створенням пантеону шести поганських богів у Києві великокняжа влада намагалася прискорити об'єднання союзних племен і забезпечити зрівняння усіх головних богів, а значить і найбільш впливових жрецьких кіл племен. Очолив цей пантеон великокняжий бог Перун, що мало сприяти зміцненню єдиновладдя в країні і перетворенню її столиці Києва на релігійний центр держави. Проте всі спроби Володимира реформувати поганство і спертися на нього в державному будівництві були безперспективними. Стара релігія була безсилою виконати необхідну для величезної держави, якою стала Русь, об'єднуючу функцію, а також дати їй належні культурні, цивілізаційні імпульси, необхідні для динамічного повноцінного розвитку. З усіх слов’янських держав лише Русь ще не спромоглася на остаточне утвердження християнства. Навіть Угорщина активно акцептувала християнство як з Німеччини, так і з Болгарії. Небезпека, що Русь залишиться позаду цивілізованих народів Європи, ставала дедалі очевиднішою. Напевне тому Володимир вирішив повернутися до мети своїх попередників — прийняття й остаточного утвердження християнства. Наймогутнішим сусідом Русі була християнська Візантія — з її високою культурою, давніми державними традиціями, блиском імператорського двору; все це могло слугувати певним еталоном у створенні нових соціальних і політичних інституцій Київської держави. Володимир прагне стабілізувати стосунки з Константинополем і зміцнити міжнародні позиції Києва. Цьому сприяє ускладнення політичного і воєнного становища, яке переживала Візантійська імперія. Тривала війна на два фронти — з арабами і болгарами — і повстання Варда Фоки, що проголосив себе імператором, поставили імператора Василя II у скрутне становище. Він змушений був звернутися за воєнною допомогою до Києва, що надавало Володимирові блискучі політичні шанси.

Під час русько-візантійських переговорів обговорювалися питання прийняття християнства Руссю та її володарем, його одруження з сестрою імператорів Анною і воєнна допомога імперії у боротьбі з узурпаторами. Матримоніальна традиція візантійського імператорського дому забороняла мати шлюб з варварами-іноземцями і поганинами, хоча з політичних міркувань візантійські імператори допускали винятки. Коли у 968 р. єпископ кремонський Лютранд за дорученням Оттона І прибув до Константинополя для переговорів щодо одруження сина германського імператора Оттона II, йому було сказано: «Нечувана річ, щоб порфірородна дочка порфірородного Імператора могла бути видана за іноземця». Після кількох років переговорів Оттону І довелося погодитися на шлюб свого сина з племінницею Іоана Цимісхія Теофано. Царівна Анна, яку безуспішно сватав Оттон, стала дружиною київського князя. Новітні дослідження свідчать, що ініціатором шлюбу Володимира і Анни був сам імператор Василь II, оскільки становище імператорського дому виявилось критичним і змусило порушити його матримоніальну традицію в обмін на військову допомогу України-Русі.

Таким чином, честолюбний будівничий нової швидко зростаючої держави стає не просто членом родини європейських монархів, але й завдяки своїй порфірородній дружині посідає почесне місце в її ієрархії, відтіснивши інших претендентів. Саме у цей час руки «дочки священної імперії» для свого сина Роберта домагався засновник нової династії французьких королів Гуго Капет. Відразу після коронації Роберта (день Різдва 987 р.) було підготовлено листа візантійським імператорам Василю II і Костянтину, в якому французький король пропонував дружбу та союз і прохав руки візантійської принцеси. Деякі дослідники вважають, що цей лист короля (він зберігався у зібранні листів Герберта Орійяка — довіреного секретаря архієпископа реймського) так і не був надісланий до Константинополя. Цей план був облишений після отримання французьким монархом вістей про заручини Анни з руським князем. Саме тому вже на початку 988 р. Роберт одружився із Сусанною — вдовою Арнольда II, графа Фландрського.

Встановлення родинних зв’язків між Рюриковичами і Македонською династією набувало важливого політичного значення і сприяло історичному повороту у справі християнізації України-Русі. Прийняття християнства не було випадковим явищем. Йому передувало тривале проникнення нової віри, початки якого особливо помітні в IX ст., і «визрівання» до прийняття християнства правлячою верствою. Саме готовність давньоруського суспільства сприйняти нову релігійну ідеологію забезпечили її міцність і поширення серед усіх верств населення. Рішучий поворот у суспільному розвитку України-Русі, пов’язаний з прийняттям християнства, швидко вводив її у політичні і династичні взаємовідносини провідних країн Європи.

У несподіваному на перший погляд перетворенні фанатика-поганина Володимира на ревного сповідувача християнства корінилися, таким чином, глибинні сощально-політичні, а також духовно-культурні причини. Проте перед письменниками — сучасниками суцільного хрещення Русі - стояла проблема пояснення такої метаморфози. Антор похвального слова каганові Володимиру митрополит Іларіон вражений глибиною і загадковістю обернення київського князя з гонителя віри Христової на її полум’яного апостола. Київський митрополит вбачає його причину у духовній талановитості князя, а також у «благодатному озарінні від Божого Духу». Водночас він засвідчує, що Володимир «завжди чув про славну, христолюбиву і сильну вірою землю грецьку, як там шанують Єдиного Бога у Трійці і поклоняються йому». Про не менш важливі мотиви навернення Володимира свідчить інший письменник кінця XI ст. Яків Мніх: «Володимир чув про бабцю свою Ольгу, як вона з'їздила до Царьгороду і прийняла там святе хрещення», і під впливом цього факту «розгорілося Святим Духом серце Володимира, бажаючи святого хрещення». Ці пояснення переплітаються з описом літописцем особистої духовної кризи Володимира, який, зокрема, згадує, що син Володимира Святополк був народжений від тої полоненої черниці-гречанки, що була дружиною Ярополка вже в часи його активного утвердження у християнстві. У зв’язку з цим доречно нагадати про значний місіонерський вплив дружин-християнок на чоловіків-поганинів та їхню роль у поширенні християнства в Європі. Чимало історичних прикладів є цьому підтвердженням. Так, навернення до християнства франкського короля Хлодвіга приписується його дружині Клотільді Бургундській, англосаксонського короля Етельберта — теж дружині, франкській принцесі Берті. Сучасники Володимира угорські королі Гейза і Ваїк (Стефан) хрестилися завдяки своїм дружинам — сестрі польського короля та сестрі германського імператора. Існує припущення, що одна з двох дружин Володимира — чешка — була християнкою княжого роду і доводилася родичкою Дубравці - доньці чеського князя Болеслава І, яка вийшла за польського князя Мешка І і принесла у його сім'ю християнство.

Проте, щоб зрозуміти релігійну політику великого князя київського, а на її тлі і особисту «метаморфозу», слід розглядати їх у контексті надзвичайно важливих адміністративних, воєнних та судових реформ, що здійснювались у державі. Перетворення головних засад внутрішнього і зовнішньополітичного курсу, об'єктивно зумовлене дальшим розвитком феодальних відносин, вимагали подолання поганства і послідовного введення монотеїзму. Мірою того, як зміцнювалися суспільно-політичні позиції Володимира в результаті здійснюваних ним реформ, його зобов’язання щодо поганства ставали анахронізмом, що й викликало різкий поворот у царині релігійній.

Зв’язки Володимира з європейськими дворами також використовувались ним з метою християнізації своєї держави і проведення у ній докорінних реформ. Про це свідчить, зокрема, одна зі скандинавських саг ісландською мовою про Олава Тріггвесона — сина норвезького конунга Тріггве. Після тривалих авантюрно-воєнних пригод він вирушає до Візантії, де охрещується визначними церковними діячами. Після охрещення Олав запросив єпископа Павла їхати з ним до Гардарики («Країни міст» — звичайна для саг назва Русі-авт.). Єпископ погодився, проте вислав вперед Олава з тим, щоб той умовив конунга Володимира насаджувати у Гардариці християнство. Незважаючи на певне небажання Володимира, завдяки його дружині Олаву вдалося переконати конунга у необхідності прийняти нову віру. Згідно із сагою, єпископ Павло був запрошений у Гардарику (Русь) і хрестив і конунга, і його народ. Усі ці елементи саги не суперечать реальним історичним подіям. Дійсно, король норвезький Олав Тріггвесон у 993−995 рр. охрестився і охрестив свою країну після тривалих мандрівок по чужих землях. І не можна категорично заперечувати, що, перебуваючи на Русі, він міг бути одним з місіонерів, які впливали на Володимира через одну з його дружин, або інших впливових жінок князівського двору. Зокрема, на думку академіка Шахматова, мати Володимира — дружина Святослава Малуша — вже була християнкою.