Конфліктологічна культура управлінської еліти як чинник компетентного прийняття політичних рішень

Конфліктологічна культура управлінської еліти як чинник компетентного прийняття політичних рішень

Не викликає сумніву, що політична діяльності представників управлінської еліти повинна базуватись на високій професійній культурі, яка містить такі складові як інформаційна культура, методологічна культура, комунікативна культура тощо. Але особливе значення в сучасний період набуває, на погляд автора статті, саме формування конфліктологічної культури управлінської еліти.

Проблема підготовки кадрового потенціалу управлінської еліти в сучасних умовах дійсно придбала нову гостроту та актуальність. Саме кадровий корпус, його підготовка, неперервне вдосконалення становлять основу професіоналізації управлінської еліти [1, с. 202]. Необхідність формування системної кадрової політики, суттєвих змін у підготовці та просуванні кадрів аналізується в роботах відомих українських вчених та фахівців Н. Авер’янової, В. Александрова, В. Бабаєва, Н. Богданової, О. Губи, Л. Гогіної, Ю. Іванченка, О. Воронька, П. Когута, Л. Плаксія, В. Понеділка та інших. Основною метою системи підготовки є підвищення рівня професіоналізму й компетентності управлінської еліти та забезпечення безперервності її освіти. Питанням формування високопрофесійного та компетентного корпусу управлінської еліти постійно приділяється увага з боку вищих органів управління державою. Але ці зусилля не завжди досягають бажаної мети. конфліктологічний культура управлінський еліта На необхідності вдосконалення системи добору, призначення на посади, просування по службі, ротації управлінської еліти, її професійного навчання, оцінювання та стимулювання роботи наголошено ще в Концепції адаптації інституту державної служби в Україні до стандартів Європейського Союзу, схваленій Указом Президента України від 5 березня 2004 р. № 278 [2] та в багатьох інших документах. І якщо говорити в цілому, то сьогодні немає фактично жодного питання організації та функціонування органів державної влади та місцевого самоврядування, управлінської еліти, яке б не було пов’язане з її професіоналізмом та компетентністю. Однак в жодній постанові Кабінету Міністрів України, чи Указах Президента не говориться про необхідність професійної конфліктологічної підготовки управлінської еліти, що є нагальною вимогою сьогодення. Разом із тим, необхідність формування саме конфліктологічної культури представників управлінської еліти зумовлена потребами суспільства в гармонізації стосунків між окремими людьми, групами, об'єднаннями, державами і багатьма іншими різноманітними структурними елементами, між якими можуть виникнути і виникають гострі розбіжності, суперечки, конфлікти. Невирішені протиріччя загострюються, створюючи конфлікти, в яких страждають, або навіть гинуть люди, як свідчать події навколо Євромайдану у січні 2014 року.

Виходячи із зазначеного, метою наявної наукової статті є визначення сутності конфліктологічної культури управлінської еліти як чинника прийняття важливих політичних рішень.

Почнемо із того, що під конфліктологічною культурою слід розуміти якісну характеристику способу професійної діяльності в конфліктогенному середовищі, який виражається в ставленні до проблемних та важких ситуацій взаємодії особистості з іншими, організує її реакції та поведінку в конфліктах, і з рештою, спрямовує на їх розв’язання та попередження [3, с. 18]. Отже, конфліктологічна культура впливає не тільки на комунікативні здібності, а й формує внутрішню здатність реагувати певним чином на конфлікти, що періодично виникають. Сьогодні, нажаль, для нашого суспільства характерною є ситуація, коли еліта, не маючи науково обґрунтованої парадигми розвитку країни, достатньої управлінської компетентності, лідерських та моральних якостей, спробувавши переваги привілейованого становища без зворотного зв’язку, щонайменше перетворюється на обмежену групу бюрократів та політичних демагогів [4, с. 114]. Аналізуючи особливості політичної еліти України, І. Рожкова указує на її негативні характеристики, які притаманні суспільствам перехідного періоду:

• — переважання особистих і групових інтересів в поведінці представників політичної еліти над інтересами суспільними;
• — відносно низький рівень професійної підготовки значної частини політичної еліти, відсутність необхідного справжній еліті стратегічного мислення;
• — невміння домовлятися, узгоджувати інтереси;
• — відчуження політичної еліти від суспільства, поглиблення соціального розриву між її представниками і пересічними громадянами;
• — низька ефективність політико-управлінської діяльності в цілому і якості схвалюваних політичних рішень зокрема [5].

Результати опитування, проведеного фондом «Демократичні ініціативи» у травні 2013 р. свідчать про те, що довіра українців до управлінської еліти досягла найнижчих значень за весь час проведення опитувань. У суспільстві постійно відбувається процес зниження довіри майже до всіх державних інститутів: Верховній Раді не довіряють 76,8%; Президенту — 68,9%; Кабміну — 71%; міліції - 70%, прокуратурі - 63%; політичним партіям не довіряють 69,2% [6]. Сьогодні ситуація ще більш загострюється з огляду на ті конфлікти між суспільством і управлінською елітою, початок яких поклало не підписання Президентом України угоди про асоціацію з ЄС на саміті у Вільнюсі (листопад 2013 р.), що згодом трансформувалось у події навколо Євромайдану на початку 2014 р. Отже сьогодні високий рівень конфліктостійкості та конфліктологічної компетентності є основою, що забезпечує конструктивні наслідки протиріч та конфліктів, які виникають у професійній діяльності управлінської еліти. Конфліктологічна культура уберігає особистість від руйнування своєї цілісності, невротичних станів, внутрішніх протиріч, надає впевненості.

Теоретично обґрунтовано, що конфліктологічна культура як один із важливих та необхідних складників професійної діяльності управлінської еліти є інтегрованою характеристикою, що відображає її здібність до перетворювальної діяльності в конфліктогенному політичному середовищі.

Слід погодитися із В. Олійником у тому, що для зміни ситуації в країні необхідно звернути увагу на вдосконалення усієї політики управління людськими ресурсами, виокремивши такий важливий її складник як формування управлінської еліти [4]. Йдеться про розбудову системи становлення нової управлінської культури в управлінських структурах та організаціях, де похідним джерелом є саме заклади освіти, у яких починається формування управлінської еліти. У межах цієї системи вдасться розпочати створювати справжню управлінську еліту для трьох сфер організації суспільства: економічної, культурної та особливо політичної. Сформувати цю нову важливу верству за умов сучасної технократичної культури (без чіткого зворотного зв’язку) навряд чи можна. Труднощі в організації управління діяльністю вітчизняних працівників приводять у наш час до необхідності формувати культуру цільового управління в усіх без винятку організаціях, а також (що надзвичайно важливо) в закладах освіти всіх ступенів, починаючи від дошкільних.

У свою чергу, представників управлінської еліти, які володіють саме конфліктологічною культурою, слід вважати підготовленими до професійної діяльності на всіх рівнях ускладнень: від міжособистісних (конфліктні ситуації і конфлікти з суб'єктами політичної діяльності) до внутрішньоособистісних (подолання внутрішньоособистісних ролевих, когнітивних, мотиваційних конфліктів) та має високий рівень готовно сті до здійснення професійної діяльності у політичному конфліктогенному середовищі.

Російська дослідниця О. Щербакова [7], розглядаючи рівні конфліктологічної підготовки, відокремлює у якості базового, нижчого рівня останньої конфліктологічну грамотність, що характеризується знаннями й інтуїтивною, неусвідомленою поведінкою, яка базується на життєвому досвіді індивіда.

Другим рівнем дослідниця відокремлює конфліктологічну компетентність як систему наукових знань про конфлікти та умінь цілеспрямовано керувати ними. Серед зазначених структурних компонентів конфліктологічної культури управлінської еліти, на погляд дисертанта, найбільш значимим слід вважати саме конфліктологічну компетентність, адже певна компетентність може сформуватися лише у особистості, яка володіє компетенцією з відповідного питання. У свою чергу, конфліктологічна компетентність є основою для раціональної поведінки суб'єктів в конфлікті, зберігає позитивні стосунки та працездатність особистості, колективу.

Конфліктологічну компетентність цілком правомірно слід розглядати як вид політичної компетентності, яка, на погляд автора статті, з необхідністю включає в себе наступні складові: розуміння природи суперечностей і конфліктів між людьми; формування конструктивного ставлення до конфліктів у суспільстві; володіння навичками неконфліктного спілкування у важких ситуаціях; вміння оцінювати і пояснювати проблемні ситуації, що виникають; наявність навичок управління конфліктними подіями; вміння розвивати конструктивні начала виникаючих конфліктів; вміння передбачати можливі наслідки конфліктів; вміння конструктивно регулювати суперечності і конфлікти; наявність навичок усунення негативних наслідків конфліктів.

Розглядаючи конфліктологічну компетентність як складну систему, вітчизняний науковець Л. Ярослав відокремлює п’ять взаємопов'язаних компонентів:

• — когнітивний (система знань про різні аспекти конфлікту);
• — мотиваційний (спрямованість особистості на конструктивне вирішення конфлікту);
• — емоційно-вольовий (визначає здатність особистості до свідомого управління своїм емоційно-вольовим станом в конфліктних та передконфліктних ситуаціях);
• — рефлексивний (здатність особистості до дослідження власного психологічного потенціалу й опонента);
• — поведінковий (володіння стратегіями поведінки в конфлікті і адекватне їх використання) [8].

На думку автора статті, основу для формування конфліктологічної культури й професійної компетентності управлінської еліти становлять саме професійне середовище, в якому відбувається придбання та корекція психолого-педагогічних та конфліктологічних знань. Певним чином доповнюючи О. Щербакову, Н. Самсонова [3] у структурі конфліктологічної культури відокремлює:

• — конфліктологічну компетенцію як базові знання про конфлікти та його прояви, що слугує інформаційною базою для прийняття рішень щодо вибору тієї чи іншої поведінки в конкретній конфліктній ситуації;
• — конфліктологічну готовність фахівця — усвідомлення важливості попередження та подолання конфлікту, уміння обирати оптимальну стратегію поведінки, здатність керувати власним емоційним станом, проявляючи толерантність, емоційну стійкість та стресостійкість;
• — конфліктологічну компетентність як систему конфліктологічних умінь щодо розв’язання конфліктологічних завдань.

Аналіз змісту видів професійної компетентності управлінської еліти в розглянутому аспекті, дозволяє зробити висновок, що вона є не тільки складовою частиною професіоналізму, конфліктогічної культури зокрема, а й політичної культури управлінської еліти в цілому. Тому ще раз слід підкреслити той момент, що політична компетентність є інтегрованою якістю, складниками якої є сукупність певних знань, умінь, низка особистісних якостей і психологічних характеристик представників управлінської еліти.

Погодимось із думкою вітчизняного науковця А. Сагірової, в тому, що українська політична еліта повинна постійно пропонувати нові ходи і рішення для розвитку країни. Однак на сьогоднішній день вона не здатна виконати якісно функції, покладені на неї, через відносно низький рівень професійної підготовленості, невміння домовлятися і погоджувати свої інтереси, все більшого відчуження еліти країни від населення [9]. Соціологічні дослідження, що регулярно проводяться в українському суспільстві, дозволяють відзначити, що у свідомості більшості населення образ управлінської еліти визначений деякої кастовістю, закритістю від людей, правом безроздільного використання всіх благ суспільного життя. Виходячи з цього необхідним елементом сьогоднішнього політичного розвитку українського суспільства є виховання і формування політичної еліти майбутнього з урахуванням існуючих недоліків.

В сучасній управлінській діяльності прийняття рішень — одна із складових частин будь-якої управлінської функції. Прийняття політичних рішень — це політикоуправлінський процес, зв’язаний з розробкою принципів і методів підготовки, прийняття і здійснення публічнодержавних рішень, що складають політичний курс, для науково-інтелектуального забезпечення ефективності державного управління у визначених проблемних ситуаціях [10, с. 107]. Але важливість проблеми прийняття саме компетентних рішень управлінською елітою слід, на погляд автора статті, розглядати у комплексі із наявністю конфліктологічної компетентності й конфліктологічної культури представників управлінської еліти. Актуальність цієї тези очевидна особливо на тлі тих політичних подій, які відбуваються сьогодні в України.

Важко прийняти хороше рішення. З проблемою прийняття рішень учасники політичних дій зіштовхуються тоді, коли перед ними постає необхідність вибору оптимального варіанту поведінки, тобто найкращого способу дій, серед багатьох можливих в даних умовах. Політичне рішення — це свідомий вибір одного з двох можливих варіантів політичних дій, воно передує політичним діям, дає їм той чи інший імпульс [11, с. 17]. Слід враховувати й те, що прийняття рішень — психологічний процес, і поведінка людини не завжди логічна. Іноді політиком керує логіка, іноді - почуття. Тому не дивно, що методи, які використовують політики для прийняття рішень, варіюють від епатажних до високо логічних — адже політик знаходиться під впливом таких факторів, як соціальні установи, накопичений досвід та особисті цінності.

Прийнято визначати два основних підходи до процесу прийняття рішень — поведінковий та нормативний. Перший підхід має на увазі процес прийняття рішень як специфічну взаємодію особистостей, яка в даній ситуації впливає на конкретність прийняття політичного рішення. Нормативний підхід містить в основі ідею раціонального вибору в будь-якій складній політичній ситуації. Оптимізувати цей процес можна спираючись на різноманітні математичні моделі, дослідження операцій та інші інструментальні засоби [12, с. 126−129]. Отже, маємо подвійний характер управлінського процесу: з одного боку — важливу роль справляють в цьому процесі різноманітні регламенти та інститути, як правило, з іншого — неформалізовані процедури, які залежать від особистих характеристик представників управлінської еліти, їх інтуїції, знань та досвіду.

Альтернативи є невід'ємною частиною проблеми прийняття рішень. Характер альтернатив та їх кількість певним чином впливають на методи прийняття рішень. Вибір найкращої альтернативи — одне з основних завдань у процесі прийняття рішення. На думку В. Горбатенка, при пошуку оптимального рішення слід виходити із порівняння очікуваного результату на підставі прогнозованих альтернатив. Тут слід враховувати вплив некерованих факторів на наслідки реалізації прийнятого рішення, а також ступінь можливого максимального ризику. Проблема оптимального вибору на стадії прийняття рішення потребує врахування корисності та витрат ресурсів. Це змушує політиків звертати увагу на відповідальність за прийняття певних рішень. Проте практика прийняття рішень свідчить, що зазвичай вони приймаються за принципом вимушеної раціональності, а не оптимальності [13]. Однак систематичне ігнорування певних інтересів накопичує нерозв’язані проблеми і на подальших етапах політичної діяльності може призвести до загострення суперечностей і конфліктів.

Негативно відбивається на якості рішень порушення політиками правил професійної етики при обговоренні проблеми і прийнятті рішень, бо тоді зростає роль емоцій, посилюється ірраціональність процесу, втрачається відчуття, що є головним у даній проблемі і вибір яких дій у подальшому сприятиме її оптимальному вирішенню, яка альтернатива може бути найкращою. Ще гірше, коли допускається відхід від вимог суспільної моралі, ігнорування таких її норм, як чесність, правдивість, справедливість. Це може зробити рішення неавторитетним або й зовсім нелегітимним, тобто таким, яке ніхто не підтримує (вважаючи, що воно не має права на існування) і не збирається виконувати інакше, як під примусом. Події на Євромайдані 2014 цілком це підтверджують.

Отже, реалізація політичної компетентності управлінської еліти в процесі прийняття політичного рішення в якості загального тла повинна безпосередньо спиратися на певний рівень конфліктологічної культури, яка проявляється через творчість й уяву, волю і гнучкість, талант і інтуїцію, які повинні супроводжуватися передбачливістю і витримкою, терпінням і наполегливістю, рішучістю і обережністю. Компетентність осіб, що приймають ключові політичні рішення, містить також корпоративні знання і творчі здібності. Політично-компетентна управлінська еліта повинна мати навички й вміння, зв’язані з контактами із самими різними категоріями людей і організацій, зокрема володіти й комунікативною компетентністю, навичками ділового і публічного спілкування, підтримки позитивного іміджу і професійного авторитету.

Список використаних джерел

• 1. Слюсаренко О. Про професійний добір і фахове навчання в системі кар'єрного розвитку державних службовців країн Північної Америки та Європи [Текст] / О. Слюсаренко // Вісник УАДУ — 2004. — № 2. — С.202−210.
• 2. Про Концепцію адаптації інституту державної служби в Україні до стандартів Європейського Союзу [Електронний ресурс]: Указ Президента України від 5 березня 2004 р. № 278. — Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main. cgi? nreg=278%2F2004.
• 3. Самсонова Н. В. Конфликтологическая культура специалиста и технология ее формирования в системе вузовского образования [Текст]: монография / Н. В. Самсонова. — Калининград: Изд-во КГУ 2002. — 148 с.
• 4. Олійник В. В. Феномен формування управлінської еліти у парадигмі неперервної освіти [Текст] / В. В. Олійник // Актуальні проблеми розвитку вищої освіти. — 2013. — № 2. — С.114−119.
• 5. Рожкова И. Особенности формирования политической элиты в Украине [Электронный ресурс] / И. Рожкова. — Режим доступа: http:// www. eurasianhome. org.
• 6. Соціологи: довіра українців до влади постійно падає [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://news.finance.ua/ ua/~/1/0/all/2013/08/21 /307 678.
• 7. Щербакова О. И. Формирование и развитие понятия «конфликтологическая культура личности» в теории и практике современной конфликтологии [Текст] / О. И. Щербакова // Проблемы современного образования. — 2010. — № 2. — С.23−26.
• 8. Ярослав Л. Психологічний аналіз структури конфліктологічної компетентності майбутнього вчителя [Текст] / Л. Ярослав // ВІСНИК НТУУ «КПІ». Філософія. Психологія. Педагогіка. — 2010. — № 1. — С.56−62.
• 9. Сагирова А. И. Особенности политической элиты в Украине [Электронный ресурс] / А. И. Сагирова. — Режим доступа: http:// www.rusnauka.com/9_KPSN_2011/Politologia/4_83 735.doc.htm.
• 10. Каменчук Т. О. Політична компетентність державної влади в системі управління [Текст]: дис. … канд. політичних наук: спец. 23.00.02 — «Політичні інститути та процеси» / Каменчук Тетяна Олегівна; Південноукраїнський держ. пед. ун-т ім. К. Д. Ушинського. — Одеса, 2006. — 205 с.
• 11. Дегтярев А. А. Принятие политических решений [Текст] / А. А. Дегтярев. — М.: КД Университет, 2004. — 416 с.
• 12. Вейль Г. Математическое мышление [Текст]: монография / Г. Вейль. — М.: Наука, 1989. — 400 с.
• 13. Горбатенко В. П., Бутовська І. О. Політичне прогнозування [Текст]: навч. посібник / В. П. Горбатенко, І. О. Бутовська. — К.: МАУП, 2005. — 152 с.